После отставки Премьер-министра, следствием которой является отставка всего состава Кабинета Министров Украины, Президент Украины поручает ВСЕМУ составу Кабинета Министров Украины (в том числе – и Премьер-министру) продолжать исполнять свои полномочия до момента сформирования нового состава Кабинета Министров Украины (но не более 60 дней – в соответствии с частью 5 со статьей 115 Конституции Украины). Президент Украине не имеет полномочий поручать исполнение обязанностей Премьер-министра никакому иному члену правительства. В соответствии с Законом Украины «О Кабинете Министров Украины» единственным основанием временного исполнения обязанностей Премьер-министра Украины первым вице-премьер-министром Украины является смерть Премьер-министра. Во всех иных случаях досрочного прекращения полномочий Кабинета Министров Украины, И.О. первого вице-премьер-министра Украины может только председательствовать на заседании правительства в случае отсутствия И.О. Премьер-министра Украины. 

Продолжение исполнения своих полномочий всем составом Кабинета Министров Украины, находящимся в отставке, - это не право, а конституционная обязанность как Премьер-министра, отставка которого принята Президентом Украины, так и всех вице-премьер-министров и всех министров Украины.

Справка об авторе: Федор Вениславский, кандидат юридических наук, специалист в сфере конституционного права Украины, г. Харьков

У будь-якій сучасній демократичній державі Конституція вважається актом установчої влади народу, який шляхом її прийняття насамперед закріплює: а) безумовні соціальні і правові цінності, які визнаються й поділяються переважною більшістю громадян держави, виступають консолідуючою основою її народу; б) права людини і основоположні свободи, реалізація яких покликана забезпечити гідні умови її життя у суспільстві і державі; в) чіткі правові межі, за які держава, її органи та посадові особи не можуть виходити за жодних обставин.

Системний аналіз змісту ст. 5 Конституції України, відповідно до якої «носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ», дозволяє зробити однозначний висновок, що Конституція України поза всяким сумнівом також є актом реалізації установчої влади Українського народу. Такий висновок повністю підтверджується і правовою позицією Конституційного Суду України (єдиного органу, наділеного правом офіційно тлумачити Конституцію і Закони України), сформованою у його Рішенні від 3 жовтня 1997 року (справа про набуття чинності Конституцією України), де Конституційний Суд України зазначив, що «Конституція України як Основний Закон держави за своєю юридичною природою є актом установчої влади, що належить народу. Установча влада народу по відношенню до так званих установлених влад (законодавчої, виконавчої та судової – прим. наша) є первинною» (абзаци 2 та 3 пункту 2 мотивувальної частини).  

Таким чином, Основний Закон України, як акт установчої влади Українського народу, закріпив безумовні соціальні і правові цінності які є загальнообов’язковими і для кожної людини, і для суспільства, і для держави та її органів, та одночасно визначив їх ієрархічне співвідношення між собою. Більше того, за своєю політико-правовою природою і головним призначенням у державно-організованому суспільстві, Конституція, передусім, вважається актом, який покликаний обмежити державу від свавільного втручання у сферу індивідуальної свободи людини та у сферу вільного функціонування інститутів громадянського суспільства. Адже, на відміну від людини, якій дозволяється будь-яка поведінка, прямо не заборонена законом, органи державної влади, органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи зобов’язані діяти лише на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами, що, власне й закріплено частиною 2 статті 6 та частиною 2 ст. 19 Конституції України –  нормами, що також відноситься до системи базових конституційних цінностей.

Не маючи на меті здійснити повний та детальний аналіз дотримання усіх базових цінностей, що закріпив Основний Закон України, акцентуємо увагу лише на найважливіших з них, оскільки саме відверте і системне їх порушення є найболючішим для усіх і кожного, та одночасно – найнебезпечнішим для демократичної, правової держави, якою народ проголосив Україну.

Насамперед слід відмітити, що засади ієрархії усіх соціальних цінностей визначено статтею 3 Конституції України, яка проголосила людину, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпеку найвищою соціальною цінністю, а утвердження і забезпечення її прав і свобод – головним обов’язком держави, встановила відповідальність держави перед людиною за свою діяльність. Тобто серед усіх конституційних цінностей пріоритет належить саме ідеї найвищої соціальної цінності людини. І зовсім не випадково Розділ ІІ Конституції України «Права, свободи та обов’язки людини і громадянина» є найбільшим за змістом, а стаття 22 Основного Закону України, проголосивши, що «конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані» прямо забороняє при прийнятті нових законів або при внесенні змін до чинних законів звужувати зміст і обсяг існуючих прав і свобод. Що означає «звуження змісту і обсягу існуючих прав і свобод» розтлумачив Конституційний Суд України у своєму Рішенні від 22 вересня 2005 року (справа про постійне користування земельними ділянками):  «Скасування конституційних прав і свобод – це їх офіційна (юридична або фактична) ліквідація. Звуження змісту та обсягу прав і свобод є їх обмеженням. У традиційному розумінні діяльності визначальними поняття змісту прав людини є умови і засоби, які становлять можливості людини, необхідні для задоволення потреб її існування та розвитку. Обсяг прав людини – це їх сутнісна властивість, виражена кількісними показниками можливостей людини, які відображені відповідними правами, що не є однорідними і загальними. Загальновизнаним є правило, згідно з яким сутність змісту основного права в жодному разі не може бути порушена» (абзац четвертий, підпункту 5.2. мотивувальної частини).

