Жінка, яка не зламалась. Частина перша

...Лісна Стінка — село на правому березі річки Оскіл, за 45 кілометрів від Куп’янська. Лариса Фесенко очолювала місцевий ліцей з 2009 року. Вкладала в цю школу всю себе. Попри віддаленість, ліцей був одним з найкращих у районі, розповідає вона.

24 лютого директорка щонайперше прибігла до школи. Десь далеко було чути вибухи. Колектив вдалося швидко організувати: у підвалі ліцею влаштували бомбосховище для місцевих мешканців, призначили чергування серед співробітників, подбали про Музей: прибрали прапори, прізвища атовців, щоб їх потім не шукали рашисти. Величезний жовто-блакитний прапор одна з учительок забрала додому. Всі інші українські речі пані Лариса перенесла до себе, бо жила поруч. Боялися, що росіяни все це спалять. Так воно і відбувалося по сусідніх селах.

Люди з ФСБ прийшли за директоркою ліцею у липні. Відвезли до Куп’янського ізолятора тимчасового тримання в будівлі відділу поліції, де рашисти влаштували катівню. Далі були тижні в камері: задуха, тиснява, розпач і надія на те, що скоро прийдуть наші. Так і сталося: під час контрнаступу на початку вересня бранцям рашистів вдалося вийти на волю.

Щойно звільнившись з полону, Лариса Фесенко заходилася відновлювати навчальний процес у рідному ліцеї, зібрала дітей з тих закладів, які стояли розбиті. Відновлення освіти у Курилівській громаді почалося з Лісної Стінки. Коли на село полетіли КАБи, довелося евакуюватися і дітям, і вчителям. Але навчання тривало онлайн для дев’яноста учнів.

У 2023 році Лариса Фесенко стала лауреаткою Global Teacher Prize Ukraine в номінації “Незламність”, нагороду їй вручала особисто Юлія Паєвська (Тайра), парамедикиня, яка сама пройшла через полон. У вересні 2025 року — отримала міжнародну премію імені Анни Лінд від Міністерства закордонних справ Швеції.

На жаль, з 1 липня 2025 року діяльність ліцею була призупинена розпорядженням Курилівської сільської адміністрації — “з метою раціонального використання бюджетних коштів з урахуванням соціально-економічної та демографічної ситуації”. Простіше кажучи, з п’ятьох ліцеїв Курилівської громади залишили один — Глушківський. Туди перевели й учнів Лариси Фесенко. Педагогічний колектив та батьки школярів намагалися боротися, били в усі дзвони, зверталися по всіх інстанціях. Не допомогло.

Тим часом в окупантів пані Лариса в розшуку — за “наклеп”  і...“шпигунство”. Росяни погрожують двадцятьма роками неволі. 

Ми публікуємо першу частину її розповіді про окупацію, зраду, мужність, надію. Колись на основі цієї історії напевно створять сценарій фільму. 
 

Лютий. “Не та українка, що одягла вишиванку…”

— ...У Куп’янськ росіяни зайшли без бою вже 25 лютого. У місті знаходився наш відділ освіти, наше керівництво. Начальниця відділу освіти не пішла на співпрацю з рашистами, вона написала заяву вчасно… Звичайно, я також говорила про те, що не піду працювати на рашистів. Якщо навіть вони приїдуть до мене... Вони приїздили, вони обіцяли дуже великі гроші, нагороди по десять тисяч рублів, пайки якісь, іще говорили: ви будете жити, як в раю. Усе це все створювало атмосферу, ніби всі до єдиного мусять піти на співпрацю. У мене зразу виникла думка, що на співпрацю я не піду ніяк. Я не могла цього зробити, розумієте? Тому що, як кажуть, українка — це не та жінка, яка одягла вишиванку. А українка — це та жінка, у якої Україна в серці. Я не могла просто переступити через себе.

