Бюлетень "Права Людини", 2010, #16

З 20 травня в Харкові відбувалися мирні акції протесту проти вирубки дерев в парку ім. Горького, які проводили представники Громадської Ради Харківщини, громадської організації «Ми - харків'яни!» і Екологічної організації «Печеніги». Сайт Харківської правозахисної групи весь час детально висвітлював події, наші активісти були присутні на місті подій, наші юристи захищали права громадян, які брали участь в цій акції. З хронологію подій також можна ознайомитися на сайтіі http://kharkovforest.com

28 травня події за свідченнями багатьох свідків, серед яких були журналісти харківських ЗМІ, телеканалів, інтернет-видань відбувалися наступним чином: захисники парку, які були присутні під час вирубки дерев у парку, ночували у лісі, співали пісні. Близько 6.00 ранку міцні, спортивного виду молоді люди, одягнені в чорний одяг, з надрукованими кустарним способом бейджиками «Муніципальна охорона», почали «зачищення» парку Горького. Активістам, які блокували в'їзд у парк, заламували руки й вихоплювали з рядів захисників, які живим ланцюгом стояли на в'їзді в парк.. Незабаром їм почала допомагати міліція. «Керував» цією операцією невідомий в цивільному, який відмовився назвати своє ім’я та посаду, показати будь-які документи на проведення вирубки дерев та проведення будівельних робіт. Він звернувся до протестуючих з вимогою покинути територію, бо це «будівельний майданчик». На той час ніякої огорожі будь якої території не було, окрім натягнутої між деяким деревами червоно-білої стрічки.

Після того як протестуючі відмовилися покинути територію парку, невідомі в чорному одязі почали на них тиснути, заламувати руки, кидати їх на землю. Саме цим невідомим і опиралися протестуючи. Учасники акції протесту нікого не били, зверталися до присутніх працівників міліції з проханням їх захистити, але міліціонери стояли подалі від сутички і не намагалися захистити громадян.

Потім міліціонери підійшли до місця сутички, але почали хватати не нападаючих осіб в чорному, а протестуючих. Правоохоронці брутально, наносячи удари, і застосовуючи больові прийоми, «затримували» самих активних захисників. Більше десяти чоловік були затримані й відвезені до Дзержинського  відділку міліції. Всіх затримали начебто за злісну непокору міліції – ст.185 Карного Кодексу України. Серед затриманих був правозахисник, історик і  журналіст бюлетеню «Права людини» Борис Захаров. Б.Захаров з’явився на місце події після того, як йому зателефонували учасники акції і поскаржилися, що їх б’ють невідомі, а міліція не втручається. Затримали також відому українську письменницю та журналістку, досить немолоду жінку – Валентину Овід. Того ж дня її прямо з приміщення Дзержинського районного суду госпіталізували до міської лікарні з діагнозом «гіпертонічний криз».

В Дзержинському райвідділі на затриманих намагалися вплинути, пропонували переписати заяви, вказавши, що вони приймали участь в несанкціонованому мітингу, хоча затримані вважають, що реалізовували своє конституційне право на проведення мирних зборів і просто перебували на території муніципального парку. Не зважаючи на присутність в Дзержинському райвідділі адвокатів, які прибули для захисту затриманих, затриманих тримали у відділі більше 8 годин – весь час без їжі та води. Захист затриманих здійснювали представник Харківської правозахисної групи – Аркадій Бущенко і юрист з приймальні народного депутата України Володимира Філенко – Тетяна Вишневецька.

Затриманій Валентині Овід в райвідділі стало зле, їй викликали швидку допомогу, лікарі, зважаючи на підвищення тиску пацієнтки, запропонували їй госпіталізацію, але пані Валентина відмовилася, не бажаючи залишати затриманих молодих людей. Пані Валентина перебувала у парку як учасник мирної акції, нічого не пила і не їла з вечора 27 травня до 16-ї години 28 травня, коли до Дзержинського райвідділу міліції прибули співробітник ХПГ і нагодували та напоїли затриманих. На жаль стрес, який пережила Валентина Овід, призвів до другого гіпертонічного кризу і викликана в другий раз швидка допомога таки відвезла пані Валентину до лікарні.

Правозахисники відправили факс до Генеральної прокуратури України з інформацією про порушення, допущених працівниками міліції, зокрема, про те, що затриманих протримали у відділенні більше 8 годин, замість трьох, відведених законом.

Коли затриманих все ж таки направили до суду, суддя Лазюк С.В. спробував відмовитися від справи й тільки через півтори години, ухвалив рішення щодо перенесення судових  слухань на понеділок, 31 травня. Як оголосив суддя, засідання переноситься для того, щоб затримані змогли ознайомитися з матеріалами справи й забезпечити свій захист.

31 травня призначене на 10-у годину ранку судове засідання, почалося майже з півторагодинним запізненням і протривало всього кілька хвилин. Одержавши відеозаписи з боку захисту, суддя знайшов порушення працівниками міліції ст 256 Кодексу про адміністративні порушення - на його думку правоохоронці неправильно склали протоколи. Справа була відправлена на доопрацювання. А в Дзержинському суді вирішили розподілити розгляд справ затриманих за правопорушення між декількома суддями і призначити судові засідання на різні дні.

4 червня в Дзержинському районному суді міста Харкова відбулися чотири судові засідання у справах захисників парку ім. Горького, затриманих правоохоронцями вранці у середу 2 червня приблизно о 4:30–5:00 годині. Були винесені чотири абсолютно відмінні рішення. Справу Альбіни Гаркушиної закрили через неправильно складений протокол (був відсутній підпис особи, яка протокол складала). Руслан Скляров, якому присудили 150 грн. адмінштрафу, з рішенням не згоден і буде оскаржувати його в апеляційному суді, наполягаючи на тому, що не чинив опору працівникам міліції під час затримання. Валерія Головашкіна звільнили від адміністративної відповідальності, обмежившись усним зауваженням. Євгену Хіжнякову призначили 3 доби адміністративного арешту, термін якого розпочався цього ж дня о 18:30. Євген Хижняков свій термін покарання вже відбув. Зустрічали активіста «Зеленого фронту» не тільки рідні, а й активісти "Зеленого фронту". І символічний подарунок принесли - саджанець дерева.

9 червня в м. Харкові пройшли і закінчилися перші судові слухання у справах двох затриманих – Андрія Єварницького і Дениса Чернеги, яких звинувачували в адміністративному порушенні за ст. 185 Карного кодексу України – «злісна непокора законним вимогам міліції». Справу розглядав суддя Лазюк С.В.

Все почалося з брутального порушення процедури: присутні в залі – спочатку як слухачі – міліціянти, в ході слухань були допитані як свідки один за одним, тобто кожен із свідків чув, про що саме  свідчив попередній, і підтримували показання один одного. А свідків з боку захисту суддя наполегливо видаляв із зали, хоча вони теж хотіли залишитися. Міліціянти під присягою, не соромлячись, давали неправдиві покази, хоча в підчас свідків з боку захисту з’ясувалося, що саме цього міліціянта у формі в свідки бачили в приміщенні Дзержинського райвідділу міліції саме в той час, коли відбувалися події в парку, про які він повідомив суду.

Але, на превеликий жаль, суддя слухав і прислухався тільки до свідчень міліціянтів.

Складалося враження, що рішення суду вже винесено заздалегідь і міліціянтам, що свідчили, про це було відомо наперед. Один із співробітників міліції ще за півгодини до винесення рішення прямо заявив, що він приніс наручники з собою.

І Деніс Чернега, і Андрій Єварницький отримали, як кажуть «по повній» - 15 діб адміністративного арешту, хоча раніше ніколи не затримувалися міліцією, були законослухняним громадянами, і, взагалі, їх провина не була доведена в суді.

Про особистість судді Лазюка свідчить його «випадкова помилка» - він звернувся до міліціянта з проханням пред’явити «ксиву». Звісно, кожен може помилитися, але не лічить судді зі стажем, навіть помилково, «ботать по фєне».

Прямо в залі суду, на цілком законослухняних хлопців накинули наручники, як на злісних правопорушників. Рішення судді С.Лазюка шокувало присутніх у залі, і наступного дня мати Андрія Єварницького оголосила голодовку.

Ми вважаємо, що рішення судді Лазюва С.В. це моральний терор, спрямований на залякування активної частини харківської територіальної громади, всього суспільства України. Це безпрецедентне порушення громадянських прав, перш за все, права на справедливий суд, який гарантований ст.6 Європейської конвенції з прав людини та основоположних свобод, яка ратифікована Верховною Радою і норми якої повинні виконуватися в Україні.

14 червня в Дзержинському районному суді міста Харкова відбулися судові засідання у справах Бориса Захарова й Геннадія Ковшика, затриманих правоохоронцями в парку ім. Горького вранці 28 травня сього року. Обох було визнано винними у скоєнні адміністративного правопорушення за ст. 185 КпрАП (злісна непокора законному розпорядженню або вимозі працівника міліції). Б. Захарову присудили 170 грн. адмінштрафу, Г. Ковшику – 136 грн.

«З одного боку я дуже радий, що мені не впаяли 15 діб, а обмежилися штрафом, – каже Борис Захаров.– З іншого боку вважаю рішення не справедливим, тому що всім було зрозуміло під час судового засідання, що міліція плутається в показаннях, що не відповідають рапортам, які вони самі писали, і абсолютно зрозуміло, що ніякого правопорушення я не скоював, ніякої злісної непокори. Суддя так само розуміє це дуже чудово, але з тих чи інших обставин чомусь все одно визнає мене винним і виносить рішення про адміністративне стягнення у вигляді штрафу 170 гривень. Рішення судді буду обов’язково оскаржувати. З якою метою? В принципі, я не збіднію через оті 170 гривень, але ця практика, коли міліція завжди права, мене абсолютно не влаштовує. Треба створити прецедент і домогтися того, щоб у таких випадках міліція визнавалася неправою, відносно незаконно затриманого справу закривали і він міг оскаржити дії міліції в суді, також отримати компенсацію за це незаконне затримання».

Геннадій Ковшик теж збирається оскаржити сьогоднішнє судове рішення.

Якщо вітчизняні засоби захисту прав громадян України – затриманих та обвинувачених у зв’язку з мирними протестами проти вирубки дерев в міському парку, будуть вичерпані, їх адвокати мають наміри звертатися до Європейського суду з прав людини.

