Бюлетень "Права Людини", 2013, #10

Головне призначення сучасної конституції полягає у тому, що вона закріплює у правовій формі ліберально-демократичний політичний та ринковий економічний режим, що призводить до суттєво вищого, у порівнянні з докапіталістичною епохою, рівня соціальної динаміки. Як зазначав із цього приводу американський політолог С.Гантінгтон (1927-2008), всі ліберально-демократичні країни є процвітаючими і майже всі процвітаючі країни є ліберально-демократичними. Однією із найважливіших складових ліберальної демократії є верховенство права, конституціоналізм. При цьому норми писаної або неписаної конституції мають вищу юридичну силу у порівнянні з діяльністю та нормативно-правовими актами всіх суб’єктів влади.

У історичному плані сучасний конституціоналізм постав з теорії природного права як антитеза феодальній тиранії, ідейне обґрунтування правління, обмеженого вищим законом. Подібний закон визначав юридичні межі державної влади, встановлював чіткі кордони між нею і автономною сферою життєдіяльності громадянського суспільства. Тому верховенство права вважається нині синонімом конституційного правління. Ідея конституційної законності передбачає, що будь-яка політична чи нормотворча діяльність повинна здійснюватися відповідно до конституційних засад: будь-який декрет чи правова норма, ухвалені на референдумі або прийняті законодавчим органом зберігають свою чинність лише при умові, що вони не суперечить приписам конституції. Перевірка відповідності законів та інших нормативно-правових актів вимогам конституції забезпечується спеціальними інститутами конституційного нагляду і контролю.

Конституціоналізм як універсальний спосіб закріплення засад організації суспільства і держави, а також суб’єктивних прав і свобод людини і громадянина у вищому правовому акті матеріалізувався в епоху становлення буржуазних капіталістичних відносин. Новочасні ідеологи конституціоналізму дивилися на конституцію як на особливий закон, покликаний обмежувати персоніфіковану (уособлену в людях) державну владу, стимулювати ринок, підприємництво і торгівлю, гарантувати демократичний лад, захищати органічні (невідчужувані) права і свободи людини. І в наш час органічну конституцію розглядають в якості універсального правового способу реалізації цінностей свободи, демократії і ринку, гарантії ліберально-демократичного правління, засобу забезпечення інтересів громадянського суспільства в цілому. Зокрема, одним із найвідоміших сучасних гасел європейського конституціоналізму вважається вільне переміщення людей (робочої сили), товарів, послуг і капіталу.

Попри притаманне конституціям глибоке демократичне єство, основні закони іноді ухвалюють в умовах тоталітарних і авторитарних режимів. Проте авторитарні конституції не можна вважати справжніми (органічними). Адже вони заперечують або лише декларативно визнають засади свободи, вільного ринку, демократії і невідчужуваних прав людини. Такі конституції прийнято називати фіктивними. Вони закріплюють не ліберальну демократію, а партійну диктатуру, не вільний ринок, а розподільчу економічну систему. Паразитуючи на примітивних формах демократії, вони не визнають опозиції й нехтують правами меншин.

Утвердження органічного конституціоналізму від початку супроводжувалось дебатами з приводу духу і літери основного закону. Ключова проблема конституціоналізму у посттоталітарних (транзитних, перехідних) країнах, до яких належить і Україна, полягає у тому, що на час припинення домінування марксизму тут бракувало модерного розуміння функцій основного закону. Посттоталітарні суспільства потребували розробки або відновлення юридичних механізмів, спроможних ефективно гарантувати поступ в ліберально-демократичних, ринкових умовах. Нині посттоталітарні країни по-різному розбудовують ці механізми, багато питань і досі залишаються відкритими. Проте безсумнівним фактом є те що будь-який органічний конституціоналізм орієнтований на прискорення соціальної динаміки, поступ. Він є глибоко просякнутий духом свободи, демократії, прав людини…

Усе це проявляється в тому, що будь-яка органічна конституція виступає в якості нормативного чинника встановлення й підтримання горизонтальних (ринкових) правовідносин, гаранта свободи народу, суб’єктивних прав і свобод людини, захисника інтересів громадянського суспільства, юридичного важеля пришвидшення соціальних трансакцій. Можна сказати, що в сучасному світі є присутніми два основних типологічних підходи у визначенні модерного конституційного дизайну: американський (із пріоритетом громадянської свободи) і європейський (із пріоритетом демократії, яка не заперечує свободи).

З погляду своєї внутрішньої логіки і головного призначення, органічний конституціоналізм – це свобода, яка передує демократії, тобто стан, у якому провідною вважається не демократія, а свобода. Універсальна свобода пропозиції та попиту стимулює глобальний ринок, на якому демократія виступає важливим політичним сегментом. Найбільш істотним у даній системі фундаментальних відносин є те, що саме ринок уможливлює той якісний прорив у соціальній динаміці, який прийнято пов’язувати з конституціоналізмом. Невипадково головна мета органічної конституції – не що, а як. Її стратегічне завдання не стільки матеріального, скільки процесуального значення й змісту. Конституції функціонують тому, що активно діють люди і соціальні інститути. Взаємодія осіб і інститутів здійснюється за конституційних умов у найбільш короткий, швидкий та ефективний спосіб. Швидкість, принципово новий тип взаємин між активно діючими юридичними та фізичними суб’єктами становить основу сучасного конституціоналізму. Конституція забезпечує правовий лад, за умов якого кожен отримує можливість вийти на горизонти ринку з тим, що він має чи виробляє, не питаючись дозволу в бюрократичних структурах політичної або адміністративної влади.

Причому не має істотного значення те, на боці попиту чи пропозиції дійовий суб’єкт перебуває. Головне у конституціоналізмі – це юридична рівність можливостей, прямий доступ до викликів і символічних зваб, максимальне спрощення і вкорочення соціальних трансакцій. Владна ієрархія при цьому не скасовується, але ніби відступає на другий план. Тобто у органічному конституціоналізмі на «тіньові» перетворюються інститути влади, а не ринку. Влада виступає тут не стільки як володар, скільки як корисна соціальна інституція, служба.

Оскільки сутність органічного конституціоналізму становить свобода, ринок і демократія, результати даного союзу іноді вражають уяву. Тобто органічна конституція є обов’язковою умовою будь-якого високорозвиненого суспільства. Варто підкреслити, що в органічному конституціоналізмі свобода хоча й спирається на демократію, проте не є її факультативним продуктом. У генетичному плані свобода є ключовою умовою, але не наслідком народоправства. Ліберальна демократія може бути заснована лише в колі рівноправних і вільних суб’єктів. Навпаки, необмежена конституцією демократія може становити загрозу для свободи і ринку. Саме тому органічна конституція вважає свободу пріоритетним об’єктом свого нормативного впливу.

Свобода становить вищий ідеал конституціоналізму, мета якого – максимально прискорити і спростити всі соціальні взаємодії. Оскільки ринок є основним економічним гарантом прогресу, свобода виступає тут як критичний фактор. Стратегія конституції націлена на свободу, динаміку і поступ, які далеко не завжди підпорядковуються парламентським процедурам. Як зауважив з цього приводу видатний філософ ХХ століття Л.Вітгенштейн (1889-1951), наш світ рухається в напрямку, який постійно змінюється. Тому конституції повинні вести суспільства не до конкретної мети, а виступати юридичними гарантіями досягнення будь-яких актуальних для нього цілей. Мірилом конституційного успіху є поступ, демократії ж належить дещо скромніша роль. Навіть ліберальна демократія працює як результат незчисленних виборів більшості, поступ же здійснюється під впливом складніших чинників. Недивно, що етика поступу не завжди збігається з етикою демократії, хоча вона значною мірою залежить від неї.

Поступ втілює у собі вільний політичний, економічний та культурний розвиток. Фактично йдеться про тотальний ринок, ефективність якого визначається кількістю, темпом і амплітудою більшості здійснюваних тут трансакцій. Гарантом ринку є органічна конституція, за допомогою якої забезпечується успішне просування суспільства вперед. У свою чергу, головним гуманітарним призначенням конституції є забезпечення свободи громадянського суспільства, від якого безпосередньо залежить соціальний поступ. Відтак, цілком логічним є сприйняття конституціоналізму у якості верховенства безособових правил гри – права.

