Меню
• Російсько-українська війна
Ірина Скачко, 27 лютого 2026

Повторювала, як молитву: ‘Донбас — це Україна! ’

Розповідаємо історію полону і звільнення горлівської вчительки Наталії Шило. В найважчі часи їй допомогли вижити вроджене прагнення справедливості, злість на окупантів і… задачник з вищої математики.

Наталія Шило

Наталія Шило

Наталія Шило — корінна горлівчанка, народилася і більшу частину життя прожила у цьому місті на Донеччині. Звідси її батько, тут у далекому 1912 народилася бабуся. Наталія вивчилася на педагога і була впевнена, що саме тут, у Горлівці, працюватиме з дітьми все своє життя.

— Я була вчителем фізики і математики, до речі, в єдиній у місті російськомовній школі. Викладала російською, ніхто нас не утискав, не ображав. Януковича я не визнавала. Діти казали: “Янукович — наш”. А я відповідала їм: “Я поважаю ваш вибір, але він — не мій президент”. Тоді, у 2004 році, вони ще маленькі були. А тепер з’ясувалося, що половина учнів з мого класу переїхали на підконтрольну уряду частину України, вони патріоти... Наприкінці 2013 року щось наче зламалося. Я не могла зрозуміти, що відбувається, чому люди раптом стали втрачати здоровий глузд? Моя донька навчалася в Харкові, навесні 2014-го року вона мені зателефонувала і розповіла про події на харківському Євромайдані, як побили Сергія Жадана. Я слухала і плакала — ну не може такого бути, щоб люди в один момент збожеволіли!

Війна

У травні 2014 року в Горлівку почала заходити військова техніка. Хоч солдати були і без розпізнавальних знаків, Наталія одразу зрозуміла — росіяни. Каже, це було добре чути по їхній мові. Маючи багато родичів у РФ, Наталія знає, в якому російському регіоні як розмовляють.

З кожним днем у Горлівці ставало все гарячіше, місто обстрілювали з усіх боків, люди тікали деінде. Наталя перебралася до мами: у підвалі її приватного будинку, здавалося, буде більш безпечно. Продукти не підвозили, води не було. Почався голод. Мобільний зв’язок зник. Навіть Наталіїна донька у Харкові не уявляла, в яких умовах виживають у Горлівці мама і бабуся.

Наталія Шило з донькою Іриною

Наталія Шило з донькою Іриною

— Навчальний рік у нас почався 1 жовтня. Під снарядами я і моя коліжанка ходили на роботу. Нащо? Завуч казав: а раптом діти прийдуть? У школі були тільки завуч і нас двоє, усі роз’їхалися. Намагалися упіймати мобільний зв’язок, лазили на дах, щоб хоч якийсь сигнал упіймати. Я змогла зателефонувати в Міністерство освіти і науки, кажу: “Я вчителька з Горлівки, тут нікого немає, влади немає, школи не працюють. Що мені робити?” Мені сказали, що інститути вони вивозять, а школи — ні, бо вони підпорядковані місцевій владі. “Знайдіть когось із місцевої влади!” А в нас вже ні поліції, ні депутатів не було…

Час від часу до Наталії з підконтрольної українському уряду території стала телефонувати дівчина-психолог, яка на волонтерських засадах намагалася підтримувати людей в окупації. Саме вона знайшла для неї роботу в одній із харківських гімназій .

— 19 грудня я виїхала з Горлівки у Харків. Мама залишилася. Сказала, що буде наглядати за квартирою, домом, дачею. Стільки грабіжників тоді було! У Харкові я працювала в гімназії, навіть брала участь у конкурсі “Вчитель року” та увійшла у трійку найкращих вчителів з фізики міста Харкова та області. А згодом — переїхала до Києва.

“За вами їде МГБ”

— …2021 рік. На початку літа збираюся їхати до мами в Горлівку — їй мали робити операцію. Підготувалася, зробила собі COVID-сертифікат/ В’їжджаю через контрольно-пропускний пункт в Успенці. І на блокпосту мені кажуть: “Пройдіть, будь ласка, у кімнату очікування, за вами їде МГБ (так зване “міністерство державної безпеки” в “ДНР” — ред.).