Дуже велику підтримку я отримала від своєї родини. У сімейній розмові ми обговорювали це питання, адже розуміли, що небезпека поряд. І чоловік мій сказав: “Я і не очікував від тебе іншого. На роботу з рашистами ти не підеш”. І так само мене підтримали мої діти, які були в Харкові. А тоді вже почалися бомбардування Харкова. Діти були там, вони ходили на роботу, вони розгрібали завали, вони разом з усіма допомагали нашим українцям. Виховання вони отримали достойне. Я вважаю, що ніхто не зрадив — ні я, ні моя сім’я. Ми не стали не ховатися, тікати, збирати клунки, виїздити за кордон. Ми були вдома і були впевнені, що це на короткий термін, що не може бути так, щоб вони (росіяни — ред.) хазяйнували тут.

Червень. Список колаборантів

— Приїхав староста до мене лісностінківський. На дворі був мій чоловік. Староста передав йому записку, а сам швидко зник. Записка була не в конверті — просто згорнутий листочок, на якому було написано, що я, як керівник навчального закладу, мушу подати у відділ освіти списки тих, хто бажає працювати на іншу владу. І негайно треба подати списки на винагороди по 10 000 рублів.  І ще негайно подати інформацію щодо закладу: які педагоги є, які вчителі початкової школи поїдуть на курси перепідготовки, всі розклади, кількість дітей, кількість вчителів, кількість охочих працювати на Росію тощо. Я була в шоці. Як керівник, я повинна була зробити це. Я зібрала вчителів, бо наступного дня вранці мені треба було їхати в Куп’янськ і звітувати по тій інформації, яку від мене вимагають. Я для себе вирішила, що ця інформація для відділу освіти буде останньою від мене як від керівника.

Деякі вчителі дивилися на мене розгублено. Я стала говорити, що ми справимось з цією ситуацією. Я думала, кожен із них скаже: “Ні, я не піду працювати. Не пишіть мене в список цих людей!” Але коли я звернулася до всіх зі словами: “Шановні, ось така виникла ситуація, нам треба подати список у відділ освіти... Хто бажає працювати на окупаційну владу?” — то всі затихли. І я зрозуміла, що вголос при всіх вони не відповідатимуть: одне одного бояться… Тоді я сказала: “Я зараз зайду в кабінет директора і кожен заходить до мене і сам-на-сам говорить: так або ні. Хоча мою позицію ви всі знаєте однозначно. І думаю, що кожний з вас подумав уже про те, як він бачить своє життя надалі”. На що одна з учительок тут же при всіх відповіла: “Нічого, виберемо іншого директора, будемо жити ще краще, ніж жили”. І коли почали заходити вчителі в кабінет і говорити мені “я піду працювати”, “я піду працювати”, “я піду працювати”, — то для мене це був просто жах. Одна вчителька хімії зайшла і сказала: “Ні я, ні мій чоловік на співпрацю не підемо”. І вийшла зразу.

— З 17 осіб дев’ять пішло на співпрацю. Я склала цей список, але всередині мене був такий спротив! Ну, не може такого бути… Я їм сказала: “Це зрада. Ви розумієте, що будуть статті, вас за це покарають? Як же ви можете дивитись у вічі своїм дітям? Ви співали гімн України, ви клали руку на серце!”. Одна вчителька завжди, коли лінійка була у нас, плакала. То, виходить, ті сльози були неправдиві? Вона отримувала грамоти від Міністерства освіти і науки за патріотичне виховання дітей, а сама пішла на співпрацю! Розумієте? Я їм говорила про це. Я особисто зроблю все можливе, щоб знали про наших зрадників і колаборантів, які в цей важкий час не до купи всі об’єдналися, а стали думати про гроші, про свій добробут, про свої сім’ї. Одна вчителька сидить і каже: “Шкуру свою треба спасати, а не думати про якісь ідеології!” І потім чую від когось: “Ну от ви, будь ласка, скажіть, Ларисо Володимирівно, підете на співпрацю? А то вийде, що ми зараз скажемо “ні”, а ви скажете: “А я піду!”” Я їм сказала, що я на співпрацю з рашистами я не піду на тій простій підставі, що я українка. І дехто почав навіть аплодувати мені.