Свого часу французький філософ П.-А. Гольбах (1723-1789) назвав конституцію вуздечкою для вождів і народів. Її глибинну мету становить творчість, своєчасне розпізнання й визнання людських чеснот і талантів. Органічна конституція – це юридичний гарант здійснення творчого потенціалу народу. Демократія при цьому виробляє закони, які мають бути конституційними, тобто такими, які не зазіхають на свободу і поступ. Відсутність поступу зазвичай вказує на хворобу чи занепад органічного конституціоналізму. У якості втілення правової парадигми ринку конституціоналізм вимагає творчої свободи всюди, де діють люди. Коли держава досягає конституційної фази свого розвитку, це означає, що творчість і бізнес потрапляють у ній під надійний правовий захист.

Органічна конституція забезпечує недоторканність власності, забороняє бюрократичне втручання у творчість, гарантує вільне переміщення людей, товарів, послуг і капіталу. Варто зазначити, що відповідні для цього норми закріплюються нині не лише на конституційному (національному), але й на міжнародному рівні. При цьому особливості окремих країн проявляються в мірі стимулювання ними ринкових відносин. Що ж стосується транзитних (перехідних) суспільств, до яких належить і Україна, то тут усвідомлення імперативів органічного конституціоналізму відбувається поступово й непросто.

Головну ідею, на яку спирається сучасний конституціоналізм, становить ідея про те, що державна влада і держава в цілому мають діяти лише в межах, дозволених їм народом, вільними громадянами. Тому сучасну органічну конституцію прийнято вважати правовим актом не стільки держави, скільки громадянського суспільства. Отже, в умовах конституціоналізму не держава має навчати громадян належній поведінці, а громадяни мають вказувати державі на необхідне і корисне для них спрямування її діяльності. У противному випадку, як казав англійський політичний філософ Г.Спенсер, громадяни ризикують отримати під виглядом конституції черговий засіб пониження стандартів їх свободи.

Органічна конституція дбає про те, щоб держава надмірно не обмежувала громадян навіть з міркувань національної безпеки. Якщо право, як прийнято вважати, є джерелом управлінських зв’язків, що узгоджують поведінку різних людей, забезпечують справедливість і уможливлюють розв’язання конфліктів, то конституційне право складається з основоположних правил існування вільного суспільства. Втім, ще Ж.-Ж. Руссо писав про те, що конституція складається із сукупності законів, які визначають належне ставлення народу-суверена до держави. Тобто конституція для нього – це закон, який визначає фундаментальні відносини між громадянським суспільством і державою. Ухвалення органічної конституції означає, що громадяни віднині підпорядковуються не спільній конкретній меті (що є типовим для авторитаризму), а абстрактним правилам гри, які є доступними й водночас однаковими для всіх. Це означає, що конституція забезпечує найширший простір для втілення індивідуальних стратегій і тактик.

Сучасна конституція становить зібрання юридичних принципів і норм, необхідних і достатніх для організації життя в цивілізованому суспільстві. Дотримання її вимог дозволяє задовольняти інтереси як окремих індивідів, так і громадських організацій, держави в цілому. Невипадково Д.Локк вбачав у конституції верховний акт суспільства, який передує всім іншим законам й залежить виключно від волі народу. Очевидно, що така конституція має бути захищена від невиправданих змін з боку держави та її агентів.

Оскільки забезпечення демократії і прав людини є одним із головних призначень основного закону, політичний філософ К.Поппер (1902-1994) вважав допустимим змінювати конституцію лише за умови, що це не загрожуватиме її демократичному змісту. На думку ж видатного економіста ХХ століття Ф.фон Гаєка, конституція забезпечує розділення влад відповідно до головних сфер політичного управління. У свою чергу, американський історик А.Шлезінгер (1917-2007) вважав конституцію документом, у якому  віддзеркалюються фундаментальні цінності, тенденції і звичаї нації, які неможливо легко змінити. Французький політолог Р.Арон підкреслював здатність основного закону регламентувати правила соціальних конфліктів, визначати основи громадянської єдності, встановлювати межі марнославним устремлінням людей.

Що ж стосується найбільш стислого визначення конституційної мети, то нею прийнято вважати обмеження урядової (в широкому сенсі) компетенції. Конституційне правління завжди передбачає розмежування суспільних ідеалів і державних функцій, публічної і приватної сфер, економічної і політичної свободи.

Як зазначив ще у 1821 році суддя Верховного Суду США Д.Маршалл (1755-1835), народ творить конституцію і лише народ може її змінити. Конституція – це витвір власної волі народу, який може існувати лише завдяки підтримці народу. Видатний філософ ХХ століття Д.Ролз вбачав у конституції зібрання правил справедливої політичної процедури, форму інкорпорації рівних для всіх політичних прав і свобод, за допомогою яких громадяни можуть здійснювати своє життєве призначення. Особливо важливим конституційним завданням він вважав забезпечення інтелектуальної свободи як передумови загальної поінформованості суспільства. При цьому Д.Ролз заперечував доцільність конституційного закріплення засад економічного ладу, залишаючи економічні стосунки на розсуд ринку.

У свою чергу, американський економіст, нобелівський лауреат Д.Б’юкенен називав конституцію «охоронною грамотою» ліберального ринкового суспільства. Конституційну філософію він ототожнював з громадянською філософією, яку вважав, у свою чергу, близькою до християнських засад етичної поведінки індивідів. Д.Б’юкенен високо оцінював американський конституціоналізм, називаючи Конституцію США універсальним мірилом допустимого втручання держави й засад колективізму в цілому в життя досконало організованого суспільства.

Утім, для досягнення цілей конституціоналізму самих лише основних законів недостатньо. Конституцію має доповнювати механізм її реалізації. Здійснення конституційних прав і свобод не повинно переобтяжуватись обмеженнями, достатніми мають бути гарантії справедливості і незалежності суду. Важливими є також конституційний захист власності і свободи договору, підтримка творчої ініціативи. Проте у першу чергу будь-яка органічна конституція має працювати як незамінний обмежувач державної (у тому числі демократичної) влади.

Якщо демократичні інститути держави не будуть обмежені владою конституцій, це може призвести до тиранії демократії, про що попереджали мало не всі політичні філософи ХХ століття. Тобто органічна конституція виступає нормативним запереченням державної репресивності по відношенню до громадянського суспільства. Для досягнення цієї мети органічні конституції переносять свободу слова, преси, совісті і релігії, а також академічну свободу у правовий простір, звільнений від політичного та адміністративного контролю. Виступаючи основним правовим результатом стратегії демократії, конституція зберігає свій пріоритет перед поточним законодавством як результатом демократичної тактики.

Президенту України Януковичу В.Ф.

КЛОПОТАННЯ

Шановний Вікторе Федоровичу!

Згідно з пунктом 27 частини першої статті 106 Конституції України та частиною першою статті 87 Кримінального кодексу України Президент України здійснює помилування стосовно індивідуально визначеної особи.

Розвиток ситуації із затриманням Ю.В. Тимошенко та подальшим судовим процесом над нею загострив увагу українського суспільства та міжнародної спільноти до проблем неупередженості правосуддя в Україні, відповідності системи кримінального судочинства міжнародним стандартам в царині прав людини, зайвий раз підкреслив нагальну потребу у важливості якісно поліпшувати стандарти у сфері захисту прав громадян.

Під час перебування Ю.В. Тимошенко в ув’язненні неодноразово фіксувалось погіршення стану її здоров'я багатьма медичними фахівцями, що призвело до необхідності тримання її у лікарні. Очевидно, що умови, в яких відбувається її лікування, мало сприяють його ефективності.

На сьогоднішній день стан її здоров'я потребує постійного нагляду та контролю в спеціалізованих медичних закладах, ефективно забезпечити які складно в умовах відбування покарання.

Станом на квітень 2013 року Тимошенко Ю.В. фактично відбула значну частину призначеного судом покарання.

Очевидно, що давно вичерпані ті можливості досягнення цілей, яких мало досягти покарання.

Беручи до уваги, що у справі, за якою Тимошенко Ю. В. відбуває покарання, закінчені всі процесуальні дії, та враховуючи Вашу, шановний Вікторе Федоровичу, позицію щодо необхідності гуманізації системи відбування покарання, а також зважаючи на європейські стандарти в галузі прав людини, які передбачають забезпечення ефективної медичної допомоги особам, що утримуються в місцях позбавлення волі, просимо Вас помилувати Тимошенко Юлію Володимирівну та звільнити її від покарання на підставі статті 85 Кримінального кодексу України.