«Ані Київський міський голова, ані Київська міська державна адміністрація, ані Головне управління освіти і науки КМДА (Київська міська державна адміністрація – «ПЛ») не надавали жодних доручень щодо призначення відповідальних осіб за надання інформації про громадське життя освітян» – так прокоментував оприлюднений ХПГ Наказ № 114 від 22.04.2010 р. начальника управління освіти Святошинської районної в м. Києві державної адміністрації Галини Терпиловської заступник голови КМДА, начальник Головного управління освіти і науки Віталій Журавський.  Коментар п. Журавського ми отримали 14 червня факсом від прес-служби КМДА. Того ж самого дня В. Журавський видав Наказ, який ми й публікуємо. Звернімо увагу на кілька слів з другого пункту Наказу, а саме: «…недопущення державними службовцями порушень виконавської дисципліни та тлумачення на свій розсуд доручень Київського міського голови». Виникає законне питання: що саме з «доручення Київського міського голови від 02.04.2010 р. № 30341 щодо посилення уваги керівництва Адміністрації Президента України до інформації, яка стосується міської влади, підвищення якості інформаційно-аналітичних матеріалів про суспільно-політичні та резонансні події у місті та районах, зокрема надання щоденної оперативної інформації про перебіг у районі» було витлумачене на свій розсуд у Святошинському райвно?

На жаль, цього доручення, на підставі якого був виданий Наказ № 114 від 22.04.2010 р. Г. Терпиловською, ми поки що не маємо, хоча 27 травня зробили запит на ім’я Київського міського голови Л. Черновецького з проханням надати копію цього доручення.

Як повідомили нас в управлінні освіти Святошинської районної в м. Києві держадміністрації, там сприйняли розпорядження Київського міського голови не в сенсі стеження, а як звичайну практику повідомлення вищому керівництву про різні культурні й громадські заходи, що відбуваються в органах освіти, і така практика існувала завжди.

Тож, чи винна Г. Терпиловська в «порушеннях виконавської дисципліни та тлумаченні на свій розсуд доручень Київського міського голови» судити поки що не можемо.

ВИКОНАВЧИЙ ОРГАН КИЇВСЬКОЇ МІСЬКОЇ РАДИ
(КИЇВСЬКА МІСЬКА ДЕРЖАВНА АДМІНІСТРАЦІЯ)
ГОЛОВНЕ УПРАВЛІННЯ ОСВІТИ І НАУКИ

Н А К А З

Від «14» червня 2010 м. Київ № 117

Про відміну наказу управління освіти
Святошинської районної у м. Києві
державної адміністрації від 22.04.2010
№ 114 «Про призначення відповідальних
за надання інформації»

Педагоги Святошинського району передали до Харківської правозахисної групи наказ управління освіти Святошинської районної у м. Києві державної адміністрації від 22.04.2010 № 114 «Про призначення відповідальних за надання інформації».

Відповідно до повноважень, визначених Положенням про Головне управління освіти і науки виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), затвердженим розпорядженням Київської міської державної адміністрації від 19.03.2004 № 449, з метою недопущення порушень конституційних прав громадян на свободу слова, свободу інформації, свободу мирних зібрань, свободу поглядів

Н а к а з у ю

1. Наказ управління освіти Святошинської районної у м. Києві державної адміністрації від 22.04.2010 № 114 «Про призначення відповідальних за надання інформації» відмінити, як такий, що виданий з порушенням законодавства України.

2. Заступнику начальника Головного управління освіти і науки Бібі Л. М. підготувати звернення до голови Святошинської районної у м. Києві державної адміністрації Мазепи В. О. щодо недопущення державними службовцями адміністрації порушень виконавської дисципліни та тлумачення на свій розсуд доручень Київського міського голови та вжити відповідних заходів дисциплінарного впливу до відповідальних працівників, дії яких потягли за собою негативний суспільний резонанс в Україні та підривають авторитет міської влади.

Розглянути питання про відповідність займаній посаді начальника управління освіти Терпиловської Г. О.

3. Відділу інформаційного забезпечення Головного управління освіти і науки (Баглай Ю. Г.) розмістити цей наказ на сайті Головного управління освіти і науки та довести його до відома начальників управлінь освіти та керівників навчальних закладів міста.

4. Контроль за виконанням цього наказу залишаю за собою.

Заступник голови Київської
міської державної адміністрації –
начальник Головного управління
освіти і науки В. Журавський

Управління освіти

Святошинської районної

в м. Києві державної адміністрації

Вих. № 114 від 22.04.2010 р.

Про призначення відповідальних за надання інформації

На виконання доручення Київського міського голови від 02.04.2010 р. № 30341щодо посилення уваги керівництва Адміністрації Президента України до інформації, яка стосується міської влади, підвищення якості інформаційно-аналітичних матеріалів про суспільно-політичні та резонансні події у місті та районах, зокрема надання щоденної оперативної інформації про перебіг у районі,-

НАКАЗУЮ:

1.    Призначити відповідальним за надання щоденної інформації по управлінню освіти методиста НМЦ Бєлінського Олега Валентиновича.

2.    Методисту НМЦ Бєлінському О.В. надавати відділу внутрішньої політики держадміністрації на електронну адресу або факсограм т.: 424-73-02 на наступний день після проведення заходів (до 11.00) інформаційно-аналітичні матеріали.

3.    Першому заступнику начальника РУО Борушевській У.Т. довести даний наказ до відома керівників закладів освіти.

4.   Керівникам закладів освіти:

4.1.        Видати наказ по закладу освіти про призначення відповідального за надання інформації.

4.2.        Надавати управлінню освіти за т.: 274-97-06 на наступний день після проведення заходів (до 10.00) інформаційно-аналітичні матеріали про проведення у закладі освіти виховних та культурних заходів, нарад за участю керівника закладу, зустрічей з представниками трудових колективів та громадських об'єднань тощо.

5. Контроль за виконанням даного наказу покласти на першого заступника освіти Борушевську У.Т.

Коментар «ПЛ»:

                                                                             Старший брат смотрит на тебя

                                                                                                                       Оруел, «1984»

«Не виключено, що за кожним слідкують цілодобово...Залишалося жити...з усвідомленням того, що кожне твоє слово підслуховують і за кожним твоїм рухом поки не вимкнуте світло  спостерігає міністерство правди, яке відповідає за інформацію, освіту, відпочинок та мистецтво». Цей уривок із твору Оруела «1984» – перше, що спадає на думку після ознайомлення з  Наказом Управління Освіти Святошинської районної в м. Києві державної адміністрації «Про призначення відповідальних за надання інформації». Адже відповідно до цього наказу в управлінні освітою, а також у кожному навчальному закладі повинні бути призначені  відповідальні  за надання інформації, яка стосується міської влади, а також інформаційно-аналітичних матеріалів про суспільно-політичні та резонансні події у місті та районах, зокрема надання щоденної оперативної інформації про їх перебіг у районі. Мотив видання цього наказу простий: «посилення  уваги до означеної інформації з боку адміністрації Президента України» (цитата дослівна). Із Наказу важко зрозуміти, яка сама інформація цікавить Адміністрацію Президента України, – чи то інформаційно-аналітичні матеріали про проведення у закладах освіти виховних та культурних заходів, чи то інформація про будь-які події, які відбуваються в районі та дискусії  з цього приводу серед вчителів, учнів, батьків. Ще важче зрозуміти, яке відношення адміністрація Президента України[1]  має до освітян, а також встановити, який  взаємозв'язок існує між навчанням дітей та політикою, яку проводить Президент. І чому і заради якої мети освітяни зобов’язані інформувати про кожний крок і висловлювання колег, учнів та їх батьків? І зовсім не зрозуміло, невже  таке  можливо  в демократичній країні?

Проте із наказу  зрозуміло, що збоїв у наданні інформації не повинно статися, адже всім керівникам учбових закладів наказується (зверніть увагу, не рекомендується, а саме наказується) призначити у кожному закладі освіти відповідального за надання відповідної інформації, яку останні повинні будуть надсилати до управління освіти, а відповідальний за надання інформації в управлінні освітою, як випливає із наказу буде відправляти  відповідну інформацію до відділу внутрішньої політики державної адміністрації.

Отже, складається враження, що влада переконана в прийнятності моделі державного управління за, якою держава має право  бути тотально присутньою у всіх сферах суспільного життя. Але хочемо нагадати, що держава з такою моделлю управління – це тоталітарна держава. Тому такий крок навіть на місцевому рівні можна вважати  зазіханням на конституційний устрій України та  принцип верховенства права, який проголошений Конституцією України, а також  є порушенням з боки держави конституції самих громадян, тобто їх свободи (автономності від держави), зокрема свободи вільно висловлювати свої думки без побоювання бути покараними за критику державної політики.     

Взагалі можна сказати, що цей наказ не відповідає як Конституції України, так і  Законам України «Про освіту», «Про інформацію», оскільки:

1)  Відповідно до ч. 2 ст. 19 «органи державної влади та  органи  місцевого  самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти  лише  на  підставі,  в  межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією  та  законами України», а в даному разі управління освітою  вийшло за межи власних повноважень, що передбачені законодавством, адже до повноважень, які здійснює управління освітою, належать повноваження, спрямовані  на забезпечення   розвитку мережі навчальних закладів та установ,  організації   системи  освіти,  зміцнення  їх  матеріальної  бази, господарське обслуговування;  здійснення  соціального  захисту  працівників  освіти,   дітей,  учнівської  і  студентської  молоді,  створення   умов   для    їх  виховання,  навчання  і   роботи, а також інші управлінсько-господарські функції, спрямовані на створення матеріальної та методичної бази для закладів освіти. А повноваження щодо  збору інформації, яка стосується міської влади, а також інформаційно-аналітичні матеріали про суспільно-політичні та резонансні події у місті та районах з метою інформування   про ці події   відділ внутрішньої  державної політики  жодним чином не стосуються функцій і завдань, які повинно виконувати управління освіти. Безумовно, можна дорікнути автору цієї публікації, що принаймні для виконання цілої низькі повноважень, які передбачені Законом «Про освіту» та Постановою  Кабінету Міністрів України «Про затвердження Типового положення про Головне управління освіти і науки обласної, Севастопольської міської державної адміністрації» потрібна  інформація. Втім, така аргументації не дуже переконує, адже із наказу не вбачається, що ця інформація буде спрямована до управління  освіти  і  науки  Київської  міської держадміністрації, наприклад, з метою  аналізу  стану  освіти. Як випливає з наказу, інформація буде акумулюватися у відділі внутрішньої політики державної адміністрації, тобто відділі, який взагалі не має відношення до питань освіти (для цього існує управління освіти у м. Києві), а крім цього, інформація, яку вимагають надавати, жодним чином не стосується питань освіти;

2) Можна сказати, що, видавши цей наказ, управління освітою порушило навіть  законодавство про працю, адже відомо, що трудовий договір з працівником передбачає вичерпний перелік його обов’язків, а в даному разі управління освітою в примусовому порядку покладає  на методиста управління освітою додатковий обов’язок, який не був передбачений трудовою угодою, цікаво, що управління освітою зобов’язує зробити те ж саме керівника  кожного учбового закладу, а саме призначити відповідального за надання інформації, тобто в примусовому порядку  зобов’язати певну особу  виконувати додаткову роботу, виконання якої не передбачене трудовий договором;

3) У будь-якій демократичній державі відносини між державою та суспільством побудовані таким чином, що не особа  повинна звітувати перед державою, а навпаки, держава зобов’язана інформувати суспільство про кожний свій крок і надавати вичерпну інформацію про свою діяльність, саме на це й спрямований Закон України «Про інформацію».