На ранок я відвезла всі ці документи в Куп’янськ. Але списки на премії я ніякі не робила. Єдине — взяла список людей, які йдуть на співпрацю. Все. Я зайшла у відділ освіти, там  саме відбувалась нарада. Усі були в зборі і строчили якісь документи. Я нахилилась, питаю: “Що ви робите?” “Та уже пишемо списки на винагороди”. Директори шкіл. Один, другий, третій, четвертий… Я кажу: “Що ви робите?!” Відкрила телефон: “Дивіться, ось стаття про колабораціонізм. Ви ж підставляєте не тільки себе, ви підставляєте свої колективи!” Вони на мене тільки незрозуміло дивилися. І я вже побоювалася, що я в оточенні людей, які не зі мною. Як ото кажуть, “біла ворона”. Ну все одно я тримала свою лінію. Начальниця відділу освіти каже: “Все, я не керую процесом цим”. Керувала процесом людина, яка працювала на той час у відділі кадрів. Їй передали всі повноваження і вона збирала списки і наголошувала на тому, що їх терміново всі повинні здати, завірити печатками, поставити свої підписи. Я сказала, що цього робити не буду — ані підпис свій, ані печатку ставити. Обирайте директора з тих колег, які погодилися на співпрацю, а я працювати директором не буду!

І в цей момент заходить керівник громади нашої Курилівської Ситник Микола Миколайович. Я його завжди вважала патріотичною людиною, людиною, яка постійно підтримувала мене у всіх моїх діях як керівника закладу. Ми спілкувались до останнього, бо заробітна плата вчителям начислялася до кінця навчального року. Вже при окупації Україна нам сплачувала, на картки перераховувались гроші. Це його заслуга, як керівника громади. Тобто робили все можливе, щоб люди могли далі продовжувати жити в таких умовах. Але коли він зайшов, а я його просто не впізнала. Він сказав, щоб негайно всі йшли до банку, здавали списки на винагороди вчителям і щоб це було прямо сьогодні зроблено. Я кажу: “Я цього робити не буду!” Він не звертає уваги на мене зовсім, веде далі. Я тоді звертаюся до начальниці відділу освіти, тієї, яка працював при Україні: “Скажіть, будь ласка, що я не буду працювати, чому ігнорують мене? Я не буду подавати ці списки!” Тоді вона сама звернулася до Ситника: “Микола Миколайовичу, ось є директор, яка відмовляється від співпраці!”.

Я одна серед всіх встала і заявила, що я не буду працювати. Він спокійно сприйняв цю мою промову, але я зрозуміла, що я там зайва. Забрала свою сумку, свої речі і вийшла з наради. За мною слідом, закінчивши промову, вийшов голова громади і каже — не офіційно, як завжди до мене звертався, а якось так, по-людськи: “Ларисо, я все розумію і ти знаєш моє бачення цієї ситуації, але ж мене також шукали. Зі мною також проводили бесіди. Та я чоловік, а ти жінка. Ти розумієш, що з тобою може бути? Ти ж розумієш, я тобі нічим допомогти не зможу”. Я відповідаю: “Мені допомагати не треба! я сама себе зумію захистити”. Я дуже така, знаєте, тверда і в своїх баченнях.

