— Як заїхали з першого дня війни, так і до сьогодні вони там, — каже колишня староста Тавільжанського старостинського округу Світлана Мороз. — Пам’ятаю, з п’ятої ранку наші діти, які живуть в Харкові, почали нам з чоловіком скидати відео, що їх бомблять. Нас же росіяни не обстрілювали, бо окупували одразу, але ми бачили, як від нас все летіло на Харків…
Окупанти забрали у Світлани багато: рідний дім, роботу, яку любила, і, що найстрашніше, — чоловіка. Востаннє вона бачила Юрія, коли влітку 2022 року він довіз її до Печенізької дамби, де тоді діяв коридор, яким цивільні могли перейти з окупованої території на вільну Україну. Чоловіків росіяни, щоправда, не випускали. Зараз Світлана Мороз живе в Харкові, працює в обласній військовій адміністрації, очолює Відділ економічного аналізу та прогнозування управління соціально-економічного розвитку. Шукає свого Юрочку…
— Я, мабуть, всю цю історію вже виплакала, — сумно каже вона, пригадуючи все, що з нею сталося за місяці життя в окупації.
З перших годин вторгнення їй як старості довелося дбати не лише про свою родину, але й про мешканців старостинського округу.
— Вже 24 лютого все закрилося: садки, школи… Банкомати не працювали. Люди за пару днів розкупили всі продукти в магазинах. Життя зупинилося. Поліцейські, прикордонники зникли. Ми на старостинських округах залишилися одні. Моя ж територія була найбільшою у Дворічанській селищній раді. У мене було чотири села і майже три тисячі населення. Але до нас ще почали їхати люди, бо вважали, що в нас безпечніше, — з Ізюма, Лисичанська, Старобільська. Навіть з Харкова люди їхали. І всіх цих людей я повинна була заселити в себе. У нас пропали зв’язок, газ, світло. Мабуть, кілька місяців ми сиділи без світла і газу. Ще дякувати Богу, що на нашій території було приватне сільськогосподарське підприємство. З його директоркою, Оксаною Володимирівною Шило, ми були ніби як за головних. Щоранку в центрі села збиралися люди, розмовляли. У нас були ферми — величезні господарства, які втратили свій збут. Мости підірвали, вивозити продукцію було ніяк. Оксана Володимирівна давала зерно, пекли хліб, і ми той хліб розвозили людям. Довозили машиною до ріки, там через місток несли ящики в руках. На тому березі чекала машина…
Від стресу чи постійних фізичних навантажень на руці у Світлани з’явилося новоутворення, яке швидко росло. Медичну допомогу в тих умовах було отримати ніде. Допоміг випадок. Серед переселенців, які приїхали в село, знайшовся хірург. Тож жінку прооперували — в непристосованому для цього сільському медпункті, без світла.
— Кинули клич по селу. Хтось приніс голку, якою рани зашивати, хтось із дому приніс хірургічну нитку. Хтось — спирт. Хтось — знеболювальне. Отак у медпункті з горем пополам хірург мені ту штуку вирізав.
Тим часом росіяни почали наводити власні порядки. Тодішній мер Куп’янська Геннадій Мацегора пішов з ними на співпрацю. Окупаційна влада стала проводити в селах збори, обіцяли місцевим мешканцям гуманітарну допомогу і гроші.
— Я на ті зустрічі жодного разу не ходила! Інші старости ходили, намагалися налагоджувати роботу, і в них нічого не виходило. Звісно, адже територія дуже велика, і ніхто, як я, не знає цю територію і потреби людей… Зрозуміло, що на мене почали скаржитися. У квітні зник мій колега з сусіднього села, з Вільшани, — Сергій Мараховський. Я розуміла, що я буду наступною. Ну, так і сталося.
Суботнім ранком 7 травня Світлана з чоловіком Юрієм саме сіли снідати, коли до їхнього будинку під’їхала автівка. Жінка не здивувалася, вирішила — приїхали чергові переселенці.
