Бюлетень "Права Людини", 2005, #29

16-го вересня Альянс "Майдан" надіслав, відповідно до Закону України "Про звернення громадян", Президенту України Відкритого листа (http://www2.maidanua.org/news/view.php3?bn=maidan_petitkey=1113337121first=1130608226last=1124794285 ) щодо необхідності вжиття юридичних і політичних заходів щодо скасування т.зв. "політичної реформи".

“Однак наше звернення до адресата не потрапило - листом №22/158063-26 від 22.09.05 Секретаріат Президента повідомив, що зазначеного Відкритого листа переслано до Міністерства юстиції. Не дочекавшись ні пояснень ні вибачень, ми йдемо до суду,” – про це сьогодні заявили представника Альянсу.

Як відомо своїм Указом №1441/2005 від 14.10.05 Президент України Віктор Ющенко звільнив Святослава Піскуна з посади генерального прокурора України. Указ виглядає так:

"УКАЗ ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ № 1441/2005

Про звільнення С.Піскуна з посади генерального прокурора України

Відповідно до пункту 11 частини першої статті 106 Конституції України звільнити ПІСКУНА Святослава Михайловича з посади генерального прокурора України.

Президент України Віктор ЮЩЕНКО

14 жовтня 2005 року".

Пункт 11 статті 106 Конституції (котра визначає повноваження голови держави), на який послався Президент, звучить так: "[Президент] призначає за згодою Верховної Ради України на посаду генерального прокурора України та звільняє його з посади".

Як вже теж відомо, звільнений з улюбленої, слід вважати, посади Святослав Піскун чи то вже подав чи то ще тільки висловив намір оскаржити своє звільнення, котре він традиційно вважає незаконним, у суді.

Спробуємо розібратися, чи має підстави екс-генпрокурор стверджувати про те, що указ про його звільнення був протиправним.

Отже, з висловлювань "потерпілого" і з аналізу заяв його однодумців у ставленні до питання про правомірність Президентського указу, маємо наступний перелік аргументів:

1. Відповідно до ст.2 Закону України "Про прокуратуру" від 05.11.91:

"Генеральний прокурор України призначається на посаду за згодою Верховної Ради України та звільняється з посади Президентом України. Генеральний прокурор України не менш як один раз на рік інформує Верховну Раду України про стан законності. Верховна Рада України може висловити недовіру Генеральному прокуророві України, що має наслідком його відставку з посади.

Генеральний прокурор України звільняється з посади також у разі:

- закінчення строку, на який його призначено;

- неможливості виконувати свої повноваження за станом здоров’я;

- порушення вимог щодо несумісності;

- набрання законної сили обвинувальним вироком щодо нього;

- припинення його громадянства;

- подання заяви про звільнення з посади за власним бажанням.

Строк повноважень Генерального прокурора України та підпорядкованих йому прокурорів - п’ять років".

При цьому наведений перелік підстав звільнення вважається вичерпним.

2. Стаття 123 Конституції передбачає, що "організація і порядок діяльності органів прокуратури України визначаються законом", тому і при вирішенні питання про звільнення генерального прокурора слід звертатися саме до вищенаведеної ст.2 Закону "Про прокуратуру".

3. Оскільки, за нововиявленими (самим Піскуном) обставинами, С.Піскун на момент підписання Указу перебував у лікарні,то слід керуватися частиною третьою ст.40 Кодексу законів України про працю, де говориться: "Не допускається звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу в період його тимчасової непрацездатності".

Аргументація на перший погляд видається доволі серйозною. Однак спробуємо з’ясувати, чого вона варта при зіткненні з контраргументами, котрі, сподіваюся, використовуватиме у разі судового провадження, "президентська" сторона і котрими, сподіваюся, керуватиметься неупереджений суд.

1. Що стосується встановленої ст.40 КЗпП заборони звільнення працівників, "у період тимчасової працездатности", то підставність прирівнювання здійснення Президентом України, головою держави, конституційного права до звільнення працівника "власником або уповноваженим органом" викликає, м’яко кажучи, винятково великі сумніви, адже така логіка передбачає автоматичне визнання Президента або "власником" чи то Святослава Піскуна особисто чи то Генеральної прокуратури в цілому, або ж визнання його "уповноваженим органом", що, за всієї поваги до Віктора Андрійовича як до особи, уповноваженої народом і помаранчевим Майданом, зокрема, виглядає, у формально-юридичному контексті, погодьтеся, великим перебільшенням. До того ж, знов-таки, слід брати до уваги нижчий рівень Кодексу у порівнянні з конституційно-правовим регулюванням, котре, зокрема, має забезпечувати ефективне функціонування державного механізму та відбивати поточний консенсус (довіру) гілок влади стосовно персоналії генерального прокурора незалежно від поточного тиску чи то нежитю у останнього.

2. Як вже вказувалося, відповідно до п.11 частини першої ст.106 Конституції України Президент "призначає за згодою Верховної Ради України на посаду Генерального прокурора України та ЗВІЛЬНЯЄ ЙОГО З ПОСАДИ". Водночас, відповідно до ст.122 Основного Закону, "прокуратуру України очолює Генеральний прокурор України, який призначається на посаду за згодою Верховної Ради України ТА ЗВІЛЬНЯЄТЬСЯ З ПОСАДИ ПРЕЗИДЕНТОМ УКРАЇНИ (виділено мною - О.С.). Верховна Рада України може висловити недовіру Генеральному прокуророві України, що має наслідком його відставку з посади".

Відтак, ці норми (котрі, як і будь-які норми Конституції, є нормами прямої дії та найвищої юридичної сили - див. ст.8 та 9 Конституції), по-перше, наділяють Президента України правом на звільнення Генерального прокурора, по-друге - не обумовлюють здійснення це право нічим. Прошу звернути увагу - в обох випадках декларація права Президента в обох випадках закінчується переконливою крапкою, не переадресуючи ні до інших норм Конституції, ні до норм інших законів, і не наводячи якогось переліку підстав. Висловлюючись юридичною мовою - зацитовані норми не є ні відсилочними, ні бланкентими, вони є повними, так би мовити, самодостатніми нормами, надаючи Президенту право і дозволяючи йому (позаяк не стверджується інше), можливість використання цього права на власний розсуд.

У цьому контексті не можна не визнати, що частина перша ст.2 Закону "Про прокуратуру" просто цитує (чого, до речі, виходячи з теорії права, не мала би робити) статтю 122 Конституції, тоді як частину другу цієї статті слід розглядати як перелік ОБОВ’ЯЗКОВИХ випадків звільнення генпрокурора. Втім, якби це було і не так, то будь-якому небезнадійному студентові юридичного факультету відомо, що контроверсії з нормами Конституції (у цьому випадку - п.11 ст.106 та ст.122) норми ординарного закону не витримують і застосуванню не підлягають(наприклад, див. вже згадувану колись постанову Пленуму Верховного суду України № 9 "Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя").

3. Стаття 123 Конституції дійсно відсилає до спеціального закону щодо вирішення питань про "організацію і порядок діяльности органів прокуратури", але ж:

а) Генеральний прокурор аж ніяк не є, за всієї поваги, "органом прокуратури",

б) Питання звільнення Генерального прокурора навряд чи можна віднести до теми "порядку діяльности та організації" цих органів,

в) У будь-якому разі існують прямі норми п.11.ст.106 та ст.122, котрі самодостатньо і без прив’язки до ст.123 визначають порядок звільнення Святослава Піскуна в іпостасі генерального прокурора і його колишніх та прийдешніх колег.

Тому, якщо абстрагуватися від самого по собі зрозумілого ("людське, надто людське") бажання погаласувати, привернути до себе увагу, особливо - перед виборами, записатися, за модою, у безневинно постраждалі і показати (хоча і з-за рогу) комусь "кузькіну мать", то пан Піскун залишається без аргументів, і, тому, без прокурорських перспектив. На можливі доводи екс-генпрокурора (навіть у вигляді судді Печерського суду Бернацької, пам’ятної минулим відновленням пана Піскуна на "генеральній" посаді) є конституційна відповідь. Прямої дії і найвищої сили.

 

В Николаевской области разоблачен заместитель мэра одного из городов, который в октябре 2004 года во время проведения второго тура выборов Президента Украины по предварительному сговору с членами участковой избирательной комиссии организовал фальсификацию списков избирателей для голосования за пределами избирательного участка. В результате этого в избирательные урны попали 611 бюллетеней умерших или отсутствовавших граждан.

Как сообщают в Департаменте общественных связей Министерства внутренних дел Украины, возбуждено уголовное дело по признакам преступления, предусмотренного ч.2 ст.364 Уголовного кодекса Украины (злоупотребление властью или служебным положением).

В Николаевской области разоблачен заместитель мэра одного из городов, который в октябре 2004 года во время проведения второго тура выборов Президента Украины по предварительному сговору с членами участковой избирательной комиссии организовал фальсификацию списков избирателей для голосования за пределами избирательного участка. В результате этого в избирательные урны попали 611 бюллетеней умерших или отсутствовавших граждан.

Как сообщают в Департаменте общественных связей Министерства внутренних дел Украины, возбуждено уголовное дело по признакам преступления, предусмотренного ч.2 ст.364 Уголовного кодекса Украины (злоупотребление властью или служебным положением).

Суд визнав прийнятною скаргою від молдовських правозахисників щодо недостатніх гарантій дотримання права на приватність в законодавстві Молдови про зняття інформації, навіть за відсутності посилань на конкретне порушення. Правозахисна організація з Кишинева, «Юристи за права людини» поскаржилася до Європейського суду з прав людини на свої підозри в тому, що уряд може прослуховувати їх телефони, оскільки вони активно допомагають громадянам судитися з державою у Європейському суді.