Виходячи з таких основоположних ідей спробуємо здійснити неупереджений конституційно-правовий аналіз політичної ситуації в Україні в хронологічній послідовності за останніх два місяці.

Як відомо, причиною перших мирних масових акцій в Україні була різка зміна напрямку зовнішньої політики України, здійснена Президентом України та Кабінетом Міністрів України наприкінці листопада 2013 року, що проявилося у відмові глави держави від підписання угоди про асоціацію України з Європейським Союзом. Як абсолютно слушно зазначали у зв’язку з цими подіями у своїх коментарях відомі і в Україні, і за її межами правознавці Володимир Буткевич та Всеволод Речицький, Кабінет Міністрів України, ухваливши 21 листопада 2013 р. Розпорядження № 905-р «Про призупинення  процесу підготовки до укладання Угоди про асоціацію між Україною, з однієї сторони, та Європейським Союзом, Європейським Співтовариством з атомної енергії та їх державами-членами, з іншої сторони», відверто порушив пункт 5 частини першої статті  85 Конституції України, за якою «визначення засад внутрішньої і зовнішньої політики» відноситься до повноважень Верховної Ради України», та статтю 11 Закону України «Про засади внутрішньої і зовнішньої політики» від 1 липня 2010 р., відповідно до якої «забезпечення інтеграції України в європейський політичний, економічний, правовий простір з метою набуття членства в Європейському Союзі» віднесено до засад зовнішньої політики України. Тобто уряд демонстративно вийшов за межі своїх конституційних повноважень, відверто порушивши одну з основоположних конституційних вимог – функціонування органів державної влади у встановлених Конституцією України правових межах. Так само й Президент України, відмовившись 28-29 листопада від підписання цієї угоди порушив свою присягу, текст якої закріплено статтею 104 Конституції України. Відповідно до присяги він, зокрема, зобов’язувався додержуватися Конституції і Законів України (у тому числі – й Закону України «Про засади внутрішньої і зовнішньої політики» – прим. наш).

Другою знаковою подією в аспекті нашого аналізу став показово жорстокий і абсолютно необґрунтований розгін в ніч з 29 на 30 листопада 2013 року мирної на той час акції протесту на майдані Незалежності у місті Києві. Працівники спецпідрозділу міліції громадської безпеки «Беркут», намагаючись звільнити майдан Незалежності, продемонстрували цинічну зневагу до людини, її честі і гідності, недоторканності і безпеки (як найвищої соціальної цінності в Україні), й одночасно – відверте й публічне порушення цілої низки статей Закону України «Про міліцію», та Постанови Кабінету Міністрів України від 27 лютого 1991 року № 49, якою затверджено «Правила застосування спеціальних засобів при охороні громадського порядку» (якими, зокрема, заборонено нанесення гумовими і пластиковими кийками ударів по голові, шиї, животу, статевих органах). Таким чином, такі дії є свідченням відвертої зневаги та цинічного порушення працівниками міліції щонайменше двох базових конституційних цінностей: ставлення до людини як до найвищої соціальної цінності та суттєвий вихід органу державної влади (яким є органи міліції) за межі законодавчо визначених повноважень. Більше того, такі дії безсумнівно містять склад цілої низки злочинів, передбачених Кримінальним кодексом України.

Не менш показовою є відсутність фактично будь-якої реакції на вказані відверті порушення закону працівниками міліції з боку міністра внутрішніх справ України, який, відповідно до статті 7 Закону України «Про міліцію» здійснює керівництво всією міліцією України, а відповідно до підпункту 5) пункту 11 Положення про Міністерство внутрішніх справ України, затвердженого Указом Президента України від 6 квітня 2011 року, організовує та контролює виконання Конституції та законів України, актів і доручень Президента України, актів Кабінету Міністрів України в органах внутрішніх справ, та Президента України, як гаранта додержання прав і свобод людини і громадянина. Адже Президент України, відповідно до пункту 10 статті 106 Конституції України має конституційне право прийняти одноособове рішення про припинення повноважень як всього складу уряду України, так і окремих міністрів. А отже, відсутність з його боку будь-якої реакції на дії працівників міліції та, відповідно, на бездіяльність міністра внутрішніх справ України може бути розцінена, з одного боку, як мовчазне схвалення відвертого порушення базових конституційних цінностей, а з другого, знову ж таки – як пряме порушення присяги, якою він, зокрема, взяв на себе зобов’язання «обстоювати права і свободи громадян».