— Я виходжу на двір, а вони вже стоять на порозі. Їх було десь 15 осіб, всі в балаклавах. Оточили будинок. Забрали телефон, документи, посадили в бус. А в ньому вже двоє наших людей затриманих сиділо — суддя і колишній поліцейський. Було дуже страшно. Я сіла і в щілинку бачу, що Юрочка ходить кругом. Я не розуміла, чи Юру теж забирають, чи ні. Дуже хвилювалася. І ось так я в якісь щілинки намагалася його побачити. А росіянин, що нас охороняв, мені заборонив це робити. Крикнув: “Сядь і сиди!” І я з цього моменту почала плакати. І не переставала.
Авто рушило. По дорозі кілька разів зупинялися: під час однієї з таких зупинок судді наділи мішок на голову і пересадили до іншої машини. А Світлану з іншим затриманим повезли далі, в Куп’янськ. Там окупанти влаштували катівню на території районного відділу поліції. Біля будівлі райвідділу на дружину вже чекав схвильований Юрій Мороз.
— Чи він сам здогадався, куди нас повезуть, чи якось знав… До нас він не міг наблизитися, там було огороджено. І я, коли його побачила, стала просити охоронця хоч на хвилиночку до нього підійти. Не дозволив. Коли мене тільки завели до камери, хтось із начальства сказав: “Сиди! Я пішов ознайомлюватися з твоєю справою!” Я здивувалася. Яка така “моя справа”?
Цього дня Світлану допитували тричі. Під час допитів жінку примусили роздягнутися, щоб вона показала татуювання на спині. Хотіли побачити — чи не українська символіка там. Зрештою тату у вигляді маленької квіточки не викликало підозр — на відміну від слідів недавньої операції на руці.
— Вони побачили, що рука в мене забинтована. Один питає: “Що у вас?” Кажу: “Була операція в домашніх умовах”. Але вони все одно мені зідрали пластир. У мене всі шви розійшлися. Не знаю, що вони там небезпечне шукали…
Спочатку росіяни намагалися переконати жінку піти на співпрацю з окупаційною владою.
— Я плакала. Як ото малі діти плачуть, коли їх ніяк не можна заспокоїти. Кажу: “Почекайте, яка співпраця? Ви в мене зараз забрали роботу! Ви в мене забрали сім’ю! Я не можу з дочкою контактувати, у мене немає світла, мої люди страждають, лежать онкохворі, люди з цукровим діабетом, а я буду з вами співпрацювати? Ні, поки що ні”. Якщо чесно, я їм сказала, що я подумаю. І я не соромлюся про це говорити, тому що жити хочуть усі, розумієте?
Крім того, Світлані Мороз окупанти закидали… створення диверсійно-розвідувальної групи.
— Річ у тім, що коли все закрилося — дитячі садочки, медпункти, школи — ми стали боятися, щоб не було мародерства. Тому зібрали десь 15 чоловіків з села. Ми увечері ходили по вулицях, охороняли. Ніхто ж не думав, що так вийде. І росіянам, мабуть, про цю ситуацію донесли. І вони мені кажуть: ви організували у себе “групіровку”. Господи, я спочатку навіть не зрозуміла, про що йшла мова! Вони оцю нашу компанію прийняли за ДРГ.
Пізно увечері в камері стало дуже холодно. Змерзла, втомлена, налякана жінка не знала вже, на що сподіватися. В цей момент охоронці відкрили двері й сказали виходити.
— Я питаю — куди? А він каже: на розстріл! Знаєте, мені, чесно кажучи, наче полегшало. Я була вже готова до цього. Майже ніч. Ми виходимо на поріг відділку поліції, попереду — порожній плацдарм. І росіянин каже: йдіть. Я реально розуміла, що вони мене зараз вб’ють. Таке відчуття було, як у фільмі: ніби я зараз піду по цьому пустому полю, а він вистрелить у спину. А він: “Додому йдіть! Ви далеко живете?” Кажу: “Десь 30 кілометрів…” — “Ну, і йдіть!” Чи йшла я, чи бігла — вже не можу сказати… Ще не вибігла з Куп’янська, бачу — Юрочка! Він поїхав додому, взяв мені теплу куртку і хотів мені привезти, передати. І ми з ним зустрілися! Він заїжджав в Куп’янськ, а я вибігала...