Не маючи конкретних фактів, вони мотивували свою скаргу простою ймовірністю такого прослуховування посилаючись на недосконале законодавство. Тепер лишається лише дочекатися рішення справи Європейським судом по суті та користуватися досвідом.

Текст рішення у форматі word (анг.)doc-file (128 kb)

21.10.2005

Суд визнав прийнятною скаргою від молдовських правозахисників щодо недостатніх гарантій дотримання права на приватність в законодавстві Молдови про зняття інформації, навіть за відсутності посилань на конкретне порушення. Правозахисна організація з Кишинева, «Юристи за права людини» поскаржилася до Європейського суду з прав людини на свої підозри в тому, що уряд може прослуховувати їх телефони, оскільки вони активно допомагають громадянам судитися з державою у Європейському суді.

Не маючи конкретних фактів, вони мотивували свою скаргу простою ймовірністю такого прослуховування посилаючись на недосконале законодавство. Тепер лишається лише дочекатися рішення справи Європейським судом по суті та користуватися досвідом.

Текст рішення у форматі word (анг.)doc-file (128 kb)

21.10.2005

Михайло Євстахович Дем’ян мешкає у невеличкому селищі Мельниці-Подільській над Дністром. За всіма ознаками, зовнішніми та біографічними, він є малопомітною «людиною з натовпу». Тобто таких як пан Дем’ян у нашому краї – сотні тисяч. На запитання щодо свого роду занять відповідає «ніде не працюю». Це означає – порається на власному городі та за символічну платню допомагає по господарству багатьом односельцям.

Саме у цих буденних справах Михайло Євстахович інколи заходив на присадибу та до будинку свого сусіда, І.Полівчака. І треба ж було статися лихові – одного квітневого дня у пана Полівчака нібито пропала чимала, як містечковими мірками, сума грошей – декілька тисяч гривень. Підозра у крадіжці впала на сусіда, і хоча той категорично заперечив свою провину, вранці 26 квітня 2005 року Полівчаком було подано відповідну заяву у міліцію. Події розвивалися стрімко... Співробітники Борщівського РВ МВСУ Віталій Чепесюк та Василь Кутасевич не стали обтяжувати себе процесуальними формальностями та пошуком доказів злочину. Того ж дня, без будь-яких санкцій та повідомлень родичів Михайла Дем’яна «взяли» у райвідділ і заходилися вибивати з нього «царицю доказів»... Увесь день двоє дебелих катів тримали літнього чоловіка у наручниках, без води та їжі, нещадно били кулаками, ногами, гумовим шлангом та палицею, шантажували, принижували та залякували... І хтозна , чим завершився би процес цього з дозволу сказати «слідства», якби ввечері до райвідділу не зателефонувала дружина І. Полівчака, не вибачилася б чемно та не повідомила, що злощасні гроші.... знайшлися.

Відпускаючи М. Дем’яна на волю, «слідчі», ясна річ, сказали йому кілька слів – щодо того, як поводити себе надалі, а також про те, які наслідки може мати недотримання отих «дружніх порад» ...

Але ж скромний мешканець Мельниці-Подільської чомусь не виявився «тямущим»... Другого ж дня він пройшов освідчення в судово-медичного експерта та подав скаргу на кривдників-міліціонерів до Борщівської районної прокуратури. Звісно, не відразу прокуратура узялася за розслідування діянь колег-правоохоронців. Спочатку відмову у порушенні кримінальної справи «за відсутністю у діях міліціонерів складу злочину» підписав районний прокурор Шаварівський. Після того, як М. Дем’ян оскаржив її у обласній прокуратурі, повторно відмовив у порушенні справи його перший заступник.... Лише у червні 2005 року, після кількаразових звернень потерпілого до Прокуратури Тернопільської області було порушено кримінальну справу і лише у липні вона потрапила на розгляд до судді Чортківського районного суду В.І. Парфенюка.

Розгляд справи тривав майже два місяці. Відомо, що на протязі цього часу М. Демя’на неодноразово та у різний спосіб намагалися схилити до компромісу з своїми кривдниками, але той не зламався. У результаті Чортківський районний суд визнав міліціонерів В. Чепесюка та В. Кутасевича винними у «перевищенні влади та службових повноважень» за ч. 2 ст. 365 Кримінального Кодексу України. Апеляційний суд Тернопільської області 21 жовтня 2005 року залишив попередній вирок без змін. Обох правопорушників у погонах засуджено до 4 років позбавлення волі.

Зі слів судді В. Парфенюка, це перший випадок у його судовій практиці, коли співробітників МВСУ позбавлено волі за протиправні насильницькі дії у процесі слідства. Втім, нам не вдалося отримати чіткої відповіді на запитання, чому у даному випадку дії міліціонерів не було кваліфіковано саме як катування...

Примітно, що на протязі останніх років Прокуратура Тернопільської області у офіційних відповідях на наші звернення стверджувала , що «судами області не виносились обвинувальні вироки стосовно працівників органів УМВС та управління Державного департаменту України з питань виконання покарань в області за скоєння злочинів, що полягали у протизаконному жорстокому поводженні при затриманні, арешті, провадженні слідства та відбуванні покарання». Отже цілком ймовірно, що «справа Дем»яна», є черговим після резонансної «справи Шпаковича» прецендентом, коли міліціонерів було засуджено до позбавлення волі за протиправні насильницькі дії.

(Примітка: справа Миколая Шпаковича, громадянина Польщі, який загинув 17 вересня 1994 р. від побоїв, завданих співробітниками МВСУ у м. Почаєві. В результаті втручання Міжнародної Амністії слідство у даній справі провадила Прокуратура Тернопільської області. Одного з офіцерів УМВСУ тоді було засуджено на 8 років ув’язнення «за перевищення влади»)

У більшості ж відомих нам випадків скарги на застосування співробітниками МВСУ протиправних насильницьких дій не доходять до суду. Досить часто прокуратура відмовляє у порушенні кримінальної справи. Інколи ж слідство у таких справах триває роками, періодично закриваючись – до тих пір , поки скаржник не переконається у безперспективності своїх намірів заслужено покарати катів. Але найчастіше жертву міліцейської сваволі вдається різними засобами «переконати» у тому, що скаргу варто забрати...

Тому описаний тут випадок здійснення правосуддя цікавий вже тим, що пересічна, більш того – досить обмежена у засобах людина без адвокатської допомоги домоглася судового розгляду справи, послідовно відстояла свою людську гідність та продемонструвала силу характеру ...

«Наше власне безсилля так само небезпечне, як чиєсь насильство». То одна з «непричесаних думок» Станіслава Єжи Лєца. До речі, не виключено, що він збагнув цю істину саме у нашому містечку...

19 жовтня о 19.00 в центрі міста Чернігові на Регіонального Громадського адвоката Чернігівської області, голову громадської організації «Правозахисник» Сергія Водолагіна було здійснено напад з метою фізичної розправи над ним. Невідомі особи стріляли в нього з рушниці та жорстоко побили битами. Внаслідок цих кримінальних дій С.Водолагін зазнав серйозних тілесних ушкоджень і звернувся до лікарні.

С.Водолагін є відомою постаттю в м.Чернігові. З 2001 року він, як Регіональний Громадський адвокат, активно надає безкоштовну юридичну допомогу громадянам, займається публічними кампаніями правозахисту і завжди має активну громадську позицію. Зараз С.Водолагін знаходиться в судовому спорі з чернігівськими підприємницькими структурами стосовно відчуження в центрі міста великого масиву  землі, що знаходилася у користуванні територіальної громади міста.

Брутальний замах на нього, пов’язаний із спробою його фізичного знищення, на нашу думку, є підтвердженням негативних тенденцій, які останнім часом виявились в нашому місті. Мова йде про масове використання кримінальних методів при вирішенні спірних питань у місті. З грудня 2004 року в м. Чернігові було вбито кілька крупних підприємців, деякі були вимушені переховуватися від розправи за кордоном. Замах на С.Водолагіна є продовженням цього ланцюгу кримінальних подій.

Ми стурбовані ситуацією, коли люди, які відстоюють інтереси громадян та міської громади, стають жертвами фізичної розправи. Такі випадки не додають авторитету ні владі, ні суспільству.

Ми вимагаємо від влади розслідувати цей злочин і встановити виконавців та замовників влади, покаравши їх у відповідності до закону.

Ми сподіваємось, що влада прислухається до голосу громадськості, і вчинить дії, які не дозволять довести злочинцям свої замахи на життя С.Водолагіна до кінця.

Ми будемо контролювати хід розслідування даної справи і закликаємо правоохоронні органи зробити все можливе, щоб знайти злочинців.

Заяву підписали:

Чернігівський громадський комітет захисту прав людини (Н.Романова)

Чернігівський жіночий правозахисний центр (А.Лепеха)

Громадська організація «М’АРТ» (С.Буров)

Громадська організація «Правочин» (С.Потапенко)

Чернігівський центр молодих правозахисників (Р.Шрамов)

Громадська організація «Правозахисник» (С.Водолагін)

Юридична клініка «Бона Менте» (Т.Едієв)

 

Право на справедливий суд|

Система безоплатної правової допомоги в Україні потребує кардинального

реформування – позиція Міністерства Юстиції

Фахівці Центру правової реформи і законопроектних робіт при Мін’юсті провели аналіз системи надання безоплатної правової допомоги в Україні та визначили найбільш суттєві проблемні питання. Масштаб виявлених проблем вказує на неефективність сучасної системи надання безоплатної правової допомоги в Україні, що обумовлює необхідність її кардинального реформування.