Можливо, ті хто відповідальні за цей наказ, виходили із добрих намірів і єдиною метою цього наказу дійсно є лише намагання встановити зворотній зв’язок з освітянами з метою допомогти їм у вирішенні їх проблем, проте обрані методи явно не відповідають цій меті і більше нагадують радянські методи роботи. Відомо, що останні   переслідували лише єдину можливу в тоталітарній державі мету: встановити повний контроль над життям суспільства й не допустити «єресі» в закладах освіти.

Якщо ж влада дійсно бажає бути обізнаною з проблемами освітян, то для цього не потрібно в примусовому порядку зобов’язувати їх надавати відповідну інформацію, а достатньо раз на місяць скликати круглий стіл з метою почути від самих освітян, які проблеми їх більш за все турбують і чим конкретно влада може допомогти в їх вирішенні.

[1] нагадуємо, що адміністрація при Президенті України за статусом є лише дорадчим органом і за логікою повинна займатися організацією роботи Президента, а не організацією роботи шкіл.

Президентові України Януковичу В. Ф.

Голові Верховної Ради України Литвину В. М.

Генеральному Прокурору України Медведьку О. А.

ЕГО «Зелений Світ», що є членом Української Гельсінської спілки з прав людини, висловлює стурбованість практикою органів влади та органів внутрішніх справ у м. Харкові у сфері планування та забудови територій міста, що супроводжується нищенням зелених зон загального користування, ігноруванням громадських інтересів у цій сфері та порушенням конституційних прав громадян.

Ми висловлюємо глибоке обурення подіями, які відбувалися в історичному парку ім. Горького м. Харкова протягом 20 травня – 2 червня 2010 р.,. Наголошуємо, що такі дії влади, є безпрецедентними за увесь час існування незалежної держави Україна. Відзначимо, що жодні природоохоронні пікети, демонстрації та інші вуличні акції природоохоронного спрямування ніколи, за жодного Президента України, не супроводжувалися таким масштабним насильством щодо їхніх учасників.

Наголошуємо, що згадана вирубка парку імені Горького є протизаконною, її проведення не санкціоноване природоохоронними органами України, вона суперечить Генеральному плану розвитку м. Харкова, суперечить природоохоронним і містобудівним нормам України. Рішення Харківської міської ради стосовно планування та забудови рекреаційних зон загального користування у даному випадку були прийняті без жодного громадського обговорення, до якого органи влади змушують положення Конвенції про доступ до інформації, участь громадськості у прийнятті рішень та доступ до правосуддя з питань, що стосуються довкілля (Оргуської конвенції), норм законів «Про охорону навколишнього природного середовища України» і «Про планування та забудову територій».

Протягом 20-26 травня 2010 р. у м. Харкові проведення масштабної рубки супроводжувалась насильством щодо громадян, які стали на захист історичного паркового комплексу, у тому числі - з боку органів внутрішніх справ.

Керівництво міста Харкова та Харківської області цинічно прикриває власні протиправні дії ідеалами європейської футбольної першості. В. о. міського голови м. Харкова п. Кернес не реагує на критику щодо законності рубки, свідомо публічно дискредитує активістів громадських протестів і зазначає в коментарях ЗМІ, що дорога буде побудована будь-якою ціною. На сьогодні ця ціна складає: більше 600 незаконно зрубаних дерев, десятки безпідставно заарештованих або брутально побитих міліцією та іншими особами мирних громадян. Факти побиття людей зафіксовані журналістами і оприлюднені у мережі Інтернет та у ЗМІ. Вони набули вже значного міжнародного резонансу та шкодять авторитету української влади загалом.

Члени ЕГО «Зелений Світ» висловлюють свій рішучий протест проти таких дій харківської влади та керівництва органів внутрішніх справ у м. Харкові та просять негайного втручання Парламенту, Президента України, органів прокуратури!

Зокрема, ЕГО «Зелений Світ» пропонує:

1.   Створити депутатську комісію Верховної ради України для розгляду законності дій харківської влади та органів внутрішніх справ у м. Харкові щодо прийняття рішень по вирубці парку ім. Горького, так і щодо дій або бездіяльності під час побиття і затримання людей – мешканців м. Харкова, які мирними засобами захищали парк.

2.   Президенту України ініціювати розгляд питання про звільнення з посади Голови Харківської ОДА Михайла Добкіна, як посадової особи, яка не забезпечила визначені конституцією та законом основні завдання місцевих державних адміністрацій, а саме: законність   і  правопорядок,  додержання  прав  і  свобод громадян – мешканців Харкова.

3. Президенту України ініціювати негайне звільнення з посад начальників Харківського МВ УМВСУ та Дзержинського РВ УМВСУ у Харкові, котрі не забезпечили особистої безпеки громадян,  захист  їх  прав  і свобод, законних інтересів;запобігання правопорушенням та їх припинення;охорона і забезпечення громадського порядку;

4. Президенту України запропонувати Уряду, Мінприроди України та Мінрегіонбуду України провести належні державні експертизи рішень Харківської міської ради стосовно планування та забудови міста та найскорішого встановлення правового статусу рекреаційних зон загального користування.

5. Генеральному Прокурору України внести протест на рішення органів місцевої влади щодо проекту будівництва у парку імені Горького у Харкові та ініціювати дисциплінарні та кримінальні розслідування щодо злочинної бездіяльності посадових осіб органів влади та працівників міліції, що призвели до важких наслідків у вигляді нанесення тілесних ушкоджень громадянам, котрі у мирний спосіб протестували проти знищення парку імені Горького.

Просимо надати письмову відповідь щодо прийнятих Вами рішень та здійснених заходів з приводу згаданих правопорушень – у відповідності до ст. 20 Закону України «Про звернення громадян».

З повагою, від імені членів ЕГО «Зелений Світ»,

виконавчий директор Олександр Степаненко.

Правовий висновок Української Гельсінської спілки з прав людини щодо проекту закону №2450 „Про мирні зібрання”[1],  підготовленого до другого читання

Вступ

Цей правовий висновок ґрунтується на співставленні норм законопроекту до міжнародних стандартів прав людини у сфері мирних зібрань, зокрема, Керівних принципів щодо свободи мирних зібрань, схвалених ОБСЄ та Радою Європи[2], рішень Європейського суду з прав людини та Комітету ООН з прав людини.

Проект закону №2450 був поданий до Верховної Ради України урядом Тимошенко 6 травня 2008 року. Проект закону готувався декілька років і мав достатньо різні редакції. До внесення в парламент, на етапі підготовки, проект проходив експертизу Венеціанської Комісії Ради Європи[3]. Проте усі рекомендації правозахисних організацій[4] та міжнародних експертів були відхилені розробниками. 3 червня 2009 року проект закону було прийнято у першому читанні. Проект закону отримав значну кількість зауважень та викликав багато протестів з боку правозахисників[5] та інших представників громадськості. Після цього, він був спрямований на повторну експертизу до Венеціанської комісії Ради Європи, котра 14 грудня 2009 року оприлюднила свій висновок[6], котрий був, як і попередній, достатньо негативним.

Після цього, у лютому-травні 2010 року над цим законопроектом працювала робоча група у Комітеті Верховної України ради з питань прав людини, національних меншин та міжнаціональних відносин. Склад цієї групи повністю не відомий, проте до неї також входили й окремі представники громадянського суспільства.

У середині травня профільним парламентським комітетом проект закону № 2450 було спрямований на друге читання. Громадськість дізналася про підготовлений текст лише після наполегливих звернень на початку червня 2010 року. Жодного громадського обговорення проекту закону не відбувалося.

Щодо змісту проекту закону

Проект закону істотно змінився після його прийняття у першому читанні. Його розробники намагалися врахувати міжнародні стандарти у сфері мирних зібрань, що дуже позитивно відзначилося на цьому проекті. Текст законопроекту зазнав настільки серйозних змін, що Головне юридичне управління Верховної Ради України у своєму висновку від 1 червня 2010 року[7] зазначило:

«…під час підготовки цього проекту до другого читання, як вбачається з його тексту, положення статей 4, 5, 6, 9, 11, 12, 13, 14, 15 зазнали суттєвих змін з метою їх приведення у відповідність з Конституцією України. Водночас це призвело до порушення вимог частини першої статті 116 Регламенту Верховної Ради України, за якою пропозиції та поправки до законопроекту, що готується до другого читання, можуть вноситися лише до того тексту законопроекту (статей, їх частин, пунктів, речень), який прийнятий Верховною Радою за основу.»

Проект закону є достатньо ліберальним і відповідає більшості міжнародних стандартів у сфері прав людини.

Слід відзначити, що було вилучено багато одіозних норм від попередньої редакції:

про уповноваженого місцевої влади, що міг зупиняти мирне зібрання;

обов’язки організатора щодо забезпечення порядку, носіння спеціального розпізнавального знаку організатора, його відповідальності за нанесення шкоди незалежно від його вини;

щодо припинення мирного зібрання без рішення суду тощо.

Значно покращилися визначення основних понять та дозволено організовувати мирні зібрання особам з 14 років.

