Документування: більше, ніж просто фіксація фактів

Харківська правозахисна група має багаторічний досвід документування порушень прав людини в мирний час у системі кримінального правосуддя, у місцях несвободи, та інших сферах суспільного життя. З самого початку війни у 2014 році ми, усвідомлюючи важливість і необхідність фіксації порушень прав людини започаткувала стратегію якісного і своєчасного фіксування порушень міжнародного права з боку росії. Ми почали системно займалися моніторингом дотримання прав людини під час анексії Криму, а згодом під час війни на Донбасі, ми не могли залишитися осторонь.

Була створена база для фіксації атак на цивільне населення та цивільні об’єкти, пізніше ми додали ще документування зникнень безвісти. У цій базі даних було задокументовано злочини відносно 16800 осіб та 22 тис. об’єктів житла та інфраструктури.

З 24 лютого 2022 року ми почали документувати злочини заново, наповнюючи нову базу. Відтоді вона вже кілька разів була модернізована, створені додаткові системи захисту, запроваджена попередня кваліфікація воєнних злочинів, справам надано юридичний супровід, в базі видно — на якій стадії перебуває провадження у справі на національному і міжнародному рівні.

Мобільні групи виїжджали в прифронтові райони, у звільнені населені пункти. Вже тоді ми почали фіксувати обстріли цивільної інфраструктури, зникнення людей, факти катувань і незаконного утримання цивільних. Тобто рішення документувати воєнні злочини стало продовженням нашої правозахисної діяльності, тільки в новому, жорсткішому вимірі.

Що спонукало нас до документування?

Перші сигнали надходили від родичів зниклих безвісти, цивільних, які пережили полон, і тих, хто встиг виїхати з окупованих територій. Ми почули їхні історії та зрозуміли — це не просто злочини, це щось значно глибше. Це система терору.

Нам телефонували, писали листи, розповідали про підвали, катування, позасудові страти, фільтраційні табори. Спонукала відповідальність — перед тими, хто став жертвою, і перед правдою, яку не можна було дати втоптати в болото “гібридності”.

Це був вибір: бути свідками або мовчати. Ми вирішили — будемо документувати. Навіть якщо це небезпечно. Навіть якщо наші матеріали не одразу матимуть правові наслідки.

З перших інтерв’ю стало очевидно: ми маємо справу не лише з воєнними злочинами, а з глибокими людськими травмами. Це не просто протокольна робота, де записав факт — і пішов далі. Люди пережили тортури, приниження, смерть близьких, депортації, втрати домівок.

Документування стало процесом діалогу, відповідальності, етики. Кожен факт — це чиєсь життя, доля, біль. Ми не просто фіксуємо — ми створюємо архів пам’яті, історію для правосуддя. І водночас — опору для самих людей, які діляться досвідом, бо вірять, що хтось має це знати, хтось має понести за це відповідальність.

Так ми й зрозуміли — це більше, ніж фіксація. Це — боротьба за справедливість. І вона довга, але необхідна. Юристи нашої організації спрямували вже 7 подань до Міжнародного кримінального суду щодо воєнних злочинів, вчинених росією, ми обґрунтовуємо факт вчинення геноциду в Маріуполі, розглядаємо як геноцид примусове переведення дітей в росію, позасудові страти, насильницькі зникнення, незаконне позбавлення свободи цивільних, катування, невибіркові обстріли.

Як наші пріоритети змінювалось протягом трьох років

На початку наш пріоритет був максимально простим — зафіксувати й зберегти докази злочинів, доки вони не зникли. Ми зосереджувались на базових речах: хто, що, коли, де. Потрібно було зібрати бодай мінімальну доказову базу — фото, свідчення, медичні довідки, записи. Фокус був на порушеннях, що мали ознаки воєнних злочинів: катування, страти, знищення цивільної інфраструктури, сексуальне насильство.

Протягом наступних трьох років ми перейшли від звичайного документування доказів до системного, аналітичного документування. З’явилися стандарти, уніфіковані опитувальники, методики перевірки джерел, розроблена внутрішня база даних. Почали думати стратегічно — які справи можуть лягти в основу подань до МКС, які кейси важливо задокументувати зараз, бо вони ризикують зникнути. Також ми виробляємо публічний продукт “Голоси війни”, де в перекладі на декілька мов жертви воєнних злочинів розповідають свої історії. Люди в цілому світі мають знати правду про війну в Україні. Саме з таких свідчень був змонтований фільм “Голоси Маріуполя”.