Третя знакова подія – прийняття Верховною Радою України 16 січня 2014 року з відвертим порушенням процедури, встановленої Законом України «Про Регламент Верховної Ради України», низки Законів України, спрямованих на: а) відверте обмеження, звуження змісту і обсягу існуючих конституційних прав і свобод людини (права на мирні масові зібрання; свободи пересування; свободи слова, свободи зібрань, свободи об’єднань тощо); б) посилення відповідальності за порядок організації і проведення масових заходів – при тому, що власне законодавчої регламентації цього порядку в Україні не існує взагалі, оскільки за усі 23 роки незалежності так і не ухвалено закону про свободу мирних зібрань; в) істотне розширення повноважень органів державної влади, надання їм права обмежувати права людини без судового рішення (наприклад, надання Національній комісії з питань зв’язку та інформатизації права приймати рішення про обмеження доступу абонентів до мережі Інтернет). При цьому, незважаючи на відверте порушення процедури ухвалення зазначених Законів, очевидну неконституційність багатьох їх положень, Президент України їх підписав і офіційно оприлюднив, свідомо розділивши з парламентською більшістю політичну відповідальність за їх прийняття, і, відповідно, черговий раз продемонстрував відверту зневагу до базових конституційних цінностей.

Четверта знакова подія, яка найбільш очевидно демонструє зневагу влади до конституційних цінностей, є загострення масових акцій протесту та переростання їх у відкрите силове протистояння. Безумовно, неприпустимим є застосування сили як з боку протестувальників, так і з боку працівників органів внутрішніх справ України. При цьому, все таки необхідно акцентувати увагу саме на діях останніх, як представників органів державної влади, які зобов’язані діяти у чітко визначених правових межах, навіть здійснюючи заходи по охороні чи відновленню громадського порядку в надзвичайних умовах, якими, поза всяким сумнівом, є події, що розгортаються в Україні. Однак, як свідчить практика, саме дії правоохоронців черговий раз продемонстрували повну зневагу до людини, її життя і здоров’я, честі і гідності, недоторканності і безпеки як найвищої соціальної цінності, повний і зухвалий вихід органів влади за межі своїх повноважень і відсутність будь-якої адекватної реакції на ці дії як з боку міністра внутрішніх справ України, органів, до повноважень яких віднесено нагляд за діяльністю органів внутрішніх справ, так і з боку Президента України. Визнаним владою фактом є смерть щонайменше чотирьох учасників акцій протесту. Ефіри телеканалів заповнені документально підтвердженими сюжетами про цілеспрямоване і масове заподіяння працівниками міліції тяжких тілесних ушкоджень учасникам акцій протесту (наприклад, втрата багатьма з них зору на одне око); про відверті й демонстративно публічні приниження честі й гідності людини, застосування щодо неї катування (роздягання людини догола на п’ятнадцятиградусному морозі, та мовчазне спостереження за цими діями старших офіцерів міліції, які, тим самим, схвалюють їх); про цілеспрямоване перешкоджання діяльності журналістів (за час акцій протесту в Україні постраждало більше журналістів, ніж в деяких країнах, де йдуть бойові дії); про цілеспрямований напад на лікарів та розгром пунктів надання медичної допомоги. Як обґрунтовано зазначають експерти в галузі міжнародного права, такі факти – це не лише свідчення абсолютного виходу органів міліції за межі своїх повноважень, а й порушення чи не всіх правил ведення війни, встановлених міжнародними конвенціями. І знову очевидний висновок: відсутність будь-яких спроб притягнути до відповідальності працівників «Беркута» – свідчення мовчазного (чи не мовчазного???) схвалення цих дій з боку влади. А як відомо кожному правознавцю зі студентської лави: БЕЗКАРНІСТЬ ПОРОДЖУЄ ВСЕДОЗВОЛЕНІСТЬ.