Від імені УГСПЛ:

Євген Захаров, Голова Правління

Аркадій Бущенко, виконавчий директор

УГСПЛ є недержавною, неприбутковою, неполітичною всеукраїнською асоціацією громадських організацій. Згідно з п.2.1. її Статуту, метою діяльності УГСПЛ є, серед іншого, сприяння практичному виконанню зобов’язань України у сфері прав людини та основоположних свобод.

Відповідно до п. 2.3 Статуту УГСПЛ «Для здійснення мети та статутних завдань Асоціація має право:  2.3.2. вносити свої пропозиції до органів державної влади та місцевого самоврядування; 2.3.7. виступати з ініціативами з різних питань суспільного життя.»

Діяльність УГСПЛ спрямована на утвердження гуманності, милосердя, стандартів справедливості та верховенства права.

20 березня на прес-конференції в інформаційній агенції УНІАН за підтримки Міжнародного фонду «Відродження» Центр дослідження суспільства представив результати моніторингу протестної та репресивної активності в Україні за 2012 та початок 2013 року (до 8 березня).

У 2012 році був зафіксований абсолютний рекорд кількості протестів – 3636 подій - від початку моніторингу з жовтня 2009 року. Порівняно з 2011 роком кількість протестів зросла на 60%. Піки протестної активності припали на липень (407 протестів) та жовтень (446 протестів) минулого року, однак і в інші місяці кількість протестів часто перевищувала найвищі піки за попередні роки. Навіть під час «Податкового майдану» та кампанії «чорнобильців» та «афганців» було зафіксовано менше протестів. У січні та лютому 2013 року протестна активність також залишається відносно високою. У лютому 2013 року (305 протестів) було зафіксовано майже вдвічі більше протестів, ніж у лютому 2012 та 2011 років (156 та 163 відповідно), та майже втричі більше, ніж у лютому 2010 року (106 протестів).

·         Абсолютна кількість протестів у 2012 році зросла майже в усіх областях України. Зменшення кількості протестів було зафіксоване лише в декількох областях: Луганській, Запорізькій, Сумській, Хмельницькій та Полтавській. Як і раніше, найбільше протестів зафіксовано в Києві (638 протестів). При цьому порівняно з 2011 роком зросла відносна частка протестів у Західному (з 19% до 24%) та Південному регіонах (з 17% до 22%) і зменшилася в Центральному (з 39% до 35%) та Східному (з 25% до 19%). ·         Зростання кількості протестів у 2012 році відбулося, насамперед, за рахунок політичних протестів, пов’язаних із електоральними кампаніями та передвиборною боротьбою (з 25% у 2011 р. до 34%). Однак, третій рік поспіль під час протестів в Україні найчастіше піднімаються соціально-економічні питання (43% протестів у 2012 році). З 2011 року абсолютна кількість соціально-економічних протестів зросла з 1374 до 1546. На них минулого року найчастіше висувалися вимоги, які стосувалися питання незаконних забудов і приватизації міського простору, інтересів дрібного бізнесу, невиплати зарплат, соціальних виплат, навколишнього середовища. У 2012 р. ідеологічні питання та проблеми громадянських прав піднімалися лише в 24% та 17% протестів відповідно. На початку 2013 року частка соціально-економічних протестів навіть зросла і склала 53%, натомість для політичних – зменшилася (до 26%).

У 2012 році зафіксовано зростання участі в протестних подіях партій або окремих політиків (до 35%) і, разом з тим, поглиблення ігнорування ними соціально-економічних проблем, що є пріоритетними для більшості громадян. Якщо у 2011 р. 39% протестів за участі партій піднімали соціально-економічні питання (порівняно із середньою часткою 60% того року), то у 2012 р. лише 23% (порівняно із середнім показником 43%). На початку 2013 р. частка протестів за участі політичних партій або окремих політиків зросла до 40% і 29% цих протестів піднімали соціально-економічні питання, що, однак, майже вдвічі менше середнього показника соціально-економічних протестів.

Натомість зафіксовано зростання кількості протестів за участі винятково аполітичних неформальних ініціатив (з 32% до 35%). Абсолютна більшість соціально-економічних протестів (58%) відбулася без участі жодної партії, профспілки, громадської організації, непартійної політичної групи.

У 2012 р. кожен десятий протест, а серед протестів з політичними вимогами – майже кожен четвертий, був здійсненний «групами невідомих». Найчастіше «невідомі» скоювали незаконні  та/або насильницькі дії: графіті та написи на офісах і пам’ятниках, фізичні напади, побиття, завдання матеріальної шкоди, вандалізм, погрози, підпали.

У 2012 році зафіксовано зростання конфонронтаційних (18%) та особливо насильницьких (10%) протестних дій. Кожен десятий протест був насильницьким. Зростання насильства у 2012 році відбулося насамперед за рахунок незаконних дій груп найманців з метою тиску на політичних конкурентів напередодні парламентських виборів. Поки що воно не свідчить про перехід до насильства низових протестів неформальних ініціатив та громадських організацій. Абсолютна більшість (62%) насильницьких протестів стосувалася політичної боротьби. 58% насильницьких дій здійснювалися «групами невідомих». Лише у 6% була повідомлена участь громадських організацій. Значно меншою мірою насильство у 2012 році здійснювалося неформальними аполітичними ініціативами громадян (13% проти 22%). Найчастішим об’єктом насильницьких протестів у 2012 році були політичні партії: 50% насильницьких дій були спрямовані саме проти них. Значно менша частка насильства припадає на правоохоронні органи: у 2012 р. всього лише 3%. При цьому переважна більшість протестів лишаються конвенційними та мирними (72% у 2012 р.).

Відносна кількість як репресій, так і поступок дещо зменшилася порівняно з попереднім роком. У 2012 р. на 100 протестів припадало 18 негативних реакцій (19 у 2011 р.) та 5 позитивних (6 у 2011 р.). Однак абсолютна кількість негативних і позитивних реакцій зросла слідом за сплеском протестів: було зафіксовано 650 негативних реакцій та 199 позитивних. Із найбільшою вірогідністю на негативну реакцію наштовхуються: протести проти Януковича та Партії регіонів (у 29% та 26% випадків відповідно); протести проти незаконної забудови та приватизації (25% і 27%); протести, пов’язані з конфліктами навколо інтерпретації Радянської історії та Другої Світової війни (46% і 30%).

Хоча середній показник негативних реакцій на передвиборчі протести є навіть нижчим за середній, із виборами пов’язане різке наростання хвилі інших репресій – 72% з них так чи інакше стосувалися передвиборчих перегонів.

У ніч на 19 грудня 2012 приватні охоронці застосували сльозогінний газ проти активістів «Гостинної республіки». У цей же час ЦДС зафіксував зростання кількості випадків протистояння протестувальників із приватними охоронцями (приватні структури брали участь у 7% негативних реакцій проти протестів). Це може бути пов’язане із законом «Про охоронну діяльність» (набув чинності 18 жовтня минулого року), в якому приватним охоронним фірмам дозволяється застосовувати спецзасоби у своїй діяльності.

Повністю з результатами дослідження можна ознайомитися в аналітичному звіті «Протести, перемоги та репресії: результати моніторингу 2012 р.» на сайті Центру дослідження суспільства: http://cedos.org.ua/protestmonitor/reports/2012. На сайті ЦДС також розміщений онлайн-сервіс візуалізації найостанніших даних щодо протестів, репресій та поступок у вигляді простих графіків та карт з розподілом по областях України від початку 2011 р.: http://cedos.org.ua/charts/.Керівник відділу вивчення соціальних протестів Центру дослідження суспільства, кандидат соціологічних наук Володимир Іщенко відзначив: «Провідні політичні сили в Україні, в тому числі опозиційні, не є представниками соціально-економічних інтересів більшості українських громадян. Опозиційні партії не змогли використати потенціал наростання протестної активності. Підтримка соціально-економічних протестних ініціатив політичними партіями досі часто зводиться до прямолінійного самопіару. При такому глибокому розриві між гравцями «великої політики» та низовою вуличною політикою марно очікувати «народного повстання» під проводом опозиції».

ДОВІДКОВО:

Моніторинг протестів, репресій і поступок проводиться Центром дослідження суспільства з жовтня 2009 року. Це унікальний проект з систематичного збору інформації про всі (незалежно від тематики та чисельності) протести, репресії та поступки у відповідь на протести, що відбуваються в реальному часі на всій території України на основі моніторингу більше 190 національних, обласних і активістських веб-медіа.

