Бюлетень "Права Людини", 2008, #16
Хто напише нову Конституцію України? Право на справедливий суд
Дежавю: законность в Украине зависит от точки зрения чиновника Доступ до інформації
Cуд визнав Кошинця правопорушником Захист від дискримінації
Расизм та ксенофобія в Україні – нові виклики у сфері захисту прав людини Соціально-економічні права
Почему взрываются шахты? Мы не преступники… Права дітей
Верховний суд погодився з юристом УГСПЛ у питанні стягнення аліментів Права шукачів притулку
Обєднання «Без кордонів» закликає українську владу відкликати свій підпис під низкою міжнародних конвенцій. Або – почати їх виконувати В Україні немає гарантії безпеки для біженців (прес-реліз Міжнародної амністії в Україні) Погляд
Моральний Голодомор. Коли зупинимо? Україна, березень 2004 – червень 2008 Нові видання
Презентація видань, виданих в рамках проекту «Право на охорону здоровя»
Конституція і права людини
Хто напише нову Конституцію України?
Хтось запитає – а навіщо нова? Кажуть-бо, що наша Конституція – одна з найкращих в Європі! Треба тільки її виконувати! Однак, це поширене твердження є хибним. Навіть неухильне виконання Конституції не позбавить нас негараздів: надто багато суперечностей містить конституційний текст.
Якщо коротко, Конституція – це найзагальніші правила, що їх формулює громадянське суспільство і на які чесно погоджується держава; згідно з ними будуються відносини мешканців країни з державою, а також повноваження і взаємозвязки органів влади та їхні звязки з органами, що представляють місцеві громади. Це суспільний договір, який суспільство укладає з державою, і його головна мета – захистити свободу народу від можливих зазіхань держави. Добра конституція – як зручний костюм: про нього забуваєш, коли він не заважає.
Конституційний текст 1996 року, спущений «згори» і фактично не обговорений у суспільстві, орієнтувався хоч і на капіталізм, але дуже соромязливий, бо водночас він мусив догодити лівим політичним силам, які такого підходу не сприймали. Вийшов нещирий, по-радянському лукавий і суперечливий текст. Загалом Конституція виявилась адекватним віддзеркаленням типових для посттоталітарної країни патерналістських державницьких прагнень і традицій. Державу було проголошено національною святинею, вона отримала монопольні важелі впливу в політиці, економіці, культурі, освіті та охороні здоровя. Водночас вона і далі виступала найсильнішим гравцем на ринку, головним культурним арбітром в царині ідей, гарантом добробуту, зайнятості, пенсій та фізичного здоровя громадян. Цих патерналістських гарантій не виконували, не виконують, і виконати їх неможливо.
Не дивно, що свобода як категоріальне («liberty»), а не інструментальне («freedom») поняття не тільки не стала головним пріоритетом Конституції, але її навіть не згадано в переліку найвищих соціальних цінностей та пріоритетів. Значних обмежень зазнали політичні, громадянські та особисті права. Можна стверджувати, що такі конституційні перестороги чи приводи для обмежень громадянських прав, як «інтереси національної безпеки», «територіальна цілісність», «громадський порядок», «охорона здоровя населення», «захист репутації або прав інших людей» в низці випадків зовсім не сприяють швидкому економічному просуванню країни вперед.
Хоча стаття 55 української Конституції стверджує, що всі «права і свободи людини і громадянина захищаються судом», більшість соціальних, економічних та культурних прав у тому вигляді, в якому їх записано в чинній Конституції, захистити в суді неможливо. При цьому право на справедливий суд в повному обсязі в Конституції немає взагалі, окремі його аспекти розпорошено в декількох статтях.
Це, своєю чергою, породжує не тільки зневіру пересічного громадянина у можливості захистити свої права в судовому порядку, але й глибоку недовіру суспільства до обіцянок політичних лідерів та держави взагалі. Оскільки Конституція не передбачила для звичайних субєктів права (громадян, громадських правозахисних організацій, судів загальної юрисдикції, крім Верховного Суду) можливості звертатися зі скаргами в Конституційний Суд, багато з проголошених у Конституції 1996 року прав і свобод стали справді відверто символічними феноменами. А конституційні механізми захисту прав людини є відверто слабкими: парламентський контроль за виконавчою владою практично обмежений однією згадкою про парламентського уповноваженого з прав людини, а позапарламентського контролю Конституція взагалі не передбачає; норма про те, що Президент України є гарантом прав і свобод, є відверто декларативною, бо в ній не було ніякого поступу. Досвід праці уповноваженого з прав людини свідчить про слабкість цього інституту і необхідність його удосконалення.
Суттєвою є проблема якости конституційного нормування. Конституційний текст грішить буквалізмом та юридичним максималізмом, містить малорухливі жорсткі норми, фактично майже не застосовувані. Такі норми треба прибрати або переформулювати. Наведемо лише декілька прикладів невдалого, на наш погляд, конституційного нормування:
1. Життя і здоровя людини визнаються «найвищою соціальною цінністю» у ст. 3 Конституції України. Але, якщо справді фізичне життя найвищою цінністю, то не можна жертвувати життям солдата задля «захисту суверенітету і територіальної цілісності України», а тим більше свободи народу. Адже в конституційній ієрархії цінностей перші дві розташовані нижче від «життя людини», а ця третя не зазначена взагалі. Крім того, право на життя (і ризики, які звідси випливають) у солдата не може бути меншим за обсягом, ніж у цивільної особи на підставі принципу рівності конституційних прав, записаного в ст. 21 Конституції України.
2. Суди прямо названо в Конституції органами державної влади, що у випадках адміністративних позовів до держави ставить їх у становище судді у власній справі.
3. На основі ст. 15 Конституції «жодна ідеологія не може визнаватися державою як обовязкова», що формально рятує державу від необхідності дотримуватися також ідеології Конституції чи, наприклад, ідеології правової держави.
4. Забезпечення економічної й інформаційної безпеки в ст. 17 Конституції оголошено водночас і «функцією держави», і «справою всього українського народу».
5. Відповідно до статті 24 Конституції «громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом». Ця статтею дискримінує іноземців та осіб без громадянства, які на законних підставах перебувають в Україні. Аналогічну дискримінацію містять також статті 46 та 54 Конституції.
6. Згідно із статтею 45 «Кожен, хто працює, має право на відпочинок». Чи ті, хто не працює, права на відпочинок не мають?
7. «Будь-яке насильство над дитиною... переслідується за законом» на підставі ст.52 Конституції, що робить правопорушниками всіх батьків, котрі забирають дітей із пісочниці проти їхньої волі.
8. «Кожен зобовязаний не заподіювати шкоди природі» за розпорядженням ст. 66 Основного Закону, але це щодня робить кожен водій, щойно ввімкнувши двигун свого автомобіля.
Конституція закріпила систему владних відносин, яка тоді фактично склалася – напівпрезидентську унітарну республіку з парламентом, реально позбавленим контрольних повноважень, відносно слабкою судовою системою, а також урядом без суттєвих політичних функцій і тому постійно залежним від прямої президентської підтримки. Загалом, безвідповідальність держави перед суспільством у новій Конституції України зберігається майже на рівні радянських часів.
Усе це певною мірою зумовило роль конституції як чинника не так динамізму, як стагнації в українських соціально-економічних та політичних перетвореннях. При цьому Конституція була доволі еклектичним правовим текстом із великою кількістю компромісних норм, що їх різні політичні актори – від комуністів до «зелених» – сприймали кожен по-своєму. Втім, досить швидко закладені в конституційному тексті суперечності стали виявлятися навіть поза суто партійними розбіжностями й незгодами, й розмови про потребу внести до Конституції зміни та доповнення почали точитися вже невдовзі після її ухвалення.