П’ята знакова подія – це прийняття Кабінетом Міністрів України 22 січня 2014 р. Постанови № 12, якою затверджено «Порядок проведення додаткових заходів захисту безпеки громадян». Цим Порядком уряд надав органам внутрішніх справ в особі відповідного керівника право тимчасово обмежувати рух транспортних засобів на вулицях, дорогах, об’єктах (територіях) та тимчасово обмежувати доступ громадян на окремі ділянки місцевості та об’єкти. Ця Постанова є ще одним свідченням демонстративного виходу уряду за межі своїх конституційних повноважень, оскільки відповідно до пункту 1) статті 92 Конституції України, права і свободи людини і громадянина, гарантії цих прав і свобод, основні обов’язки громадянина визначаються виключно законами України. У зв’язку з цим слід звернути увагу на повноваження Президента України, закріплене пунктом 16) статті 106 Конституції України, а саме – право скасовувати акти Кабінету Міністрів України. Однак, як свідчить практика, і в даному випадку глава держави жодними чином не відреагував на очевидно неконституційну постанову Кабінету Міністрів України.

І, нарешті, шоста знакова річ, що супроводжує останні політичні події в нашій державі: сотні судових рішень по всій Україні про обрання такого запобіжного заходу, як тримання під вартою щодо учасників масових акцій протесту і жодного факту не лише застосування судом такого ж запобіжного заходу щодо принаймні одного працівника міліції, але й звернення до суду з боку прокуратури та інших правоохоронних органів щодо його обрання!!! Коментарі зайві.

Можливо менш знаковими з огляду на зазначені вище факти, але не менш показовими з точки зору дотримання базових конституційних цінностей є наступні приклади, що масово спостерігаються в Україні: а) організація органами державної влади в різних містах України мітингів на «підтримку Президента України» (про що відверто заявляють в ефірах телеканалів очільники місцевої влади), оскільки сам факт проведення масових заходів за ініціативою влади – це нонсенс у будь-якій демократичній державі, дискредитація самої ідеї мирних зібрань; б) відверто зневажливі, принизливі висловлювання голови однієї з обласних державних адміністрацій на адресу чи не половини Українського народу, які залишаються без жодної реакції з боку Президента України (який має конституційне право одноособово звільнити з посади голову будь-якої державної адміністрації); в) залучення владою до участі у провладних масових заходах так званих «тітушок» (фактично – найманців, які за гроші готові виконувати будь-яку «брудну» роботу), озброєних бітами, ціпками, петардами, феєрверками та іншими «підручними» засобами, що можуть бути використані для завдання шкоди життю чи здоров’ю людини при мовчазному схваленні, а частіше – відвертій підтримці таких дій з боку працівників правоохоронних органів (які, дивлячись в об’єктив телекамери цинічно заявляють на всю Україну, що це – такі ж мирні учасники масових заходів, як й усі інші (ну хіба що – з бітами)); г) практично повна відсутність протиправних дій з боку учасників масових протестних акцій як по відношенню до громадян України, які не беруть у них активної участі, так і по відношенню до їх майна (навіть у епіцентрі силового протистояння, не говорячи вже про інші місця, відсутні факти погромів магазинів, офісів, приватного житла людей – усього, що зазвичай має місце у багатьох країнах, де відбуваються подібні масові акції). Більше того, як свідчать численні повідомлення у ЗМІ, учасники акцій протесту самоорганізовуються у загони, метою яких є саме недопущення подібних протиправних дій з боку тих же «тітушок», яким їх «замовниками» (як дехто вважає) серед інших, поставлено й таке завдання!!! Знову ж таки – коментарі зайві!   

Загалом усе викладене, на наш погляд, переконливо свідчить, що влада, за активної участі, чи з мовчазної згоди якої в державі і суспільстві стало можливим подібне системне й масове, відверто демонстративне і абсолютно безкарне порушення базових конституційних цінностей, вочевидь втратила легітимність і в очах, і у відчуттях переважної більшості народу, як носія суверенітету і єдиного джерела влади у державі. А єдиним конституційним засобом відновлення легітимності влади у будь-якій демократичній, правовій державі завжди були і залишаються дострокові вибори. На наш погляд, на сьогодні – це чи не єдине зважене рішення, здатне як зняти напругу у суспільстві, так і запобігти подальшим людським жертвам, та зняти потенційну загрозу порушення територіальної цілісності України.

P.S. А усім представникам правоохоронних органів завжди варто пам’ятати статтю 60 Конституції України: «Ніхто не зобов’язаний виконувати явно злочинні розпорядження чи накази. За віддання і виконання явно  злочинного розпорядження чи наказу настає юридична відповідальність».

Довідка про автора: Федір Веніславський, кандидат юридичних наук, фахівець з конституційного права України, м. Харків

Так вважають правозахисники. І у відкритій заяві закликають президента не підписувати закон, прийнятий 29 січня фракціями Партії регіонів та КПУ.

Наводимо текст звернення у повному обсязі:

29 січня 2014 року Верховна Рада України ухвалила закон «Про усунення негативних наслідків та недопущення переслідування та покарання осіб з приводу подій, які мали місце під час проведення мирних зібрань».

