‘Подивіться на нас: Ми тут і ми все ще живі!’

За повідомленнями російських ЗМІ, 2-й Західний окружний воєнний суд у Москві визнав Олександра Морозова та Дмитра Шиманського винними у належності до терористичного угруповання, теракті, порушенні правил міжнародних польотів та незаконному перетині кордону. Раніше їм закидали ще й наміри “застосувати брудну бомбу”, але у вироку цього пункту немає.

Дмитра Шиманського засудили до 26 років колонії суворого режиму, а Олександра Морозова — до 22. Враховуючи, що Олександру майже 70 років, такий вирок дорівнює довічному ув’язненню. По суті, пілотів судили за захист власної держави та удар по об’єкту, який є законною військовою ціллю. Ба більше, від їхніх дій не постраждав жоден цивільний.

Подробиці справи

Ми розповідали про обставини затримання Олександра Морозова та Дмитра Шиманського. Українці потрапили у полон на початку квітня 2023 року. За версією слідства, два українських легкомоторних літаки на низькій висоті перетнули кордон з РФ, щоб скинути авіабомби на резервуари нафтопереробного заводу “Слава” та нафтопроводу “Дружба” у Брянській області. Літак Олександра Морозова упав на Брянщині, Шиманський долетів до Тули. Під час “допитів”, які принаймні у Морозова залишили сліди катувань на обличчі, пілоти “зізнались” ще й у додатковому “завданні” — намірі скинути міфічну “брудну бомбу”. Втім на суді обвинувачені відмовилися від такої самообмови.

Справи Морозова та Шиманського об’єднали в одну і засекретили. Суд пройшов дуже швидко і в закритому режимі. Як повідомляє Медійна ініціатива з прав людини, 3 березня суддя оголосив лише вступну та результативну частини вироку, згідно з якими можна зробити висновок, що суд не визнав Морозова та Шиманського військовослужбовцями і полоненими.

Андрій Яковлєв — адвокат, який в Україні представляє інтереси дружини Олександра Морозова, Інни. За його словами, навіть вдома Олександра не визнають приналежним до регулярних військових формувань Сил оборони України, на відміну від Дмитра Шиманського: “Чому так сталося, лишається загадкою. Але факти свідчать про те, що обвинувачення Морозова та Шиманського стосується атаки саме на військову ціль. Про це говорять і самі обвинувачені. Вони наголошують, що виконували наказ знищити законну ціль супротивника в умовах міжнародного збройного конфлікту”. До того ж, каже правник, стаття 43 Додаткового протоколу І до Женевських конвенцій, надає широке визначення терміну “збройні сили” (комбатанти): “Збройні сили сторони, що перебуває в конфлікті, складаються з усіх організованих збройних сил, груп і підрозділів, що перебувають під командуванням особи, відповідальної перед цією стороною за поведінку своїх підлеглих, навіть якщо ця сторона представлена урядом чи владними органами, не визнаними супротивною стороною. Такі збройні сили підпорядковані внутрішній дисциплінарній системі, яка, поряд з іншим, забезпечує додержання норм міжнародного права, застосовуваних у період збройних конфліктів”.

Захист українців подаватиме апеляцію, а самі пілоти готові вдатися до голодування, щоб привернути увагу до своєї справи.

Останнє слово Олександра Морозова

Харківський радіоінженер Олександр Морозов навчився літати в 50 років, в льотній школі при аероклубі. Потім навіть придбав власний легкомоторний літак. В Рокитному під Харковом організував приватний аеродром, був у ньому інструктором. А у 2016 долучився до ініціативи “Цивільний повітряний патруль”, який допомагав доправляти до лікарень в обласному центрі тяжких хворих з найвіддаленіших сіл. 

Засідання суду проходило в закритому режимі. Проте Олександр Морозов попросив свого адвоката поширити його останнє слово у суді. Цитуємо за публікацією на фейсбук-сторінці журналістки Вікторії Івлєвої.