Президент Кучма впродовж усієї другої каденції намагався зреформувати Конституцію і таки домігся цього під час Помаранчевої революції 8 грудня 2004 року. Зміни до Конституції було внесено з брутальним порушенням процедури – «в пакеті» з ординарними законами, без належної перевірки в Конституційному Суді. Проте парламент навмисно заблокував Конституційний Суд, а президент був бездіяльним: він нічого не зробив, щоб усунути ці брутальні порушення. Наслідки невдалого реформування були руйнівні: поява двох владних центрів в межах однієї гілки влади – виконавчої, які почали боротися за повноваження, поступова втрата керованості країни, дедалі більша корумпованість політичних еліт, найгірший політичний колективізм, коли депутати цілком залежать від волі лідерів фракцій і перетворюються на автомати для голосування, дедалі потужніший тиск фінансово-промислових груп на парламент за майже повної неможливости зацікавлених в цьому громадян України впливати на політику.
Особливу небезпеку мало нехтування Конституцією та законами України, яке виявляли найвищі органи державної влади та високопосадовці. Шкідливою виявилася запроваджена 2006 р. модель пропорційної виборчої системи для районних, міських та обласних ланок місцевого самоврядування. Суттєво підривала підвалини влади фантастична вилка зарплат в бюджетній сфері. Про яку національну єдність можна говорити, коли платня народного депутата у десятки разів перевищувала зарплату висококваліфікованого вчителя або хірурга, а різниця між максимальною і мінімальною зарплатою в державному апараті складала до 60 разів?
Конституцію розвалили, і на цьому фундаменті вже не можна було нічого будувати. Розірваність державної виконавчої влади, яку спровокували конституційні зміни, призвела до невідповідності зовнішнього та внутрішнього політичного курсу країни, протистояння місцевого самоврядування і державних адміністрацій на сході та півдні. У поєднанні з відродженням ретроградного стилю управління, характерного для епохи Кучми, вона спричинила загальнонаціональну політичну кризу. Найперше це була криза довіри населення до влади, а також криза, породжена примітивною освіченістю населення, внаслідок чого українці й далі масово боялися НАТО і вступу до ЄС. Це була криза економічного розриву між багатими і бідними, а також державними чиновниками вищого й нижчого рангів. Це була криза конституціоналізму й законности, яка дала високопосадовцям країни можливість ігнорувати елементарні вимоги її правової системи.
Українська держава зайшла у глухий кут, і розпуск парламенту став намаганням перервати цю кризу. Але сам по собі розпуск парламенту і дострокові вибори не дозволять країні вийти з системної кризи, бо її причини сховані в конституційній реформі 2004 року. Жоден український парламент і уряд не зможуть вийти з-під її руйнівного впливу чинної від 1 січня 2006 року Конституції.
Проте доконечно потрібне скасування реформи 2004 року виглядає сьогодні малоймовірним. Та й чи доцільно повертатися, назад, чи не краще написати нову Конституцію? Потрібна саме нова редакція, зміни та доповнення до чинної Конституції не зможуть вирішити всіх проблем.
Хто ж напише нову Конституцію? Указ , що його 27 грудня підписав президент, передбачав створення Національної конституційної ради (НКР), до якої ввійдуть науковці, політики, регіональні представники, делеговані від органів місцевого самоврядування, громадські діячі, очолювати ж її має президент. Рада повинна обговорити концепцію нового проекту Конституції та створити його. Чимало експертів вважали, що затвердити витворений у такий спосіб проект президент хоче, винісши його на всеукраїнський референдум, без розгляду проекту Верховною Радою. Звісно, всі парламентські фракції, окрім НУ-НС, активно проти цього заперечували. На мою думку, НКР можна розглядати тільки як зручний інструмент для підготовки якісного проекту нової редакції Конституції: це дорадчо-консультативний орган при президенті і жодних повноважень для розгляду законопроектів та ухвалення якихось рішень він не має. Розгляд і ухвалення проекту – це прерогатива представницького органу: або Верховної Ради України, або спеціально обраних для цієї мети Конституційних Зборів. Зауважимо, що чинна Конституція дала Верховній Раді України повноваження тільки на одноразове ухвалення Основного Закону та на зміни й доповнення (за спеціальною процедурою, описаною в розділі ХІІІ – т»Внесення змін до Конституції України»). Нової Конституції Верховна Рада України ухвалити не може.
Склад НКР, затверджений президентовим Указом 18 лютого, дуже розчаровував. Із 97 її членів 40 – народні депутати України (12 з фракції ПРУ, 11 – НУ-НС, 9 – БЮТу, 5 – Блоку Володимира Литвина, 3 – КПУ), 9 працівників секретаріату президента, 4 працівників парламентських установ, 2 урядовці, 6 голів обласних рад. Словом, увесь політичний бомонд. І тільки 13 науковців-правників, серед яких 5 суддів Верховного і Конституційного судів у відставці, 13 представників НАНУ і вишів, 9 представників обєднань громадян, левова більшість з яких – відгалуження тієї ж влади.
Невже в секретаріаті президента не розуміють, що Конституцію не можуть написати лише професійні політики, які або підлаштують її під свої егоїстичні інтереси або взагалі саботуватимуть її створення? Якісний проект може підготувати тільки за умови участи відомих громадських лідерів і правників, яким люди довіряють. Можливість створити НКР, яка репрезентувала би мозаїчність, різноманітність та різнобарвність українського суспільства була: багато обєднань громадян подали свої пропозиції, аби ввести до НКР багатьох відомих громадських діячів.
Можна припустити, що цей склад НКР – компроміс, необхідний для того, щоби бодай запустити публічний конституційний процес, злегітимізувати НКР. Схоже, всі парламентські політичні сили, окрім НУ-НС, не потребують нової Конституції необхідним, а без участі усіх парламентських фракцій НКР не буде легітимною. Проте вельми сумнівною буде її легітимність і у відсутністи представників громадянського суспільства.
Вже перше засідання НКР, проведене 20 лютого, відтворило політичні чвари, вже набридлі в Верховній Раді. Навіть організаційне питання – створення 5 комісій для роботи над різними розділами Конституції і робочої групи з написання проекту нової редакції Конституції – викликало бурхливу дискусію і виявило різні позиції політичних сил: представники Блоку Юлії Тимошенко і Партії регіонів України заявили, що вони підтримують тільки підготовку змін та доповнень до чинної Конституції та ухвалення їх відповідно до її вимог. Надалі в роботі НКР брали участь тільки представники фракції НУ-НС. Робоча група НКР підготувала «Концепцію системного оновлення конституційного регулювання суспільних відносин в Україні» й обіцяла подати її на другому засідання НКР 16 квітня, але засідання відклали, буцімто на прохання Голови ВРУ Арсенія Яценюка, який захворів. Навіть побіжний огляд Концепції дає підстави для висновку, що документ дуже сирий, багато питань залишилися невизначені (однопалатний чи двопалатний парламент, співвідношення повноважень президента та уряду, співвідношення функцій органів місцевого самоврядування та державних адміністрацій тощо), але очевидною є її спрямованість на підсилення президентської влади.
Того же дня, 16 квітня, Конституційний Суд України ухвалив рішення у справі за конституційним поданням президента щодо можливости ухвалювати Конституцію та закони України на референдумі. Суд зазначив, що народ є єдиним носієм суверенітету країни і що нову Конституцію можна затвердити референдумом, але за процедурою, яку визначає Верховна Рада України. Чи погодиться наш парламент створити систему влади, яка зліквідує його у теперішньому стані? Питання риторичне.