Метою даного проекту, що здійснюється Центром дослідження суспільства за підтримки Міжнародного фонду «Відродження» та Національного фонду за демократію, є об'єктивне вивчення протестної активності та суспільних рухів в Україні і доведення до відома широкої громадськості цієї інформації з метою захисту права на мирні зібрання та привернення уваги до низових соціально-економічних протестних ініціатив.

Центр дослідження суспільства – незалежний некомерційний центр дослідження соціальних проблем і колективних протестів в Україні. Центр прагне стати організацією для професійної реалізації критично-орієнтованих соціальних дослідників. Центр працює в руслі публічної суспільної науки, створюючи критичне,рефлексивне знання для неакадемічної аудиторії, насамперед, активістів прогресивних суспільних рухів, журналістів, експертів та широкої громадськості. Конкретними напрямками роботи Центру на даний момент є аналіз освітніх реформ, містобудівної політики, дослідження робітничого класу і робітничого руху, а також систематичний моніторинг протестів, репресій та поступок на території України від жовтня 2009 року.

Контактна особа: Володимир Іщенко (097-396-4499)

[email protected]://cedos.org.ua

Повернути смертну кару в Україні пропонують і комуністи – зараз, і «свободівці» – у майбутньому.

Як повідомляє радіо «Свобода», депутати – «ленінці» навіть подали до Верховної Ради відповідний законопроект. У законопроекті комуністів, поданому до парламенту, пропонується запровадити смертну кару за навмисні вбивства за попередньою змовою, бандитизм і розбій, виготовлення та продаж наркотиків, тероризм.

До того ж, комуністи посилаються на «волю народу», адже, за даними проведеного Research & Branding Group торік соціологічного дослідження, 57% українців виступають за відновлення в Україні смертної кари за особливо тяжкі злочини.

ВО «Свобода», яке називає себе найзатятішим опонентом комуністів, стосовно такої найвищої міри покарання заперечень немає, але наголошує, що повертатися до цього варто не зараз.

Адже за нинішньої судової системи страту застосовуватимуть лише як репресії, кажуть у політсилі Олега Тягнибока. Юристи ж заявляють про невідповідність таких пропозицій українському законодавству та міжнародним договорам.

Насправді відновити в Україні смертну кару просто неможливо, стверджує колишній радник президента Віктора Ющенка з юридичних питань, адвокат Микола Полудьонний. Адже ще 1999 року Конституційний суд визнав, що страта суперечить Основному Закону держави. Тож навіть подання такого законопроекту до Верховної Ради є абсурдним, вважає юрист.

«Це суперечить не тільки рішенню Конституційного Суду, але й міжнародним договорам – зобов’язанням України перед Радою Європи. Це був перший крок на виконання зобов’язань Резолюції № 190. Я взагалі не розумію, як до цього можна повернутися... Люди, які писали такий законопроект, вони взагалі живуть у далекому минулому», – зазначив юрист.

Крім порушення прав людини, юристи в пропозиціях «лівих» і «правих» політиків вбачають популізм: те, що повернути смертну кару законодавчо неможливо, мав би знати кожен законодавець.

Правозахисники наголошують – повернення до смертної кари в Україні є недопустимим.

Нагадаємо, відсутність смертної кари є обов’язковою умовою для перебування держави в Раді Європи. Це стало однією з причин скасування смертної кари в Україні, де мораторій на виконання смертних вироків почав діяти в 1995 році, незадовго до вступу в цю міжнародну організацію. 29 грудня 1999 року Конституційний Суд України визнав, що смертна кара суперечить Конституції України, чим остаточно закрив шлях до її відновлення. У зв’язку з цим, у 2000 році Верховна Рада внесла зміни до Кримінального кодексу України, якими остаточно вилучила поняття «смертна кара» з офіційного списку кримінальних покарань України.

Після того комуністи вже неодноразово пропонували повернути смертну кару. Однак Верховна Рада такі «ініціативи» відхиляла.

За твердженням правозахисних організацій, країнами, де страчують найбільше людей, на сьогодні є Китай, Іран, Саудівська Аравія, Ірак, США, Ємен та Північна Корея. У Європі єдиною державою, де застосовується страта (розстріл), залишається Білорусь. Крім того, нещодавно міністр внутрішніх справ Росії Володимир Колокольцев також висловився за смертну кару. Однак зауважив, що це позиція не міністра, а «простого громадянина».

За даними «Amnesty International», більш ніж 2/3 країн у світі скасували смертну кару законодавчо або на практиці. Статистика є наступною:
- країни, що скасували смертну кару за всі злочини: 96;
- країни, що скасували смертну кару за всі злочини, окрім особливих обставин: 9;
- країни, що скасували смертну кару на практиці, ще не закріпивши таку практику юридично: 34.
Загальна кількість країн, що скасували смертну кару законодавчо, чи на практиці: 139.
Країни, що зберегли смертну кару: 58.

І в усьому світі спостерігається тенденція щодо скасування смертної кари.

38-річний чоловік С. лікувався в тубдиспансері свого обласного центру. Йому відкачали 3 літри рідини з легенів, операція пройшла успішно. С. був пацієнтом замісної підтримуючої терапії і отримував метадон. Поки з ним в лікарні була його мати, проблем не було, йому давали метадон, він одужував. Але одну з ночей мати провела не з ним в лікарні, і на ранок вона побачила сина в поганому стані. Він вже не міг розмовляти, хоча і реагував на її слова.

С. почали давати знеболювальне, але не метадон. Натомість лікар прописав інший препарат «налбуфін», який і вкололи пацієнту. Після уколу стан хворого різко погіршився, він став важко дихати, спітнів, почервонів, очі його стали мутними. Через кілька годин він помер.

Мати С. звинувачує лікаря в тому, що він не забезпечив сину регулярні дози метадону і прописав препарат, несумісний з метадоном.
Мати звернулася до адвокатів проекту «Забезпечення захисту прав людини вразливих груп населення силами всеукраїнської мережі правової допомоги», які почали працювати над справою, розбиратися в тому, що сталося, і допомагати нещасній матері.

Олена Карась

Метою проекту Харківської Правозахисної Групи «Забезпечення захисту прав людини вразливих груп населення силами всеукраїнської мережі правової допомоги» (який здійснюється за фінансової підтримки Міжнародного Фонду «Відродження») є надання своєчасної, доступної, кваліфікованої та якісної юридичної допомоги у захисті прав осіб, які вживають наркотики, пацієнтів ЗПТ та людей, які живуть з ВІЛ/СНІД силами всеукраїнської мережі адвокатів та юристів в різних регіонах України.

Якщо ви самі потребуєте такої допомоги, або знаєте людей, які живуть із ВІЛ/СНІД, та/або вживають наркотики, та/або є пацієнтами замісної підтримуючої терапії, права яких порушуються та яким потрібна фахова допомога правників, то пишіть [email protected] або дзвоніть до ХПГ 057 7006772.

2 апреля 2013 г. судья Минасов вынес обвинительный приговор по «делу пономарей». Двух обвиняемых в организации взрыва в Свято-Покровском храме в Запорожье 28 июля 2010 года – Антона Харитонова и Евгения Федорченко – суд приговорил к 15 годам заключения. Брата Антона, Сергея Демина – к 14 годам.

Кроме журналистов, в зале было много запорожцев, пришедших поддержать подсудимых. Столько, что не все смогли туда попасть.

Очередной тест на существование правосудия провален. Оттого, что все было предсказуемо, легче не становится.

Приговор будет обжалован, и все судебные инстанции в Украине пройдены. Потом, если нужно, справедливости поищут – и несомненно найдут – в Европейском суде по правам человека. 

Обвинительный приговор особенно огорчает именно потому, что о позиции суда в Страсбурге как раз не нужно догадываться. Она более чем ясно сформулирована в деле Замфереско против Украины от 15 ноября 2012 г.  Поскольку признание у обвиняемого фактически выбили, Европейский суд постановил, что использование такого «признания делает весь уголовный процесс против него несправедливым» (п. 71).

Троих молодых парней признали виновными в организации взрыва в храме исключительно на основании многочисленных и взаимоисключающих «явок с повинной», от которых в суде все отказались. Все неоднократно утверждали, что «явки» не написаны добровольно, а вследствие пыток, угроз и других незаконных методов влияния. Две судебных экспертизы подтвердили, что обвиняемые подвергались сильному психологическому давлению на допросах и во время следственных действий.

Другие основания для серьёзной обеспокоенности изложены тут.

