В середині оркестру існувало одразу декілька колективів: був навіть свій рок-гурт — “Сувора догана”, який став переможцем в номінації “Глядацькі симпатії” на конкурсі пісні California Fest United by song у США. Хлопці мали їхати виступати в Каліфорнію. А потрапили на війну і в полон.
Від Маріуполя до Мордовії
5 грудня 2021 року військовий оркестр 36-ї бригади морської піхоти рушив на ротацію до Маріуполя — їхали з інструментами, не воювати, а давати концерти побратимам. Коли почалося повномасштабне вторгнення, ще встигли відправити у Миколаїв єдину жінку в оркестрі. А 19 музикантів разом із іншими бійцями бригади опинилися на заводі Ілліча. Сергій розповідає: перед ними постав вибір — відходити на “Азовсталь” чи прориватися з оточення.
— Командири обрали прорив, а не “Азовсталь”, адже шлях на завод пролягав через міст, а він не витримав би техніку, “Камаз”. Пішим ходом до “Азовсталі” дісталися б не всі… І взагалі ми вирішили, що краще загинути, коли прориваєшся додому, а не на інший завод. Йшли на прорив двічі. Під час другого прориву і потрапили в полон.
Спочатку українців доправили до Сартани, а за кілька днів повезли до сумнозвісної Оленівки. Тут Сергій був в одному бараці з усіма своїми музикантами, крім одного. Побратими досі не знають, де його тримають.
— В Оленівці вже була “прийомка”, але не така жорстока, які були потім, в інших місцях… Деенерівці нас навіть попередили: мовляв, хлопці, перетерпіть, тут так заведено. Вони нас боялися. Ми тоді ще хотіли втекти, думали зняти двох вартових. Ясно, що вижити вдалося б меншості, але хтось би вижив… Міг би дійти. Звідти до своїх, до лінії фронту кілометрів 80 було. Але в бараці різних людей тримали, були цивільні, були люди з ТРО, хтось боявся, не погоджувався (на втечу — ред.) . До того ж до нас кидали підсадних. Не втекли.
В Оленівці умови життя були жахливими: полонені спали на голому бетоні, вікна вибиті, туалет — просто на землі. На допити в Донецьк забирали офіцерів, розвідників, танкістів. Возили і Сергія.
— Допит ясно, як відбувався. Кілька питань — хто ти? що ти? — а потім починалася “репетиція”. Хоча у порівнянні з тим, що потім відбувалося, то все фігня. Прикладами автоматів били, руками, ногами. На канаті вузол зав’язували і тим вузлом лупили…
З Оленівки полонених українців потроху розвозили по етапу. Хтось залишався три дні, хтось — п’ять, хтось — пів року. Сергій затримався тут на тиждень. Наступним місцем його утримання став Таганрог.
— Там “прийомка” була вже жорсткіше, ніж в Оленівці. Там вони розгулялися… Спецназ, ФСІН, а нас, полонених, не так багато … Запускали в живий коридор, потім окремо лупасили. Доки ти роздягаєшся, одягаєшся, кров з тебе беруть, тебе постійно б’ють. Кастетом, бітами, трубами, шокерами… В Таганрозі я був місяць. Водили кілька разів на допити. Мотузили постійно. Хлопець один був, його примусили заживо здирати татуювання. Потім я в Мордовії його чув, то нога загноїлася…
Потім — СІЗО в Новозибкові Брянської області. І знову — тортури, голод, моральні і фізичні знущання. Били по статевих органах.
— …Бувало, що тобі настільки боляче, що ти вже певні моменти не відчуваєш. Тебе просто починає нудити. Живіт болить… Потім мене притягли і закинули в камеру, хай, мовляв, валяється, відходить. Хлопці мене навіть нічого не питали, у мене все на обличчі було написано.
У Брянській області Сергій пробув менш як рік. Після того його ненадовго відправили в колонію в Пакіно Володимирської області. Тут українців хоч і погано годували, але майже не били. У деяких, каже Сергій, навіть рани загоїлися. Українці сподівалися, що їх готують на обмін. Натомість за три з половиною тижні полонених повезли до Мордовії. Розташовану тут колонію №10 вважають найстрашнішою в РФ: колишні бранці розповідають про страшні тортури, голод, вимоги годинами стояти непорушно на одному місці, антисанітарію, відсутність медичної допомоги.
— У Мордовії ми навіть “прийомку” ледь пережили. Вони відбивали все, що можна. Спина була усіх відтінків — від червоного до фіолетового і чорного. Били до втрати свідомості. Там стоячий режим, камери спостереження… В туалет — тільки з дозволу. Поворухнувся — всю камеру вивели і всіх побили. Хлопців катували: поливали водою, одягали пакет на голову, душили. Ти втрачаєш свідомість, а тебе приводять до тями і знову б’ють. Деяким хлопцям зуби виламували. Скільки разів нас били, я спочатку рахував, а після тисячі збився. Тебе можуть на перевірці побити, а потім ще на допит викликати і там відлупцювати. Їхня техніка не витримувала. На мені якось розрядили один шокер, дістали другий. Лікування не було. Дві таблетки на всі захворювання. Могли хіба що астматикам щось дати. І то кажуть в п’ятницю: “Якщо не здохнеш до понеділка, то може щось дамо!” Люди там помирають. Це страшно. У нас на поверсі тіло виносили… Їжа ніяка, її мало, вода дуже погана. У мене вага до полону була 92 кг. На п’ятий день після звільнення зважився — 60, тобто в Мордовії я мав десь 57 кіло. Виходить, я втратив там 40 відсотків ваги. А є хлопці, хто ще більше втрачає…
За порваний одяг полонених били. Зашивати дірки доводилося самим. При цьому ані голок, ані ниток (що вже казати про ножиці) їм не давали.