Виявилося, бойовики давно чекали на Наталію Шило. Річ у тому, що вона з 2014 року вела сторінку у Твіттері (тепер Х — ред.), на якій описувала події на Донбасі з проукраїнського боку.

— Як вони мені розповіли, “за мною давно ганялися”, і ось, через сім років, “наздогнали”. Але я не думаю, що я їм була така вже цікава. Як проговорився згодом один з їхніх “оперативників” — їм “теж потрібен обмінний фонд”.

На блокпосту жінці стало погано, підскочив тиск, їй викликали “швидку”.

— Лікарі зробили мені укол, а потім приїхали люди з “МГБ” і забрали мене в Донецьк… — пригадує Наталія Шило. — Спочатку тримали в будівлі МГБ, потім відвезли у лікарню, зробили флюорографію і доправили до ізолятора тимчасового тримання, де я була близько місяця.

В ізоляторі умови перебування були жахливі. Помістили в одиночну камеру, годували погано, бувало, що й забували дати пайку. Вода — лише холодна. У жінки забрали всі речі, навіть змінну білизну, засобів гігієни і мила не було. Для того, щоб випрати одяг, доводилося роздягатися, при тому що в камері було цілодобове відеоспостереження. Від нього не можна було сховатися навіть у туалеті — все на виду.

— Годинник в мене забрали, сонця я не бачила, я не могла зрозуміти, котра година, мені не давали спати. Весь час штучне світло… Його не вимикали. Як мені сказав якось оперативник — “Наша задача — зробити ваше існування нестерпним”...

“Слідство”

Кожного дня за Наталією приїжджали люди з МГБ і забирали на багатогодинні допити.

— Нас возили у воронках, у кайданках, з мішками на голові. Я питала (конвоїра — ред.): “Ви дійсно думаєте, що від мене така загроза? Ви вдвічі більший за мене, у вас автомат! А ви мені мішок на голову одягаєте!..” Відповідає: “Так треба”. Беруть тебе за шию, нахиляють, і ти, зігнута під кутом 90 градусів, ідеш із мішком на голові, спотикаєшся, бо нічого не бачиш…

“Слідчі” намагалися примусити Наталію зізнатися у тому, що вона співпрацювала з українськими спецслужбами і приїхала до “ДНР”, щоб шпигувати. Казали, що міфічний “куратор” з СБУ буцімто вже намагався зв’язатися з нею по її телефону, який давно був в руках у “слідчих”.

— Не було ніякого куратора, ні на кого я не працювала! У мене просто дуже загострене почуття справедливості. Я в Твіттері, у відкритому доступі писала, що в Горлівці — росіяни. Писала, що ніяка це не громадянська війна! У мого блогу було шість тисяч підписників…

Безоплатна “адвокатка”, яку Наталії призначила так звана “республіка”, одразу попередила, що не збирається її підтримувати. Дочка Наталії спромоглася найняти платного адвоката. Той пояснив, що витягти з-за ґрат Наталію не зможе, але принаймні зв’язуватиме її з мамою, передаватиме від неї записки і речі.

— На допитах мене не били, — каже Наталія. — Мене залякували, на мене кричали, світло в камері цілодобово не вимикали, спати не давали, їсти не давали. Детектор брехні я проходила, коли вже ледь ходила, адже я не спала кілька діб. Все як уві сні. Вони погрожували мені задути піну, відвезти туди, де мене ніхто вже не знайде, грозили розстріляти, зґвалтувати. І хлопці всі молоді, а я ж уже мало не бабуся! Погрожували: мовляв, зараз і маму, і дочку на допити привезуть… Один так кричав на мене… Ось-ось вдарить.  Думаю: уб’ють так уб’ють, але чому помирати на колінах? І ось я піднімаю на нього очі і питаю: “Перепрошую, а коли ми на ти перейшли?” Його аж пересмикнуло. Я “увімкнула вчительку”, а вчителів бояться. І відтоді вони зі мною лише на ви розмовляли. Я їм навіть у протоколах допиту помилки виправляла! Вони іноді самі не розуміли, що вже не вони мені, а я їм питання ставлю. Використовувала всі свої знання з педагогіки. Адвокат просив: “Ну не дражни їх!” А в “МГБ” якось мені сказали: “Найстрашніші люди — священники, журналісти і вчителі”. “Вчителі чим вам не вгодили?” — питаю. “А вас слухають люди!” “Ну, кажіть правду, і вас люди слухатимуть!”.