Окремо варто додати, що введено спеціальні поняття „контрзібрання” та „одночасного мирного зібрання”. Їх не тільки не заборонено, а навіть визначено обов’язок органів місцевої влади та міліції забезпечити проведення таких зібрань, охороняючи громадський порядок. Так, у таких випадках міліція „забезпечує розведення сторін на безпечну відстань одну від одної, при цьому, не обмежуючи сторони в праві одночасного проведення мирного зібрання на даній території”.

Одночасно з цими значними перевагами, проект закону містить декілька положень, що не узгоджуються з міжнародними стандартами або є достатньо дискусійними.

Сфера дії закону

Зі сфери дії закону (стаття 2 проекту) виключено декілька видів мирних зібрань (збори жителів, розважальні мирні заходи, весільні процесії, народних свят тощо), що не відповідає міжнародним стандартам. Особливе занепокоєння викликає виключення зі сфери дії цього закону релігійних обрядів і церемоній, що прямо суперечить статті 9 та 11 Європейської Конвенції про захист прав людини. Нагадаємо, що відповідно до чинного законодавства зберігається дозвільний порядок проведення цих мирних зібрань, що також прямо суперечить статті 39 Конституції України. Законодавство має бути побудовано на іншому принципі, коли всі ці мирні зібрання можуть додатково регулюватися, але на основі базового закону про мирні зібрання.

Організатори мирного зібрання

Заборонено бути організатором мирного зібрання особам, що піддані адміністративному арешту, утримуються під вартою або перебувають у місцях позбавлення волі за вироком суду. На нашу думку, таке обмеження є необґрунтованим. Не існує жодної небезпеки в тому, що, наприклад, політик, котрий затриманий за адміністративне правопорушення, організовує мирне зібрання. Більше того, це може стати інструментом тиску на опозиційні мирні зібрання, коли їхніх організаторів можуть затримувати на декілька діб, щоб зірвати мирне зібрання.

Щодо місця проведення мирного зібрання

Проект закону достатньо нечітко визначає, що мирні зібрання можуть проводитися лише у місцях, що є „придатними для цього”. Це положення можна по різному трактувати з метою обмеження мирних зібрань.

Проект закону необґрунтовано прямо забороняє без жодних винятків проведення мирних зібрань на певних територіях:

1) територія, „що прилягає до небезпечних виробничих об’єктів та до інших об’єктів, експлуатація яких потребує додержання спеціальних правил техніки безпеки”: законодавство не визначає чітко, що це за об’єкти, що може трактуватися з метою обмеження проведення мирних зібрань; також турбує, що заборонені мирні зібрання не тільки на територіях цих об’єктів, що можна виправдати, а й навіть на прилеглих до них територіях, що потенційно може необґрунтовано обмежити, наприклад, екологічні мирні зібрання або мирні зібрання працівників цих підприємств;

4) „територія прикордонних зон”: таке поняття також не визначено національним законодавством. Проте, якщо слідувати міжнародним угодам України, укладеним, наприклад, зі Словацькою Республікою чи Польщею щодо місцевого прикордонного руху, то це 30 кілометрова зона перед кордоном. Таким чином, це положення можна тлумачити як повну заборону мирних зібрань у всіх населених пунктах в межах 30 кілометрової зони до кордону, що є явно не обґрунтованим обмеженням свободи мирних зібрань.

Також достатньо суперечливим є право органів місцевого самоврядування визначати перелік конкретних об’єктів біля яких заборонено проведення мирних зібрань, що також з великою ймовірністю буде використано для необґрунтованих обмежень.

Щодо повідомлення про мирне зібрання

Проект закону містить положення щодо обов’язкового повідомлення про проведення мирного зібрання за 4 робочі дні до його проведення. При чому, оскільки мова йде про робочі дні, то на практиці це буде 5-6 днів. У редакції закону, прийнятій у першому читанні, строк повідомлення був взагалі відсутній.

Винятком з цього правила є спонтанні мирні зібрання, тобто „незаплановане мирне зібрання, що проводиться виключно за ініціативою громадян, спричинене подією, яка має важливе значення для суспільства та яку неможливо було завчасно передбачити і організувати проведення мирного зібрання”. Дивує, що таке мирне зібрання можуть провести тільки фізичні особи, а всі інші особи цього зробити не можуть. Також не чітко зрозуміло що саме мається на увазі під важливістю цієї події для суспільства і хто, коли і яким чином має доводити цю важливість.

Відповідно до міжнародних стандартів строк для повідомлення не повинен бути довгим, але і не має бути коротким, щоби можна було підготувати відповідні заходи безпеки, розглянути справу у місцевому чи апеляційному суді.

Загалом, установлений строк не є надто довгим, проте є і не зовсім обґрунтованим. Важко зрозуміти для чого при проведенні одноосібного чи малолюдного пікету подавати подібне повідомлення та ще й у такий великий строк. На нашу думку, такі мало чисельні мирні збори взагалі могли би відбуватися без повідомлення, якщо вони не перешкоджають руху транспорту. Також доцільно було б запровадити диференційований строк подачі повідомлення в залежності від орієнтовної кількості учасників мирного зібрання.

Заслуговує на увагу та прийняття під час розгляду в парламенті у другому читанні поправка № 80 народного депутата В.Тарана щодо зменшення строку повідомлення до 48 годин, чого цілком достатньо для підготовки більшості мирних зібрань.

На сьогодні, суди[8] та органи місцевого самоврядування часто використовують положення радянського законодавства, де такий строк для повідомлення встановлений аж у 10 днів. На нашу думку, така практика є незаконною, але вона залишається достатньо поширеною у багатьох населених пунктах. З огляду на це, пропоноване положення є певним прогресом у порівнянні з чинною ситуацією, проте, на нашу думку, не достатнім.

Відповідно до рішень Конституційного суду України та Європейського суду з прав людини неповідомлення не може бути перепоною для проведення мирного зібрання. Тобто, у законодавстві має бути чітко вказано, що відсутність повідомлення не є підставою для зупинення мирного зібрання. Хоча при цьому допускається покарання організатора за неповідомлення або невчасне повідомлення. Проте проект закону не містить такого положення. На практиці це призведе до того, що міліція вважатиме таке мирне зібрання незаконним і відповідно буде його зупиняти відповідно до норм закону про міліцію. І це головна, на нашу думку, проблема положень щодо повідомлення.

Хоча, слід зазначити, що проект закону не надає права міліції взагалі права зупиняти мирне зібрання, а надає право лише припиняти правопорушення, що відбуваються під час мирного зібрання.

Щодо форм та способів проведення мирного зібрання

Проект закону при проведенні мирних зібрань забороняє вчиняти дії, що порушують „нормальне функціонування” підприємства, установи, організації, органу державної влади та/чи органу місцевого самоврядування. Очевидно, що таке положення є явно невизначеним та нечітким. Чи буде гучний викрик через мегафон вважатися порушенням такого нормального функціонування? Чи може це стати причиною для припинення такого мирного зібрання? Цей проект закону не дає відповіді на ці важливі питання.

Проект закону надає право організаторам „установлювати в місці проведення мирного зібрання намети, сцени та інші тимчасові споруди, що не перешкоджають дорожньому руху, вільному пересуванню громадян на час його проведення”. Очевидно, що встановлення навіть таких маленьких споруд, як намети, не кажучи вже про сцени, буде обов’язково перешкоджати вільному пересуванню громадян, а також можливо й перешкоджати дорожньому руху. Таке положення проекту закону, на нашу думку, забороняє використання цих споруд у абсолютній більшості випадків. Це положення також суперечить іншим положенням проекту, за якими ДАЇ повинна забезпечувати зміну руху на час проведення мирного зібрання.

Права та обов’язки міліції під час мирного зібрання

Проект закону оминає визначення прав і обов’язків міліції при проведенні мирного зібрання, окрім положень щодо контрзібрання, обов’язку забезпечити охорону порядку та змінювати маршрути руху транспорту.

Наприклад, проект закону взагалі не згадує підстави для припинення мирного зібрання під час його проведення. Чи можна припинити мирне зібрання? Хто і за яких підстав може це зробити? Ці питання залишаються без чіткої відповіді. Проект закону не надає права й не забороняє міліції зупиняти мирне зібрання, що розпочалося, а надає право лише припиняти правопорушення, що передбачає закон про міліцію. Не має чіткої відповіді на питання, що робити працівнику міліції у випадку проведення мирного зібрання з порушеннями, наприклад, без повідомлення.

Проект закону також не визначає чітко презумпцію проведення мирного зібрання. Така презумпція означає, що влада має зробити все можливе, щоби мирне зібрання відбулося. Зокрема, це включає й те, що мирне зібрання не може бути зупинене з-за формальних порушень процедури організації. Це фактично на практиці означає заборону достроково припиняти мирні зібрання. Міліція має мати право припиняти правопорушення, а не саме зібрання: хуліганство, масові заворушення тощо. А мирне зібрання може бути припинене лише у випадку, коли мирне зібрання втратило статус мирного.

Загалом, позитивні обов’язки держави (міліції) по захисту демонстрантів викладені не достатньо чітко й можуть мати різне тлумачення.

Заборона мирних зібрань

Проект закону не визначає чітко підстави для заборони мирних зібрань, повторюючи норми Конституції. Очевидно, він мав би більш докладно визначити підстави для можливої заборони, а також те, що ні за яких умов не може бути підставою для заборони мирного зібрання. Наприклад, проект закону мав би містити положення щодо наявності конкретних фактів, що свідчать про небезпеку мирного зібрання, а також встановлювати такий критерій обмеження свободи мирних зібрань, „як необхідність у демократичному суспільстві”, що достатньо детально визначений у рішеннях Європейського суду з прав людини. Зокрема, це зобов’язувало би суд перевіряти „реальну необхідність” обмеження свободи мирних зібрань, що не може пояснюватися простою можливістю порушень громадського порядку. А також суд мав би перевіряти пропорційність обмеження відповідно до існуючої загрози.

Проект закону також не містить жодних положень щодо можливості припинення мирного зібрання не за рішенням суду. Загальне посилання на норми закону про міліцію, як зазначалося, є достатньо невизначеним регулюванням, що надає надто широкі повноваження для міліції. Проект закону не містить положень щодо пропорційності дій міліції відповідно до наявної небезпеки громадському порядку. Недосконалість такого регулювання підтверджується й чинною практикою діяльності міліції, що ґрунтується виключно на нормах закону про міліцію.