Жалобы на статистов-«адвокатов», вызванных следователем, подтвердились квалификационно-дисциплинарной комиссией адвокатуры Запорожской области.  Один адвокат отделался предупреждением, а двум другим комиссия приостановила действие лицензии сроком на 6 месяцев. То есть защитников сначала фактически не было.

Все остальные жалобы органы власти пересылали друг другу. в том числе Уполномоченный Верховой Рады по правам человека, и народные депутаты. Маловероятно, чтобы Европейский суд решил, что проведено эффективное расследование заявлений о пытках, о нарушениях права на справедливый суд. Расследования, собственно, не было вообще.

Судья Минасов упорно отклонял все ходатайства защиты. Он отказался вызывать судебных психологов после получения третьей, судьёй назначенной, экспертизы, которая опровергает экспертизы, проведённые в Луганском и Донецком научно-исследовательских институтах судебных экспертиз. Третья нашла в показаниях доказательства их «склонности» к преступлению, и Минасов решил этим удовлетвориться. 

Как уже отмечалось, его не беспокоило и то, что спустя почти два года гособвинитель изменил обвинительное заключение, чтобы убрать у всех подсудимых противоречащие обвинению алиби.

Даже в стране, где правоохранительные органы очень часто выбивают «явки с повинной» и где процент оправдательных приговоров снизился до уровня 0.15% (в 2012 году)количество нарушений в этом деле откровенно поражает.

В обращении, подписанном бывшими политзаключенными, адвокатами, правозащитниками и неравнодушными гражданами, мы писали о крайне негативном влиянии на украинское общество любого процесса, чей результат не зависит от вины подсудимых. То, что, вопреки всем нарушениям и отсутствию доказательств, суд вынес обвинительный приговор, подтверждает опасения, что уверения, данные Президенту по телевизору в августе 2010 г. о «раскрытии» дела перевесят все аргументы защиты о невиновности подсудимых

А это конец правосудия. 

Такі зміни до «Порядку обслуговування громадян залізничним транспортом» вніс Кабінет міністрів 6 березня своєю постановою №160, не зважаючи на численні протести правозахисних організацій. Постанова набуває чинності з 6 квітня. Квиток можна буде придбати, пред’явивши в касі документ, що посвідчує особу, або його копію, чи усно зазначивши в касі ім’я та прізвище пасажира, а при посадці до вагону треба буде пред’явити оригінал документа. Цікаво, що в переліку документів, які треба пред’являти, не вказаний студентський квиток. Невже забули включити? Щось не віриться. При цьому в квитках на проїзд у регіональних та приміських поїздах прізвище та ім’я особи не зазначаються. Безіменні квитки, придбані до 6 квітня, є дійсними.

Навіщо вони це роблять?

Міністерство інфраструктури стверджує, що іменні квитки потрібні для посилення контролю та безпеки під час проїзду. Любов українських чиновників до контролю відома, але чому ж тоді не хочуть посилювати контроль та безпеку в регіональних та приміських поїздах? І як наявність імені та прізвища в квитку підсилює безпеку пасажира?

Також міністерство стверджує що ця новація потрібна для оформлення електронних квитків і надасть можливість оформлювати поїздку через канали самообслуговування. Цей аргумент виглядає зовсім безглуздим, бо під час купівлі електронних квитків через Інтернет чи в автоматі ідентифікується особа платника, а не пасажира, і вводити дані пасажира до квитка нема потреби. В жодній країні ЄС немає такої практики, на всіх станціях є автомати для самообслуговування, що видають безіменні квитки.

Стверджують також, що запровадження іменних квитків ліквідує спекуляцію квитками та надасть можливість уникнути зловживань залізничників і пасажирів у разі виникнення страхових випадків. Проте зі страховими випадками успішно діяли і з безіменними квитками, а ось спекуляцію це тільки підсилить. Усі добре пам’ятають, як обходили ці правила до 2007 року, коли іменні квитки були скасовані: записували ім’я та прізвище і за 5 хвилин приносили необхідний квиток. Боротьба зі спекуляцією має бути спрямована проти організованих груп правопорушників, а не на обмеження можливості подорожувати.

Порушення прав людини

Введення іменних квитків, на нашу думку, здійснюється виключно з метою контролю правоохоронних органів за пересуванням пасажирів. Відомо, що інформація про подорож особи Х з міста А до міста Б в певний день автоматично потрапляє до бази даних про поїздки пасажирів. МВС навіть бажало ввести до квитків прізвище, ім’я, по-батькові, дату народження та номер документу, що посвідчує особу! Запровадження контролю пересування означає ставлення до всіх користувачів Укрзалізниці як потенційних правопорушників. Такі держави усюди в світі називаються поліцейськими.

Ефективність збору даних про пересування залізницею для боротьби зі злочинністю є дуже сумнівною. Адже очевидно, що організовані злочинні групи зможуть легко подолати перепони з іменними квитками, отже, серйозного впливу на розкриття злочинів важко очікувати.

Запровадження іменних залізничних квитків і збір інформації про пересування пасажирів масово порушує право на приватність. Ніхто не повідомляє пасажирів про ведення такої бази даних і не питає їхньої згоди на внесення та зберігання даних про їхні поїздки. Наявне ігнорування конституційної норми про збір інформацію про особу виключно з її згоди крім випадків, визначених законом. У жодному законі згадана база не визначена, її функціонування регулюється відомчими інструкціями. Відповідно, порушується також закон про захист персональних даних: мета збору та сам факт зберігання інформації в базі даних навіть не оприлюднені. Усе це створює можливості для зловживань, наприклад, для політично обумовленого контролю за пересуваннями пасажирів, зокрема, для стеження за пересуваннями представників опозиції, журналістів та громадських активістів.

Використання іменних квитків серйозно обмежить свободу пересування. Адже особа, документи якої, наприклад, вкрали, не може скористатися залізничним транспортом. Проте законодавство чітко визначає, що свобода пересування не може обмежуватися через відсутність тих чи інших документів.

Повсякденне життя людей суттєво ускладниться, особливо для організації групових подорожей або подорожей іноземців. Незручності принесе й неправильне внесення прізвища до квитка. Черги до залізничних кас збільшаться, оскільки час продажу квитків збільшиться вдвічі.

Загалом це нововведення свідчить про цілковите нерозуміння органами державної влади конституційного припису щодо головного обов’язку держави – утвердження і захисту прав людини. Спостерігаємо, навпаки, принизливе ставлення держави до своїх громадян, неповагу до прав людини та їх порушення.

28 березня Апеляційний суд Сумської області розглядав апеляційну скаргу Володимира Никоненка на вирок, винесений 14 січня Зарічним районним судом міста Суми – один рік обмеження волі за ч. 2 статті 296 Кримінального кодексу (КК) України (хуліганство).

Саме так районний суд кваліфікував дії Никоненка, який разом з Ігорем Ганненком вночі 8 червня 2011 року розмалювали стіни споруд в Сумах на стадіоні «Ювілейний» та декількох вулицях. Никоненко за допомогою заздалегідь виготовленого трафарету малював чорним кольором обличчя людини, а Ганненко ставив крапку червоного кольору на чолі. Никоненко в судовому процесі назвав цю крапку кришнаїтською цяткою, але суд вирішив, що це імітація сліду від кулі. Суд назвав нанесені зображення «образливими» та «непристойними». Зауважимо, що ані під час слідства, ані під час суду жодна людина не намагалася з’ясувати, чиє обличчя зображене на трафареті і, відповідно, на малюнках, хоча це обличчя вочевидь схоже на обличчя Президента України. Ігор Ганненко отримав покарання 1 рік та 8 місяців позбавлення волі так само за ч. 2 статті 296 КК, але апеляційну скаргу не подавав.

В апеляційній скарзі Никоненка стверджувалося, що його дії неправильно кваліфіковані судом як хуліганські, оскільки відбувались у нічний час, у відсутність будь-яких осіб, не супроводжувались вигуками та нецензурною лайкою. Усе це виключає ознаку хуліганства – «грубого порушення громадського порядку з мотивів явної неповаги до суспільства, що супроводжується особливою зухвалістю чи винятковим цинізмом» . Жодна фізична чи юридична особа не заявила про те, що відносно них був вчинений злочин, у справі відсутні потерпілі та відсутні будь-які шкідливі наслідки. Все м. Суми розмальоване різного роду графіті, в тому числі і нецензурного характеру, але це нікого не обходить та не переслідується в кримінальному чи адміністративному порядку. Тому вирок відносно Никоненка В. В. необхідно змінити та закрити відносно нього справу за вчинення хуліганства. Дії Никоненка носили характер дрібного правопорушення.