Зокрема, законодавство України з питань надання безоплатної правової допомоги не узгоджується із європейськими нормами та стандартами в галузі захисту прав людини, не відповідає прецедентній практиці Європейського суду з прав людини, яка є складовою частиною Європейської конвенції про захист прав та основних свобод людини.

Гарантоване статтею 59 Конституції України право кожного на безоплатну правову допомогу сьогодні реалізується лише через механізми Кримінально-процесуального кодексу. Решта осіб залишаються поза межами зазначеної гарантії та, відповідно, позбавлені реального доступу до правосуддя.

За чинними законами України кількість осіб, які мають право на безоплатну правову допомогу (окрім осіб, які мають таке право за Кримінально-процесуальним кодексом), є досить значною. За даними Державної судової адміністрації, Міністерства праці та соціальної політики, Міністерства охорони здоров’я, таких осіб в Україні близько 11 млн. (зокрема, особи, які мають право на безоплатну правову допомогу відповідно до Законів України «Про державну соціальну допомогу малозабезпеченим сім’ям»; «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту»; «Про психіатричну допомогу»; «Про соціальні послуги», «Про охорону дитинства» тощо). Водночас механізм забезпечення правовою допомогою вказаних категорій осіб на законодавчому рівні відсутній через відсутність як такої системи правової допомоги.

Залишаються незадовільними якість та ефективність правової допомоги, яка надається адвокатами за призначенням в кримінальних справах. Кошти, що виділяються щорічно для оплати праці адвокатів, є неадекватними професійному рівню та витратам захисника, існуючим цінам на юридичні послуги в країні. В окремих регіонах України є проблема з призначенням адвоката у зв’язку з відсутністю там адвокатських об’єднань.

Наявна на сьогодні система фінансування безоплатної правової допомоги не відповідає фактичним потребам та не забезпечує реалізацію вищезгаданих законів. На зазначені цілі у Державному бюджеті України на 2004 рік було передбачено видатки на суму 1 915,3 тис. грн. В Державному бюджеті на 2005 рік передбачено 1 960,9 тис. грн. Орієнтовний розрахунок показав, що сума видатків на оплату послуг суб’єктів надання правової допомоги, які надаватимуть цю допомогу за рахунок коштів Державного бюджету, має становити близько 769 млн. грн.

Загальним для усіх названих проблем є відсутність ефективного управління в сфері надання безоплатної правової допомоги. На сьогодні відповідними функціями щодо забезпечення безоплатної правової допомоги в кримінальних справах та фінансування оплати послуг адвокатів за призначенням наділено Міністерство юстиції України. Однак до функцій Мін’юсту не віднесено здійснення контролю за якістю послуг, що надаються, моніторингу фактичних потреб у безоплатній правовій допомозі, координації системи надання безоплатної правової допомоги в цілому.

Порівняльні дослідження досвіду зарубіжних держав – Болгарії, Литви, Грузії, Нідерландів, Великої Британії, Канади, Ізраїлю – показують, що згадані проблеми в Україні не є унікальними. В тій чи іншій мірі вони були притаманними кожній із зазначених держав. Однак були вирішені в процесі комплексного реформування системи надання безоплатної правової допомоги.

В Україні зазначене реформування має здійснюватись на основі обрання та апробації певної моделі надання безоплатної правової допомоги, яка б забезпечила високу якість послуг, адекватну оплату праці адвокатів, дозволила б визначити та закріпити оптимальний механізм адміністрування та фінансування зазначеної системи.

Отримані результати мають сприяти вдосконаленню всього масиву законодавства, що регулює питання надання правової допомоги, приведенню його у відповідність із європейськими нормами та стандартами у галузі забезпечення прав людини.

Наш коресп.

Українська Гельсінська спілка з прав людини закликає Вас долучитися до інформаційної кампанії з вимогами забезпечити приватність при впровадженні нового пластикового паспорту громадянина України та підписатися під відкритим листом:

«Відкритий лист-звернення до Міністра внутрішніх справ та Прем’єр-міністра України щодо необхідності забезпечити приватність при запровадженні нового паспорта громадянина України» (http://helsinki.org.ua/index.php?id=1128526519)

Незважаючи на те, що впровадження цього паспорту за словами Міністра Юрія Луценко відкладається до виборів, ми вважаємо необхідним провести превентивну інформаційну кампанію та висловити наші зауваження до цієї ініціативи.

Пластикові посвідчення особи дійсно діють в певних країнах, але для до їх запровадження необхідно виконати наступні умови:

1.  прийняти Закон про захист персональних даних; виробництвом має опікуватися лише ДЕРЖАВНА структура; особа має мати можливість знати, які данні містить код картки та мати можливість їх змінити.

Щодо коду особи:

різні коди повинні використовуватися окремо, не допускається створення ЄДИНОГО коду для накопичення всієї інформації про особу; коди повинні використовуватися ЛИШЕ для тих цілей, для яких вони були створені;

їх використання повинне бути обумовлене в Законі про захист персональних даних.

Пан Міністр та Кабінет Міністрів в особі Прем’єра повинні почути голос громадськості! Ця ініціатива повинна запроваджуватися лише після обговорення, а Кабінет-Міністрів повинен впроваджувати запропоновану систему лише після відкритого обговорення з громадськістю та виконання вищевказаних вимог!

25.10.05

Надруковано з Майдану. http://maidan.org.ua/static/news/1130259119.html

В знак протеста против травли коллеги Александра Драникова журналисты-расследователи во главе с главным редактором Игорем Каневским уходят из газеты «Бизнес». В Украине будет создан новый медиа-проект, специализирующийся на журналистских расследованиях.

Каждый из нас проработал в деловой прессе от 2 до 10 лет. В последние несколько лет наши судьбы были связаны с ведущим деловым изданием Украины – еженедельной газетой «Бизнес». С весны 2004 г., помимо повседневной журналистской работы, все мы были заняты расследованием политической карьеры и «Бизнес»-деятельности Дмитрия Табачника, Александра Третьякова, Давида Жвании, Евгения Червоненко, Владислава Миленького, Эдуарда Зейналова и ряда других известных политиков. Эта работа стартовала в тот период, когда основной собственник ЗАО «ХК «Блиц-Информ» (предприятие – издатель газеты «Бизнес») Сергей Мельничук стал подвергаться уголовному преследованию. Против него на фоне давления со стороны окружения Табачника и Третьякова были возбуждены уголовные дела по фактам уклонения от уплаты налогов.

Итогом нашей работы стала публикация серии статей о бизнес-деятельности высших должностных лиц государства. Мы дезавуировали попытки провести скрытую приватизацию крупнейших полиграфических предприятий страны, объединенных в ГАК «Укриздатполиграфия». Случись такое, и 80% печатных СМИ оказались бы в зависимости от группы лиц из окружения Александра Третьякова и Дмитрия Табачника. Нами были обнародованы и планы Евгения Червоненко, который в бытность министром транспорта активно лоббировал создание яхт-клуба на базе Ялтинского морского порта. Неизменной тематикой наших публикаций были и злоупотребления сотрудников налоговой милиции, чиновников местной власти – всех тех, от кого в наибольшей степени зависит малый бизнес.

Публикации, подготовленные нами, дали в руки нашему работодателю Сергею Мельничуку козыри, с помощью которых за спинами журналистов он повел торг с нынешней властью о собственных бизнес-преференциях. Примерно с середины июля 2005 г. он инициировал переговоры с народным депутатом и руководителем парламентской фракции «Наша Украина» Николаем Мартыненко. По замыслу Сергея Мельничука, этот политический деятель должен был обеспечить «крышу» ЗАО «ХК «Блиц-Информ» и «замять» уголовные дела против Мельничука. Взамен Мельничук якобы готов поддерживать Мартыненко в его притязаниях на кресло мэра города Киева. С началом переговоров с Мартыненко Мельничук как издатель газеты огласил список «неприкосновенных» для журналистов «Бизнес» лиц. В редакцию поступил запрет на публикации о бизнесе Александра Третьякова, Николая Мартыненко, прочих деятелей «Нашей Украины». Взамен нам было предложено «накопать» что-нибудь на мэра Киева Александра Омельченко или на спикера Верховной Рады Владимира Литвина. Очевидно, нашего работодателя к тому обязывали обещания, данные новым «партнерам». Мы не стали выполнять эту работу.

Вслед за этим с конца сентября в редакции начались репрессии. Был вышвырнут за порог газеты заместитель главного редактора Александр Драников, который вел рубрику журналистских расследований. Хотя он отказался писать заявление об увольнении по собственному желанию, с 22 сентября его не допускали на работу, а ряд должностных лиц компании во главе с генеральным директором Издательства «Блиц-Информ» Юрием Феоктистовым стали распространять в коллективе слухи о злоупотреблениях со стороны Драникова. Его выдворение сопровождалось целым рядом грубых нарушений КЗОТ со стороны администрации предприятия, в ряду которых невыплата заработной платы, невыдача справок о доходах работника, актов о передаче имущества предприятия и т.д.

Журналистский коллектив газеты был полностью деморализован такими действиями Сергея Мельничука и Юрия Феоктистова. 11 октября 2005г. история получила свое логическое продолжение. Апогеем травли журналиста Драникова стали угрозы о физической расправе, которые поступили в его адрес от двух неизвестных молодых людей, требовавших от Драникова забросить журналистику и сменить профессию. По факту угроз журналист обратился в МВД и Генпрокуратуру. Блюстители закона пока никак не отреагировали на заявления Александра Драникова.