Липень. Перше попередження

— Я поїхала додому.  В школу мене все одно тягнуло, це моя, як кажуть, колиска. Це те місце, в яке я більше вкладалася, ніж у власне житло. Ну, як я могла туди не ходити? Туди приходили всі учителі. І ті, хто вирішив працювати на Росію, кучкувалися самі по собі. А ті, хто мене підтримував, були зі мною. Я зібрала батьківські збори. Я виступила перед батьками і сказала про те, що керувати школою я не буду: “Ви вирішуєте долю своїх дітей. Я не можу вам говорити про це. Але війна триває. І вам загрожує небезпека”. Були ж розмови, що в тих, хто не буде віддавати дітей до російської школи, будуть їх забирати, віддавати в інтернати, погрожували розправою. А ті вчителі-колаборанти, які погодилися на співпрацю з Росією, не з’явились на батьківські збори, сказали, що вони у справах десь поїхали. Їм просто, можливо, було соромно, що вони зрадники. Батьків дуже багато прийшло, одразу двадцятеро забрали у мене документи своїх дітей з метою виїзду, можливо, з  регіону. Тоді ще можна було якось виїхати. Ще переслідувань ніяких не було, але вчителі спостерігали за моєю роботою. І вони доносили  владі рашистській: мовляв, вона роздає документи, ні з ким буде працювати. Вони ж були зацікавлені, щоб школа працювала, а тут таке.

І от одна із них, вихователька дитячого садка, заходить до мене в кабінет і каже: “Ларисо Володимирівно, ви дуже багато зробили для мене. Я дуже довго шукала роботу. Я не могла її знайти. Ви для мене стали як мама. Ви мене направляли, ви мене навчали. І я просто вам кажу чисто от по-людськи: а давайте з нами? Ну, ви ж розумієте, вже майбутнього немає тут”. На що я їй відповіла: “Ні, я не піду з вами. Дякую за добрі слова в мою сторону”. А вона: “Ну добре, мене, можливо, і покарають, але я вам скажу. На вас готується змова, на вас пишуть листи вчителі, які пішли працювати на окупаційну владу. Відвозять їх в окупаційну адміністрацію. Пишуть, що ви маєте проукраїнську позицію, що ви закликаєте всіх не йти на співпрацю, що вас треба взагалі потримати вниз головою за те, що ви робите, що у вас треба відрізати газ і світло, тому що це все зараз дає Росія. Вам треба бути дуже обережною”. І вийшла з кабінету.

Через деякий час до мене приїхали з ФСБ. Приїхали на білій машині. Якась іномарка. Я була вдома одна. Уже в школу майже не ходила. Лише інколи навідувалась. Це був початок липня. Як зараз пам’ятаю, консервувала томати. Я вискочила, дивлюсь: якісь люди зайшли на подвір’я. Я не думала, що це рашисти приїхали. В мене не було навіть і в думці цього. Але коли я вийшла, побачила перед собою трьох озброєних людей. Один із них був у балаклаві. Вони з автоматами були, у військовій формі. Представилися, що вони з ФСБ. Розмовляли російською. Запитали: “Это тут проживает директор лицея?” Я на порозі стою, кажу: “Так, це я” — “У нас к вам большие претензии. Мы знаем, что вам противно с нами разговаривать и на нас смотреть. Вы почему не подали списки вовремя? Люди остались без денег!”

Ще вони сказали, що я неправильно іду, не тим шляхом, мені, мовляв, треба добре подумати, бо Росія тут назавжди, а Україна вже не прийде. Це їхні були слова. “Вы ж понимаете, что сейчас придет еще один наряд сюда и мы не знаем, что с вами будет!” Почали залякувати мене. Я була, як у гіпнозі. Я слухала їх, просто дивилась їм у вічі і слухала... І коли вони почали казати, що тут “Росія навсєгда”, я сказала: “Це це ви так думаєте!” “Раз вы так ненавидите нас, почему вы тут остались?” — “А чого я повинна звідси виїздити, якщо це моя оселя, а ото моя школа?” Вони на мене дивилися так… Один постійно якось смикався, якийсь психічно неурівноважений… У нього навіть із з рук просто випав автомат. Падає на поріг будинку і розбиває плитку. Той нахиляється, хватає автомат, і так, знаєте, його аж тіпає! Порадили подумати і поїхали…

Далі буде