Прокуратура подала зустрічну апеляційну скаргу на вирок, в якій вимагала більш жорсткого покарання для Никоненка – 1 рік позбавлення волі, Ганненка – 2 роки позбавлення волі.

Апеляційний суд не задовольнив обидві апеляційні скарги та залишив у силі вирок суду першої інстанції. Питання, хто зображений на малюнку, так само не розглядалося. Вирок набув законної сили. Никоненко має намір подати касаційну скаргу.

Доречно згадати, що суд першої інстанції розглядав і інші епізоди за участі Ганненка, у яких Никоненко не брав участі і взагалі, за його словами, не знав.

У грудні 2010 року Ганненко та ще двоє молодиків обкидали поліетиленовими пакетами з фарбою світло-коричньового кольору фасад будівлі Сумського благодійного єврейського центру «Хесед Хаїм». У квітні 2011 року вони ж кинули у фасад цієї ж будівлі скляні цоколі з чорною фарбою. 29 серпня 2011 року Ганненко з другом написали HOME! і поруч намалювали свастику на гуртожитку для іноземних студентів. Після того вони розбили вікно, підпалили димову шашку і вкинули її до кімнати гуртожитку, де знаходилися три студентки з Нігерії. Розпочалася пожежа, згоріли меблі, ліжка та інше майно Сумського університету, особисті речі та кошти студенток. Ідучи додому, Ганненко малював надписи на асфальті та стінах споруд – «ЧУРКИ ДОМОЙ, NS-WP.WS», «BLACK SHIT GO HOME NS-WP.WS».

Двоє посправників Ганненка отримали 2 роки позбавлення волі за ч. 2 та ч. 4 статті 296 КК. Оскільки вони знаходилися під вартою в СІЗО під час слідства та суду, вони вже мають у вересні цього року вийти на свободу. Ганненко був на підписці про невиїзд, суд врахував, що на час скоєння злочину він ще був неповнолітнім. Зауважимо, що покарання могло бути значно суворішим, якби слідство і суд розглядали їхні злочини за статтею 161 КК України як скоєні на ґрунті ненависті.

11 квітня 2013 року було оприлюднене рішення Європейського суду з прав людини в справі Вєренцова проти України. Суд пропонує українській владі невідкладно врегулювати ухвалити закон, який регулював би порядок інформування про підготовку мітингу, визначав мотиви й порядок дій влади для обмеження такого права.

Нагадаємо, Олексій Вєренцов отримав три доби адміністративного арешту за проведення мирної акції під прокуратурою м. Львова та відмову підкоритися міліціонерам, які вимагали захід припинити. Таке рішення прийняв Галицький районний суд м. Львова, не надавши Вєренцову можливості запросити адвоката. Згодом стало відомо, що Львівський апеляційний суд теж вважає, що на мирні зібрання потрібен дозвіл влади. Справа Вєренцова була підтримана Фондом стратегічних справ Української Гельсінської спілки з прав людини.

Європейський суд з прав людини зазначив, що справа Вєренцова виявляє структурну проблему, а саме законодавчу прогалину стосовно свободи мирних зібрань, яка залишається в Україні з часів розпаду Радянського Союзу. єдиним існуючим документом, який на сьогодні встановлює порядок проведення демонстрацій, є Указ, який був прийнятий у 1988 році в СРСР (надалі – Указ 1988 року), який зазвичай не визнається українськими судами як такий, що підлягає до застосуванню. Тому, відповідно до статті 46 (обов’язкова сила рішень та їх виконання), Суд запропонував Україні терміново реформувати її законодавство та адміністративну практику з метою визначення вимог до організації та проведення мирних демонстрацій, так само як і підстави для їх обмеження.

В рішенні Європейський суд з прав людини, серед іншого, послався на дані УГСПЛ щодо заборони мирних зібрань в Україні, зокрема Суд зазначає: "За даними Української Гельсінської спілки з прав людини в 2012 році українська влада намагалися обмежити мирних зібрань в 358 випадках і в 90% випадків їм це вдалося".

За порушення свого права пан Вєренцов отримає від України 6000 євро.

Представником у справі в Європейському суді з прав людини був Володимир Яворський, член правління УГСПЛ. Він переконаний, що «виконання цього рішення вимагає від України прийняття закону, що чітко регулював би порядок мирних зібрань, а також змінити статтю Кодексу про адміністративні правопорушення щодо порушення порядку організації мирних зібрань. Також це рішення знову вчергове піднімає проблеми порушення права на справедливий суд під адміністративного затримання особи і означає, що більшість арештованих учасників несанкціонованих мітингів можуть розраховувати на перемогу в Страсбурзі – як правило, їм інкримінують порушення ст.185-1 КоАП".

Максим Лациба, Координатор партнерства «За свободу мирних зібрань» вважає, що відсутність закону, що регулює свободу мирних зібрань, становить загрозу для українських активістів. Прикладом цього він назвав свавілля міліції проти «Демократичного альянсу» в Межигір’ї та харківські події з перекриттям трамваями доступу до місця проведення мирної акції. Пан Лациба вважає, що якщо громадські організації не підготують закон, його напишуть представники провладної партії.

Виконавчий директор УГСПЛ Аркадій Бущенко зазначив, що УГСПЛ має намір адвокатувати якнайскоріше ухвалення ліберального закону щодо забезпечення свободи мирних зібрань і готова сприяти підготовці законопроекту, ґрунтуючись на багаторічних розробках своїх експертів та висновках Європейського суду і інших міжнародних експертних висновках. Він також зазначив, що УГСПЛ підтримає справу щодо перегляду притягнення пана Вєренцова до адміністративної відповідальності.

15.04.2013

11 квітня 2013 року було оприлюднене рішення Європейського суду з прав людини в справі Вєренцова. 

Нагадаємо, Олексій Вєренцов отримав три доби адмінарешту за проведення мирної акції під прокуратурою м. Львова та відмову підкоритися міліціонерам, які вимагали захід припинити. Таке рішення прийняв Галицький районний суд м. Львова, не допустивши в судове засідання адвоката Вєренцова. Згодом стало відомо, що Львівський апеляційний суд теж вважає, що на мирні зібрання потрібен дозвіл влади.

Цікаво, що посилання  адвоката УГСПЛ, який захищав Верєнцова, на Європейську конвенцію з прав людини апеляційний суд назвав надуманими і безпідставними.

Європейський Суд з прав людини зазначив що справа Вєренцова "виявляє структурну проблему, а саме законодавчу прогалину стосовно свободи мирних зібрань, яка залишається в Україні з часів розпаду Радянського Союзу. Дійсно, єдиним існуючим документом, який на сьогодні встановлює порядок проведення демонстрацій, є Указ, який був прийнятий у 1988 році в СРСР (надалі – Указ 1988 року), який зазвичай не визнається українськими судами як такий, що підлягає до застосування. Тому, відповідно до статті 46 (обов’язкова сила рішень та їх виконання), Суд запропонував Україні терміново реформувати її законодавство та адміністративну практику з метою визначення вимог до організації та проведення мирних демонстрацій, так само як і підстави для їх обмеження".

"Хоча Суд визнав, що країні потрібен певний час аби встановити власну законодавчу базу протягом перехідного періоду, зокрема такого, через який наразі проходить Україна, він не міг погодитися з тим, що затримка більш як на 20 років була виправданою, особливо коли це стосується такого основоположного права як свобода мирних зібрань". 

В рішенні Європейський суд з прав людини також послався на дані УГСПЛ щодо заборони мирних зібрань в Україні, зокрема Суд зазначає: "За даними Української Гельсінської спілки з прав людини в 2012 році українська влада намагалися обмежити мирних зібрань в 358 випадках і в 90% випадків їм це вдалося". Також суд послався на рішення апеляційного суду м. Київа, який визнав незаконним зобов'язання, яке встановила КМДА, попереджати про проведення мирних зборів за 10 днів (ця справа також була підтримана УГСПЛ).

За порушення свого права пан Вєренцов отримає від України 6000 євро

Представником у справі в Європейському суді з прав людини був Володимир Яворський, член правління УГСПЛ. Як зазначає пан Яворський: "Виконаня цього рішення вимагає від України прийняття закону, що чітко регулював би порядок мирних зібрань, а також змінити статтю Кодексу про адмінстративні правопорушення щодо порушення порядку організації мирних зібрань. Також це рішення знову вчергове піднімає проблеми порушення права на справедливий суд під адмінстративного затримання особи".