Однако наиболее дееспособная команда журналистов-расследователей не оставила товарища в беде. В знак протеста против травли коллеги Александра Драникова журналисты-расследователи во главе с главным редактором Игорем Каневским уходят из газеты «БИЗНЕС». Это решение – отнюдь не демарш в сторону Мельничука, променявшего принципы европейской редакционной политики на «понятия» шайки коррумпированных чиновников, а попытка создать абсолютно новый медиа-проект, целью которого является становление честной власти в Украине.

20 октября 2005 г.
«Правое Дело», г. Одесса, №111

От редакции «ПЛ»: мы готовы предоставить свои страницы всем указанным в статье журналистам и политикам для выражения своего мнения по поводу конфликта

Нещодавно до редакції бюлетеня «Права людини» надійшов лист з Росії такого доволі цікавого змісту:

 

«Дорогие друзья!

На семинаре, который проходил в середине сентября в Москве, профессор Владимир Миронов обратил внимание участников на определение Судебной коллегии по гражданским делам Верховного Суда РФ от 15 марта 2005 г. В соответствии с которым, в настоящее время стало возможным порочить честь, достоинство и деловую репутацию конкретных должностных лиц, даже если сообщаемые сведения не соответствуют действительности! Совершенно безнаказанно - не боясь обвинения в клевете.

Надо только выполнить единственное необходимое условие - предварительно направить соответствующее заявление в правоохранительные органы.

Ниже - текст этого определения.

С наилучшими пожеланиями,

Сергей Кривенко.

 

Определение Судебной коллегии по гражданским делам Верховного Суда РФ от 15

марта 2005 г. N 59-В05-1

Обращение гражданина в правоохранительные органы с заявлением, в котором он приводит сведения, касающиеся деятельности конкретных должностных лиц, не может быть расценено как распространение сведений, порочащих честь, достоинство и деловую репутацию этих должностных лиц, даже если указанные сведения не соответствуют действительности.

(Опубликовано в  Бюллетене Верховного Суда РФ N 9 от 20.09.2005).

http://supcourt.ru/vscourt_detale.php?id=2773»

 

Якщо не вдаватись у подробиці, то, на перший погляд, цей лист надає факт правового «бєспрєдєлу», освяченого Верховним Судом Російської Федерації. Однак, це лише на перший погляд. Спробую розглянути це питання докладніше.

По-перше, ніяких підстав для того, щоб вважати, що в Росії відтепер з’явилася можливість безкарно ганьбити честь, достоїнство та ділову репутацію посадових осіб, немає. Бо звернення громадян до правоохоронного органу, що містять певні відомості про недодержання законів посадовими або службовими особами, передаються чи повідомляються не з метою доведення таких відомостей до громадськості чи окремих громадян, а з метою їх перевірки уповноваженими на це законом іншими посадовими особами. Якщо громадяни перестануть скаржитись на посадовців, побоюючись, що, внаслідок перевірок, їх інформація не знайде підтвердження (а таке буває напрочуд часто, не будемо лукавити, і через те, що перевіряючі не бажають «виносити сміття з хати»), вони будуть позбавлені свого права на звернення. Це, неодмінно, призвело б до зростання зловживань з боку недбалих чиновників.

Однак, якщо людина не несе відповідальності за поширення відомостей, у разі звернення до правоохоронних органів, це не дає підстав стверджувати, що подібна відповідальність не виникне, у разі розповсюдження такої інформації у ЗМІ, оприлюднення її під час публічних заходів.

В українському правовому полі існує схожа ситуація.

Хоча в нашій країні взагалі можна не побоюватись звинувачень у наклепі, бо ще у 2001 році відповідальність за наклеп (так само, як і за образу) була вилучена із Кримінального кодексу. Після цього жоден закон не дає визначення терміну «наклеп». А відповідальність за поширення недостовірної інформації залишилася лише цивільною. За статтею 277 Цивільного кодексу. України, «фізична особа, особисті немайнові права якої порушено внаслідок поширення про неї та (або) членів її сім’ї недостовірної інформації, має право на відповідь, а також на спростування цієї інформації». А у статті 280 міститься норма про те, що у разі, «якщо фізичній особі внаслідок порушення її особистого немайнового права завдано майнової та (або) моральної шкоди, ця шкода підлягає відшкодуванню». Це є загальноприйнятим правилом.

Але, відповідно до рішення Конституційного Суду України (у справі Сердюка – про поширення відомостей, від 10 квітня 2003 року), також не буде поширенням недостовірної інформації, у випадку звернення громадянина до правоохоронних органів з метою повідомити про факти неправомірних дій представників правоохоронних чи інших органів. Навіть якщо такі факти не підтвердяться, особа, щодо якої було повідомлення, не має підстав подавати до суду щодо відшкодування моральної шкоди. Хоча це рішення КСУ стосувалося тлумачення ч. 1 статті 7 «Цивільного кодексу Української РСР», тобто, документу, що втратив чинність на підставі нового Цивільного кодексу N 435-IV (435-15) від 16.01.2003, правочинність цього рішення, на мою думку, продовжує діяти, оскільки регулює питання щодо «поширення відомостей». У редакції нового Кодексу це звучить, як «поширення інформації», що, безумовно, є тотожним «поширенню відомостей».

Існує й аргумент задля того, щоб поставити заслін безпідставним зверненням «доброзичливців» до правоохоронних органів. Бо ніхто не скасовував статтю 27 Закону України «Про звернення громадян», за якою передбачено відшкодування особою за рішенням суду витрат у зв’язку з перевіркою звернень, які містять завідомо неправдиві відомості.

Отже, як зазначена ухвала Судової колегії по цивільних справах Верховного Суду РФ, так і згадане рішення КСУ не дають правових засад для зловживання поширенням недостовірної інформації. Навпаки, ці рішення приводять практику судочинства до демократичних європейських стандартів з реалізації громадянами свободи вираження поглядів і права на критику стосовно дій (бездіяльності) посадових та службових осіб.

Право на доступ до інформації є одним з наріжних каменів, на яких тримається дієве демократичне суспільство. Змістом права на інформацію є можливість кожного вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в іншій спосіб – на свій вибір.

Конституційні основи права на інформацію закріплені в Україні, перш за все, у ст. 32, 34 та 40 Основного Закону. За 14 років незалежності України законодавча база значно змінилася у бік більшої інформаційної відкритості. Прагнення до інформаційної відкритості, прозорості в діяльності державних установ та інших юридичних осіб знайшло своє втілення в Законах України «Про інформацію» та «Про звернення громадян».

Проте, якщо перейти в реальну площину інформаційних відносин в Україні, вони виявляються значно гіршими від тих, що задекларовані у законодавстві. Це викликає справедливе занепокоєння правозахисників, які намагаються виправити ситуацію.

 

Харківська правозахисна група разом з ГО «Корені трави» зініціювали цього року проведення широкої громадської роботи в Україні за проектом «Доступ до інформації про діяльність влади», що підтримується Міжнародним Фондом «Відродження».

До цього проекту залучена коаліція правозахисних громадських організацій з усієї країни. Вони досліджують дотримання в Україні права на доступ до інформації за двома напрямками:

1) здійснюється моніторинг того, яким чином органи влади та місцевого самоврядування проводять роботу з інформування населення про свою діяльність та про ухвалені рішення (публікації в офіційних друкованих виданнях, поширення інформації в ЗМІ, розміщення в Інтернеті);

2) правозахисники спрямовують інформаційні запити, мета яких - отримати інформацію про стан з правами людини в регіонах України. Проведення аналізу отриманих відповідей надасть змогу не тільки мати уявлення про стан з дотриманням прав та основних свобод людини в Україні взагалі, але й повне бачення ситуації з забезпеченням активного права на доступ до інформації - як державні органи здійснюють безпосереднє надання інформації зацікавленим особам.

Українське законодавство передбачає певний механізм захисту права на доступ до інформації, скориставшись яким, можна домогтися від чиновників належного виконання їх службових обов’язків з надання інформації. Крім оскарження відмови в наданні інформації в органі вищого рівня, доцільно й необхідно звертатись до суду. Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України з питань забезпечення та безперешкодної реалізації права людини на свободу слова», підписаний у квітні 2003 р. вніс зміни до «Кодексу про адміністративні правопорушення», доповнивши його ст. 212-3. Вона визначає відповідальність за неправомірну відмову у наданні інформації, несвоєчасне або неповне надання інформації, надання інформації, що не відповідає дійсності, у випадках, коли така інформація підлягає наданню на запит громадянина чи юридичної особи відповідно до законів України «Про інформацію» та «Про звернення громадян». При цьому зазначається, що «посадові особи, на яких поширюється дія Закону України «Про боротьбу з корупцією», притягуються до відповідальності за такі діяння відповідно до Закону України «Про боротьбу з корупцією».

За проектом «Доступ до інформації про діяльність влади» створена мережа адвокатів, які від громадської організації «Корені трави» будуть надавати юридичну підтримку тим зацікавленим особам, яким буде відмовлено в реалізації їх конституційного права на доступ до інформації.

Український уряд, згідно із Загальною декларацією прав людини, будучи стороною Міжнародного пакту про громадянські і політичні права і підписавши Європейську конвенцію з прав людини, повинен захищати права, встановлені цими документами. Таке зобов’язання передбачає не просто повагу до цих прав, а й забезпечення існування законної та дієвої системи для сприяння цим правам та їх здійснення.