Отже, не стала несподіванкою заява лідерів БЮТу, що триває підготування законопроекту про зміни та доповнення до чинної Конституції, які перетворять Україну на парламентську республіку, де всі повноваження в виконавчій гілці влади належатимуть урядові, і що цей законопроект буде узгоджено з Партією регіонів і винесено на розгляд Верховної Ради вже в травні. При цьому бютівці обіцяють, що зміни не стосуватимуться розділів І («Загальні засади»), ІІІ («Вибори. Референдум.») та ХІІІ («Внесення змін до конституції України»), тобто референдуму для затвердження цих змін не потрібно. На мою думку, ті зміни в Конституції, що готуються БЮТом, повинні обовязково торкатися розділу ІІІ. Як на мене, чинну Конституцію не можна серйозно поліпшити, не змінюючи розділи І («Загальні засади»), та ІІ («Права, свободи та обовязки людини і громадянина»). Але почекаймо обіцяного проекту.
Мусимо відзначити, що конституційний процес є, на жаль, інструментом політичної боротьби, і її учасники не зважають на «єдиного носія суверенітету і єдине джерело влади». Режисери конституційного процесу бояться публічности й не довіряють суспільству. А треба зробити процес максимально публічним і відкритим. Заявити свою позицію має також і громадянське суспільство. Можна було би створити громадську конституційну раду, яка запропонує свій проект Конституції та вимагатиме його обговорення і розгляду.
Прогнози щодо дальшої долі конституційного процесу загалом доволі сумні – на цьому сходяться і фахівці-конституціоналісти, і політики. Якщо він розвиватиметься так, як почався, політичного протистояння, здається, не уникнути. Розвалена в 2004 році Конституція стала джерелом системного процесу політичного протистояння і, як наслідок, поступової руйнації держави. Не змінивши Конституцію, руйнації не зупинити. Отже, та частина політичної еліти, яка відчуває цей тягар відповідальності, просто приречена домагатися подовження конституційного процесу, домовлятися зі своїми опонентами та пропонувати зміни, доповнення чи нову редакцію Конституції. І конче треба м запропоновані законопроекти публічно обговорити: розповсюдити великим накладом і дати час усім зацікавленим, достатній на те, щоб ознайомитися з ними і висловити зауваження.
Якщо зявиться якісний проект Конституції, що сподобається людям, питання легітимності ухвалення Конституції стає другорядним. Згадаймо, як у 1956 році де Голль, отримавши згоду французького парламенту на внесення деяких змін і доповнень до чинної Конституції, виніс на референдум зовсім новий проект, який і схвалили. Це назвали «конституційним переворотом», але тепер французи пишаються однією з найкращих у світі конституцій, яка конкурує з американською.
Ми тільки на початку шляху. Конституційний процес принесе ще багато несподіванок. Складність полягає в тому, що часу для нього відведено небагато, але нехтувати всіма необхідними складниками, кожен з яких потребує чимало часу, також не можна. Час покаже, як ми зможемо досягти компромісу.
«Критика» №4(126), квітень, 2008
Право на справедливий суд
Дежавю: законность в Украине зависит от точки зрения чиновника
Донецкий апелляционный административный суд отменил определение Ленинского районного суда Луганска, которым было отказано в рассмотрении иска прокуратуры Луганской области к Луганскому областному совету.
В июне 2006 года прокуратура Луганской области обратилась с административным иском к областному совету о признании незаконным решения от 25 апреля 2006 года №2/13, которым русскому языку был придан статус регионального. Ленинский суд хотя и должен был по закону рассмотреть этот иск в течение 2 месяцев, но спешить не стал. Тем временем в Украине появился новый Кабмин, который возглавил Виктор Янукович. И из Кабмина в Ленинский суд пришла бумага, что Украина не будет оспаривать решение Луганского облсовета. А поскольку прокуратура не может обращаться в суд от себя, а только в интересах Украины в лице Кабмина, то весной прошлого года иск прокуратуры был оставлен без рассмотрения.
После появления на Грушевского нового Кабмина, который возглавила Юлия Тимошенко, Украина поменяла мнение относительно необходимости установления в суде незаконности оспоренного раньше решения облсовета. И прокуратура Луганской области подала апелляционную жалобу yа определение,, которым ее иск был оставлен без рассмотрения. Апелляция была удовлетворена, и иск прокуратуры к Луганскому облсовету, который подавался 2 года назад, возвращен для рассмотрения в тот же Ленинский суд.
Впрочем, Ленинский суд спешить, понятно, не будет. А скоро, возможно, на Грушевского вернется Виктор Янукович.
Что касается того, законным или незаконным было решение областного совета, то украинское правосудие вовсе не обязательно будет этот вопрос рассматривать. Если чиновник того не пожелает.
Доступ до інформації
Cуд визнав Кошинця правопорушником
Окружний Адміністративний суд Донецької області 10 червня визнав неправомірним ненадання головою Державного департаменту з питань виконання покарань Кощинцем В.В. у встановлений законом термін інформації щодо показників смертності в установах системи. Інформацію запросила громадська організація "Донецький Меморіал" у листопаді 2007 року. Департамент спочатку взагалі не відреагував на запит, а потім повідомив, що ці показними визначаються „за методикою, що вивчається в інститутах”. Після звернення керівника громадської організації до суду та до Генеральної прокуратури, відомство інформацію надало, поспіхом започаткувало у березні службову перевірку і знайшло „винних” у несвоєчасній відповіді. Тим не менше Донецький суд визнав особисту відповідальність голови відомства за ненадання інформації у визначений законом термін. Детальніше про обставини подання позову та перебіг судового процесу можна дізнатися на Інтернет-сайті „Тюремний портал” http://ukrprison.org.ua
17 червня відбудеться засідання цього ж суду за іншим позовом керівника „Донецького Меморіалу” до Кощинця – про ненадання інформації щодо переведення засуджених з Ізяславської колонії після подій січня 2007 року. Тоді вся колонія оголосила голодування, а після цього до неї були введені спецзагони. Чимало засуджених було побито, а біля сорока з них переведені до інших колоній. Інформацію про обставини переведення відомство і не бажає надавати.Захист від дискримінації
Расизм та ксенофобія в Україні – нові виклики у сфері захисту прав людини
Расизм і злочини на ґрунті ксенофобії не були характерними для українського суспільства досить тривалий час. Один з перших резонансних проявів ксенофобії в Україні датується липнем 2001 р., коли біженця з Руанди було забито на смерть поблизу його помешкання у Вінниці, що викликало офіційну стурбованість Верховного Комісару ООН з питань біженців. Цей випадок за часом співпадає із загальним поширенням злочинів, вчинених на ґрунті расової та релігійної ворожнечі, що стали відчутною проблемою у країнах постіндустріальної Європи через невирішеність питань у сфері міграційної та національно-культурної політики.
Щодо України, то починаючи з середини 2002 року у нашому суспільстві спостерігалося підвищення рівня ізоляціонізму та ксенофобії, які супроводжувалися зростанням кількості публікацій з ксенофобськими відтінками. Результати соціологічних досліджень також вказували на зниження за роки незалежності питомої ваги психологічно відкритих та схильних до національної толерантності людей більше, ніж у 3,5 рази. На думку окремих дослідників, практично половину населення у 2003 році складали громадяни з ізоляціоністськими настроями, а кількість носіїв ксенофобських настроїв виросла більше, ніж учетверо [1, С.17-20.]. У той же час експерти Держдепартаменту США оцінювали рівень ксенофобії в Україні як такий, що не перевищує її рівень в інших посттоталітарних країнах. Хоча випадки ксенофобії відносно росіян, євреїв, кримських татар, ромів та іммігрантів з Кавказу, Азії та Африки були достатньо частими, американські спостерігачі вважали ситуацію в Україні менш загрозливою на відміну від Росії, Румунії, Польщі, Угорщині, Словаччині. Можливо, це було обумовлено тим, що більшість випадків не носила насильницького характеру, обмежуючись словесними образами, малюванням антисемітських граффіті та досить рідко – актами вандалізму на кладовищах.