СІЗО: намагалися запам’ятати ім’я кожної бранки

За місяць Наталію з ізолятора тимчасового тримання перевели до Донецького СІЗО.

— Тут нас уже було в камері 14 осіб. Тісно: якщо встають 3-4 людини, то вже ходити неможливо. Досі не можу виносити, коли багато людей в одному приміщенні… — каже жінка. — Тюремний запах, долівка бетонна, стіни бетонні… Взимку і влітку у нас були відкриті вікна, тому що по стінах стікала вода. На прогулянку виводили, лише якщо в них був настрій — і то максимум на півгодини. На верхньому поверсі для прогулянок були такі ж камери, але без даху. Той же бетон брудний, вонь. Міста не видно. Їжа така, ніби свиням готують. Взимку було дуже холодно. Вікна не замикалися… Баня була у підвальному приміщенні. Сніг в роздягальні. Тебе ведуть голою з роздягальні по коридору в баню, там нема куди повісити рушник, він мокне… Банщики — чоловіки, вони дивляться. А тобі вже все одно...

У СІЗО в камерах були телевізори, на більшості каналів — пропаганда. Жінки шукали бодай фільми, щоб якось відволіктися від тюремної буденності. З телеефіру вони і довідалися про повномасштабне вторгнення.

— Було дуже страшно! Вони ж казали, що дійшли вже до Києва, що України вже немає. Слухаєш — і стає тяжко дихати, серце завмирає: ти розумієш, що нас ніхто ніколи вже не звільнить. А потім кажеш собі: стоп, це ж росіяни, їм не можна вірити! З нами була Наташа Власова. Вона — герой, це настільки сильна духом людина! Завжди спокійна, зважена. Психолог за освітою, вона нам казала не розклеюватися, всіх нас підтримувала.

Всі “політичні” були з вищою освітою, розповідає Наталія: менеджери, інженери, аж дві вчительки музики. Вона пам’ятає імена всіх бранок, з якими переживала разом ті страшні часи: Юлія Дворніченко, Олена Зайцева (обох звільнили з полону під час “великого жіночого обміну” в жовтні 2022 року), Шатрюк Аня, Людмила Гусейнова… Тих, хто досі залишається в “ДНР”, Наталія воліє не називати, щоб не наражати на небезпеку.

Були в камері і “кримінальні” — жінки, що сиділи за пограбування, наркотики тощо. Ставлення до “політичних” в них було різне.

— Деякі ув’язнені нас ненавиділи, деякі підтримували, комусь було все одно. “Кримінальні” постійно палили, але я так і не почала. Вони курили біля вікна, в якому було видно трішки неба. І я стояла біля них, дихала повітрям. А куди дивитися? На небо! Більше ж немає куди… І я почала їм пояснювати: це таке сузір’я, а це — таке… А одну дівчину взагалі навчала математики. ”Кримінальні” же майже всі без освіти — по два-три класи. І я дівчатам розповідала про фізику, вони слухали, питали. Приємно, що люди хочуть щось знати. Та я й сама для розваги розв’язувала задачі. Якимось дивом знайшовся там збірник задач з вищої математики. І коли мені треба було мозок перемкнути, відволіктися, я їх розв’язувала. Попросила маму через адвоката, щоб вона мені передала зошит. А коли в нас “шмон” був, той зошит охорона знайшла, питають: “Що це?” Хтось із дівчат пожартував: “Коди!” Та я пояснила, що це вища математика, показала задачник.