Враховуючи те, що ця дієва система ще не створена, українські чиновники наразі не мають достатніх знань та досвіду діяльності у сфері інформаційних відносин, «Корені трави» проводитимуть серію семінарів для державних службовців за тематикою організації роботи з інформацією. Планується проведення 10 таких семінарів-тренінгів.

Проект «Доступ до інформації про діяльність влади» триватиме до 31 липня 2006 року. Його виконання, напевне, сприятиме забезпеченню права на доступ до інформації в Україні. Однак, слід твердо збагнути, що здійснення цього права може бути позитивно реалізоване лише спільними зусиллями нової української влади (яка повинна працювати для своїх громадян), представників громадських організацій та ЗМІ  (які не втратять наполегливості у справі інформування громадськості) та цілого суспільства (що має підтримувати представників «третього сектора» та «четвертої влади» у двобої з недобросовісними посадовцями і вимагати від останніх відповіді за скоєне). 

Украина подписала Соглашение о сотрудничестве с Международной организацией миграции. С украинской стороны соглашение подписал заместитель Министра иностранных дел Валентин Наливайченко, а со стороны Международной организации миграции - председатель представительства этой организации в Украине Джефри Лабовиц.

Как передает корреспондент ЛІГАБізнесІнформ, после подписания Соглашения Министр иностранных дел Украины Борис Тарасюк отметил, что с подписанием этого документа поднимается на новый уровень сотрудничество в таких отраслях как борьба с торговлей людьми и нелегальная миграция. Соглашение предусматривает, отметил Министр, привлечение специалистов в Украине от Международной организации миграции для проведения курсов для повышения квалификации консульской службы МИД Украины.

Кроме того, Б.Тарасюк отметил, что приобретает новое юридическое, правовое оформление сотрудничество между нашим Министерством и Международной организацией миграции в отрасли добровольного возвращения на родину тех граждан Украины, которые стали жертвами торговли людьми. При этом Международная организация миграции будет предоставлять материальную помощь нашим соотечественникам, которые вопреки своей воле оказались в ловушке торговцев живым товаром. В частности, сообщил Б.Тарасюк будут оплачиваться авиабилеты для возвращения их в Украину, а также будет обеспечиваться психологическая реабилитация жертв торговцев людьми.

"Я убежден в том, что такое сотрудничество пойдет на пользу украинским гражданам, тем гражданам, которые попали в сложные ситуации за рубежом", - сказал Министр.

В свою очередь, Дж.Лабовиц, помимо прочего, отметил, что Международный центр миграции будет содействовать в открытии за рубежом как минимум 5 информационных центров для помощи украинцам.

ЛIГАБiзнесIнформ

25.10.2005

Украина подписала Соглашение о сотрудничестве с Международной организацией миграции. С украинской стороны соглашение подписал заместитель Министра иностранных дел Валентин Наливайченко, а со стороны Международной организации миграции - председатель представительства этой организации в Украине Джефри Лабовиц.

Как передает корреспондент ЛІГАБізнесІнформ, после подписания Соглашения Министр иностранных дел Украины Борис Тарасюк отметил, что с подписанием этого документа поднимается на новый уровень сотрудничество в таких отраслях как борьба с торговлей людьми и нелегальная миграция. Соглашение предусматривает, отметил Министр, привлечение специалистов в Украине от Международной организации миграции для проведения курсов для повышения квалификации консульской службы МИД Украины.

Кроме того, Б.Тарасюк отметил, что приобретает новое юридическое, правовое оформление сотрудничество между нашим Министерством и Международной организацией миграции в отрасли добровольного возвращения на родину тех граждан Украины, которые стали жертвами торговли людьми. При этом Международная организация миграции будет предоставлять материальную помощь нашим соотечественникам, которые вопреки своей воле оказались в ловушке торговцев живым товаром. В частности, сообщил Б.Тарасюк будут оплачиваться авиабилеты для возвращения их в Украину, а также будет обеспечиваться психологическая реабилитация жертв торговцев людьми.

"Я убежден в том, что такое сотрудничество пойдет на пользу украинским гражданам, тем гражданам, которые попали в сложные ситуации за рубежом", - сказал Министр.

В свою очередь, Дж.Лабовиц, помимо прочего, отметил, что Международный центр миграции будет содействовать в открытии за рубежом как минимум 5 информационных центров для помощи украинцам.

ЛIГАБiзнесIнформ

25.10.2005

Представники громадської організації «Каскад», у рамках правозахисного проекту спрямованого на адаптацію осіб, що звільнилися з місць позбавлення волі, побували в Червонопартизанській виправній жіночій колонії, провели дослідження, відповіли на питання жінок, надали юридичні консультації, ознайомилися з виробництвом, дозвіллям і побутовими умовами їхнього перебування в колонії. Про це повідомило інформагентство Cxid.info. Серед засуджених приблизно 15 % жінок, що втратила всі соціальні зв’язки, тому основним хвилюючим питанням був пошук дітей, установлення з ними зв’язку.

«У листопаді, у день, коли жіноча виправна установа буде відзначати ювілей із дня утворення, жінки одержать право на додаткову зустріч із рідними й близькими, а їхні родичі вперше одержать можливість увійти в зону й подивитись на побут, робочі місця, дозвілля й умови відбування покарання. За останні роки у виправних установах області ми бачимо ріст гуманізації, поліпшення умов змісту ув’язнених, їхнього дозвілля. Так, у жіночий колонії існує велика бібліотека, кімната психологічного розвантаження, вони ходять у храм, що є на території колонії, відкрита середня школа, професійне училище з декількома спеціальностям, два швейних цехи, у яких більшість засуджених працює й одержує заробітну плату» – розповідає Олександр Гизай.

Вчора представники громадської організації «Каскад», у рамках правозахисного проекту спрямованого на адаптацію осіб, що звільнилися з місць позбавлення волі, побували в Червонопартизанській виправній жіночій колонії, провели дослідження, відповіли на питання жінок, надали юридичні консультації, ознайомилися з виробництвом, дозвіллям і побутовими умовами їхнього перебування в колонії. Про це повідомило інформагентство Cxid.info. Серед засуджених приблизно 15 % жінок, що втратила всі соціальні зв’язки, тому основним хвилюючим питанням був пошук дітей, установлення з ними зв’язку.

«У листопаді, у день, коли жіноча виправна установа буде відзначати ювілей із дня утворення, жінки одержать право на додаткову зустріч із рідними й близькими, а їхні родичі вперше одержать можливість увійти в зону й подивитись на побут, робочі місця, дозвілля й умови відбування покарання. За останні роки у виправних установах області ми бачимо ріст гуманізації, поліпшення умов змісту ув’язнених, їхнього дозвілля. Так, у жіночий колонії існує велика бібліотека, кімната психологічного розвантаження, вони ходять у храм, що є на території колонії, відкрита середня школа, професійне училище з декількома спеціальностям, два швейних цехи, у яких більшість засуджених працює й одержує заробітну плату» – розповідає Олександр Гизай.

Представники держави часто пояснюють жалюгідні умови перебування людей у в’язницях відсутністю належного фінансування. Проте видається, що це твердження не є чесним, а є звичайною риторикою тоталітарної країни, що не поважає людей за гратами.

«Рахункова палата України провела перевірку використання коштів у пенітенціарній системі України та фінансування реформи цієї системи у 2004 році doc-file (229.376 kb)» і прийшла, до висновків, що кошти витрачаються безсистемно і часто не на цілі, визначені законодавством. Тобто, іншими словами, скільки грошей не давай, їх все одного витратять, а ситуація не покращиться.

Наприклад, немалі кошти в сумі 164,1 млн. грн. (у тому числі 150,8 млн. грн. бюджетних) було витрачено не на розвиток та вдосконалення системи, а, переважно, на підтримку її життєдіяльності.

При цьому істотно не поліпшені умови тримання засуджених. За наявних потужностей установ виконання покарань у 158 605 місць, в них утримувались 191 241 засуджений, тобто, дефіцит місць тримання засуджених до наявних потужностей складав 20,5 відсотка. Це повторюю є офіційними даними.

Незважаючи на дефіцит місць у слідчих ізоляторах у 5018 од., із передбачених введенням в дію протягом 2004 року 1250 місць, не створено жодного.

Із запланованих для облаштування 1200 місць для тримання осіб, засуджених до довічного позбавлення волі, фактично створено 1062 місця за наявності 1099 засуджених цієї категорії.

Із передбачених для проведення капітальних ремонтів 1364 будівель, інженерних мереж та споруд, об’єктів бюджетної сфери, відремонтовано тільки 330 об’єктів або 24,2 відсотка.

Не вирішено питання забезпеченості медичним обладнанням. При цьому В порушення вимог ст. 16 Основ законодавства України про охорону здоров’я та постанови Кабінету Міністрів України від 15.07.97 № 765 «Про затвердження Порядку державної акредитації закладу охорони здоров’я», 168 закладів охорони здоров’я Департаменту не були акредитовані як заклади охорони здоров’я і не мали акредитаційного сертифіката, отже здійснювали свою діяльність без офіційного визнання статусу цих установ як закладів охорони здоров’я, наявності в них умов для надання певного рівня медико-санітарної допомоги, підтвердження їх відповідності встановленим критеріям та гарантії високої якості професійної діяльності.

Незадовільно вирішувалась проблема забезпечення житлом працівників Департаменту. При незабезпеченості житлом 2892 сімей осіб рядового та начальницького складу кримінально-виконавчої системи тільки у довгобудах законсервовано понад 1000 квартир.

Також слід згадати, що значні кошти були витрачені не ефективно, систематично здійснюється закупівля товарів і послуг за завищеними цінами, закуповуються продукти без належної сертифікації якості, підтримується робота абсолютно збиткових декількох підприємств.