Ми занепокоєні тим, що Верховна Рада задля досягнення політичних цілей готова зруйнувати підвалини, на яких ґрунтується право, і перетворює фундаментальні основи правового порядку на предмет торгу і домовленостей. Фактично, цим законом Верховна Рада ставить українську державу в один ряд із піратами та терористами, що використовують інститут заручників як інструмент впливу на ситуацію.

Фактично цей закон визнає, що кожен, хто був затриманий під час останніх протестів, знаходиться під вартою лише для того, щоб змусити інших невизначених осіб, вчинити дії, передбачені цим законом (звільнення доріг та будівель тощо). Таким чином, законодавець і держава в цілому вчиняють дії, що становлять склад злочину, передбаченого статтею 147 Кримінального кодексу України:

«1. Захоплення або тримання особи як заручника з метою спонукання родичів затриманого, державної або іншої установи, підприємства чи організації, фізичної або службової особи до вчинення чи утримання від вчинення будь-якої дії як умови звільнення заручника - карається позбавленням волі на строк від п’яти до восьми років.

2. Ті самі дії, якщо вони були вчинені щодо неповнолітнього або організованою групою, або були поєднані з погрозою знищення людей, або такі, що спричинили тяжкі наслідки, - караються позбавленням волі на строк від семи до п’ятнадцяти років.»

І цей злочин відбувається організовано, з використанням правоохоронної системи країни.

Ми констатуємо, що цим законом було фактично визнано відсутність законних підстав тримання протестувальників під вартою, оскільки можливість їхнього звільнення ніяк не пов’язана з діями заарештованих. Раніше Генеральна прокуратура України також заявляла, що, у випадку виконання вимог прокуратури про звільнення зайнятих протестувальниками будівель, органи прокуратури «будуть клопотати перед судами про зміну запобіжного заходу на більш м’яку для вже арештованих осіб, та про міру запобіжного заходу не пов’язану з арештом для тих, кому її ще не обрано».

Міжнародне та національне право чітко визначає загальновизнаний принцип індивідуальної відповідальності, згідно з яким особа може відповідати лише за власні дії. Колективна відповідальність заборонена. Цей же закон фактично встановлює колективну відповідальність, оскільки звільнення одних осіб поставлено в залежність від дій чи бездіяльності інших осіб.

Крім того, що закон суперечить базовим нормам міжнародного, конституційного та кримінального права, ми констатуємо, що його прийняття відбувалося з численними порушеннями процедури прийняття законів, визначеної Регламентом Верховної Ради України. Тому він не може розглядатися як легітимне вирішення наявної суспільно-політичної кризи.

Проект закону по суті не розглядався та не обговорювався народними депутатами за встановленою законом процедурою. Він не був розданий депутатам до чи навіть під час голосування. Цього проекту не було навіть в електронному вигляді на веб-сторінці парламенту, де він з’явився лише практично через годину після голосування. Тому депутати не бачили, за що власне вони голосують. Після прийняття закону, його автор заявив, що вніс до нього зміни, але абсолютно не зрозуміло, за якою процедурою це було зроблено.

По закону, це можна було зробити лише шляхом внесення іншого проекту на заміну поданого або після прийняття його в першому читанні. Однак цього не було зроблено.

Крім того, парламент не приймав окремого рішення про прийняття закону за скороченою процедурою, що позбавило інших депутатів навіть теоретичної можливості вносити свої поправки до проекту закону. Усі ці порушення в своїй сукупності дають підстави стверджувати, що закон був прийнятий в нелегітимний антиконституційний спосіб.

Ми переконані, що прийнятий з порушеннями процедури закон, що передбачає шантаж, захоплення та утримання заручників, не тільки не призведе до мирного розв’язання кризи, але лише її загострить.

Ми ще раз підкреслюємо, що саме незаконні дії влади з масового обмеження свободи мирних зібрань, незаконні затримання, катування та жорстоке поводження із затриманими, непропорційне застосування сили та неймовірна жорстокість правоохоронних органів стали причиною ескалації насильства та вимушеного зайняття протестуючими окремих адміністративних будівель. Прийняття цього закону веде до подальшого зростання конфлікту й відповідальність за це повністю лягає на президента та парламент.

Ми закликаємо президента України не ставати співучасником злочину за ст. 147 Кримінального кодексу України й не підписувати закон «Про усунення негативних наслідків та недопущення переслідування та покарання осіб з приводу подій, які мали місце під час проведення мирних зібрань».

Ми переконанні, що звільнення усіх без винятку затриманих під час протестів без жодних умов, заборона працівникам міліції затримувати протестувальників у медичних закладах, мораторій на застосування насильства з боку працівників міліції та протестувальників, а також захист протестувальників від агресивних супротивників, котрих називають «тітушками», є передумовами переговорів для прийняття подальших рішень з врегулювання суспільно-політичної кризи.

