Національний день молитви в України — чи відповідає ініціатива Конституції України?

Минулого тижня група народних депутатів Верховної Ради зареєструвала проєкт Постанови про встановлення Національного дня молитви в Україні. Ним передбачено чотири положення:

1. встановити в Україні Національний день молитви, який відзначати щорічно 24 лютого;
2. Верховній Раді України у Національний день молитви забезпечувати проведення засідання Верховної Ради України, яке починати виконанням духовного гімну України “Боже великий, єдиний”;
3. Кабінету Міністрів України у тримісячний строк з дня Постанови розробити із залученням представників Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій та затвердити комплексний план заходів з відзначення на державному рівні Національного дня молитви;
4. обласним, Київській міській державним адміністраціям забезпечувати підготовку та здійснення комплексу заходів щодо відзначення Національного дня молитви.

Варто звернути увагу, що у тексті Постанови акцентується увага саме на християнському віросповіданні (наводимо уривок з документа): “З метою сприяння зміцненню національної єдності та консолідації українського суспільства, піднесення морально-патріотичного духу, спираючись на тисячолітню історію та культуру українського народу та його державності з християнським світоглядом …”

Зазначимо, що ще у грудні минулого року був поданий законопроєкт, який містив аналогічні положення, однак ще й додатково пропонувалось внести зміни в Кодекс законів про працю України. Втім, його не було розглянуто, зокрема й через критичний висновок головного науково-експертного управління Верховної Ради України.

Чи відповідає Постанова чинному законодавству України?

В першу чергу звернемося до положень Конституції України, а саме до статті 35. У ній вказано, що кожен має право на свободу світогляду і віросповідання. Це право включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати жодної, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність. Важливо наголосити на частині 3 статті 35, де вказано, що церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа — від церкви. Жодна релігія не може бути визнана державою як обов’язкова.

Звертаючись до висновку головного науково-експертного управління Верховної Ради України, який було надано до законопроєкту у грудні, відзначимо, що стаття 35 Конституції встановлює засади регулювання взаємовідносин таких специфічних громадських об’єднань, як церква, інші релігійні організації, з одного боку, та держава — з другого. Тобто проголошено загальний принцип таких відносин — відокремленість (роздільність, “окремішність”) церкви й держави. З цього випливає ряд висновків. Зокрема, Україна є світською державою, що свідчить про те, що держава має бути нейтральною, безсторонньою щодо будь-яких різновидів віри — як релігійних, так і нерелігійних. Держава не повинна надавати матеріальної підтримки або в іншій формі активно виявляти свою прихильність до будь-яких релігійних організацій, а також до організацій атеїстичного спрямування (зважаючи, зокрема, на те, що платниками державних податків є як громадяни найрізноманітніших конфесій, так і атеїсти).

З огляду на це, виникає питання щодо коректності встановлення на рівні закону нормативного припису щодо обов’язкового виконання молитви (фактично проведення певного релігійного обряду) на всій території України для всіх громадян та осіб без громадянства, які можуть належати до різних конфесій або іншого віросповідання.

Таким чином, навіть попри намагання врегулювати встановлення Національного дня молитви Постановою Верховної Ради України, її положення так само можна назвати такими, що не відповідатимуть статті 35 Конституції України.