Адміністрація СІЗО була настільки вражена таким незвичним способом відпочинку ув’язненої, що дозволила їй мати заборонену в камері ручку.

Наталія розповідає, що дуже тяжко сприйняла заяву від адвоката про те, що він не зможе її витягнути з-за ґрат. Жінку звинувачували за чотирма статтями кримінального кодексу так званої “ДНР” — шпигунство на користь іноземної держави, екстремізм, заклики до ненависті за національною ознакою, використання для злочину електронних засобів масової інформації. З усього цього одне лише шпигунство тягло на довічне ув’язнення або навіть найвищу міру покарання — страту.

— Сльоз не було: ні на допитах, ні в тюрмі я не плакала. Але коли зрозуміла, що, якщо обміну не буде, то я звідси ніколи не вийду, щоночі лягала на свої нари, лежала і думала: хоч би не прокинутися! Мене психіатр згодом питав, чи була в мене там думка про самогубство? Я невіруюча людина, я фізик. В мені увімкнулася злість: “Ні, погані люди, я вам не здамся! Не пристану на ваші умови!” Мене тримала ненависть до Росії. Я, як молитву, повторювала: “Горлівка — це Україна. Донбас — Україна”.

“Кіно”

У грудні 2021 року до Наталії приїхало телебачення — знімати сюжет про “коректировщицю вогню збройних формувань України”. Для цього жінку забрали з СІЗО, відвезли в будівлю “МГБ”, там на неї чекали російські ефесбівці і журналісти “Оплот-тв”.

— Вони мені написали промову. Треба було на камеру прочитати з листка, покаятися, сказати, що люблю Росію. Дають мені папірець. А я кажу: “Дайте мені ручку, я хоч помилки виправлю!”

Каяття від Наталії Шило пропагандисти так і не почули. Журналіст в сюжеті називає поведінку вчительки “розв’язною”, каже, що вона “ніби глузуючи, переходить на українську мову”.

— Я знаю цього журналіста, це син моєї знайомої, Вадим Топалов, — каже Наталія Шило. — Під час зйомок він в якийсь момент сказав, що теж українець, і я відповіла: “Так давайте спілкуватися українською мовою!” І це потрапило в ефір.

Скриншот з пропагандистського відео [Наталія Шило]

Скриншот з пропагандистського відео

На тому відео Наталію звинуватили мало не в усіх гріхах: буцімто саме через її “наводки” гинули цивільні мешканці Горлівки. Мовляв, діяла не лише з власної ініціативи, а за наказом СБУ. Згодом цей відеоролик показав у своїй програмі кремлівський пропагандист Соловйов.

Пастка і звільнення

У 2023 році Наталію Шило відпустили під домашній арешт. На той момент вже вісім місяців щодо неї не проводилося жодних слідчих дій, а це порушувало російське законодавство, яке почало діяти на окупованій території Донецької області після незаконного “референдуму” і “офіційного приєднання” до РФ.

— Справу не закрили. Я повинна була залишатися вдома у Горлівці, телефонувати їм і приїжджати за першою ж вимогою в Донецьк. Я підписала документ, що не буду спілкуватися ні з ким з України, лише з дочкою. Речі мені не повернули. Російських документів у мене не було. Вони мені сказали, що все одно мене з ДНР не випустять. Я їхала додому і думала: як мене зустрінуть в Горлівці після того сюжету по телебаченню? Я ж учителька, мене там знають. Зараз, думаю, когось зустріну, мене заплюють чи штовхатимуть. І як же я здивувалася, коли люди до мене підходили, обіймали, клали мені гроші в кишеню... Казали: “Передай в Україну, що ми на неї чекаємо!” Я кажу: “Як передати?” Вони вірили, що в мене дійсно є зв’язок з Україною! Де ж той “руський мір”, який мене ненавидить, як мені слідчий колись розповідав?.. Так, було пару випадків, коли люди зі мною не віталися. Якось знайома побачила мене і перешла на інший бік вулиці. Я просто засміялася: “Ти зі своїм руським міром мене боїшся тут? Так це просто чудово!” За рік у Горлівці мені ніхто не сказав поганого слова!