Більш загрозливі результати ескалації ксенофобських настроїв стали помітними в Україні після 2005 року, коли групи так званих скінхедів («бритоголових») виокремилися із лав футбольних фанатів на окрему течію. Зявившись наприкінці 60-х років ХХ століття у Великобританії, рух перших бритоголових спочатку мав суто класовий характер, обєднуючи робітничу молодь, в тому числі й темношкіру, під гаслом «Fight fог уоuг сlass, nоt foг уоuг rасе!» (Борися за свій клас, а не за расу!). Згодом скінхеди перейняли нацистську символіку й ідеологію та поширили свій рух на Європу, Америку, Австралію. У сусідній Росії «бритоголові» зявилися наприкінці 1990-х років, швидко оформившись за фінансової підтримки ультраправих політичних сил на організований неонацистський рух.
На українському просторі найбільш активними та агресивними вважаються ультраправі групи з числа так званого руху «Біла Влада-Скінхед Спектрум» (White Power – Skinhead Spektrum), українська філія світової екстремістської мережі «Кров і Честь» (Blood & Honour), воєнізована неонацистська секта «Світова Церква Творця Рутенія» (World Church of the Creator Ruthenia, WCOTC). Їх обєднує загальна ідеологія расизму та націоналізму, яка діє на принципах установлення переваги над особами інших рас та національностей. Найбільш чисельні групи скінхедів були зафіксовані у містах Києві, Дніпропетровську, Запоріжжі, Львові, Севастополі, Чернігові та Автономній Республіці Крим. Якщо у Росії масштаб скінхедівського руху обчислюється десятками тисяч осіб, то в Україні, за попередніми даними МВС України, сьогодні їх налічується не менше 500 осіб віком від 14 до 27 років, обєднаних у групи чисельністю від 20 до 50 осіб без чіткої структури та організаційної побудови.
Саме з 2005 року у Львові та Харкові стають регулярними закриті фестивалі неонацистських музичних гуртів з України та Росії, організовані неофіційною Українською націонал-трудовою партією з піснями відверто расистського характеру. Організація «Патріот України», яка протягом 2007 року провела серію маршів зі смолоскипами у Києві та Харкові, використовуючи ксенофобські та расистські гасла, регулярно організує для активістів руху так звані воєнізовані «вишколи» на покинутих промислових обєктах, у лісових таборах, туристичних базах. В Інтернет-мережі постійно діють не менше 30 веб-сайтів неонацистського та націоналістичного характеру (Радикальний Український Націоналізм, Сайт справжніх патріотів, Nachtigall, Blood&Honour Ukraine тощо).
У засобах масової інформації набуває сталості тенденція до оперування такими термінами як «кавказька мафія», «злочини осіб циганської національності», «азіатські злочинні угрупування». Такі вислови є не тільки некоректними та неприпустимими, але й часто призводять до спекуляцій з боку радикально налаштованих прибічників неонацистського та націоналістичного кшталту.
Одночасно статистичні дані МВС України зафіксували чітку тенденцію до зростання злочинів, вчинених стосовно іноземців: упродовж пяти останніх років кількість протиправних посягань, унаслідок яких постраждали громадяни іноземних держав, збільшилася вдвічі – з 604 у 2002 році до 1178 у 2007 році. Переважну більшість злочинів учинено відносно громадян держав-учасниць СНД (63,5 %), стосовно ж іноземців з інших країн – відповідно 36,4 %. Найбільш напружена обстановка в зазначеному напрямку спостерігається в АР Крим, місті Києві, Одеській, Донецькій, Львівській та Харківській областях.
Проте наведені цифри, на жаль, не відображають частки злочинів, вчинених виключно з мотивів расової та релігійної ворожнечі. Хоча рівень розкриття злочинів, що вчиняються стосовно іноземних громадян, становить 84% проти 59,1% у середньому по державі, проте протягом 2005-2007 років було порушено лише 7 кримінальних справ за ст. 161 КК України (Порушення рівноправності громадян залежно від їх расової, національної належності або ставлення до релігії). Вочевидь, що ця цифра не відображає реальної картини, оскільки за оцінками незалежних експертів, кількість злочинів, вчинених на ґрунті расизму та ксенофобії, є не меншою 190 на рік. Зазвичай це насильницькі злочини, вчинювані організованими групами молодих людей, які належать до груп скінхедів та неофашистів і спрямовані, перш за все, проти іноземних студентів, шукачів притулку, біженців та іммігрантів, бізнесменів, дипломатів, а також проти членів сімей персоналу ООН, які є часто є вихідцями з країн Африки, Азії, Середнього Сходу, Кавказу або представниками помітних груп меншин країн Заходу [2, С.32]. Саме тому досить актуальним є питання – скільки взагалі вчинюється злочинів саме за расовими мотивами? Які реальні масштаби нової кримінальної загрози?
Вирішення цих питань полягає передусім у площині зниження високої природної латентності цих злочинів, адже більшість іноземців у випадку нападів з боку «скінхедів» практично не звертаються до правоохоронних органів. Невідомою є також реальна кількість злочинів, вчинених стосовно нелегальних мігрантів. Підходи, існуючі у країнах західної демократії – імміграційна амністія, суспільно-орієнтована робота поліції (community policing), відновлююче правосуддя (restorative justice)) – надають можливості для вирішення означеної проблеми, однак поки що за різними причинами є неприйнятними для вітчизняної системи роботи з іммігрантами.
Вкрай необхідним вважається також удосконалення національного законодавства з метою запровадження більш широкого кола підстав для притягнення до кримінальної та адміністративної відповідальності осіб, винних у вчиненні злочинів, спрямованих на розпалювання національної, расової чи релігійної ворожнечі. Досвід європейських країн дає підстави вважати, що розгалужена система правових приписів знижує ризик зростання такого роду злочинів, проте цей досвід потребує на ґрунтовну роботу вітчизняних законодавців щодо його адаптації [3, C.37-39].
Необхідність державної політики у розробці превентивних заходів протидії сучасним формам расизму було закріплено рішенням №4/03 Маастрихтської зустрічі міністрів іноземних справ 55 країн у грудні 2003 року, яке визнало за необхідне для країн ОБСЄ заохочувати толерантність та боротися із дискримінацією, у тому числі з усіма проявами агресивного націоналізму, расизму, шовінізму, ксенофобії, антисемітизму та екстремізму [4]. Проте в Україні, як констатує більшість фахівців, у цьому напрямку робиться поки що замало.
Досить симптоматичний є той факт, що до 2007 року жоден правоохоронний орган держави, за винятком МВС України, не вважав за необхідне визнавати про існування екстремістських угрупувань ультраправого нахилу в Україні. У травні минулого року МВС України не тільки першим заявило про загрозу поширення расизму і ксенофобії у суспільстві, але й розробило власний і поки що єдиний у державі план заходів протидії цьому явищу. Органи внутрішніх справ також звернулися за підтримкою та співпрацею до недержавних організацій та органів державної виконавчої влади, ініціювали перед Урядом України створення міжвідомчої робочої групи з протидії ксенофобії та расизму.