— Замість голок — кісточки, курячі чи риб’ячі. Курячі найкращі. Нитки брали з одягу: розшивали там, де шви нічого не тримають, висмикували нитки, які не дуже потрібні. Нігті на руках без ножиць обгризали зубами. А на ногах — просто зривали. Із кров’ю, бо інакше ніяк. Адже довгі нігті вростали, продирали шкарпетки, а їх видавали одну пару на рік…
Ставлення до музикантів
У російській неволі загинув саксофоніст оркестру 36-ї ОбрМП Святослав Салтиков. Ми писали про нього. Червоний Хрест ще влітку 2022 року підтвердив, що хлопець є військовополоненим. Як розповідали журналісти МІПЛ, у серпні 2022 року рідні отримали два листи від Святослава. “Я молодий, сильний, здоровий, я виживу. Рано чи пізно повернусь. Ви бережіть себе, передавайте всім привіт. Всіх люблю і молюсь за вас”. А у квітні 2023-го батькам Святослава повідомили, що тіло сина повернули в Україну. Згідно з російськими документами, Святослав помер у листопаді 2022 року в СІЗО № 2 міста Кінешма. Причину смерті росіяни не вказали, але на тілі були сліди побоїв: зламана щелепа, кров. Хлопці, які були в полоні разом зі Святославом і звільнилися за обміном, розповідали: росіяни часто примушували українця співати російських пісень. “У нас є здогадка, що він за когось заступився і його через це сильно побили”, — припускав батько музиканта, Сергій Салтиков.
Як наголошують у Координаційному штабі з питань поводження з військовополоненими, військові музиканти мають правовий статус некомбатантів. Тобто їх утримання у заручниках взагалі є прямим порушенням міжнародного гуманітарного права з боку РФ. Але статус некомбатанта ніяк не допоміг оркестрантам. Іноді приналежність до світу мистецтва ставала окремим приводом для катування.
— Питають: “Чим диригуєш?” Кажу: “Диригентською паличкою”. “А дивись, в мене теж є диригентська паличка!” І він дістає півтораметровий шланг і починає ним бити… Ламали пальці музикантам. Мені теж пальці спеціально викручували... Пошкодили, але вони загоїлися з часом. Мабуть, вивих був. А ще двічі лупили дуже сильно по голові. Перший раз ударили просто так. А вдруге — згадали, що я диригент і спеціально били саме по вуху. У мене лопнула перетинка. Місяці два витікав гній з вуха. Коли повернувся додому, на одне вухо зовсім не чув, на друге — лиш трохи. Лор подивився, сказав: “Ого, у тебе тут наче граната розірвалася”.
Росіяни примушували українців вчити російські пісні, особливою вимогою було знання гімну РФ.
— Я довго не вчив їхній гімн і відгрібав за це. Думав якось протягну… Хоча як музикант, я грав десяток гімнів, нас залучали до військових навчань Sea Breeze. А ось російський гімн не знав — ні слів, ні музики. А в СІЗО в Новозибкові довелося вже вивчити, бо вони з мене не злазили… Мене водили на допити, бо не вірили, що я диригент, керую оркестром. Десь місяців п’ять мене били. Я їм казав, що не вмію грати на інструментах. Бо я чув, що в них баян був, один з зеків на ньому грав. А я, хоч і вмію трохи грати, казав, що не вмію. Мені не вірили, що диригент сам не грає. Я кажу: “Я тільки керувати оркестром можу!” Вони: “Давай тоді співай!” “Так я і співати не вмію!” За це теж били. А я просто не хотів у цьому брати участі. Думав: вже як стане зовсім нестерпно, будемо розбиратися…
Світло в темряві
— У полоні ти хочеш опинитися на нулі, перетворитись на метелика, померти — аби тільки не залишатися в неволі, — каже Сергій. — У тебе немає вибору. Хіба що замахнутись на когось з охоронців, щоб тебе просто вбили. Але втрачати життя краще на позиціях, при інших обставинах. Тому не дозволяв собі цього.
Щоб не втратити глузд і залишки здоров’я, українці навіть в таких умовах намагалися жити своє, а не нав’язане тюремниками життя.
— Я непомітно розминався, щоб кров хоч трохи тілом розходилася. Так побиття легше переносити. А ще ми робили цікаві штуки: з хліба ліпили нарди. З якихось книжок, що нам давали, драли сторінки й робили карти. Після вечері можна було посидіти пів годинки, тож ми прикривалися від камери і грали. Лізли на рожен.
У камері постійно на великій гучності грало радіо. Крутили по колу російські патріотичні пісні.
— Вони запускали свої “Катюші”, Газманова, але ми примудрились відключати радіо, хоча за це декілька разів нас били.
Повернення музики
Сергій Смирнов звільнився за обміном 14 вересня 2024 року. П’ятеро музикантів з його колективу — досі в полоні. Диригент каже, що після неволі найтяжче — це розуміти, що там залишаються наші.
— Це “паяє” більшість із хлопців, які повертаються. Це такий важкий моральний момент. Те, що ми пережили, нікому в житті не побажаєш. Всі колишні полонені — хворі: хто з туберкульозом, хто з гепатитом, хто психічно зламаний: людина просто б’ється головою об стіну.
Попри все це, Сергій Смирнов не виключає, що оркестр 36-ї окремої бригади морської піхоти ще зіграє на великій сцені.
— Я поки в очікуванні, робота оркестру на паузі. Але в мене вже половина з хлопців бере до рук інструменти і потроху повертається до музики, а інші ще на реабілітації. Чи будуть виступи? Хай буде інтрига. Все можливо.