При таких цифрах і фактах стає зрозумілим, що питання не в грошах, а в тому, хто ними і як розпоряджається. На жаль, новопризначений Голова Державного комітету виконання покарань не покращує ситуації, а в деяких аспектах навіть погіршує, зокрема, у частині співпраці з недержавними організаціями, що все менше отримують можливостей працювати в місцях позбавлення волі.

Фактично, цей звіт  підтримує наявність нелюдського та жорстокого поводження з в’язнями в Україні, а також відсутність ефективної державної політики щодо подолання цього явища.

24.10.2005

Представники держави часто пояснюють жалюгідні умови перебування людей у в’язницях відсутністю належного фінансування. Проте видається, що це твердження не є чесним, а є звичайною риторикою тоталітарної країни, що не поважає людей за гратами.

«Рахункова палата України провела перевірку використання коштів у пенітенціарній системі України та фінансування реформи цієї системи у 2004 році doc-file (229.376 kb)» і прийшла, до висновків, що кошти витрачаються безсистемно і часто не на цілі, визначені законодавством. Тобто, іншими словами, скільки грошей не давай, їх все одного витратять, а ситуація не покращиться.

Наприклад, немалі кошти в сумі 164,1 млн. грн. (у тому числі 150,8 млн. грн. бюджетних) було витрачено не на розвиток та вдосконалення системи, а, переважно, на підтримку її життєдіяльності.

При цьому істотно не поліпшені умови тримання засуджених. За наявних потужностей установ виконання покарань у 158 605 місць, в них утримувались 191 241 засуджений, тобто, дефіцит місць тримання засуджених до наявних потужностей складав 20,5 відсотка. Це повторюю є офіційними даними.

Незважаючи на дефіцит місць у слідчих ізоляторах у 5018 од., із передбачених введенням в дію протягом 2004 року 1250 місць, не створено жодного.

Із запланованих для облаштування 1200 місць для тримання осіб, засуджених до довічного позбавлення волі, фактично створено 1062 місця за наявності 1099 засуджених цієї категорії.

Із передбачених для проведення капітальних ремонтів 1364 будівель, інженерних мереж та споруд, об’єктів бюджетної сфери, відремонтовано тільки 330 об’єктів або 24,2 відсотка.

Не вирішено питання забезпеченості медичним обладнанням. При цьому В порушення вимог ст. 16 Основ законодавства України про охорону здоров’я та постанови Кабінету Міністрів України від 15.07.97 № 765 «Про затвердження Порядку державної акредитації закладу охорони здоров’я», 168 закладів охорони здоров’я Департаменту не були акредитовані як заклади охорони здоров’я і не мали акредитаційного сертифіката, отже здійснювали свою діяльність без офіційного визнання статусу цих установ як закладів охорони здоров’я, наявності в них умов для надання певного рівня медико-санітарної допомоги, підтвердження їх відповідності встановленим критеріям та гарантії високої якості професійної діяльності.

Незадовільно вирішувалась проблема забезпечення житлом працівників Департаменту. При незабезпеченості житлом 2892 сімей осіб рядового та начальницького складу кримінально-виконавчої системи тільки у довгобудах законсервовано понад 1000 квартир.

Також слід згадати, що значні кошти були витрачені не ефективно, систематично здійснюється закупівля товарів і послуг за завищеними цінами, закуповуються продукти без належної сертифікації якості, підтримується робота абсолютно збиткових декількох підприємств.

При таких цифрах і фактах стає зрозумілим, що питання не в грошах, а в тому, хто ними і як розпоряджається. На жаль, новопризначений Голова Державного комітету виконання покарань не покращує ситуації, а в деяких аспектах навіть погіршує, зокрема, у частині співпраці з недержавними організаціями, що все менше отримують можливостей працювати в місцях позбавлення волі.

Фактично, цей звіт  підтримує наявність нелюдського та жорстокого поводження з в’язнями в Україні, а також відсутність ефективної державної політики щодо подолання цього явища.

24.10.2005

Українська Гельсінська спілка з прав людини розпочинає проект «Регіональні аспекти дотримання прав людини в Україні»

Мета дослідження, яке триватиме 8 місяців, – дослідити різницю між Сходом та Заходом України в контексті дотримання прав людини. Проект підтримано Швейцарським бюро співробітництва в Україні.

«Цей проект – дослідницький, моніторинговий, його важливість в можливості збору та аналізу інформації для отримання чіткої «карти місцевості» порушень прав людини. На основі цієї інформації можна буде будувати подальшу системну роботу, що не менш захопливо та потрібно, аніж скажімо, допомагати жертвам тортур», - зазначив Олексій Тарасов, виконавчий директор Української Гельсінської спілки з прав людини при підписанні договору за проектом.

Проект передбачає моніторинг порушень прав людини в різних регіонах, аналіз інформації та оприлюднення результату проекту в звіті, доступному в друкованому та електронному вигляді на сайті Спілки – в центрі уваги, насамперед, виборчі права, права меншин, соціально-економічні права, свобода совісті та свобода мирних зібрань. На основі моніторингу будуть розроблені рекомендації для органів державної влади щодо покращення ситуації з дотриманням прав людини.

31.10.2005

 

68 років тому, 27 жовтня 1937 року, на виконання постанови Політбюро ВКП(б) П 52/94 «Про антирадянські елементи», в урочищі Сандармох на півдні Карелії розпочався розстріл 1111 в’язнів Соловецької тюрми особливого призначення (СТОН). Серед них 290 українців – цвіт української нації: творець театру «Березіль» Лесь Курбас, професор Київського університету поет-неокласик Микола Зеров, драматург Микола Куліш, письменники Валер’ян Підмогильний, Павло Филипович, Олекса Слісаренко, Мирослав Ірчан, Григорій Епік, Валер’ян Поліщук, Марко Вороний, Михайло Козоріз, Михайло Яловий, колишній міністр освіти УНР Антон Крушельницький та його сини Богдан і Остап, історики академік Матвій Яворський, професор Сергій Грушевський, науковці Степан Рудницький, Микола Павлушков, Василь Волков, Петро Бовсунівський, Микола Трохименко, професор, творець Гідрометеослужби СССР Олексій Вангенгейм, міністр фінансів УСРР Михайло Полоз... Це були люди, які могли б створити неоціненні духовні скарби, володіючи якими, ми, українці, стали б урівень з іншими цивілізованими народами. Сама присутність таких людей у суспільстві робить його кращим. Але постріли  малограмотного ката Матвеєва – виконавця волі чужої, глибоко ворожої нам російської комуністичної влади  – змінили хід нашої історії... 

Як і в попередні роки, неформальне товариство «Українські Соловки», Київська міська організація «Меморіалу» ім. В.Стуса, Всеукраїнське товариство політичних в’язнів і репресованих, громадськість Києва мають намір провести 27 жовтня, у четвер, о 18 годині, біля пам’ятника Лесеві Курбасу (на перехресті вулиць Прорізна та Пушкінська) панахиду та мітинґ пам’яті Соловецького етапу. 

У панахиді та мітинґу візьмуть участь нащадки репресованих, учасники щорічних експедицій на Соловки та в Сандармох, громадськість. Запрошено Президента України В.А. Ющенка та Голову Київської міської державної адміністрації О.О. Омельченка.

Хто не може прийти на панахиду й мітинг – нехай удома засвітить свічку пам’яті.

2 липня 1937 року Політбюро ЦК ВКП(б) схвалило постанову П 51/94 «Про антирадянські елементи», якою секретарям обласних, крайових, республіканських організацій та представникам НКВД пропонувалося в п’ятиденний термін створити «особливі трійки» і визначити кількість осіб, що підлягають розстрілу або висланню. Операція розпочиналася 5 серпня 1937 року за наказом НКВД СССР № 00447 і мала тривати 4 місяці. Насправді ж вона була припинена за рішенням Політбюро ЦК ВКП(б) 15 листопада 1938 року. Це була наймасовіша за всю совєтську епоху, «єжовська чистка» суспільства від категорій населення, які, на думку керівництва СССР, не годилися для будівництва комунізму. За 15 місяців цієї кампанії «особливі трійки» без розслідувань, судів, прокурорів, захисників і здебільшого без самих звинувачених винесли 681.692 смертні вироки, списками. Вироки виконувалися негайно. Цілком у дусі настанови творця радянської держави В.І.Леніна, який учив: «Будьте зразково нещадними. Розстрілювати, нікого не питаючи і не допускаючи ідіотської тяганини!»

На кожну республіку, область, район спускалися ліміти на репресування за І і ІІ категоріями (І – розстріл, ІІ – ув’язнення, співвідношення 3 до 1). «Знизу» посипалися звіти про перевиконання лімітів, розгорнулося соціалістичне змагання за їх перевиконання, прохання й вимоги збільшити їх, особливо за І категорією, висувалися «зустрічні плани». Так, нарком внутрішніх справ УРСР Ізраїль Леплевський тричі звертався за таким збільшенням, новопризначений у січні 1938 році нарком Александр Успенський – двічі. І Москва їх задовольняла.

Дія «трійок» поширилася на всі категорії населення. Під репресії потрапили «куркулі», «кримінальники», «контрреволюціонери» різних відтінків, «повстанці», «церковники», «шпигуни», «троцькісти», «диверсанти», «шкідники», «буржуазні націоналісти», тобто й українська інтелігенція, яка, за визначенням Сталіна, «не заслуговує довір’я»...