Протягом трьох років робота стала більш структурованою, юридично зорієнтованою і технічно складнішою. Ми вийшли за межі звичайних інтерв’ю — почали активно працювати з супровідною документацією, більш детально перевіряти факти, вилучати дублі, супроводжувати кейси на національному рівні. Крім юридичного супроводу, ми надаємо психологічну допомогу постраждалим.

Раніше було достатньо “записати людину на диктофон”. Тепер — це юридично вивірене свідчення, задокументоване з урахуванням майбутнього використання в міжнародному кримінальному процесі.

Ми намагаємось домогтися, щоб якомога більше задокументованих епізодів перетворилися в кримінальні провадження. Зараз у нас близько шести тисяч кримінальних проваджень, де наші адвокати представляють інтереси потерпілих. Ми подали понад 1000 індивідуальних скарг до міжнародних інституцій — Комітету ООН з прав людини та Робочої групи ООН з питань насильницьких зникнень.

Тепер ми значно уважніші до етики і згоди, ретельніше пояснюємо людині, для чого її свідчення, як вони можуть бути використані, і що це означає для її безпеки. Ми активно шукаємо зниклих безвісти як цивільних, так і військових. Нещодавно наш директор Євген Захаров передав в компетентні органи списки близько 10 тисяч цивільних осіб, які вважаються зниклими безвісти, або знаходяться в ув’язненні. Щодо частини цього списку юристи нашої організації знайшли підтвердження, що вони перебувають на території країни агресора або ТОТ.

Також раніше ми були зосереджені лише на жертвах, а тепер фіксуємо ширший контекст злочину: місце, час, підрозділ, який міг бути залучений, командування, свідки, супровідні злочини (наприклад, мародерство).

Ми також більше приділяємо увагу психологічному стану документаторів — бо емоційне вигорання за три роки стало серйозною проблемою. Створюємо підтримку всередині команди, обговорюємо важкі кейси разом, даємо собі можливість робити паузи.

Складнощі

Останнім часом стало складніше діставати нові свідчення. Люди бояться. Вони зневірені. Вони пережили настільки травматичний досвід, що не хочуть повертатися до цих подій. Інколи вони вже давали свідчення іншим структурам і втомились повторювати одне й те саме.

Також стало складніше пояснювати, навіщо ми це робимо. Адже роки йдуть, а покарання часто відсутнє. Люди ставлять логічне запитання: “А що з того, що я розповім? Хіба когось покарали?” І ми змушені чесно говорити: правосуддя — повільне. Але воно не буде можливим без вашого голосу.

Також хронічною є нестача кадрів. Я наведу приклад Київського підрозділу ХПГ. Майже пів року ми не можемо знайти юриста. Приходять різні люди, починають стажування і не витримують навантаження, не витримують психологічно.

Безперечно, фінансові виклики — це постійний складник нашої діяльності. Але водночас важливо підкреслити: завдяки послідовності, глибокій експертизі та довірі до нашої методології, ми отримуємо підтримку від міжнародних донорів, які розуміють стратегічну важливість нашої роботи.

Нам вдалося сформувати репутацію команди, яка системно, етично й якісно документує воєнні злочини — не для галочки, а для реального використання в механізмах правосуддя. Донори усвідомлюють, що наш архів — це не просто свідчення, а база доказів, що може лягти в основу майбутніх судових рішень як в Україні, так і в міжнародних юрисдикціях.

Так, потреби зростають — бо масштаби злочинів зростають. Але навіть в умовах обмежених ресурсів ми продовжуємо свою роботу, адже наше головне джерело мотивації — це постраждалі, які довірили нам свої історії, а також віра в те, що документування — це форма досягнення справедливості.

Тож ми стали гнучкішими. Навчилися поєднувати польову роботу з дистанційною. Оптимізували форми опитування, перевели частину обробки даних в цифрову систему, залучаємо додаткові ресурси до аналітики й перекладів.

Ще один підхід — кооперація. Ми співпрацюємо з іншими правозахисними структурами, щоб не дублювати роботу, обмінюватися інформацією, фахівцями й навіть ресурсами.