Микола Козирєв, голова правління Української Гельсінської спілки з прав людини

Аркадій Бущенко, виконавчий директор Української Гельсінської спілки з прав людини

Проблема дискримінації людей за расовою, національною чи іншими ознаками є однією з найактуальніших у сучасному світі. Вона безпосередньо пов’язана з тими проявами сегрегації, які мали місце в середині ХХ ст. у країнах з нацистськими та фашистськими державними ідеологіями. Через без малого 70 років після завершення Другої світової війни її жахи значною мірою притупилися в свідомості людських мас, що призвело до виникнення та популяризації політичних рухів, ідеологія яких нівелює, або навіть виправдовує страшні злочини проти людяності.

У сучасній світовій практиці є два шляхи боротьби із сучасними рецидивами страшного минулого: кримінально-репресивний та культурно-просвітницький. Конкретна держава може віддавати пріоритет одному з цих шляхів, але певною мірою застосовуються обидва. Утім, у більшості країн світу все ж приділяється основна увага саме заходам виховного і пропагандистського характеру. Лише в близько 20 державах існують норми щодо кримінальної відповідальності за заперечення чи виправдання злочинів проти людяності, передусім за заперечення геноцидів, зокрема Голокосту. Поруч з геноцидом подекуди законодавчо забороняється заперечувати злочини тоталітарних режимів.

В Україні до початку 2014 року домінував поміркований підхід, згідно з яким кримінальній відповідальності підпадали: «Умисні дії, спрямовані на розпалювання національної, расової чи релігійної ворожнечі та ненависті, на приниження національної честі та гідності, або образа почуттів громадян у зв'язку з їхніми релігійними переконаннями, а також пряме чи непряме обмеження прав або встановлення прямих чи непрямих привілеїв громадян за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками» (ч. 1 ст. 161 КК України) та «Ввезення, виготовлення або розповсюдження творів, що пропагують культ насильства і жорстокості, расову, національну чи релігійну нетерпимість та дискримінацію» (ст. 300 КК України). Головна ж увага приділялася саме культурно-просвітницьким заходам, спрямованим на роз’яснення тих вад та небезпек для суспільства, які несе в собі відновлення сегрегаційної ідеології. Однак 16 січня 2014 року було прийнято закон «Про внесення зміни до Кримінального кодексу України щодо відповідальності за заперечення чи виправдання злочинів фашизму». Таким чином, Україна рішуче увійшла до числа країн, де кримінально-репресивний підхід домінує над культурно-просвітницьким.

Зазначений закон уводить у кримінальне законодавство України три нових склади злочини:

1) публічне заперечення чи виправдання злочинів фашизму проти людяності, вчинених у роки Другої світової війни, зокрема, злочинів, здійснених організацією "Вафен-СС", підпорядкованими їй структурами, тими, хто боровся проти антигітлерівської коаліції і співробітничав з фашистськими окупантами

2) пропаганда неонацистської ідеології

3) виготовлення та (або) розповсюдження матеріалів, у яких виправдовуються злочини фашистів і їх прибічників.

Формулювання першого складу злочину викликає подив вживанням нетипової для нашого кримінального законодавства мовної конструкції «зокрема…». Якщо «злочини, здійснені організацією "Вафен-СС"» згідно з рішеннями відповідних міжнародних трибуналів визнано одним з видів «злочинів фашизму», то додатково згадувати про це немає потреби. Якщо такого визнання не було, і законодавець таким шляхом установив, що ще саме, окрім загальноприйнятого, слід вважати «злочином фашизму проти людяності, вчиненим у роки Другої світової війни», то слід визнати, що зроблено це вкрай невдало.

Підкреслимо, що сам вираз «організація Вафен-СС» видається безглуздим з ряду причин. По-перше, це не є «організація», оскільки за своєю функцією війська СС є невід’ємною частиною власне організації СС. Війська якоїсь організації не є організацію. По-друге, назва «Вафен-СС» є граматично некоректною. Німецькою мовою пишеться «die Waffen-SS», перекладається як «війська СС». По-третє, норма в існуючому вигляді вступає в конфлікт з нормою вироку Нюрнберзького трибуналу: «Трибунал объявляет преступной, согласно определению Устава, группу, состоящую из тех лиц, которые были официально приняты в члены СС и перечислены в предыдущем параграфе, которые стали членами этой организации или оставались ее членами, зная, что эта организация используется для совершения действий, определяемых преступными в соответствии со статьей 6 Устава, или тех лиц, которые были лично замешаны как члены организации в совершении подобных преступлений, исключая, однако, тех лиц, которые были призваны в данную организацию государственными органами, причем таким образом, что они не имели права выбора, а также тех лиц, которые не совершали подобных преступлений» (Нюрнбергский процесс: В 2-х томах. – Т. 2. – М.: Государственное издательство юридической литературы, 1954. – C. 1039; цитується за: http://nurnbergprozes.narod.ru/ мовою джерела). Тобто зі змісту вироку випливає, що про відповідальність за злочини вояків військ СС слід говорити дуже обережно, оскільки чимало з них служили за призовом, а не добровільно. У зв’язку з цим, наявність чи відсутність вини конкретних осіб і складу військ СС за конкретні злочини може бути предметом як юридичного, так і наукового вивчення.