Безперечно, репресії зачепили всі народи, що мали нещастя залишитися в російській імперії під новою назвою СССР. Та все ж чи не найбільше постраждав український народ, бо він, з його глибокою релігійністю, волелюбність, потягом до самостійного господарювання увесь не годився для будівництва комунізму і його слід було замінити нововиведеним «совєцьким народом».

На виконання згаданої Постанови, «чистка» відбулася і в концтаборах. Так, начальник Соловецької тюрми особливого призначення (СТОН) Іван Апетер одержав наказ скласти список на розстріл 1825 в’язнів. Він дібрав інтелігенцію практично всіх народів СССР (мабуть, щоб напередодні 20-річчя «Великої Жовтневої соціалістичної революції» скріпити «дружбу народів»).

Одна група, 509 в’язнів, була розстріляна під Леніґрадом 8 грудня 1937 року; 200 (насправді 198) – на Соловках 14 лютого 1938 року. Доля 1116-и, так званого «Соловецького етапу», не була відома. Тривалий час ходили легенда, що ці в’язні були потоплені зі старими баржами в Білому морі. Щойно в 1997 році було встановлено: 27 жовтня, 1, 2, 3 і 4 листопада 1937 року капітан Михаїл Матвеєв розстріляв 1111 соловецьких в’язнів в урочищі Сандармох – «обычном месте расстрелов» на півдні Карелії, неподалік Біломорканалу, там, де в 150 ямах уже покоїлися біля 8 тисяч жертв – будівників Біломорканалу, карелів, фінів...

Цей Сандармох знайшли та ідентифікували на місцевості 1 липня 1997 року Карельський та  Санкт-Петербурзький «Меморіали», а саме Юрій Дмитрієв, Веніамін Іофе, Ірина Рєзнікова. Уперше 27 жовтня того року загиблі були належно вшановані. Тоді в Сандармох їздили Лариса Крушельницька та її дочка Тетяна, Іван Драч, кобзар Микола Литвин, священик Павло Бохняк. За два дні художник Микола Малишко вирубав невеликого дубового хреста з Плужниковими словами «Убієнним синам України». Його привіз у Сандармох Євген Сверстюк. Поруч на галявині великі хрести поставили поляки й росіяни, стоїть мусульманський пам’ятний знак, а в лісі – з півтори сотні карельських знаків з дашками. Російська православна церква спорудили капличку. При вході в меморіал споруджено пам’ятник з написом «Люди, не убивайте друг друга», Санкт-Петербурзький «Меморіял» привіз сюди камінь із Соловків.

Відтоді щороку 5 серпня в урочищі Сандармох та 7 серпня на Соловецьких островах проводяться Дні пам’яті жертв політичних репресій. Збираються нащадки розстріляних, громадськість багатьох країн, приїздять консули Фінляндії, Польщі, Німеччини, України. 2003 року сприяннями блоку Віктора Ющенка «Наша Україна» у Сандармох і на Соловки автобусом їздила експедиція з 50 осіб, шестеро з них – нащадки там загиблих, багато молоді, журналістів. 2004 року українська експедиція складалася з 11 осіб.

Завдяки фінансовій допомозі сина розстріляного в Сандармосі видатного українського мовознавця Миколи Трохименка – Веніаміна Трохименка, який живе нині в США, Наукове товариство ім. Миколи Трохименка, Всеукраїнське товариство політичних в’язнів і репресованих, Київський державний інститут декоративно-прикладного мистецтва і дизайну ім. М. Бойчука та редакція вісника «Ант» організували відкритий конкурс на проект пам’ятника в Сандармосі. 30 жовтня 2002 року в Інституті ім. Бойчука були підбиті його підсумки. Переможцями визнані були проекти лауреата премії імені Василя Стуса художника Миколи Малишка та скульптора Назара Білика. Їм запропоновано було об’єднати свої проекти в один.

Перші внески на майбутній пам’ятник Товариство української культури Карелії «Калина» зібрало прямо в урочищі Сандармох 5 серпня 2003 року – в День пам’яті жертв політичних репресій. Та справа зрушилася з місця лишень тоді, коли в березні 2004 року до Києва приїхала Голова Товариства Лариса Григорівна Скрипникова. Громадська група підтримки спорудження пам’ятника схвалила тоді ідею спорудження гранітного козацького хреста на могилі з валунів. Цю ідею підтримав лідер блоку «Наша Україна» Віктор Ющенко, з яким зустрілася Л.Скрипникова. Блок надав значну грошову підтримку, що дало можливість розпочати роботу. 

За весну й літо Микола Малишко та Назар Білик розробили проект. Про задум і збирання коштів оповістила українська преса («Україна молода», «Літературна Україна», «Шлях перемоги», «Українське слово», «Слово Просвіти», бюлетень «Права людини», радіо «Свобода», третій канал Українського радіо, газети «Свобода» (США) та «Гомін» (Канада), преса Карелії. Найбільші внески надійшли від п.Веніаміна Трохименка, від української громади Карелії, від блоку «Наша Україна», від Світового Конґресу Українців (завдяки голові Київського «Меморіалу» п.Романові Круцику та Голові Українського Культурного Центру Богданові Федораку), велику суму в Америці зібрала лауреат премії ім Т.Шевченка Надія Світлична, у минулому політв’язень. У її неповному списку понад 50 осіб (Ада Кулик, Роксоляна і Богдан Сірі, Іван Даниленко, Лариса Зєлик і Наталка Соневицька – в пам’ять матері Марії Палідвор, «Самопоміч» із Нью-Йорка). Велику суму передала доктор Лариса Кий, голова Злученого Українського Американського Допомогового Комітету.

З українських громадян внесли від чесних трудів своїх Валерій Єрмоленко з Комсомольська на Полтавщині, кияни Ніна Марченко, Олександер Сугоняко, Євген Сверстюк, Емілія Чернова, Сергій Шевченко, Віра Лісова, члени Київського «Меморіалу», гостя з Канади Олександра Ковальська. Але найдорожча нам «лепта убогої вдовиці» – бо вносили люди, родичі яких погинули від репресій невідь-де. Може, й у Карелії. Не всі знають, чому Віктор Ющенко так перейнявся цією справою: його батько працював як в’язень поруч із Сандармохом – на будівництві Біломорканалу (засуджений був у 1937-му на три роки за «порушення паспортного режиму»).

У спорудженні пам’ятника українська держава участі не брала, хоча Громадська група підтримки зверталася до Держбуду, покликаючись на указ Президента «Про заходи щодо державної підтримки колишніх політичних в’язнів і репресованих» № 307/2001 від 14 травня 2001 року, що передбачає вшанування пам’яті жертв політичних репресій і на території Росії. У листі від 9.10. 2004 р. до мене Юрій Дмитрієв вітає «з перемогою над інтернаціональною російсько-українською бюрократією. Метод народної дипломатії – Хрест стоїть! – набагато успішніший, ніж ламання шапок перед президентами».

Від одержання ділянки землі 12 грудня 2003 року до спорудження Хреста минуло зовсім небагато часу, а треба ж було організувати роботу, зібрати кошти, роздобути матеріали, транспорт – ці незчисленні турботи впали на плечі Лариси Григорівни Скрипникової та її численних сподвижників з Товариства «Калина» – Миколи Ковтуна, Віктора Крисевича, Віктора Могутіна, Олега Мисилюка, які працювали так само одержимо й безкорисливо. Допомагав директор Музею м. Медвежогорська Сергій Колтирін, усіляко сприяли голова місцевого саморядування Володимир Олександрович Карпенко (українського цвіту – по всьому світу!) та його заступник п. Віктор Михайлов. Слід сказати, що п. Скрипниковій багато робіт вдалося організувати добродійно, збити ціни – люди бачили, що їй болить ця рана народна, тому їй вірили і допомагали, бо це справа честі кожної порядної людини, громадянина.

Козацький хрест розміром 3 х 1 х 1 метра був вирізаний механічним способом із брили сірого граніту на заводі в місті Кондопога, що за 60 км від столиці Карелії Петроскої (Петрозаводськ). Від 23 серпня до 14 вересня 2004 року скульптори Микола Малишко та Назар Білик працювали там, вибили напис «Убієнним синам України», групу скульптурних портретів, між яких упізнаються Лесь Курбас, Микола Зеров, Валер’ян Підмогильний, Антін Крушельницький, Микола Куліш, Марко Вороний... 6 жовтня хрест був установлений у Сандармосі з участю М.Малишка. 9 жовтня 2004 року в урочищі Сандармох відслужено літію по розстріляних тут в’язнях. Цим Карельське республіканське Товариство української культури «Калина» довершило велику справу.  

Гранітний козацький хрест у Сандармосі – це перший професійний пам’ятник українським політв’язням поза Україною – на території колишнього СССР, засіяного українськими кістками. 

Церемонія відкриття пам’ятника відбулася в День пам’яті жертв політичних репресій 5 серпня 2005 року. У ній узяли участь Генеральний консул України в Санки-Петербурзі Микола Олександрович Рудько, члени Товариства «Калина», українська експедиція (45 осіб), що прибула автобусом, який надав Президент України Віктор Ющенко. 7 серпня експедиція взяла участь у Дні пам’яті на Соловецьких островах.

До цієї дати Товариство української культури Карелії «Калина» видало добре ілюстровану книжку «Убієнним синам України. Сандармох», що містить список розстріляних тут 677 вихідців з України (склав його Юрій Дмитрієв).

Пам’ятаймо: Сандармох стався тому, що неукраїнський за складом і духом уряд Радянської України у 20 – 30-х роках поступився суверенітетом України. Він навіть своїх в’язнів не мав права утримувати на своїй території. Сили, які хотіли б повернути нас в Імперію Зла, ще не подолані. Ми мусимо розказати своєму народові, з якого трагічного кола вириваємося. 