МВС України були запропоновані такі спільні заходи, як надання правової допомоги жертвам проявів ксенофобії та дискримінації; здійснення експертизи національного законодавства щодо боротьби з проявами дискримінації та ксенофобії; розробка пропозицій щодо вдосконалення нормативно-правової бази з метою протидії правопорушенням, що мають расове підґрунтя; вдосконалення механізмів реагування на використання засобами масової інформації ксенофобських штампів та висловів; розробка відповідних навчальних програм.
Результати діяльності у цьому напрямку підтвердили, що расизм та ксенофобія, хоча й не набули в Україні масштабу соціального явища, проте мають значний криміногенний потенціал в силу таких чинників, як тривала політична нестабільність, низький рівень достатку населення, активність нелегальної міграції. Одночасно, враховуючи комплексний характер цієї нової для нашого суспільства кримінальної загрози, слід констатувати, що органи внутрішніх справ може виконувати функцію протидії расизму у досить обмеженій формі, як це й витікає зі статусу та можливостей воєнізованого, примусово-виконавчого органу державного управління. З оглядом на це постає нагальна потреба у скоординованій превентивній діяльності усіх органів державної влади та громадянського суспільства.
О.А. Мартиненко,
доктор юридичних наук, начальник управління з моніторингу дотримання прав людини в діяльності ОВС – помічник міністра внутрішніх справ
Список літератури
1. Паніна Н. Неподолана дистанція. /Критика, №7-8, 2003. – с.17-20.
2. Європейська комісія проти расизму та нетерпимості. Третя доповідь по Україні. Страсбург: CRI(2008)4, 2008.
3. Fight against Hate crimes in the OSCE region. ODIHR OSCE, 2006.
Document of the Ministerial Council, Maastricht 2003: Decision No.4/03 on Tolerance and Non-discrimination, MC.DEC/4/03, 2 December 2003.
Дивись також:
Соціально-економічні права
Почему взрываются шахты?
Мы не преступники…
Дети войны – самым младшим из нас исполнилось 63 года, а многие уже приобрели вечный покой. С каждым годом, днем, а вернее с каждым часом нас становится все меньше и меньше.
Сам факт принятия Закона Украины «О детях войны» говорит о том, какие лишения и бедствия выпали на наше детство и раннюю юность. Колыбельной песней для нас были взрывы авиабомб, фугасов, снарядов, треск пулеметов, автоматов, чужая гортанная речь. Жилье – землянка или дом без окон и дверей…
Тарас Григорьевич Шевченко писал: «…Мені тринадцятий минуло, я пас ягнята за селом…», а что же тогда говорить о нас. Не успев как следует научиться ходить, мы вынуждены были трудиться, заменяя по дому и хозяйству родителей, ушедших на работу, работать за палочки, чтобы выполнить обязательный «трудовой минимум».Они трудились от зари до зари, обрабатывая израненные воронками и траншеями поля (вынося снаряды и мины на окраину поля), отстраивали разрушенные войной хозяйственные и другие постройки и за это практически ничего не получали. Не удивительно, что кусочек «гливкого» черного хлеба вне нормы был для нас деликатесом.
Что такое коса, сапа, лопата, грабли, вилы, что такое носить воду ведрами, мы познавали уже в возрасте 7 - 9 лет, а пасти ягнят это было все равно, что пойти погулять.
Можно много говорить на эту тему, да и сказано о ней уже немало, к сожалению, не всегда объективно и справедливо. Что ж, каждый видит правду о тех годах со своей колокольни и в удобном для себя ракурсе. Я же знаю, что только благодаря непосильному и каторжному труду наших родителей, страна поднялась с развалин и достигла тех высот в своем развитии, к которым нам «незалежним українцям», еще долго придется идти.
Я затронул эту тему не затем, чтобы оспаривать или доказывать историческую правду о событиях шестидесятилетней давности, а для того, чтобы спросить у нашей законодательной и исполнительной власти: - За что они так не любят нас «детей войны», которые к тому же еще и потеряли своих сыновей во время прохождения ими военной службы в мирное время? Нам выплачивают «льготные» по нынешнему законодательству 117 грн.50 коп. за погибших сынов и ни единой копейки как детям войны. Вероятно считают, что если выплачивать нам «льготу» за сына и дополнительно льготу как детям войны, льготу, так сказать, за наше обездоленное детство, они совершат преступление, сделав нас, родителей погибших, чрезмерно богатыми.
Успокойтесь, господа и панове, мы от такой роскоши не станем беситься, нам не до жиру! Вы не думаете о том, что это простая дискредитация по отношению к нам, родителям погибших военнослужащих? Мы такие же дети войны, как и все на кого распространяется «Закон о детях войны», и отменять выплату льготы, положенную нам как детям войны только потому, что мы потеряли своих сыновей – это безнравственно и преступно!
Вероятнее всего, никто точно не знает сколько наберется таких семей, я не думаю, что их уж очень много, но они есть и обижать, унижать нас Вы не имеете права даже если Вы законодатели и исполнители власти.
Не стоит на нас экономить наши, заработанные кровью и потом, копейки.
Это же касается и других льгот по Закону о детях войны.
ТО, что наши дет погибли, выполняя свой долг, не должно лишать нас права на льготу, как детей войны! Мы не преступники.
Почему пожизненную компенсацию за погибших в мирное время военнослужащих называют «льготой»? Ведь это выплата долга государством нам родителям за погибших, по вине государства, детей. Наши дети стали жертвой произвола и бездушия в армейской среде или жертвой трагических ситуаций при исполнении воинского долга перед государством. Многие стали жертвами жестокости и тирании горилл в военном мундире.
Независимо от причины гибели детей для нас, родителей, это сравнимо с контузией, она не проходит бесследно. Наши сыновья не шли служить в армию, чтобы в случае их гибели мы, их родители, получали «льготу», они шли выполнять свой долг воина перед нами, родителями и народом своего государства. И они выполнили свой долг, но очень дорогой ценой – ценой своей жизни. Теперь настал черед государства выполнять свой долг перед ними и нами, их родителями.
Так в каком же словаре или на каком языке возврат долга называется «льгота»?
Вот, что такое льгота за погибшего сына, она не имеет ничего общего со льготой положенной нам как детям войны за обездоленное детство и трудовые заслуги перед государством.
Сейчас много разговоров и дискуссий по поводу расчета новых пенсий и прочее… Разумеется, это поле деятельности экономистов и вообще специалистов в этой отрасли. Я же высказываюсь от имени пенсионера – потребителя их разработок и постановлений. Исходя с этой позиции, мне видятся пенсии, отображающие истинный вклад человека в экономику и другие, жизненно важные для государства отрасли.
Это :
- стаж трудовой деятельности;
- оклад (он должен отображать истинный вклад пенсионера в дело развития государства. Возьмите оклады гос. чиновников, депутатов всех рангов, президентской рати и пользы от их деятельности для государства. Цифры не совместимы!);
- научные и прочие достижения, принесшие не вред, а пользу государству;
- другие, принятые на государственном уровне доплаты и льготы действительно заработанные пенсионером;
-взнос пенсионера в пенсионный фонд.
Исходя из вышеизложенного, разделить пенсии по категориям от 1-ой до n-ой, от минимальной до максимальной.
При этом учитывать все, что положено пенсионеру по Законам Украины.
Возможно, процент надбавок будет на 100%, а несколько ниже, но он должен учитываться, ведь человек своей трудовой деятельностью его зарабатывал! Многие надбавки уже учтены при определении размера пенсии пенсионеру в его окладе, входили в расчет окладов.
Разумеется, это все не так просто, и не является истиной в последней инстанции, а всего лишь мое мнение и пожелания как рядового пенсионера независимого государства Украины.