У формулюванні цього складу злочину некоректним також є вживання поняття «фашизм» щодо військових формувань Третього Рейху, оскільки провідною ідеологією там був нацизм (націонал-соціалізм), на відміну від власне фашистської Італії. Поняття «фашизм» та «нацизм» на побутовому рівні часто використовують як синонімічні, але в нормативних актах таке ототожнення щонайменше політично безграмотне. В одному ряду з поняттям «фашизм» у цьому приписі вживається і терміносполучення «фашистські окупанти», яке теж не має належного визначення у законодавстві. Зазначимо, що ці та подібні ним поняття широко і дуже різнопланово вживалися і вживаються сьогодні в політичній та історичній літературі, у пресі та в побутовому житті. В певний час «фашистськими» називали усі ворожі СССР правлячі режими, незалежно від їхньої реальної ідеології. Бажано, аби такі терміни або взагалі не вживалися в законодавстві, або вживалися виключно з докладним розкриттям їх змісту.

Формулі закону «зокрема злочинів, здійснених організацією "Вафен-СС", підпорядкованими їй структурами, тими, хто боровся проти антигітлерівської коаліції і співробітничав з фашистськими окупантами» теж не вистачає належної юридичної конкретності в частині чіткого визначення того, чи поширюється вона на усіх осіб, які тим чи іншим чином співробітничали з окупаційною владою, зокрема, в сфері цивільної та адміністративної діяльності.

У законі також встановлено відповідальність за пропаганду неонацистської ідеології. Але поняття «неонацизм» не є усталеним і може охоплювати різні ідеологічні концепції, які тим чи іншим чином можуть перекликатися з окремими ідеями націонал-соціалізму, навіть тими, які не несуть загрози суспільству. Також слід звернути увагу, що чинний Кримінальний кодекс України вже містить в собі дві статті, які згадувалися вище, спрямовані на протидію саме небезпечним для суспільства проявам нацистської та фашистської ідеологій.

Третій з новосформульованих складів злочину використовує без належної конкретизації поняття «прибічники». Наскільки нам відомо, відповідний термін не вживався у вироку Нюрнберзького трибуналу, що вірогідно було викликане тим, що таку категорію вкрай складно окреслити юридично. Тож викликає великі сумніви й можливість однозначного юридичного визначення «прибічників» на сучасному історичному етапі.

І в першому, і в третьому складі злочину використовується у різних граматичних формах поняття «виправдовують». При цьому ніяк не розмежовується, власне, заперечення злочину та з’ясування питання щодо участі конкретних осіб в його вчиненні. Навіть у тому разі, коли в минулому щодо вини тих чи інших осіб були винесені судові вироки, лишається місце для подальших історичних розвідок, які можуть, зокрема, і викрити судову помилку, що сталася в минулому. Прийнята ж редакція статті робить подібні дослідження протизаконними і, відповідно, вступає в конфлікт з нормами Конституції України про свободу слова та свободу наукової діяльності.

Підкреслимо також, що більшість правознавців негативно ставиться до так званих історичних законів, які зараз набули поширення в ряді держав і якими під страхом кримінальної відповідальності певні ідеологічні погляди трансформуються в офіційну юридичну оцінку тих чи інших історичних явищ або подій як геноциду, окупації, голодомору тощо. Зокрема, такі закони обмежують свободу думки і слова, унеможливлюють конструктивну критику клішованих оцінок. Наприклад, суб’єктом відповідальності згідно з аналізованим законом може стати вчений-історик, який буде заперечувати оцінку певного факту як «злочину фашизму проти людяності», оскільки вважатиме що тут слід говорити про іншу категорію злочинів або треба вживати формулу «злочин націонал-соціалізму».

Слід зробити загальний висновок, що прийнятий закон не характеризується необхідною для кримінального законодавства юридичною чіткістю, допускає довільне тлумачення мало не всіх його основних положень. Місцями він просто юридично, історично і політично безграмотний. Якщо судді будуть додержуватися принципу верховенства права, то цей акт просто не зможе застосовуватися. Водночас, якщо юриспруденція буде підпорядкована політиці, то через розширювальне тлумачення за надуманим звинуваченням у «виправданні злочинів фашизму» чи «пропаганді неонацистської ідеології» він може використовуватися для протиправних репресій щодо політичних опонентів.