Справа Вєренцова була підтримана Фондом стратегічних справ Української Гельсінської спілки з прав людини.

Рішення суду англійською знаходиться за ЦИМ посиланням.

11.04.2013

В рамках проекту з моніторингу порушень прав людини на ґрунті расизму й дискримінації, здійснюваного на Слобожанщині за підтримки німецького Фонду «Пам’ять, відповідальність і майбутнє» (EVZ), громадською організацією «Центр правових та політичних досліджень «ДУМА» було спрямовано запит на інформацію до управління МВС України в Сумській області.

Запитувалась інформація щодо кількості порушених кримінальних справ та відкритих кримінальних проваджень за злочини, вчинені з мотивів расової, національної чи релігійної нетерпимості, а також кількості скарг іноземних громадян на побиття, незаконне затримання їх працівниками УМВС України в Сумській області в 2012 р.

У відповіді, що надійшла зі слідчого управління УМВС України в Сумській області, зазначалося, що протягом 2012 р. злочинів, вчинених з мотивів расової, національної чи релігійної нетерпимості, не реєструвалося:

Дивною виглядала лише теза з міліцейської відповіді щодо того, що скарг від іноземних громадян на побиття та незаконне затримання до СУ (слідчого управління) УМВС не надходило. Дивною тому, що скарги на незаконні дії з боку правоохоронців, як правило, поступають до інспекції з особового складу, відділу внутрішньої безпеки та інших контрольних підрозділів міліції, але аж ніяк не до слідчого управління.

Довелося надсилати повторний запит, після чого наприкінці березня 2013 р. прийшла відповідь, у якій уточнювалося, що «скарг від іноземних громадян, про побиття та незаконне їх затримання, до УМВС області не надходило».

То ж можна зітхнути з полегшенням, вважаючи, що на Сумщині нарешті запанували міжнаціональне порозуміння та толерантність, а расизм з ксенофобією сконали назавжди? На жаль, як свідчить практика, відсутність кримінальних справ за статтями, в ознаках кваліфікації яких містяться расистські та ксенофобські мотиви, далеко не завжди означає відсутність самих таких злочинів.

Достатньо згадати, що за підпал неонацистами гуртожитку Сумського державного університету, в якому проживали чорношкірі студентки з Нігерії, що стався у серпні 2011 р., кримінальну справу спочатку було порушено… за ч. 2 ст. 194 Кримінального кодексу України (умисне знищення або пошкодження майна).

Вже пізніше, коли молодики ще й стали малювати містом графіті з портретом людини, схожої на президента Януковича, порушили кримінальну справу за ст. 296 КК України (хуліганство) – за різними епізодами, одним з яких і був згаданий вище підступний напад на гуртожиток.

Але ніяких «умисних дій, спрямованих на розпалювання національної, расової чи релігійної ворожнечі та ненависті, на приниження національної честі та гідності», що є ознаками злочину за ст. 161 КК України, у діях зловмисників, які через свої неонацистські погляди ледь не позбавили життя безневинних студенток з Африки, правоохоронці не побачили (або не захотіли побачити).

Сум бере від таких сумських практик.

Права людини зазвичай порушує держава і її органи. На сьогоднішній день в Україні багато державних установ, яким можна дорікати в тому, що вони порушують наші права – це і МВС, і прокуратура, і суди. Але так було завжди. А ось те, що на перше місце в цьому сумному змаганні вийде Міністерство охорони здоров’я (МОЗ), навряд чи хтось міг передбачити. Так, на сьогодні МОЗ – найбільший порушник прав людини. І порушує воно головне право – на життя.

Розпочавши так звану медичну реформу, без будь-яких серйозних досліджень і висновків спеціалістів, МОЗ за рік домоглося того, що в пілотних регіонах зросла дитяча смертність, що без медичної допомоги залишилися жителі багатьох райцентрів. На Дніпропетровщині закриття стаціонарів і пологових будинків призвело до того, що жінки не встигають доїхати до лікарні і народжують дітей просто під ялинками. В селах відроджується інститут баб-повитух.

Ще гірша ситуація складається із сімейними лікарями. Сімейні лікарі, за абсурдним рішенням МОЗ, повинні лікувати всіх: від немовлят до дорослих членів сімей. Абсурдним, тому що перепідготовка лікарів триває… 6 місяців! У якій ще країні лікар-педіатр навчається 6 місяців? Бо терапевти та лікарі-фахівці (кардіологи, отоларингологи тощо) – не педіатри, і не можуть розібратись в хворобах дітей. 6-місячні курси підвищення кваліфікації, які проходять сімейні лікарі, зазвичай нічого їм не дають. І терапевти, перекваліфіковані в сімейні лікарі, просто безпорадні, коли стикаються з дитячими хворобами. І нікому з чиновників, які започаткували цю, так звану, медичну реформу, не спадає на думку, що педіатрія – це окрема професія, що педіатрії навчаються багато років в медичних вузах, а потім ще майбутні педіатри проходять відповідну практику, а навчити бути педіатром за кілька місяців просто неможливо. Не тільки на Дніпропетровщині, а й в усіх «пілотних» регіонах, де запроваджена медична реформа – це є однією з найболючіших проблем.

За даними Держкомстату три з чотирьох домогосподарств, які потребують медичної допомоги, не мають змоги її отримати. З них 84% через високу вартість лікування, а 9% (у селах 17%) внаслідок того, що потрібних фахівців просто немає. Селянам особливо не пощастило унаслідок закриття значної кількості ФАПів – фельдшерсько-акушерських пунктів і реорганізації повноцінних лікарень на сімейні амбулаторії. Тепер щоб отримати допомогу вузького спеціаліста, мешканцям сіл доводиться їздити іноді за сотню кілометрів. Така відстань, та ще жахливий стан селищних доріг і транспорту, вже позбавили чималу частину населення гарантованого медичного обслуговування. В пілотних регіонах масово закриваються медичні заклади. Це називається «оптимізацією». Передбачається, що створення єдиної медичної ланки – великого стаціонару на весь район, наблизить хворих до лікарів, але насправді це призвело до того, що отримати фахову допомогу стає неможливим.

В Харківській області, хоча вона не входить до «пілотних» регіонів, закрили великий стаціонар в Борках, чим позбавили медичної допомоги 15 тисяч жителів як Борок, так і навколишніх сел.

Добиратись до районної лікарні в м. Зміїв дуже далеко, на це витрачається цілий день через автобус, який ходить до Зміїва дуже рідко. Дуже довго доводиться очікувати на швидку допомогу, яка приїжджає з м. Зміїв через 1, 5 – 2 години. Мешканці Борок і навколишніх сел пишуть в усі інстанції з вимогою припинити цей шкідливий для людського здоров’я і життя експеримент. Але, наразі нічого не змінилося: закритий стаціонар так і не відкрили, і що буде далі – невідомо. А в «пілотних» регіонах Київщини, Вінниччини, Донеччини, Дніпропетровщини ці процеси відбуваються масово. Масово закривають районні лікарні, спеціалістів переводять до однієї лікарні на весь район, куди  просто неможливо швидко дістатися. Окрім того, до спеціалістів в цих лікарнях утворилися величезні черги.

Ще більш сумнівною є реформа швидкої допомоги. Депутати, не дочекавшись оголошення результатів медичної реформи, прийняли ще один експериментальний закон «Про екстрену медичну допомогу». До кінця 2013 року в центрах екстреної медичної допомоги (ЕМД) мають об’єднатися швидка, медицина катастроф і санавіація. При цьому відділення і центри ЕМД лише починають створювати, а закон працює з 1 січня 2013 року.

Передбачається, що на дошпитальному етапі екстрену медичну допомогу надаватимуть виключно фельдшерські бригади за прикладом США. В українських реаліях це означає, що хворих будуть просто перевозити від дому до лікарні ЕМД. При тому, що 65% смертей в Україні стають внаслідок серцево-судинних захворювань. Це вказує на необхідність збереження спеціалізованої кардіореанімаційної служби.

Залишається відкритим питання з парком машин швидкої допомоги. Значна кількість машин є застарілими і не можуть виконувати своїх функцій. А кошти на придбання нових машин в бюджеті не передбачено.