З іншої сторони, проект закону взагалі не встановлює обмежень щодо цілей проведення мирних зібрань. Наприклад, відповідно до цього закону неможливо заборонити мирні зібрання, спрямовані на заклики до різних форм дискримінації чи пропагування фашизму. Це не відповідає міжнародним стандартам у сфері прав людини.

Можна також погодитися з висновком Головного юридичного управління Верховної Ради України[9] щодо порушення частини восьмої статті 90 Регламенту Верховної Ради України, яким встановлено, що якщо для реалізації положень поданого законопроекту після його прийняття необхідні зміни до інших законів, такі зміни мають викладатися в розділі „Перехідні положення” цього законопроекту або в одночасно внесеному його ініціатором окремому законопроекті. Проте цей проект закону не містить жодних змін до інших законів, а пропонує Уряду їх розробити у термін до 90 днів.

Висновки

Проект закону є позитивним кроком у порівнянні з його попередніми редакціями. Він залишається загалом ліберальним і у більшості положень відповідає міжнародним стандартам. Навіть у такому вигляді проект закону встановлює багато положень для захисту свободи мирних зібрань від необґрунтованого втручання з боку органів влади, що дуже важливо в сучасних умовах. Проте його реалізація в значній мірі залежатиме від судової практики.

Прийняття такого закону є важливим кроком для уніфікації регулювання свободи мирних зібрань. На сьогодні багато органів місцевого самоврядування прийняли незаконні положення, що створює ситуацію, коли на практиці порядок проведення мирних зібрань є різним у кожному населеному пункті. Також значно відрізняється й судова практика. Це пояснює необхідність невідкладного прийняття такого закону. На сьогодні, відсутність правового регламентування багатьох питань організації та проведення мирних зібрань призводить до частих зловживань з боку органів влади, що також зумовлює важливість цього законопроекту.

Основною проблемою проекту закону є його нечіткість, непередбачуваність та невизначеність. У ньому використано величезну кількість оціночних понять, що іноді навіть неможливо визначити: „учасник мирного зібрання”, „публічне місце”, „подія, що має важливе значення для суспільства”, „вільне пересування пішоходів”, „придатне для мирних зібрань місце”, „територія прикордонних зон”, „інші об’єкти, експлуатація яких потребує додержання спеціальних правил техніки безпеки”, „вчиняти дії, що порушують їх нормальне функціонування”, „громадський порядок” тощо. Усе це надає надто широкі повноваження для тлумачення органам влади, що в кінцевому рахунку може зводитися до необґрунтованих обмежень свободи мирних зібрань.

Рекомендуємо прийняти під час розгляду в парламенті у другому читанні поправку № 80 народного депутата В.Тарана щодо зменшення строку повідомлення до 48 годин, чого цілком достатньо для підготовки більшості мирних зібрань.

Нечіткість правового регулювання, певні прогалини та відсутність правового регулювання певних етапів проведення мирних зібрань (наприклад, можливості припинення чи підстав для заборони мирного зібрання) не дозволяє в повній мірі передбачити наслідки прийняття цього законопроекту, оскільки все залежатиме від практики його застосування. Це є достатньо небезпечним з огляду на логічне бажання всіх органів влади обмежити якнайбільшу кількість протестних мирних зібрань. Проте ще більшою небезпекою є існуюча ситуація, коли кожен орган влади по різному розуміють питання проведення мирних зібрань. Невизначеність та нечіткість не дозволятиме й відстоювати порушені права у судах, що загалом може відобразитися на масовому обмеженні свободи мирних зібрань.

Проект закону містить надзвичайно не обґрунтовані та широкі обмеження щодо місця проведення мирного зібрання, а також щодо можливості встановлювати тимчасові споруди. З огляду на це під час розгляду у другому читанні рекомендуємо вилучити поправку № 51 народного депутата В.Тарана.

Проект закону не може регулювати процесуальні питання розгляду цих справ у адміністративних судах, а також уточнювати відповідальність за порушення порядку проведення мирних зібрань чи перешкоджанні мирних зібрань, оскільки ці питання регулюються іншими законами. Проте Кодекс адміністративного судочинства та Кодекс про адміністративні правопорушення мають бути змінені, оскільки їхні положення порушують міжнародні стандарти прав людини. Зокрема, мають бути передбачені чіткі стислі строки апеляційного розгляду справ щодо мирних зібрань. Також необхідно чітко визначити які саме дії становлять „перешкоджання проведенню мирних зібрань” та „порушення порядку організації та проведення мирних зібрань”.

10 червня 2010 року

[1] Доступний на порталі Верховної Ради України: http://gska2.rada.gov.ua/pls/zweb_n/webproc4_1?id=&pf3511=32431.

[2] Доступно російською мовою на сайті ОБСЄ: http://legislationline.org/download/action/download/id/1999/file/4cac389c414f41174a031c268210.pdf.

[3] Висновок від 16 жовтня 2006 доступний англійською мовою на сайті Венеціанської комісії: http://venice.coe.int/docs/2006/CDL-AD%282006%29033-e.asp.

[4] Див. наприклад, тут: http://helsinki.org.ua/index.php?id=1147088010.

[5] Див. тут: http://helsinki.org.ua/index.php?id=1158754167 і правовий висновок УГСПЛ щодо проекту, прийнятому у першому читанні тут: http://helsinki.org.ua/index.php?id=1253538487.

[6] Висновок від 16 грудня 2009 року доступний англійською мовою на сайті Венеціанської комісії: http://venice.coe.int/docs/2009/CDL-AD%282009%29052-e.asp.

[7] Див.: http://gska2.rada.gov.ua/pls/zweb_n/webproc34?id=&pf3511=32431&pf35401=165591.

[8] Див. наприклад пряму вказівку Верховного суду України щодо застосування радянських норм: Узагальнення практики розгляду судами справ про адміністративні правопорушення, що посягають на встановлений порядок управління (статті 185 – 185-2 КУпАП), Лист Верховного Суду України від 01.03.2006 року.

[9] Див.: http://gska2.rada.gov.ua/pls/zweb_n/webproc34?id=&pf3511=32431&pf35401=165591.

Про лютневі 2009 року події в селі Мирному Сімферопольського району Автономної республіки Крим багато хто чув. Коротко кажучи, спецпідрозділом «Беркуту» оселя кримчан Хаїрових була піддана штурму, в результаті якого постраждали члени сім’ї. Слово безпосередньому учаснику й потерпілому Мустафі Хаїрову.

– Це було в ніч з 21 на 22 лютого. Був звичайний такий день. Син якраз університет закінчив. Дочка з чоловіком недалеко живуть, двоє діточок у них, 7 і 8 років дівчата. Ну й кажуть: «Ну що, ми це діло святкувати будемо?». Звичайно. Приїхали зять, дочка й дівчата, посиділи, стіл накрили, ну, як у нас це зазвичай робиться – не п’ють, тільки торт, манти. Були вони десь до одинадцятої ночі. Поїхали. Вдома ціла гора посуду, син до себе у кімнату шмигнув, я давай дружині допомагати, десь година на все пішла. Спати лягли десь о дванадцятій. Прокидаюся від звуку. Немов би впало щось. Нічого не розумію, наче вибух якийсь. Жінка: «Щось у сина в кімнаті трапилося!». Запах диму. Підхопився, дивлюся: б’ються вікна-двері, шиби повилітали. Шок, не розумію нічого, в мій бік летить щось, камінь, з вікна, хапаю, сподіваючись викинути, і в цю мить – вибух, пекельний біль. І бачу – в кімнату вбігають люди в масках, у камуфляжі, крики: «Всім на підлогу!», тут син падає, а над ним вже з автоматом сидить, б’є його. І мене на підлогу валять, я їм: «Що ви робите! Що в мене з рукою? Мені боляче!».

З’ясувалося, що спецназівці проводили операцію з затримання озброєного чоловіка, який захопив заручницю, й помилилися адресою! «Ой, батя, вибачте, ми помилилися». І разом з тим беркутівці не попередили про використання спецзасобів, чого вимагають «Правила застосування спеціальних засобів при охороні громадського порядку» (I, 4). А крім того, застосування спецзасобів без попередження згідно Закону України «Про міліцію» можливе лише в тих випадках, коли виникла безпосередня загроза життю або здоров’ю громадян чи працівників міліції (ст. 12). Звісно, у данім випадку такого не було. Побачили, що п’ясть пошкоджена, перетягнули джґутом, поклали в машину і відвезли до лікарні. Відійшовши від наркозу, Мустафа зрозумів, що п’ясть ампутували. А крім того, ударна хвиля від вибуху пошкодило праве вухо, лопнула слухова перетинка – Хаїров оглухнув на одне вухо. А ще, в наслідок стресу, почав заїкатися. Кілька місяців лікувався, більш-менш оговтався. Син Мустафи Ейваз отримав черепно-мозкову травму і теж деякий час провів у лікарні, і дружина Уріє пережила психологічне потрясіння. А вже влітку, коли прийшов час оформлювати інвалідність, Мустафа Хаїров стикнувся ще з однією проблемою: всі лікарні, де він лежав і куди він звертався інакше як «побутову травму» й «загальне захворювання» його поранення кваліфікувати відмовляються. Але ж очевидно, що травму Хаїров отримав не у побуті й не на виробництві – «внаслідок помилкових дій спец. підрозділу Беркут вибухнула в руці граната» він «отримав тяжку травму лів. п’ясти»,– написано в направленні на МСЕК.

Куди тільки не звертався й куди тільки не писав Хаїров: і в Кабінет міністрів, і в Міністерство соціального захисту, і до генерального прокурора України, в Міністерство охорони здоров’я, до представника з прав людини в Сімферополі, на прийомі був. Безрезультатно. Наприклад, з Кримського республіканського Центру медико-соціальної експертизи зокрема написали: «Згідно Закону України „Про статус ветеранів війни і гарантії їх соціального захисту“ від 22.10.1993 р. № 3552-12 підстав для установлення причинного зв’язку інвалідності, як учаснику бойових дій, немає. Для розв’язання питання про отримання статусу учасника бойових дій радимо Вам звернутися до військового комісаріату за місцем проживання». Звертався. Результат той самий. Хаїров не може бути визнаний ані інвалідом бойових дій, ані інвалідом війни – українським законодавством таке не передбачене! Виходить, треба міняти законодавство. Або випадок Хаїрових мусить окремо розглянути вища влада й ухвалити спеціальне рішення.