27 жовтня в Києві біля пам’ятника Лесеві Курбасу відбувся жалобний мітинг пам’яті Соловецького етапу

15 жовтня 2005 року.

Шесть лет назад в один и тот же день, 29 октября 1999 года, в двух разных районах Чечни, у села Шаами-Юрт и у станицы Горячеисточненская,  российские войска подвергли артиллерийским и ракетным ударам колонны беженцев. Как минимум, десятки людей были убиты и ранены. Установить точное число  жертв теперь у нас не представляется возможным. Среди погибших были дети и женщины.

Эти  события нельзя рассматривать как трагическую случайность. Они стали закономерным следствием преступной системы планирования и осуществления «контртеррористической операции». Этот вывод неизбежно следует из решения Страсбургского суда (см. приложение).

В Европейском Суде по правам человека рассматривались жалобы трех женщин, пострадавших в результате  ракетного удара у села Шаами-Юрт. Россия была признана виновной  в нарушении прав человека. Заявительницам были выплачены денежные компенсации.

Но до сих пор неясно – будут ли во исполнение решений Европейского Суда предприняты другие меры, направленные на расследование совершенных преступлений и предотвращения повторения в будущем.

За месяц до трагических событий, 25 сентября 1999 года, в министерства и управления внутренних дел ряда краев и республик Северного Кавказа поступили телефонограммы от командования группировок федеральных сил с приказом закрыть административные границы для выхода людей из Чеченской Республики. Выполнять это указание отказался лишь Президент Республики Ингушетия Руслан Аушев. В результате в Ингушетию устремился поток людей, бегущих от военных действий в Чечне.

Но 22 октября 1999 г. федеральные силы полностью перекрыли административную границу между Ингушетией и Чечней, запретив пересекать ее гражданским лицам. При этом большая часть территория республики, не занятая  федеральными силами, подвергалась артиллерийским обстрелам, бомбовым и ракетным ударам.

26 октября российские средства массовой информации распространили сообщение о том, что с 29 октября будут открыты «гуманитарные коридоры» для выезда мирных жителей Чечни либо в Ингушетию, либо в северные районы Чеченской Республики. Тысячи людей  решили воспользоваться этой возможностью.

Части беженцев  казалось предпочтительным выехать в северные районы, уже занятые российскими войсками. В тот день около девяти часов колонна беженцев проследовала через село Петропавловское и направилась по шоссе в сторону станицы Горячеисточненская, примыкающей к райцентру - крупному селу Толстой-Юрт. На окраинах этих двух населенных пунктов уже располагались позиции российских войск. Когда колонна автомашин приблизилась к Горячеисточненской, по ней без предупреждения был нанесен артиллерийский удар. Огонь, по-видимому, велся с позиций федеральных войск на высотах у села Виноградное, примерно в 5 км. на северо-восток от Горячеистоненской.

В течение четырех часов военные не пропускали к месту обстрела колонны местных жителей, которые хотели оказать помощь попавшим в беду людям. Лишь после того, как глава администрации станицы Горячеисточненская сумел договориться с военными, на помощь пострадавшим выехала грузовая машина с молодыми людьми из села Толстой-Юрт, которые сумели вывезти раненных и некоторые из тел убитых.
Однако пять напуганных детей, которыми руководил семнадцатилетний юноша, еще пять суток без пищи и теплых вещей скрывалась от обстрелов в холмах. Лишь 3 ноября они вышли к станице Горячеисточненская, где им оказали первую помощь.

В результате обстрела погибли не менее двадцати трех беженцев, еще семь человек позже скончались от ран в больнице. Среди погибших были, как минимум, пять детей. Несколько десятков человек получили ранения.

Возможно, что погибших было больше. Точно установить их число не возможно. Некоторых погибших местные жители похоронили на кладбище села Толстой-Юрт, некоторые  тела родственники вывезли для захоронения в другие населенные пункты Чечни. Трупы, которые, которые не удалось вывезти с места трагедии сразу, военные зарыли вместе с разбитыми автомашинами. Лишь 2 и 3 июня 2000 г. одно такое «захоронение» было вскрыто родственниками погибших.

Ознакомиться с показаниями очевидцев трагедии и пострадавших можно на сайте общества Мемориал» по адресу: http://memo.ru/hr/hotpoints/caucas1/msg/2005/03/m32956.htm

Более известна вторая трагедия, произошедшая в этот же день у села Шаами-Юрт. Об этом событии говорят до сих пор, в значительной мере, из-за того, что оно стало предметом рассмотрения в Страсбургском Суде.

Узнав из сообщений СМИ о том, что 29 октября будет открыт «гуманитарный коридор», проходящий через контрольно-пропускной пост «Кавказ-1» на границе с Ингушетией, многие тысячи беженцев решили воспользоваться этой возможностью. Сотни машин скопились здесь на трассе. Но в тот день проезд в Ингушетию так и не был разрешен (выход людей и проезд машин из Чечни был возобновлен лишь 2 ноября 1999 г.). Машины с беженцами, скопившиеся у контрольно-пропускного поста, начали разворачиваться и возвращаться по трассе Ростов-Баку назад в сторону Грозного. Однако у села Шаами-Юрт по колонне был нанесен ракетный удар. Погибли и были ранены десятки людей.

Уголовное дело по факту гибели людей также было возбуждено лишь в мае 2000 г., а впоследствии прекращено за отсутствием в действиях летчиков состава преступления.

Трое из пострадавших обратились с жалобой в Европейский суд по правам человека. Жалобу готовили и поддерживали в суде юристы Правозащитного центра «Мемориал».

Погибли двое детей и невестка первой заявительницы, сама она была ранена, вторая заявительница была тяжело ранена, третья жаловалась на душевную травму и уничтожение принадлежавшего ее семье имущества.

Страсбургский суд  по этому делу вынес решение (см. сайт Общества «Мемориал» http://ehracmos.memo.ru/court) 24 февраля 2005 года, которое вступило в законную силу  6 июля 2005 года. Россия была признана виновной в нарушении статей 2 («право на жизнь») и 13 («право на эффективное средство защиты»)  Европейской Конвенции о защите прав человека и основных свобод. Кроме того, согласно решению Суда, в отношении одной заявительницы  имело место также нарушения статьи 1 Протокола 1 к Конвенции («защита собственности").

В решении Страсбургского суда не подвергается сомнению в принципе законность и правомерность нанесения ударов федеральных сил по противостоявшим им вооружённым формированиям. Европейский суд по правам человека вынес решение об отсутствии адекватных мер по защите гражданского населения в ходе проведения операции.

В решении  Суда также указывается на то, что Россия не провела эффективного расследования   произошедшего. Имели место необоснованные задержки в возбуждении уголовного дела. Суд отметил «ряд элементов, которые взятые вместе производят сильное впечатление серии серьезных и необъяснимых фактов бездействия, которые имели место после начала расследования». Не предпринималось никаких усилий для установления личности и звания старшего офицера на блокпосту «Кавказ-1», который приказал беженцам возвращаться в Грозный и якобы пообещал им безопасность в пути, и допросить его или других военнослужащих с этого блокпоста. Не предпринималось никаких усилий и для того, чтобы собрать информацию об объявлении «безопасного прохода» для гражданского населения, для выяснения среди военных и гражданских властей ответственных за безопасность прохода. Ничего не было сделано для выяснения причин полного отсутствия координации между публичными объявлениями о «безопасном проходе» для гражданского населения и очевидным игнорированием этого со стороны военных, которые планировали и выполняли задание.

 По мнению Суда, «только одни эти недостатки делают невозможным описание такого расследования, как эффективного». Впрочем, в решении Суда приведены и другие обстоятельства, свидетельствующие о полном нежелании российских властей расследовать данное дело.

В октябре 2005 г. Россия выплатила троим заявителям присужденную Страсбургским судом сумму денежной компенсации.

Вина российского государства теперь бесспорно доказана, и наше государство выплатило жертвам денежную компенсацию. Но ведь не это являлось главной задачей и заявителей и «Мемориала». Обращаясь в Европейский Суд, мы стремимся добиться прекращения практики безнаказанных убийств российских граждан, наказания виновных в совершении военных преступлений российскими судами.

Иначе Европейский суд  будет осуждать нарушения прав человека, а власти нашей страны будут выплачивать денежные компенсации и спокойно продолжать в массовом порядке нарушать права человека, рассматривая  компенсационные выплаты как небольшой (в масштабах государственного бюджета) налог на беззакония и убийства собственных граждан.

Исполнение решения Страсбургского суда подразумевает целый ряд мер, помимо денежных выплат.

1. Перевод решения суда и их резюме должно быть обнародовано и распространено в частях вооружённых сил и внутренних войск, в судах.

2. Должно быть возобновлено расследование уголовного дела по этому эпизоду, а виновные должны быть привлечены к уголовной ответственности.

3. Необходим пересмотр как антитеррористического законодательства, так и уставов, наставлений и прочих актов, регулирующих применение оружия.

4. Необходимо создать систему обучения соответствующим стандартам Европейской конвенции по правам человека и международного гуманитарного права, охватывающую следователей, прокуроров, судей, военнослужащих.

Недвусмысленное указание на необходимость этого комплекса мер содержится в Меморандуме, направляемом представителями заявителей в Комитет министров Совета Европы, который по своему статусу занимается надзором за исполнением странами решений Европейского суда по правам человека (размещен на сайте общества «Мемориал» по адресу: http://ehracmos.memo.ru/news/news-2005-10-06.html).