Під час домашнього арешту Наталія жила з мамою. Роботи не було, виживали як могли — поралися на городі, збирали горіхи, метал. Інколи вдавалося підзаробити репетиторством. Допомагали колишні учні, їхні батьки. У 2025 році кримінальну справу зрештою закрили. Коли Наталія поїхала в Донецьк забрати свої документи і речі, слідчий прямо сказав їй: “Ми тебе все одно не випустимо, те не поїдеш в Україну! Отримуй російський паспорт і залишайся тут”. Вона відповіла: “Я не хочу тут жити, ви пересвідчилися, що я не шпигунка, випустіть мене!” Наталія вирішила все ж ризикнути і спробувати самостійно виїхати в Україну. Для мешканців окупованих територій маршрут один — через Росію. В січні 2025 року вона зібрала речі і змогла доїхати до російського кордону. Тут її затримали спецслужби РФ.

— Вони подивилися на мої документи і сказали: “А, це та, що була в списках на обмін. Ти хотіла додому, то і їдь додому!” І повернули мене в Горлівку. Я зрозуміла, що я в пастці, що без сторонньої допомоги я виїхати не зможу. Всі перевізники мене відмовляються везти. Я зателефонувала дочці: “Іро, рятуй мене!” І вона зв’язалася з Людмилою Гусейновою.

Колишня бранка Кремля Людмила Гусейнова звернулася до Генерального управління розвідки України, і завдяки вдало організованій спецоперації, деталі якої не розголошуються, у квітні 2025 року Наталію Шило вдалося евакуювати з окупованої території. Їхала через Росію, Білорусь, Польщу. Не вокзалі в Києві її зустрічали посестри по неволі — Людмила Гусейнова і Юлія Дворніченко.

Наталію Шило зустрічають на вокзалі в Києві Людмила Гусейнова та Юлія Дворніченко, скриншот з відео телеканала Ми — Україна

Наталію Шило зустрічають на вокзалі в Києві Людмила Гусейнова та Юлія Дворніченко, скриншот з відео телеканала "Ми — Україна"

Наталія Власова залишається в російському полоні. У грудні 2024 року її засудили до 18 років колонії. Коли ще у 2023 році Наталію Шило звільняли з Донецького СІЗО під домашній арешт, Власова, вирішивши, що подругу везуть на обмін, крикнула їй з вікна своєї камери: “Передай Києву привіт!” Наталія Шило виконала обіцянку — але на два роки пізніше.

“Нумо, сестри!”

Тепер Наталія Шило і сама виходить зустрічати жінок, які вирвалися з ворожої неволі. Каже, як ніхто розуміє, наскільки важливо в перші хвилини на рідній землі побачити знайомі усміхнені обличчя. Громадська організація “Нумо сестри!”, до якої долучилася Наталя, опікується цивільними бранками кремля — і вже звільненими, і тими, що й досі перебувають за ґратами.

— Коли ми чуємо, що буде обмін цивільних жінок, одразу їдемо. Веземо прапори, щось смачненьке.. Ми за ґратами Донецького СІЗО знали всіх дівчат за іменем, кожну намагалися запам’ятати. Коли ти повертаєшся звідти, тобі страшно, за роки неволі все змінилося… Ось ми Юлю Паніну зустрічали. Вона каже: “Я вийшла з автобусу, а довкола всі незнайомі… І тут бачу вас! Так тепло стало!” Ми в “Нумо сестри” підримуємо жінок, які виходять з полону, — морально, а коли є кошти, то й матеріально, допомагаємо з реабелітацією…

Цивільним, а особливо тим, що повернулися з полону поза офіційним обміном, отримати статус особи, позбавленої особистої свободи внаслідок агресії проти України, дуже важко. А без цього — немає льгот і допомоги від держави. Сама Наталія такого статусу досі не має. Вирішити це питання їй допомагають юристи ХПГ.