Звичайно ж, звернувся Мустафа Хаїров до суду. Судовий розгляд тривав півроку, в решті решт Залізничний районний суд міста Сімферополя в лютому цього року призначив покарання двом офіцерам МВС у вигляді 5 років з випробувальним терміном 3 роки за статтею 365 Кримінального кодексу України (про перевищення влади й службових повноважень), а Хаїрову відшкодувати моральну шкоду у розмірі 50 тис. гривень, сину Ейвазу – 10 тис. гривень, дружині Хаїрова Уріє – 10 тис., дочці – 5 тисяч. А кваліфікацію травми залишили ту саму – «побутова травма» й «загальне захворювання». Навіть розглядати не хочуть, бо немає підстав. Про результати суду Хаїров каже:

– Те, що вони (офіцери) сядуть – мені від цього не холодно й не жарко. Ті хлопці були просто виконавцями – беркут сам з гнізда не вилетить. Була команда. В суді – це було явно видно – вищі ешелони хотіли відсікти, що вони й зробили. І виходить, «Беркут» може в будь-який дім прибігти, будь-яку людину покалічити й сказати: ми помилилися, вибачте. Тоді якого дідька гроші беруть з прибуткових податків? Мої, ваші, чиї завгодно? Ми їх утримуємо. Ну, якщо так вийшло, добре, кажу, ви помилилися, добре, вірю. Але зробіть так, щоб мені – мені скільки залишилося? П’ять, років, десять або рік – Аллах знає, але щоб я жив більш-менш гідно. Ви зробили мене інвалідом, всього мене позбавили, роботи в мене не стало, а я працював і мав чудові заробітки. Ну, зробіть, щоб було більш-менш нормально. Ні! І цього зробить не хочуть.

Мустафа Хаїров все життя працював. 42 роки стажу, і ніколи не хворів. До репатріації, після закінчення школи, працював 30 років на мідних і золотих копальнях – сім’я велика була, батько помер, залишилися мати й сестри – заочно навчався. І пенсія, яку він заробив, працюючи у копальнях, вища від тої, яку визначає закон за інвалідністю. Зараз Хаїров – інвалід другої групи. А якби він мав статус учасника бойових дій, і пільги мав би, і за дуже дороге лікування платив би значно менше.

Мустафа Хаїров познайомився з Едемом Кадировим, оперуповноваженим Сімферопольського райвідділу, який отримав на службі таку саму травму, тільки при інших обставинах – у Кадирова в руці вибухнула граната ще військових часів (п. 4 ст. 7 згадуваного Закону). Від Кадирова Мустафа почув про Український науково-дослідний інститут протезування, протезобудування й відновлення працездатності в Харкові, де зараз і перебуває. Тільки Кадиров визнаний інвалідом війни на відміну від Хаїрова.

– Три місяці в лікарнях, а мені: у Вас побутова травма. Знаєте, мені, як мужику, як людині це прикро, розумієте?..

Мустафа Хаїров знайшов в інтернеті матеріал про американця, якому виплатили 16,5 млн. доларів компенсації за ампутовану з вини поліції ногу. Хаїров прекрасно розуміє, що українському судочинству поки що дуже далеко до американського, але з таким ставленням до себе, з такою кваліфікацією травми в корені не згідний і буде добиватися справедливості аж до Європейського суду з прав людини.

– Хто знає? Може буде з цього пуття, і допомога, і не тільки мені. Це може трапитися будь з ким,– каже Мустафа Хаїров.– Щоби наперед такої дикості не було. Що вони думали, перше ніж влаштовувати такі «операції». А якщо я мовчатиму, Ви мовчатимете, тоді й завтра таке може трапитися.

P. S. На рішення суду була подана апеляція, засідання повинно було відбутися 25 травня, але його перенесли на пізнішу дату.

19 червня біля Меморіалу жертвам Голодомору в Києві (вулиця Івана Мазепи) розпочнеться акція "Не дамо загасити свічку пам’яті", присвячена Голодомору 1932-1933 років. Крім того, аналогічна акція пройде у 20 країнах. Про це повідомив генеральний секретар Світового конгресу українців Стефан Романів на прес-конференції у п’ятницю в Києві, - повідомляє "Інтерфакс-Україна".

Це акція, яка має нас зрушити з місця, повинна звернути увагу в Україні й за її межами, що питання Голодомору ще не закінчено, що цю справу ще не завершено", - сказав він.

С. Романів також розповів, що 19 червня у Києві пройде молитва за жертвами Голодомору 30-х років. Після цього свічки пам’яті відправлять до кожної області України, а також до 20 країн, де є українська діаспора, зокрема, до Великої Британії, Австралії, США, Канади, Росії, Іспанії, Аргентини, Бразилії, Греції. Крім того, свічка пам’яті побуває у резиденціях Європарламенту й ООН.

В останню суботу листопада за словами С. Романіва, на завершення акції у Києві вшанують пам’ять загиблих від Голодомору.

Крім того, як розповів агентству "Інтерфакс-Україна" координатор акції "Не дамо загасити свічку пам’яті" Володимир В’ятрович, в рамках кампанії з вересня до кінця листопада 2010 року планується провести низку інформаційних заходів, присвячених темі Голодомору.

* * * 

Ушла Марлена Рахлина…

Правление Международного общества"Мемориал":  "Если даже тем, кто эту прекрасную женщину знал лишь заочно – по стихам, мемуарам, рассказам близких, горестная весть ударила болью в сердце, то каково же сейчас ее родным – детям, брату, внукам и правнукам…
И пытаешься как-то найти, ну если не оправдание происшедшему, то хотя бы некое утешение для них и себя – да, возраст…, да, тяжелая болезнь…
А в голове звучат пронзительные строки, которые Марлена написала своему другу, и которые так применимы к ней самой:
«Спасибо Вам за то, что жили рядом,
В одной эпохе, на одном веку…

 * * *

Рахлина Марлена Давидовна (29.08.1925-05.06.2010) Родилась в Ленинграде в семье советских работников. Окончила филологический факультет Харьковского университета (1949). Преподавала в школах (1949—80). Поэт, переводчик. Печаталась в журналах "Радуга", "Дружба народов", "Карта" и др. Автор кн. стихов: Дом для людей. Харьков, 1965; Маятник. Харьков, 1968; Надежда сильнее меня. М., "Прометей", 1990 (предисловие Б. Чичибабина); Другу в поколенье. М., "Весть-ВИМО", 1994; Потерявшиеся стихи. Харьков, "Фолио", 1996; Октябрь, на июль похожий. Харьков, "Фолио", 2000; Чаша. Фолио, 2001;  Прозрачные слова. Харьков, "Права людыны", 2006; книга воспоминаний "Что было – видали".  "Фолио", 2008. 

Переводила поэзию с украинского языка. В 1996 в издательстве "Око" вышла книга переводов В. Стуса "Золотокоса красуня". В издательстве "Фолио" готовится к публикации украинско-русский билингв - книга стихов Васыля Стуса "Палимпсесты" в переводе Марлены Рахлиной .

Стихи печатались в журналах "НМ", "Континент", "Радуга", "Доброе утро", "Украинский вестник" и др. Стихи переведены на укр. язык. Член Нац. Союза писателей Украины (1992). Награждена медалью "За доблестный труд в годы Великой Отечественной войны". Мать известного украинского правозащитника Евгения Захарова. Жила в Харькове. 

* * *

 Феликс Рахлин: После ареста отец особенно тревожился о Марлене...

 "...После ареста отец особенно тревожился о Марлене - на то были серьёзные основания. Дело в том, что сестра неоднократно в предшествовавшие годы подвергалась идеологическим нападкам со стороны властей и официозной "общественности" за свои стихи, якобы "безыдейные", "упадочные" и ещё там какие...

В 1946 году её обвинили в поклонении Ахматовой (она и в самом деле увлекалась стихами великой поэтессы), хотели заставить на комсомольском собрании публично покаяться, но она почти демонстративно это собрание покинула, и я не знаю, что помешало выученикам товарища Жданова расправиться с непокорной девчонкой.

Тем более, что с лета 1946 года появилось для этого особенно веское "основание": МГБ посадило в тюрьму её друга и в то время уже признанного жениха Бориса Чичибабина, он получил пятилетний лагерный срок за "антисоветские стихи"...

Позже судьба их развела, хотя сестра, презрев уговоры старших, ТРИЖДЫ ездила к возлюбленному на свидания в г. Кай, где находился "Вятлаг". Отец не мог сомневаться в том. что всё это известно гебэшникам и что поэтому его дочери могут приписать всё, что угодно.

Он был прав: её клевали, как могли, перемывая косточки в различных идеологических докладах, вставляя "примеры" о ней в выступления и статьи. Например, третий секретарь обкома партии Румянцев, характеризуя одно из её стихотворений, утверждал, что "автор стремится уйти от жизни куда угодно - даже в гарем".

Примерно в 1948 году на районной комсомольской конференции рядом с невежественным "термином" а х м а т о в щ и н а прозвучало глупейшее словечко р а х л и н и з м, образованное от фамилии сестры. Что ж, если в Москве есть Черёмушки, то и в Одессе без них не могли обойтись..."

Давид и Феликс Рахлины. "Рукопись". Воспоминания.

 * * *

Генрих Алтунян:  Цена свободы

 "...Когда нас посадили, и зарубежное радио передало наши адреса, в наши дома стали приходить новые люди и возобновлять знакомство старые друзья... Борис Ладензон привел в наши «прокаженные» дома две прекрасные семьи: Бориса Чичибабина с женой Лилей Карась и Марлену Рахлину с мужем Ефимом Захаровым.

Я обращаю внимание современников на отважный шаг этих людей. Они по зову сердца пришли не просто к друзьям друзей — они пришли в дома «политических сидельцев». И это в то время, когда наших родственников и знакомых увольняли, исключали и снимали;

когда наши семьи каждодневно ощущали вокруг себя вакуум;

когда бывшие сослуживцы, однокашники, завидев нас или наших близких, перехолили на другую сторону улицы;

когда наши дети в школе становились изгоями, —

словом, когда всеобщий страх (и всеобщий сыск) и покорность достигли апогея, они по велению своих сердец спокойно пришли в наши отверженные дома и сами протянули нам и нашим семьям перную руку дружбы.

Борис Алексеевич Чичибабин и Марлена Давидовна Рахлина не просто выдающиеся поэты нашего времени, они великие Граждане нашей Земли. О каждом из них можно (и нужно!) писать серьезные исследования, и не только литературоведческие, но и человековедческие.