Відпускаючи додому, росіяни не повернули Світлані жодних документів і наказали знову прийти на “розмову” наступного дня. Цього разу питали про місцевих мешканців, які воювали в АТО. Але сільрада не має стосунку до військового обліку.
— Це було таке моральне приниження… Були моменти, коли треба було сказати неправду. І коли ти кажеш неправду, а вони тобі відповідають фактами, то ти ніби й доросла людина, а сидиш як маленька дитинка, як забите цуценятко…
Світлана зрозуміла, що жити на окупованій території більше не можна. 11 липня 2022 року вона виїхала через Печенізьку дамбу в Харків до дочки. Каже, впевненості, що її пропустять, не було. Адже щодня все більше і більше людей окупанти забирали до катівень.
— Юра залишився вдома. Казав: ти їдь, а я тебе дочекаюся. У нас дуже гарний будинок, велике господарство, ми дуже добре жили.
В господарстві, де працював Юрій Мороз, був генератор, який за відсутності світла забезпечував водою мешканців села, бо живив помпу. І з дозволу керівництва чоловік щодня запускав цей генератор.
— Він ходив туди тричі на день. Вмикав генератор, люди набирали воду. І вже в останні рази стали росіяни приїжджати за водою. Юра казав: всі люди, що в черзі стояли, розходяться, щоб військові воду набрали… А щоразу, доки генератор працював, Юра йшов на другий поверх будівлі, де хоч трохи ловив зв’язок, і телефонував мені в Харків. І я його просила: “Юро, не дзвони, я хвилююся за тебе, не дзвони так часто!”
22 вересня чоловік не вийшов на зв’язок, як звичайно. І 23-го також. Світлана все зрозуміла. Вже 24 вересня вони з дочкою пішли в Харкові у поліцію і подали заяву про зникнення Юрія.
Вже потім односельці розповіли, що до дому Морозів приїхав БТР, у дворі було чути крики, стрільбу. А згодом Юру кинули в машину і відвезли невідомо куди. Пізніше за допомогою військових Світлані вдалося встановити, що телефон її чоловіка перестав працювати в районі міста Валуйки Білгородської області.
— У Валуйках росіяни чи сім-карту викинули, чи що… Не знаю, далі сліду немає. Більше жодної інформації про Юрочку не надходило. Куди ми тільки не зверталися… І вийшли якось на волонтерів російських, і в Червоний хрест, і до російського омбудсмана Москалькової писали… Нічого.
Приблизно в той же час, коли зник Юрій Мороз, росіяни викрали й іншого цивільного тавільжанця, Івана Забавського. Ми писали про нього: хлопець, що мешкав тоді у Харкові, вирушив у Тавільжанку, щоб врятувати маму, оселя якої буквально опинилася на лінії фронту. Минулого року за звинуваченням у шпигунстві Міський суд у Санкт-Петербурзі відправив його за ґрати на 11 років.
За словами директора Харківської правозахисної групи Євгена Захарова, у місцях позбавлення волі в Росії та на тимчасово окупованій території України перебуває щонайменше 15 тисяч цивільних українців, незаконно затриманих або викрадених на тимчасово окупованій території.
Когось судять за надуманими обвинуваченнями, як-от шпигунство чи держзрада. Але більшість із них тримають без зв’язку з рідними і правової допомоги за так звану “протидію спеціальній воєнній операції”. Лише нещодавно стало відомо: ще 8 березня 2022 року Путін офіційно дозволив поміщати людей до СІЗО “за протидію СВО” без рішення суду. І це при тому, що таке правопорушення як “протидія СВО” відсутня в російському кримінальному та адміністративному законодавстві.