Ми потребуємо інституційної стабільності. Базові речі — оплата праці, транспорт, безпека команди — не повинні бути під щоденним питанням.

Нам бракує інструментів цифрової безпеки, щоб захищати дані. І, звісно, — навчання. Злочини ускладнюються — йдеться не лише про катування, а й про масові депортації, екологічні воєнні злочини, сексуальне насильство в конфлікті — потрібні фахівці, які розуміють, як документувати такі кейси з юридичною точністю.

На практичному рівні найбільше не вистачає часу і захищеності. Наша команда часто працює в умовах, де безпека — це питання інтуїції, а не гарантованого протоколу. Часто — з мінімумом техніки, без мобільних лабораторій, без супроводу. Це виснажує, і не завжди дозволяє бути там, де потрібно. Наприклад, Харківська команда протягом багатьох років працює майже в польових умовах, іноді під загрозою обстрілів, відключення світла, інтернету тощо.

Також бракує зворотного зв’язку — від судових структур, міжнародних партнерів, МКС. Ми передаємо великі обсяги документів, але іноді не знаємо, чи вони стали підставою для розслідування, чи просто лягли в архів.

Як і більшість українців, ми відчуваємо розчарування в механізмах правосуддя. Це природно. Ми з 2014 року документуємо злочини, багато з них — тяжкі: катування, страти, насильницькі зникнення. І коли ти бачиш, що більшість справ роками не отримують реакції, що держава не спроможна або не хоче переслідувати винних — це викликає розчарування.

Також складно сприймати мовчання міжнародних структур. Ми передаємо докази в Міжнародний кримінальний суд (МКС), ЄСПЛ, але зворотний зв’язок — мізерний. Є побоювання, що справедливість стане питанням політичної доцільності, а не правових стандартів.

Перемоги

Але попри все, ми бачимо, що наші матеріали мають вплив. Кілька справ, де ми були єдиним джерелом документування, стали основою розслідувань в Україні. Ми знаємо, що наші дані використано у поданнях до МКС. До нас звертаються міжнародні слідчі, ЗМІ, правозахисні місії.

Наші дані потрапили у звіти міжнародних організацій, використані журналістськими розслідуваннями. Навіть якщо це не “покарання завтра” — це насіння, яке проросте. І це дає сили.

А ось ще кілька наших досягнень.

• Ми створили систему фіксації, яка пережила і обстріли, і евакуації, і відключення світла.
• Ми побудували мережу свідків, потерпілих, інтерв’юерів, які довіряють нам і передають цінну інформацію.
• Ми не дали забути про злочини 2014—2021 років. Коли всі переключились на нову війну, ми продовжили тримати фокус і на старих справах.
• Ми вплинули на публічний наратив. Коли говорять про воєнні злочини — дедалі частіше звертаються до незалежних документаторів. І ХПГ — серед них.

Ці досягнення не можна поміряти в кількості вироків, але їх цінність — у стійкості й пам’яті. Бо без них не буде ані правди, ані справедливості.

Що б ми хотіли отримати у відповідь на нашу роботу?

Перш за все — визнання важливості цієї роботи не лише після вироку, а тут і зараз. Документаторів часто сприймають як технічних працівників. Але це люди, які щодня перетинаються з людською травмою. Вони заслуговують на фахову підтримку, психологічну допомогу, гідну оплату.

Ми хотіли б, щоб наша робота мала наслідки — щоб зібрані свідчення стали основою вироків. Ми не документуємо “для історії”. Ми документуємо — для правосуддя. І ще — ми хочемо, щоби суспільство розуміло: боротьба за справедливість — це командна гра. І ми, як документатори, — лише один, але критично важливий її елемент.

Ми не очікуємо гучних оплесків. Але хочемо бачити, що наші матеріали не лежать на полицях, а стають основою розслідувань, вироків, історичної пам’яті.

Хочемо визнання документування як складової правосуддя. Бо часто нас сприймають як громадський додаток, а не як частину системи притягнення до відповідальності.

І, зрештою, ми хочемо, щоб правда стала захистом для тих, хто постраждав, а не лише спогадом.

Хочемо, щоб документування було інструментом не лише фіксації минулого, а й зміни майбутнього.