Оба они учились после войны на филфаке Харьковского университета вместе с Юлием Даниэлем и Ларисой Богораз. Это тот самый Ю. Даниэль, который вместе с Андреем Синявским открыл серию громких «постотгепельных» процессов, когда Брежнев судил писателей за их произведения. Это та самая легендарная Лариса Богораз, которая с друзьями вышла на Красную площадь, спасая честь нашей огромной страны после оккупации свободолюбивой Праги...

Марлена Рахлина была влюблена в Бориса и, когда его арестовали, она «умудрилась» трижды съездить к нему на свидания, не будучи, так сказать, повенчанной. Ее, к счастью, не тронули, «зато» в 1950 году посадили на 10 лет ее обоих родителей. Эти честные люди еще до войны имели неосторожность в каких-то партийных анкетах написать (у членов партии не было и не могло быть тайн от партии!), что они голосовали где-то за Зиновьева, а как-то за резолюцию Троцкого. И хоть война уже победоносно кончилась, Сталин не собирался «почивать на лаврах», как тогда говорили. Десять не получилось (самому тирану пришлось подыхать), но по пять лет все-таки старики отсидели.

И вот эти люди — Марлена и Борис, к тому времени уже известные поэты, — не просто не побоялись ходить в дома «антисоветчиков», а, приходя на наши дни рождения, каждый раз приносили очередные «антисоветские» стихи. Дружбы с нами им КГБ прощать не собирался. Сразу же после своего пятидесятилетия в 1973 году Борис был исключен из Союза писателей. Так начались преследования скромного бухгалтера Харьковского трамвайно-троллей5ус-ного управления Б.Чичибабина. И дело, конечно, не только и не столько в том, что они дружили с нами. Главное — их гражданская позиция.

... Марлешу так никогда и не приняли в Союз [советских] писателей, зато угрозы, причем вполне реальные, вплоть до ареста, не прекращались до 1987 года. Особенно не нравилось властям то, что стихи Марлены читались по всем «голосам», печатались в парижском «Континенте».

Мало того, Марлена писала мне в тюрьму и лагеря. Сегодняшнему читателю это трудно понять, но тогда сам факт переписки с политзаключенными был актом большого гражданского мужества. Вообще, письма с воли в жизни зэка играют колоссальную роль, это действительно луч света в темном царстве, а если это поэтические послания, то переоценить их трудно...

...Две прекрасные женщины — Марлена Рахлина и Инна Захарова — в феврале 1981 года, еще до суда [второго суда Алтуняна - прим. ред.], пока шло следствие, обратились к прокурору Харьковской области.

«Уважаемый товарищ Прокурор! Мы обращаемся к Вам в полной уверенности, что Вы поймете нас правильно. Речь пойдет о нашем друге, Генрихе Ованесовиче Алтуняне, который был арестован и сейчас находится под следствием. Мы не знаем, за что он арестован, знаем только, что при обыске у него нашли запрещенную книгу. Мы знаем об Алтуняне только то, что он человек очень добрый, чуткий и честный, хороший товарищ, хороший семьянин и прекрасный работник.

Вот мы и думаем, кому польза, если такие люди, как Генрих, будут лишены свободы? Нам кажется, что общество от этого только пострадает, погибнут его старые родители (отец — кадровый офицер и участник Великой Отечественной войны), будут обездолены жена и дети, а кроме того, будет нанесен большой моральный урон и всем, кто его знает, а значит любит. Ведь сейчас во всех домах, где его хоть немножко знают, недоумение, растерянность и горе. И мы нисколько не преувеличиваем. Это письмо мы, женщины из одной семьи (свекровь и невестка) пишем, не уверенные в том, что оно достигнет цели и что Вы нам поверите. Но ведь мы-то уверены в том, о чем пишем! Мы уже говорили, что Алтунян человек честный, но он еще и человек слова. Если мы объясним ему, что мы за него поручились и рискуем своим добрым именем, он никогда не совершит никаких нарушений закона. И вот на этом основании умоляем Вас и органы суда отпустить его».

В ответ на эти, идущие от сердца слова, они получили казенный ответ:

«... Разъясняю Вам, что мера пресечения Алтуняну Г.О. избрана в соответствии с тяжестью совершенного им преступления, поэтому не может быть изменена на подписку о невыезде или под личное поручительство...»

Вникни в этот ответ, читатель девяностых годов уходящего столетия. Вся тяжесть совершенного «преступления» состояла в хранении и распространении одной книги — «Архипелаг ГУЛАГ»..."

Из книги Генриха Алтуняна "Цена свободы : Воспоминания диссидента"

* * *

Игорь Потоцкий :  О Марлене Рахлиной

Замечательная, на мой взгляд, книга воспоминаний поэта Марлены Рахлиной "Что было - видали..." была опубликована в харьковском издательстве "Права людини".

Во вступлении Марлена Рахлина справедливо отметила: "Нехорошо оставлять время без свидетелей, какими беспомощными они бы не выглядели. И себе тоже надо дать отчет во всем минувшем. Пришло время вспоминать. И писать вот такие повести".

Она с раннего детства запоем читала книги: "Русскую классику я узнала и знала ее хорошо уже до 15 моих лет". Так что выбор будущей профессии был оправдан - Марлена Рахлина окончила филологический факультет Харьковского государственного университета. И судьба к ней милостива, потому что там она знакомится с прекрасными людьми: поэтами Иосифом Гольденбергом (все приятели называют его "Графом"), Борисом Чичибабиным, Олей Семашко, Юлием Даниэлем, его первой женой Ларисой Богораз, Владимиром Портновым.

Борис Чичибабин, без сомнения, один из лучших русских поэтов второй половины XX века. Он оставил замечательные стихи, посвященные Марлене Рахлиной, из которых явствует, что он ее любил, а она видела в нем только друга. Вот что она пишет об этом: "Борис был активен, "форсировал события". "Но ведь я не люблю тебя!" - удивленно говорила я. "Полюбишь!" - отвечал он. Я не "полюбила" его так, как "женщина" должна любить "мужчину". То, что возникло и развивалось между нами, было гораздо лучше, чем так называемая любовь". "Он был старше меня, целеустремленней, учил меня всему, что знал, а знал он немало..."

В 1946 году Чичибабин получает 5 лет Вятлага. А с Марленой остаются стихи, посвященные ей. К этим стихам в последующие годы добавляются новые. Вот отрывок одного из них:

Марленочка, не надо плакать,
Мой друг большой.
Все - суета,
все тлен и слякоть,
Воспрянь душой.
За место спорят
чернь и челядь.
Молчит мудрец.
Увы, ничем не переделать
Людских сердец...

Время послевоенное было страшным - "черные Маруси", аресты с обысками, пытки... выдуманные преступления...

В 1950 году арестовывают родителей Марлены. Потом, но уже слишком поздно, их восстанавливают в партии, даже без перерыва в стаже. Но отец Марлены через год с лишним после освобождения умирает в 55 лет от второго инфаркта, а мама - через семь лет после него, больная, потерявшая память, получившая в лагере эпилепсию.

И вот эта книга "Что было - видали...", прежде всего, о том, что ТУ СТРАШНУЮ ПАМЯТЬ терять нельзя. Марлена Рахлина пишет без обиняков, высвечивая хорошие и плохие стороны в характерах своих известных друзей. Иногда даже чересчур жестко. Вот что она пишет о Чичибабине: "Борисом всю жизнь двигали страсти, часто противоположные, иногда дурные. У меня вызывает огромное уважение вся его жизнь после лагеря, когда он стал бухгалтером и жил, мало кому ведомый, честно выдерживая эту жизнь, иногда и не выдерживая".

А вот - о Даниэле: "Юлик же - это, прежде всего, огромное благородство...".

Даниэль, вспоминает Рахлина, однажды сказал: "Если бы я знал, что меня могут посадить, я бы лучше заранее покончил с собой. Лагеря мне не выдержать". А дальше она с горечью пишет: "Он знал, что говорил! Его здоровье не выдержало всего этого лагеря, последующей Владимирской тюрьмы. Первые годы после освобождения он ни с кем не переписывался - писал только в лагерь своим соузникам. Каждую ночь ему, освобожденному, даже одно время прославленному, снился лагерь. Очень скоро он заболел, долго и тяжело болел, умер всего 63 года от роду, и умирал очень тяжко".

Я люблю многие стихи Бориса Чичибабина. Он был Поэтом и вел за собой читателей. Недавно я слышал, как совсем молоденький паренек читал своей девушке чичибабинские стихи о любви. Возможно, эти стихи были посвящены Марлене Рахлиной?

А вот что она пишет об Иосифе Гольденберге (талантливом поэте и педагоге): "Он умел здорово находить книги (казалось, что книги сами находят его). Эта способность и эта страсть сохраняются за ним навсегда". Граф-Гольденберг приходил на помощь Рахлиной в самые тяжелые минуты ее жизни.

С сарказмом пишет она о Юрии Герасименко, который "был одаренным человеком и писал по-украински хорошие стихи". Он был одно время (в юности) влюблен в Рахлину, но потом он стал "толстым, хмурым и... антисемитом".

Марлена Рахлина родилась в 1925 году. Писала хорошие стихи. Преподавала. Любила мужа и детей. Но боль в ней осталась. По загубленным жизням ее родителей, по исковерканным судьбам самых близких ее друзей. Эту боль следовало выплеснуть на бумагу, что она и сделала.

И все же эта книга, прежде всего, о замечательных, незаурядных людях. Да и сама автор, без сомнения, относится к их числу. Она написала предельно откровенную исповедь о своих личных драмах и комедиях, не слукавила, не убоялась хулы и вражды. Выплеснула всю себя в книгу, которая останется на долгие времена, по крайней мере, до тех пор, пока люди будут любить стихи и интересоваться судьбами их авторов...

«Вiкна-Одеса»

МАРЛЕНА РАХЛИНА

В своей автобиографии Марлена Рахлина пишет: "Родилась в 1925 г. в Санкт-Петербурге (в то время - Ленинграде). В 1936 г. семья переехала в Харьков и тогда же родителей, коммунистов с 1918 г., исключили из партии. В 1950 их посадили, как тогда выражались, "по второму кругу", за то же самое, за что исключили. Они вернулись в 1956 по хрущевской реабилитации, но отец умер через год в возрасте 56 лет, а мать - в 1964 г. больная и не вполне нормальная.