Взагалі, реформування галузі повинно було б початись із залучення у галузь додаткових коштів, що неможливо без введення обов’язкового медичного страхування. Майже всі розвинуті країни мають систему охорони здоров’я з обов’язковим медичним страхуванням. Це дозволяє мати окремі кошти на медицину. Прогресивний характер страхування (чим більше статки – тим більше внески) дозволяє надавати фахову безкоштовну медичну допомогу соціально незахищеним верствам населення. Обов’язкове медичне страхування є і в Росії. Отже, українським законотворцям не треба нічого вигадувати – можна подивитись на досвід сусідніх країн. Але чомусь ми вперто наступаємо на граблі, які звуться «медичною реформою». Держава просто демонструє, що їй байдуже здоров’я і життя населення. Ось чому МОЗ є зараз лідером порушень прав людини. Враховуючи те, що населення України невпинно скорочується, всі ці експерименти, на мій погляд, є прямим злочином, за який винні в ньому мають відповідати.

Сегодня Николаю Кузьмичу Козыреву исполнилось 75 лет. Но кто отважится дать ему эти годы? Да никто! Он гораздо моложе и внешне, и внутренне.

Почему так получается?

Человек стареет и разрушается всегда. Недавно умерший Григорий Померанц, чуть-чуть не доживший до своего 95-летия, как-то заметил, что личность сохраняется и развивается, только если она противостоит потоку. Даже в сравнительно спокойные времена она разрушается, если человек  плывет по течению.

Я думаю, что секрет молодости Николая Кузьмича в том, что он всегда был готов плыть против течения и всегда делал это. В том, что независимость мышления, постоянная напряженность духовных исканий, нацеленность на поиск своих собственных ответов на вопросы, которое ставило время, держали его в тонусе, закаляли и развивали его ум и талант. К нему в полной мере применимо пушкинское «самостоянье человека».

С днем рождения, Николай Кузьмич! Будьте здоровы и оставайтесь всегда таким же молодым!

Так буває, що якась подія раптом мимовільно зв’язує сьогодення з минулим і викликає з пам'яті те, що, здавалося, вже призабуте.

Таким собі психологічним камінчиком, що несподівано збудив давні спогади, стала згадка про незвичайний перфоманс під час Х Міжнародного фестивалю документального кіно про права людини (Юрій Чумак, X Docudays: право на кіно про права).

Театралізація зі спецназом, звичайно, цікавий мистецький прийом.

Ось тільки не хотілося б, щоб те, що відбувалося як вистава, стало реальністю.

Адже ще відносно недавно ми жили в країні, де заборони вважалися нормою, а на правду поширювалося табу. І все ж навіть тоді, нехай довгим шляхом, манівцями, слабкими не завжди помітними на перший погляд джерельцями, вона пробивалася до суспільства.

Бо людина завжди має право на правду і прагне її.

Книга із бібліотеки

Юність тих, кому сьогодні п’ятдесят і більше, проходила без Інтернету, серіалів і барів. Ми переважно читали. Причому – запоєм. Бібліотека була тим кладезем, до якої вирушали за літературою.

Тоді наше педагогічне училище у Немирові Вінницької області, якого вже сьогодні, на жаль, немає, роз’їжджалося на літні канікули. Візит до районної книгозбірні входив в обов’язкову програму перед поїздкою додому. Бо у батьківській бібліотеці дві третини книг були все-таки вчительськими - з математики та філології, а будь-яка нова художня література, що там з’являлася, перечитувалася дуже швидко.

Підбирати книги на літо допомагала знайома бібліотекарка. Вона й винесла кілька томиків з запасників.

Читала собі одну за одною книги, і на традиційне запитання домашніх: «Що читаєш?» показувала обкладинку чергового літературного твору. Того, очевидно, вистачало батькам, щоб контролювати моє домашнє читання.

Та коли черга дійшла до «Собору» Олеся Гончара, який також виявився у стосику бібліотечних книг, мене раптом запитали, де взяла книжку? Це було якось незвично і несподівано.

Що з книгою «щось не так», зрозуміла й випадково почувши, як мати говорить батькові про мене: «Десь взяла «Собор», хоч повідомила ж їй, що книжка бібліотечна…

Згодом вона мені, мабуть, після якихось своїх роздумів, все-таки сказала, що «Собор» - книга заборонена.

Тільки через багато років, коли більш відкритими стали суспільні процеси, вдалося дізнатися про те цькування, якого зазнав і автор, і твір, який представляли, як антирадянський та націоналістичний.

Щоправда й сьогодні не впевнена випадково опинився томик з «Собором» у тих бібліотечних книгах чи ні?

Можливо, це самий той момент, про який написав Олесь Гончар у своїх «Щоденниках», що «вся Україна в міру можливого захищала себе як націю».

Ім’я, що не забулося

У сімдесятих роках минулого століття популярними були зльоти творчої молоді. Хай би яким не було ідейне спрямування цих офіційних зібрань, але більш важливим видається той факт, що юнь, котра з’їжджалася на них, мала змогу поспілкуватися між собою неформально. Дівчата та хлопці кучкувалися «за інтересами», ділилися не тільки творчими планами, а й розповідали про щось десь побачене чи почуте.

Саме в такому гуртку й довелося вперше почути ім’я Бориса Чичибабіна. Якийсь хлопчина розказував, що в Харкові є такий дуже талановитий поет, прочитав його вірші з невеличкого блокнота.

Згодом на прохання дати вірші Бориса Чичибабіна що в училищній, що в районній бібліотеках сказали, що такого поета не знають. Тоді вирішила: або хлопець щось переплутав і неправильно назвав прізвище, чи, може, поет місцевий, маловідомий. Коли про нього не знають навіть у бібліотеках…

І забулися почуті колись вірші, але ім’я поета таки залишилося в пам'яті. Тож спогад про нього сплив дуже швидко, коли вже в кінці вісімдесятих про Бориса Чичибабіна заговорили відкрито, коли його життєвому і творчому шляху, сповненому трагізму, почали присвячувати окремі передачі.

Зазвучали й вірші колись замовчуваного поета, звістка про якого навіть в тоталітарні 70-і якимсь шляхом таки «добралася» з  Харкова до Вінниччини - з одного кінця України - до іншого. 

«Зоряний корсар»…

Книгу Олеся Бердника «Зоряний корсар» приніс однокурсник. Дав почитати під великим секретом і попередив, що показувати нікому не можна, бо книга заборонена.

І знову ж таки можна лише подивуватися тому, як докочувалися до далеких від столиці країв такі звістки. Адже навряд десь там у сільській родині читали офіційний наказ Головного управління охорони державних таємниць у друку при Раді Міністрів СРСР №31 з приміткою «для службового користування»: «Вилучити з бібліотек загального та спеціального користування і книготорговельної мережі СРСР книги Бердника Олександра Павловича (Олеся Бердника)».

Але ж про заборону знали. Та навіть знаючи про неї, зберігали у власній домашній бібліотеці книгу, на яку було накладено вето, дозволяли її читати своїм дітям, не забороняли «відпускати книгу в народ».

Чи ризикували? Чи ризикувала бібліотекарка, яка винесла з запасників заборонений «Собор»? Чи ризикував хлопчина, котрий розповідав про Бориса Чичибабіна і тим більше читав його вірші?

Відповідь на ці питання однозначна: «Так». КДБ постійно відслідковувало творчо-літературний процес «от Москвы до самых до окраин». На підтвердження цього ще один випадок.

Якось до педучилищної бібліотеки прийшов незнайомий молодий чоловік. Практично відразу нас всіх, відвідувачів, попросили покинути приміщення і прийти пізніше. Згодом одна з бібліотекарок, з якою мала дружні стосунки, під великим секретом розповіла, що чоловік той - з КДБ. Ходив в училищі серед персоналу якийсь самодрук. Хтось «стукнув». От «органи безпеки» й розбиралися: що читали, де взяли, хто читав, чи залучали до цього студентів?

Той «самвидав» був, очевидно, не надто кримінальним, бо ніяких заходів впливу ні до кого, здається, не вживалося. Всі залишилися на своїх місцях. Обійшлося лише «КДБістською профілактичною виховною роботою».

Коли приходять на пам'ять такі моменти, не хочеться, щоб це повторювалося й сьогодні. А тому, можливо, частіше потрібно влаштовувати такі перфоманси, як той, що відбувся під час відкриття кінофестивалю. Вони нагадуватимуть, що заборонити правду неможливо, бо в житті спрацьовує закон, коли будь-яка дія  викликає протидію. Більшу чи меншу – це вже інше питання.