Права дітей
Верховний суд погодився з юристом УГСПЛ у питанні стягнення аліментів
Ваш чоловік живе на дивіденди, а на дитину сплачує близько ста гривень на місяць? Несправедливо! Юрист УГСПЛ Олексій Кінебас спробував змінити судову практику в цьому питанні, і йому це вдалося! Верховний суд виніс ухвалу, якою прямо вказав, що дивіденди є видом доходів з якого мають утримуватися аліменти.
Коментує Олексій Кінебас:
Питання того, що слід вважати доходом з якого утримуються аліменти, в Україні, регулюється «Переліком видів доходів, які враховуються при визначені розміру аліментів на одного з подружжя, дітей, батьків інших осіб», у редакції постанови Кабінету Міністрів України від 1 липня 2002 року №869. В цьому переліку дивіденди прямо не вказані, тому деякі українські суди посилаючись на нього відмовляли в утриманні аліментів з дивідендів.
В звязку з чим, наприклад у випадку з нашою клієнткою, склалася абсурдна ситуація коли її колишній чоловік отримуючи досить великі доходи від володіння корпоративними правами сплачував на утримання дитини суму близько ста гривень на місяць.
Ситуація, яка на нашу думку, вступала у протиріччя зі статтею 27 Конвенції ООН «Про права дитини» та статтею 51 Конституції України. Які зобовязують батьків утримувати своїх неповнолітніх дітей. А також статтею 3 Конвенції ООН «Про права дитини» та частиною 7 статі 7 Сімейного Кодексу України, які говорять про приділення усіма державними чи приватними установами включаючи й суди першочергової уваги якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.
Тому значення цієї ухвали, як мені здається досить велике, адже Верховний суд України, який раніше не висловлювався з цього приводу, прямо вказав, що дивіденди є видом доходів з якого мають утримуватися аліменти. Він також погодився з нашими аргументами стосовно того, що Перелік вказаний в постанові КМУ №869 не є вичерпним і при визначенні того з чого мають утримуватися аліменти треба використовувати статті 1.2, 1.3 ЗУ «Про податок з доходів фізичних осіб». Це є підтвердженням того, що аліменти мають утримуватися також і з інших видів доходів не вказаних у переліку, таких наприклад як виплата учаснику ТОВ його частини у звязку з його виходом з товариства.
Звичайно в нас немає судового прецеденту та все ж таки рішення ВСУ можна використовувати як вагомий аргумент під час судового розгляду, окрім того якщо й уявити, що у майбутньому зявиться інше рішення ВСУ протилежне від цього це відкриє нам шлях до Конституційно суду України.
> Проте крапку у цій справі, ще не поставлено, Верховний суд передав її на новий розгляд до суду першої інстанції, тепер ми маємо намір довести до логічного завершення наступний її етап – стягнути з відповідача пеню у розмірі 1% за кожен день прострочення зі сплати аліментів, що передбачено статтею 196 Сімейного кодексу України. Це також сприятиме утвердженню обовязку батьків утримувати свою неповнолітню дитину, обовязку який закріплений у Конституції України та Конвенції ООН «Про права дитини».
Проте, навіть в цій справі не все так гарно як того хотілося б, під час її розгляду черговий раз нагадали про себе недоліки вітчизняної системи виконання судових рішень. Поки справа розглядалася у Верховному суді, ТОВ учасником якого був відповідач здійснило виплату коштів належних йому у звязку з його виходом зі складу учасників. І це незважаючи на наявність ухвали суду першої інстанції про заборону здійснення такої виплати. Так, ухвала про вжиття заходів забезпечення позову була згодом скасована рішенням того ж самого суду першої інстанції, проте це рішення не набуло законної сили спочатку в звязку з його апеляційним оскарженням а потім коли апеляційний суд залишив його в силі, через ухвалу Верховного суду України яка призупиняла дію ухвали апеляційного суду, а отже на момент здійснення виплати ухвала про вжиття заходів забезпечення позову шляхом заборони такої виплати була чинною, чинна вона й зараз проте через те, що державна виконавча служба відмовилась виконувати ухвалу суду виплату вже проведено. Тому ми знову звернулися до суду першої інстанції, де зараз розглядається справа, з заявою про зміну способу забезпечення позову, спосіб було змінено і на рахунок відповідача наклала арешт державна виконавча служба. Але мабуть в нашій державі її слухати не звикли. Як нам стало відомо кілька днів назад кошти з рахунку зникли у невідомому напрямку.
>Та ми все ще сподіваємось на те що, держава виконає свої обовязки і рішення суду постановлене на користь нашої клієнтки буде виконане, адже кількість програних Україною справ у Європейському суді з прав людини і так досить велика.
Права шукачів притулку
Обєднання «Без кордонів» закликає українську владу відкликати свій підпис під низкою міжнародних конвенцій. Або – почати їх виконувати
Вже майже рік в українській вязниці перебуває громадянин Російської Федерації, етнічний чеченець Льома Лічаєвич Сусаров. Затриманий у липні 2007 року, він був вміщений до київського СІЗО №13, де і перебуває дотепер. Тоді ж – у липні 2007 року – Генпрокуратура ухвалила рішення про екстрадицію п.Сусарова до Росії, на вимогу органів слідства тієї країни.
Льома Сусаров був змушений залишити Чечню через переслідування, і Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців неодноразово визнавало його біженцем у відповідності до мандату цієї організації (востаннє це сталося того ж таки 2007 року). У серпні 2007 року п.Сусаров попросив про надання притулку в Україні. У жовтні 2007 року Фінляндія визнала його біженцем і запропонувала переселити п.Сусарова до тієї країни. Однак Генпрокуратура не лише не скасувала свого рішення про екстрадицію – а і надалі наполягає на ньому вже в процесі судових засідань, які відбуваються в апеляційному суді.
Справа п.Сусарова не є унікальною: українська влада і раніше видавала біженців і шукачів притулку до країн їхнього походження – або ж екстрадувала людей до країн, де їм загрожували катування, жорстоке поводження і відсутність доступу до правосуддя. У лютому 2006 року це сталося з 11 шукачами притулку з Узбекистану; у березні 2008 року – з 11 тамілами зі Шрі-Ланки; можна згадати екстрадицію під виглядом депортації чеченця Беслана Гадаєва, про якого 2006 року написала у своїй останній статті журналістка Анна Політковська; і невідомо, про скількох ще ми нічого не знаємо.
Всіма згаданими діями українська держава порушила зобовязання, взяті нею на себе за ратифікованими:
– Конвенцією ООН «Проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання», яка встановлює наступне:
Ст.3: 1. Жодна держава-сторона не повинна висилати, повертати чи видавати будь-яку особу іншій державі, якщо є серйозні підстави вважати, що їй там може загрожувати застосування катувань. 2. Для визначення наявності таких підстав компетентні власті беруть до уваги всі обставини, що стосуються справи, включаючи, у відповідних випадках, існування в даній державі постійної практики брутальних і масових порушень прав людини.
– Європейською Конвенцією про захист прав людини та основоположних свобод: Ст.3: Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню.
Конвенцією ООН «Про статус біженців», яка встановлює:
Ст.33 Договірні Держави не будуть жодним чином висилати або повертати біженців до кордонів країни, де їхньому життю чи свободі загрожуватиме небезпека через їхню расу, релігію, громадянство, належність до певної соціальної групи або політичні переконання.
Всі ці статті, які стали частиною українського законодавства, систематично порушуються. За іронією, за їхнм дотриманням має наглядати, поміж іншими, та сама структура, яка їх порушує – Генеральна прокуратура України.