В 1944 году поступила на филологический факультете Харьковского университета. В университете я познакомилась с Борисом Чичибабиным. Мы с ним, как тогда это называлось, "дружили" (век назад сказали бы - "были помолвлены"). Через год Бориса посадили на пять лет, и я трижды ездила к нему в Вятские лагеря. Дружба с ним продолжалась до его смерти, хотя - только дружба. В университете же я нашла ближайших, на всю жизнь, друзей - Юлия Даниэля и Ларису Богораз. После окончания университета всю жизнь проработала учителем русского языка и литературы - сначала в сельских школах, затем в Харькове. Была замужем, в 2000 г. овдовела. Имею двух детей, двух внуков и двух правнучек.

Стихи начала писать в 12 лет. Но писала их "платонически", не думая о публикации. В годы "оттепели" напечатала две книжки - "Дом для людей" и "Маятник". В 1968 г. это все кончилось (мне рассказали, что на меня написали донос братья-поэты, что я переписываюсь с врагом народа Даниэлем, и поэтому меня нельзя печатать). Трижды напечаталась в "Континенте" и еще - в "Русской мысли". Начиная с 1989 г., я выпустила пять книг стихов¹ и еще книгу переводов "Златокудрая красавица" из гениального украинского поэта Васыля Стуса".

Как писал Борис Чичибабин, "Марлена Рахлина - поэт истинный. Лучшие ее стихи совершенны, но не холодным совершенством, а каким-то неназойливым, интимным, незаметным, как это и должно быть с настоящими стихами, которые хочется перечитывать, которые сами заучиваются наизусть и не уходят из памяти".

 В 2006 году вышла книга ее новых стихов "Прозрачные слова", в 2008 –  книга воспоминаний "Что было - видали", готовится к изданию  украинско-русский билингв - книга стихов Васыля Стуса "Палимпсесты" и книга избранных стихов.

СТИХИ РАЗНЫХ ЛЕТ

ГИМН ЯМБУ

Еще звенишь, еще не умер,
удар врагам и дар друзьям,
любовь и гнев, печаль и юмор,
четырехстопный славный ямб.

Ты нам историей завещан,
урок отцовский сыновьям,
свободный дух, живой и вещий,
оружье славы, гордый ямб.

То очаруй, то грозно свистни,
то будь отшельник, то буян,
отец поэзии и мысли,
и бог веселья, добрый ямб.

И я б легла, сложив оружье,
среди могильных черных ям,
когда б со мной ты не был дружен,
мой старый спутник, верный ямб.

Но я услышу голос вечный
и волю дам твоим струям,
мой честный, чуткий, человечный,
чеканный, чистый, четкий ямб.
1945

* * *

Зимний полдень, вечер летний
и весенний птичий гам -
каждый день, как день последний,
подношу к своим губам,

потому что нет надежды,
нету власти у меня
тленные сберечь одежды
убегающего дня.

Потому что чую снова,
как, скрывая свой испуг,
словно птица, бьется слово,
вырывается из рук,

чтоб в окно - и за террасу,
в поле, в море, в города
ускользнуть - и затеряться,
затаиться навсегда.

И лишь мир морочить, тонко
и пронзительно звеня
в млечном голосе ребенка,
пережившего меня.
1959

* * *

Юлию Даниэлю

Я боли больше видеть не могу:
позволь, остановлюсь, позволь, устану.
Плыви, мой друг, плыви, а я отстану.
Плыви - я посижу на берегу.

Плыви по морю боли, милый друг.
Позволь, усну. Позволь, глаза закрою,
позволь умру. Позволь, в песок зарою
я голову, и пусть оглохнет слух.

У серых стен я молча посижу.
Плыви, мой друг, плыви по морю боли.
Не оглянись - и выплывешь на волю,
а я тебя глазами провожу.

Не чаю я, как душу мне спасти.
Отчаянье отваге не помощник.
Прости меня, что в этот час полнощный
я шлю тебе последнее прости.

Плыви - а я опять вернусь на круг.
Плыви - не мне учить тебя неволе,
так срамно мне, но я не в силах боле.
Плыви по морю боли, милый друг!
1965

ВСЕ БУДЕТ ЗАВТРА...

Все будет завтра, верь мне! Завтра.
Все будет завтра, продержись!
Погожий день, и полный закром,
и замечательная жизнь.

Все будет завтра по порядку,
чему-нибудь да помолюсь.
Я завтра сделаю зарядку,
водой холодной обольюсь.

Я завтра одолею леность
и что в кармане ни гроша,
я понаряднее оденусь,
и люди скажут: "Хороша!"

И завтра труд мой многопудный
окончен будет сам собой,
и завтра друг мой многотрудный
придет, здоровый и живой...

И неужели хватит духу
у злой судьбы, у бытия
убить счастливую старуху,
которой завтра стану я?
1969

* * *

Ведь что вытворяли! И кровь отворяли,
и смачно втыкали под ногти иглу...
Кого выдворяли, кого водворяли...
А мы все сидим, как сидели, в углу.

Любезная жизнь! Ненаглядные чада!
Бесценные клетки! Родные гроши!
И нету искусства - и ладно, не надо!
И нету души - проживем без души!

И много нас, много, о Боже, как много,
как долго, как сладостно наше житье!
И нет у нас Бога - не надо и Бога!
И нету любви - проживем без нее!

Пейзаж моей Родины неувядаем:
багровое знамя, да пламя, да дым,
а мы все сидим, все сидим, все гадаем,
что завтра отнимут? А мы - отдадим!
1976

ПРОЗРАЧНЫЙ ОКТЯБРЬ

Пахнет палым листом, пахнет дымом и горькой травой,
и несказанным словом упрямое сердце томится,
и летящие стаи кричат над моей головой:
это осень пришла, то прозрачная осень дымится.

Это листья горят, и спешат умереть и согреть,
это тлеет листва изнутри в своей мокрой темнице,
это тлеет листва: все горит и не может сгореть,
и прозрачной стеной окружает октябрь, и дымится.

Метит белым мороз обреченную землю уже,
над багряным и желтым на синем краснеет денница,
и прозрачен октябрь, и надежда все тлеет в душе,
пахнет палым листом, и не может сгореть, и дымится.
1983

* * *

Борису Чичибабину

А прошлое, как старый дом.
Там было холодно и тесно,
но все привычно и уместно,
расставлено, хоть и с трудом.

Но близок новый переезд:
вот-вот, с недели на неделю...
А скарб все ветше, груз тяжеле,
все меньше на повозке мест.

Друг милый, потеснись слегка,
ведь что упало, то пропало.
Теперь поедем, как попало,
теперь дорога коротка.

Не плачь! Одна у нас беда,
что все ломается, все бьется,
и вовсе в руки не дается,
и ускользает навсегда.

Не плачь! Мы легкою стопой
пройдем пешком пути остаток,
нагие с головы до пяток,
зато... Ну, плачь... Ну, Бог с тобой...
1986

* * *

"Ну, что, брат Пушкин? - Так, брат, как-то все..."
То вкривь, то вкось, то впрямь - да ненароком...
Вращается Фортуны колесо:
к кому - спиной она, к кому-то - боком,
к кому-нибудь - немеркнущим лицом...
Да стыдно ждать, да ожидая спятишь,
и чтоб себя не числить подлецом,
душе своей - душой своею платишь...
Так краток день, так ненадежен кров,
и бедный быт так жалок и дурашлив,
не греет ног скудеющая кровь,
не греет рук скупой очаг домашний,
и умноженье годовых колец
отяжеляет ствол, отяжеляет...
А где-то там записан твой конец,
и есть, и открываться не желает.
И все живешь... Трепещет волосок -
голубенькая жилочка сосуда,
и Боже мой, как сладок жизни сок,
по капле извлеченный отовсюду...

А может, сами пишем мы ее,
всю нашу жизнь, отделывая строчку
за строчкою? И каждому - свое,
и медлим ли, спешим ли ставить точку,
но водит Бог старательным пером,
и тем, кого он в самом деле любит,
лишь в нужный час, сверкая топором,
неумолимо голову отрубит.
И, может, так и нужно наперед,
чтоб жизнь была полна, а смерть - кровава,
и тех, кто мутен был, забвенье ждет,
а тех, кто точен был, венчает слава.
1988

* * *
Заговорила - и нет угомону,
нет остановки мне, нет передыху,
местность знакомая - как незнакома,
сплю ли я ночью - и в снах моих - тихо,
нет, не бывает, и все уплывает
в дальнюю даль, за жизнь, за грани
те, за которыми - только загадка,
те, за которыми - ходишь по краю
пропасти. Горько ли то или сладко -
мне неизвестно и неинтересно
даже, о том говорить неуместно
даже! Затем, что, пока я живая,
лишь под аккорды земного оркестра
здесь, на Земле я живу и желаю!
Только доколе? Ведь против приличий,
против рассудка и против закона
местность знакомая мне незнакома!
Сквозь суету, нищету и обычай
в вечность ломлюсь я - и нет угомона!
2000

ВАМ, МОИ РОДНЫЕ!

Пройдет мое времечко, закончится осень,
ребятки любимые глаза мне закроют,
с мамой, с папой, с Хомушкой свидимся мы после
того, как свезут меня и в землю зароют.

Душе неприкаянной девять дней скитаться
разрешат близ вашего жилья дорогого,
сорок дней дозволят ей на Земле остаться,
а потом ищи себе приюта другого.

Где искать - неведомо, что искать - не сказано,
тыщу книг прочитано - для чего, однако?
Легонькой и тоненькой ниточкой завязано
все кругом, а почему - об этом ни знака.

Но одно, наверное, чую - хоть откудова -
я про это дело вам не скажу ни слова:
больше не увижу я горького и чудного,
грустного, веселого бытия земного,

что Земля мне выдала, за что - не ответила.
Почему я родилась, я, а не иные,
почему любила вас, почему вас встретила,
родила, изобрела - вас, мои родные?

Вам, а не кому-то там - труды и старания,
к вам, а не к кому-то там - вопросы-ответы,
только вам и только вам - радости-страдания,
только вам и только вам - и здесь, а не где-то!

13 мая 2006 года

Елена Камбурова. Песня на стихи Марлены Рахлиной "Всё будет завтра". Елена Камбурова. Песня на стихи Марлены Рахлиной "Всё будет завтра".