Зараз вона знову працює вчителькою. У вільний час в’яже іграшки, а кошти з продажу перераховує українським збройним силам. Щодня о дев’ятій ранку вона завмирає в пошані під час загальнонаціональної хвилини мовчання. Слідкує, щоб учні теж з повагою ставилися до цієї символічної миті. Якось на вулиці перекрила дорогу, щоб о 9:00 зупинився рух.

— Водій вискочив, почав лаятися. Але я була в тюрмі, чого мені боятися? Для мене хвилина мовчання — це не пустий звук, це сльози. В мене учні загинули, друзі загинули, загинула моя коліжанка, яка мене підтримувала, коли я була за ґратами…

Наталія Шило має ціль — розповісти усьому світу про те, що відбувається з жінками в російському полоні. А ще — добитися справедливості: сама вона як потерпіла фігурує в кількох кримінальних справах — про викрадення, про сексуальне насильство. Вона свідчила у справі про Донецьке СІЗО. Знають про неї і в Європейському суді.

— Коли я ще була в тюрмі, донька і мої учні подали заяву до ЄСПЛ. На той момент Росія ще не вийшла з Європейської конвенції про захист прав людини (вона це зробила 16 вересня 2022 року — ред.). Тож у Стразбурзі є моя справа, я позиваюся проти Росії, звинувачуючи її у викраденні і незаконному позбавленні волі.

поширити інформацію

Ця публікація фінансується Шведським інститутом
Подібні статті

• Російсько-українська війна

Правда на звалищі історії під назвою РФ. Дайджест російських протестів

Воронезький активіст Григорій Северин, перебуваючи в ув’язненні за коментар у соцмережах, переконував інших в’язнів не їхати на війну. Він розповідав співкамерникам у ШІЗО про розгін протестувальників в окупованій Херсонській області та тортури, яких зазнавали місцеві мешканці. Це стало основою нової кримінальної справи про повторну “дискредитацію” армії.

• Російсько-українська війна

Європа бачить янголів

Виставка ‘Янголи Харківщини’, присвячена загиблим внаслідок російської агресії українським дітям, 22 лютого відкрилася в бельгійському Ґенті, а в річницю повномасштабного вторгнення, 24 лютого, — в Ризі.

• Право на життя   • Російсько-українська війна

У кримського політвʼязня Амета Сулейманова погіршилися показники роботи серця

Це показало УЗД серця, яке Сулейманову робили ще минулого серпня. Утім, дружина політвʼязня, якого РФ утримує у “Владимирському централі”, змогла лише нещодавно отримати результати ультразвукового дослідження. Докладніше — у статті.

• Російсько-українська війна   • Права дітей

Мілітаризувала дітей на ТОТ Луганщини

До суду скерували обвинувальний акт щодо представниці так званого “головного штабу ‘Юнармії’”. Обвинувачена просувала “патріотичне виховання молоді”, героїзувала військовослужбовців російських Збройних сил і формувала у молоді лояльність до служби в армії країни-агресора. Розповідаємо про мілітаризацію українських дітей Росією та переповідаємо історії дітей і підлітків, яких нещодавно вдалося повернути з російської окупації.



Про ХПГ
Хто миКонтактиРічні звітиПолітики ХПГ
Теми
КонституціяПолітикаВпровадження норм європейського праваПраво на життяКатування та жорстоке поводженняПраво на свободу та особисту недоторканністьПраво на справедливий судПраво на приватністьСвобода совісті та віросповіданняСвобода вираження поглядівДоступ до інформаціїСвобода пересуванняЗахист від дискримінаціїСоціально-економічні праваАрміяКримінально-виконавча системаПраво на охорону здоров’яПраво на освітуЕкологічні праваПрава дітейПрава жінокПрава шукачів притулкуГромадянське суспільство
Спецпроєкти
Психологічна допомогаРосійсько-українська війнаГолоси війниДокументування воєнних злочинів в УкраїніПравова допомогаОнлайн-бібліотекаДисидентський рух в Україні. Віртуальний музейІсторії свавільно засудженихГромадянська освітаДовідник юристаПроти катуваньПраво на приватністьГаряча лінія з пошуку зниклих безвісти