Враховуючи вищенаведене, в разі, якщо органи державної влади України і надалі будуть прагнути видати Льому Сусарова до Російської Федерації, в порушення вищезазначених міжнародних конвенцій, Проект «Без кордонів» закликає українську владу бути послідовною. В разі, коли українська держава не бажає виконувати зобовязання, передбачені ратифікованими нею конвенціями – ми пропонуємо, аби Україна денонсувала згадані міжнародні угоди і була готова до відповідних наслідків цього кроку. Якщо ж цього не буде зроблено – ми закликаємо українську владу дотримуватися зобовязань, взятих нею у відповідності до даних угод.
Проект «Без кордонів»
ГО Центр Соціальна Дія Київ-1 А/Я 165, Київ 01010
тел. +38 044 362 89 34 факс +38 044 425 77 75 [email protected]
В Україні немає гарантії безпеки для біженців (прес-реліз Міжнародної амністії в Україні)
Льома Сусаров, етнічний чеченець та громадянин Російської Федерації, був затриманий і з липня 2007 року знаходиться під вартою у вязниці м. Києва в очікуванні екстрадиції до Російської Федерації. Маючи серйозні проблеми зі здоровям, він, тим не менше, утримується у переповненій камері та перебуває під постійною загрозою повернення до Російської Федерації, де йому загрожують серйозні порушення прав людини. Amnesty International звертається до уряду України з проханням гарантувати Льомі Сусарову негайне звільнення для його переселення до Фінляндії.
Офіс Верховного Комісара ООН у справах біженців (УВКБ ООН) визнав Льому Сусарова біженцем, проте йому відмовляють в наданні притулку, а тривале вирішення цього питання ставить його у важке положення. У 2006 році, у Баку, республіка Азербайджан, Льому Сусарова вперше було визнано біженцем. У відповідності до інформації УВКБ ООН, до України він прибув наприкінці 2006 року, а Російська Федерація звернулася з проханням про його екстрадицію 16 лютого 2007 року – таке рішення було схвалене Генеральним Прокурором 27 липня 2007 року. 20 липня 2007 року Льому затримали в Україні , а 8 серпня 2007 року він звернувся до Державного Комітету у справах Національностей та Релігій за наданням статусу біженця в Україні. Проте, під час його звернення, жодні рішення про надання статусу біженця в Україні не виносилися через реорганізацію Держкомнацрелігії і таке положення тривало до листопаду 2007 року. Офіс УВКБ ООН у Києві надав індивідуальну оцінку справі Льоми Сусарова і 22 серпня 2007 року визнав його біженцем у відповідності до мандату УВКБ ООН. Згодом УВКБ ООН представило заяву про його негайне переселення – 11 жовтня 2007 року Фінляндія визнала його біженцем і дала згоду на його переселення. Заява Льоми Сусарова про надання статусу біженця в Україні була відхилена Держкомнацрелігії 15 січня 2008 року. Його адвокат продовжує оскаржувати рішення про видачу і про відмову у набутті статусу біженця. Наступне засідання суду, що розглядає його заяву про набуття статусу біженця в Україні, відбудеться 9 червня, а чергове слухання про його видачу пройде 10 червня 2008 року.
Amnesty International вважає, що Льомі Сусарову загрожують серйозні порушення прав людини, у випадку йгого видворення до Російської Федерації. Amnesty International і інші правозахисні організації, що працюють в регіоні, занепокоєні інформацією про велику кількість чеченських чоловіків, яких піддавали тортурам та жорстокому поводженню працівники служби безпеки Росії для отримання "зізнань".
Викликає стурбованість також те, що згодом на основі таких "зізнань" ці особи були звинувачені в злочинах, зокрема, в причетності до озброєних формувань або тероризмі. Існують твердження, що свідчення чеченських підозрюваних використовуються у сфабрикованих справах. Омбудсмен Чечні Нурді Нухаджієв у лютому 2006 року заявив, що велика кількість чеченців утримується у вязницях Росії через помилкові звинувачення і що більшість подібних випадків вимагає повторних розслідувань. На даний час не зафіксовано жодного прецеденту судового переслідування осіб, що застосовували тортури до затриманих під час чеченського конфлікту. Це створює клімат безкарності в подібних справах.
Україна, як держава-учасниця Конвенції про Статус Біженців 1951 року, має зобовязання не повертати біженців або шукачів притулку до будь-якої країні, де їх життю або свободі загрожує небезпека. Конвенція про Статус Біженця також вимагає, щоб держави співпрацювали з УВКБ ООН. Далі, як держава-учасниця Угоди ООН проти тортур і жорстокого поводження, Міжнародного Пакту з цивільних і політичних прав і Європейської Конвенції з захисту прав людини і основних свобод, Україна має зобовязання не повертати нікого до країни або на територію, де особі загрожують тортури або інші форми жорстокого поводження чи покарання. Мінські Угоди Співдружності Незалежних Держав Україна є також стороною таких угод- зобовязують гарантувати громадянам всього СНД на її територіях цивільні, політичні, економічні і культурні права і привілеї відповідно до визнаних міжнародних норм з прав людини та без дискримінації. Amnesty International вважає, що насильницьке повернення Льоми Сусарова до Росії було б порушенням зобовязань України щодо міжнародного права.
Україна вже неодноразово насильницьки повертала шукачів притулку в країни, де вони ризикували стати жертвами порушень прав людини, і тому Amnesty International стурбована тим, що українська влада може видати Льому Сусарова Росії. Востаннє це відбулося 4 і 5 березня 2008 року, коли 11 шукачів притулку, етнічних тамілів з Шрі-Ланка, були насильницьки повернуті в країну походження, незважаючи на те, що всі вони знаходились у процедурі набуття статусу біженця в Україні. Вночі з 14 на 15 лютого 2006 року, 10 громадян Узбекистану, які шукали міжнародний захист в Україні, були насильницьки повернуті до Узбекистану українською владою. Вони були повернуті без права оскарження чи права просити притулок. Amnesty International отримала повідомлення, що деякі з депортованих були піддані жорстоким тортурам після повернення до Узбекистану.
6 березня 2008 року, Amnesty International звернулася до Президента України Віктора Ющенко, закликаючи його застосувати важелі своєї влади і гарантувати Льомі Сусарову опіку УВКБ ООН для того, щоб він міг переселитися до Фінляндії. На жаль, до цього часу Amnesty International не отримала ніякої відповіді.
У відповідності до міжнародного права та стандартів, для тих, кому надається статус біженця, Україна повинна надати захист або дозволити переселитися до третьої країни. Amnesty International нагадує Україні про її зобовязання щодо міжнародного права не повертати людей, незалежно від їх статусу, в ситуації, в яких їм загрожуватимуть тортури або інші серйозні порушення прав людини.
5 червня 2006 року
Погляд
Моральний Голодомор. Коли зупинимо? Україна, березень 2004 – червень 2008
Усі памятаємо, з яким патріотизмом і запалом наш президент і чимала кількість українських політиків і державних діячів обстоювала думку про визнання Голодомору 30-х років минулого століття актом Геноциду проти українського народу. Без сумніву, вони діяли за покликом серця і історичної правди. Без сумніву, це варто і необхідно робити. Однак, інколи спадають на думку певні паралелі. Набагато страшнішим є свідомий чи несвідомий Моральний Голодомор. Страшнішим він є тому, що діється зараз, на наших очах, за ініціативою, посередництвом чи мовчазною згодою переважної більшості політиків і державних діячів незалежної уже України.
Я, громадянка України, оскаржую Вас, пане Президенте, як гаранта, і вас панове депутати і політики усіх рівнів, як псевдо-репрезентантів моїх інтересів, у кількарічному постпомаранчевому Моральному Голодоморові українського народу.