“Я — Морозов Олександр Григорович, українець і громадянин України, військовослужбовець, офіцер радянської армії, пілот, начальник аеродрому, винахідник, чоловік, батько і дід. Чи міг я коли-небудь уявити, що до кінця життя опинюся в статусі терориста? Чи міг я припустити, що моя держава про мене забуде майже на два роки, і я побачу російську в’язницю і цей суд? Чи міг хтось припустити, що світ опиниться на краю прірви?

Враховуючи мій вік і термін покарання, запрошений державним обвинувачем, словосполучення ‘останнє слово’ набуває для мене цілком очевидного сенсу.

Тому хочу висловитися.

Про кримінальну справу. Обвинувачення в участі в терористичній спільноті та вчиненні терористичного акту надумане і не підтверджується жодними доказами. Дія, яка кваліфікована як терористичний акт, була з мого боку виконанням наказу щодо знищення законної мети супротивника у воєнний час. Спільнота, в яку я входив і входжу зараз, це — Збройні сили України.

Факт перетину мною кордону зі зброєю без погодження польоту я визнаю. Але ніхто ніколи у воєнний час не погоджує бойові вильоти та не попереджає про них.

Жодної критики не витримує висновок експерта. Під час допиту він лише підтвердив свою некомпетентність та порочність висновків, які він представив у справу.

Про суд. Треба визнати, що суд не справив на мене враження змагального процесу під керівництвом незалежного судді, який вирішує юридичне завдання та намагається розібратися в обставинах. Тепер я розумію обурення свого захисника з приводу формального дослідження доказів та суду за зачиненими дверима.

Не дивно, що суд вороже сприйняв наші заяви про застосування фізичної сили після затримання.

Попри те, що в мене досі болять ребра (мабуть, зрослися неправильно), я навіть не дуже хотів говорити про це, бо мені відомо, що всіх українців, які потрапили в полон, б’ють і катують. Це нормальна практика у Росії. І я розумію, що ніхто ніколи не буде розслідувати те, що відбувалося з нами одразу після затримання до переводу в ‘Лефортово’, скільки б скарг не написав адвокат.

Упевнений, що бюрократична процедура оформлення обвинувального висновку вже завершена, вплинути на це не можуть ані полум’яні промови адвокатів, ані докази, ані моє останнє слово.

Тому я хочу, щоб моє останнє слово захисник доніс максимально дослівно до всіх, хто про це запитає. А ще хочу сказати, що я дякую всім, хто підтримував і підтримує мене в цей час, хто зберіг розум і людяність, віру у справедливість

Я дякую своїй дружині та дітям за щасливі роки, прожиті разом

Я бажаю своїй країні Життя.

І подивіться на нас: ми тут і ми ще живі”.

Женевські конвенції забороняють притягати військовополонених до суду за участь у військових операціях, якщо вони діють у межах міжнародного гуманітарного права. Як зазначав директор Харківської правозахисної групи Євген Захаров, українських військовополонених у РФ засуджують все частіше: “І як їх судять, річ у тім, що їх взагалі не можуть судити так, як їх судять. Це треба чітко мати собі на увазі. Біда в тому, що Росія не розглядає це як збройний конфлікт, як війну. Вона це розглядає як спеціальну воєнну операцію. Тобто це не війна. А тому військовополонені не військовополонені. І притягають до відповідальності наших військовополонених за загальнокримінальні злочини, вбивства, нанесення тілесних ушкоджень, знищення майна, шпигунство, терористичний акт. І дають дуже великі терміни покарання, колосальні”.

Коаліція правозахисних організацій запускає кампанію PEOPLE FIRST!, в рамках якої вимагає звільнення усіх ув’язнених внаслідок російської агресії проти України, зокрема і засуджених російськими судами цивільними: “Відповідно до норм міжнародного права, усі українські цивільні, захоплені та незаконно утримувані російськими збройними силами, включаючи засуджених російськими судами, мають бути негайно звільнені без будь-яких умов із наданням можливості повернутися додому. Тим людям, чий дім знаходиться на територіях, контрольованих Росією, має бути надана можливість виїхати на підконтрольну українській владі територію країни, якщо вони того забажають”.