1.Корупція, боротьбу з якою ви усі виносите на чільні виборчі гасла, стала єдинокровним елементом економічного і політичного життя українського суспільства. Ви говорите одне, а робите зовсім інше. Вам здається, що цього ніхто не бачить, або ви самі себе осліпили і не бачите цього. Бо вам так зручно вирішувати свої справи, залагоджувати свої інтереси. Насправді ж ви чините Моральний Голодомор, винищуючи поняття чесності в наступних поколіннях українців.
2.Діючий тепер закон про вибори позбавив нас можливості впливати на те, кого ми обираємо. Записані у списках репрезентують винятково рівень своєї лояльності до керівництва партії. Це ви поміж себе вибираєте, хто наступні чотири, а то й більше років, буде пильнувати ваші ж, а заразом і свої приватні, інтереси. Цим ви нищите усякі паростки віри у демократичну виборчу систему там, де вона тільки-но зароджувалася (Схід, південь, Центр України), і там, де вона мала історичні корені (Захід України).Ви чините Моральний Голодомор.
3.Ваша неспроможність обєднатися довкола загальнонаціональних інтересів, яких ви навіть не спроможні більш-менш зрозуміло виробити і сформулювати, привела країну на межу абсурду, за яким крок в крок йде економічна стагнація і втрата економічної незалежності. Ходити у вишиванці і співати гімн з рукою на серці вам ніхто забороняти не буде, тільки от співати ви будете ( і ми разом з вами) уже під чужу дудку. Ви сієте зневіру у майбутньому країни, а це і є Моральний Голодомор. Він призведе, та й уже призвів, до масової еміграції – як трудової, так і внутрішньої, властивої здебільшого вразливим представникам інтелігенції.
4. Така ніби статусна, як нагородна система у державі, викликала хвилю величезного Морального Голодомору. Роздаючи державні нагороди і відзнаки нашим і зарубіжним громадянам з більш ніж сумнівною патріотичною і професійною репутацією, Ви, пане Президенте, спрофанували усю систему цінностей у сфері науки, мистецтва, державної служби і под. Наситивши амбіції і гаманці псевдо-друзів, Ви посадили на голодний моральний пайок усю решту чесних і порядних людей. Ще не дійшло до відмов приймати ці нагороди, але Моральний Голодомор призведе до такого результату. Чи буде тоді соромно? Навряд чи. Поняття сорому також щезло, перетворившись на поняття піару.
Це дуже приблизний перелік обвинувачень у Моральному Голодоморові. Він, на жаль, може бути, і є, набагато більшим, і кожен з нас може його доповнити.
У час Морального Голодомору ми втрачаємо найкращих людей і відновити цю втрату буде дуже непросто. Фізичний голод можна заспокоїти. Натомість моральний і духовний стає навіть гострішим після заспокоєння фізичного.
У час Помаранчевої революції ми отримали уроки великої демократичної культури, але тепер ми не можемо заспокоїти її потреб. Це призводить до збочень, які тією чи іншою мірою загрожують суспільству.
Голодомори Моральні набагато більш небезпечні, аніж Голодомори фізичні. Ми тримаємося з останніх сил. Визнати їх набагато важче, відродитися після них вимагає титанічних зусиль. Коли ми це зупинимо і чи не буде запізно?
Ірина Магдиш, Редактор Журналу Ї
Нові видання
Презентація видань, виданих в рамках проекту «Право на охорону здоровя»
Як відомо, медична галузь в Україні, на відміну від інших європейських країн, не відповідає сучасному рівню медицини;зважаючи на те, що за статистичними даними показники смертності в нашій країні найвищі в Європі, а тривалість життя найнижча – ми вважаємо, що на сьогоднішній день захист прав пацієнтів є одним із найбільш пріоритетних напрямків правозахисної діяльності.
Протягом 14 років Харківська міська робоча група Міжнародного Товариства Прав Людини – Українська Секція та Харківська правозахисна група проводять моніторинг якості призову, медичного законодавства, якості надання медичної допомоги в закритих та відомчих закладах. Ми маємо групу медичних та юридичних експертів, які безпосередньо займаються скаргами, що надходять до нас. Особливо часто порушення прав пацієнтів ми спостерігаємо у закритих медичних закладах та у відомчих установах. Декілька скарг, які Харківська правозахисна група виграла у Європейському суді, стосувалися якості медичної допомоги у системі виконання покарань.
На розгляді у вітчизняних судах знаходяться скарги, ініційовані співробітниками Харківської робочої групи МТПЛ-УС та Харківською правозахисною групою через порушення прав на кваліфіковану медичну допомогу військовослужбовців.
21 травня Харківська правозахисна група разом з робочою групою МТПЛ-УС презентувала нові видання, підготовлені в рамках Проекту «Права на охорону здоровя в Україні – права пацієнтів і лікарів». В презентації видань взяли участь: експерт ХПГ з питань медичного права Андрій Роханський, завідуюча громадською приймальнею ХПГ Людмила Клочко, Заступник головного редактора бюлетеню «Права людини» Інна Сухорукова, керівник робочої групи МТПЛ-УС Майя Крюкова.
В рамках презентації були представлені видання: «Памятка пацієнта», монографія «Право на медичну допомогу в Україні – 2007».
«Памятка пацієнта» – це витяги із законодавчих актів, які стосуються медицини, з поясненнями для пацієнтів, яким чином вони можуть користуватись цими нормами. «Памятка пацієнта» буде розповсюджена в медичних закладах Харківської області.
У книзі «Право на медичну допомогу в Україні – 2007» не тільки аналізується чинне медичне законодавство, описуються права пацієнтів та лікарів, а й надаються конкретні приклади рішень Європейського Суду з прав людини, які визнали порушення фундаментальних прав людини в Україні внаслідок ненадання медичної допомоги.
Крім того, подається аналіз законопроектів стосовно реформування галузі і про права пацієнтів, які знаходяться на розгляді у Верховній Раді.
Під час презентації був представлений документальний фільм «Ви праві», присвячений захисту прав пацієнтів. Фільм створений на матеріалах звернень до громадської приймальні ХПГ осіб, які вважали, що їх права на якісне медичне лікування порушені.
Фільм присвячено проблемі захисту прав пацієнтів та створено на матеріалах звернень до громадської приймальні Харківської правозахисної групи. Протягом двох останніх років співробітниками цієї організації проводився моніторинг звернень людей, які вважали, що їх права в галузі медичного законодавства були порушені. Цей моніторинг промовисто свідчить про те, що таких звернень дуже й дуже мало. Чому? Відповідь на це питання – тема окремої непростої розмови. Але основні причини очевидні.
По-перше, люди не знають про саму можливість захисту своїх прав, не мають інформації про те, куди й до кого звертатись.
По-друге, якщо така інформація їм відома, вони не вірять в те, що їх права хтось може захистити, що спеціалісти будуть розглядати їхню справу, причому розглядати справедливо та відповідно закону.
По-третє, не у всіх вистачає сил відстоювати свої права продовж декількох років.
Тому нам здається важливим підняти саме цю проблему – проблему усвідомлення людиною можливості і необхідності захищати себе, відчуваючи, що її власні права порушені!
Фільм складається з трьох окремих сюжетів:
історія школяра, якого побили міліціонери, а в лікарні відмовлялись зробити рентген;
справа пенсіонера, котрий отримав травму під час операції;
жахлива історія породілля, що не отримала належної медичної допомоги, і тому її дитина загинула, проживши лише декілька місяців.
На жаль, не одна із справ на сьогоднішній день не має так званого «хеппі енду», хоча кожною з них вже давно займаються адвокати та спеціалісти ХПГ.
Харківська міська робоча група Міжнародного Товариства Прав Людини – Українська Секція та Харківська правозахисна група мають надію, що представлені матеріали будуть корисними і пацієнтам, і лікарям, і журналістам.