І.Б.Усенко, Є.В.Ромінський

Довідка про авторів:

Усенко Ігор Борисович, експерт Харківської правозахисної групи, завідувач відділу історико-правових досліджень Інституту держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, професор, заслужений юрист України, лауреат Державної премії України у галузі науки і техніки.

Ромінський Євген Вікторович, науковий співробітник відділу історико-правових досліджень Інституту держави і права ім. В. М. Корецького НАН України.

Законопроект №3879, ухвалений двома фракціями Верховної Ради 16 січня з порушенням усіх регламентних норм, без оприлюднення тексту, без обговорення в комітетах, без експертних висновків, фактично замінює введення надзвичайного стану. Він робить усіх уразливими для кримінального переслідування просто за висловлену думку. А водії та учасники мирних зібрань можуть бути піддані адміністративному переслідуванню з драконівськими штрафами. Можна перерахувати ще багато інших його страшилок. Проте цей маревний закон народився мертвим.

Брутальні порушення прав людини і фундаментальних свобод

Закон ігнорує статтю 22 Конституції, згідно з якою «При прийнятті нових  законів… не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав  і свобод». Законом вводиться пряма дискримінація об’єднань громадян. Грубо порушені усі фундаментальні свободи – совісті, поглядів, слова, інформації, зібрань, об’єднань, пересування, а також право власності, право на справедливий суд, право на приватність, а отже, – й відповідні норми Конституції, Міжнародного пакту ООН про громадянські та політичні права, Європейської конвенції з прав людини. Він суперечить практиці Європейського суду з прав людини.

І якщо в державі ще залишились рештки совісті, права та здорового глузду, то Конституційний суд має скасувати ухвалені закони як неконституційні за поданням групи з не менше, ніж 45 депутатів, або Уповноваженого ВРУ з прав людини.

Але навіть на цей оптимістичний сценарій потрібний певний час. Що слід очікувати в найближчі дні?

Назад у світле минуле?

Усі дії держави проти Євромайдану – напади, побиття, спалення автівок, порушення фіктивних кримінальних справ тощо – мають дві цілі: 1) залякати, щоб відмовилися від участі; та 2) спровокувати на насильницькі дії у відповідь.

Залякати досі не вдавалося, навпаки, це викликало тільки обурення та активізацію участі. Закон розрахований на вибіркове кримінальне переслідування за критику дій держави, але щоб це справді залякало, потрібні масові репресії, які не можна реалізувати. Криміналізація наклепу, введення до Кримінального кодексу (КК) вкрай розмитої кваліфікації екстремістської діяльності, – суто радянські рудименти переслідувань за слово, які в Україні вже мало хто пам’ятає. Їх намагаються повернути, проте марно. Скажімо, я в виступі на мітингу публічно буду критикувати  бюджет-2014 за безсовісне зменшення фінансування для онкохворих дітей в бюджеті 2014 року більше, ніж в 4 рази порівняльне з бюджетом 2013 року (з 216 млн. грн. до 50 млн. грн.) або за плани уряду надати на реабілітацію дітей, хворих на ДЦП в 2014 майже в 100 разів менше, ніж у 2013 (675 тис. грн. замість 49, 6 млн. грн.) при тому, що суттєво збільшуються видатки на органи державної влади. Чи знайдеться хтось, хто зі мною не погодиться? А проте я можу отримати повідомлення про підозру у скоєнні злочинів: наклепу, бо знайдеться державний орган, якому скоротили фінансування, та веденні екстремістської діяльності, бо перешкоджаю законній діяльності органів державної влади. Але ж ці обвинувачення абсурдні!     

Суспільна свідомість пішла далеко від масових переслідувань за вираження поглядів, тим більше, що негативні твердження щодо дій влади, як правило, справедливі. Коли закон не сприймається суспільною свідомістю, він не застосовується. Отже, масових репресій не має бути. Це схоже на тривалу наявність в КК «мертвої» статті 80, що залишалася з радянських часів. Вона  кваліфікувала як злочин незаконні операції з валютою при тому, що тисячі людей щоденно його скоювали.

Загрози для Майдана

З провокуванням відповіді на дії влади ситуація складніше. Емоційні реакції на кричущу несправедливість та насильство, організовані владою, можна пояснити, але слід чітко розуміти, що незаконні дії та насильство у відповідь делегітимізують суспільний протест і підважують його моральну правоту. Необхідно чітко це усвідомити й виключити незаконні дії та насильство.

Можна очікувати намагання штрафувати за маски, шоломи та пересування колонною більше п’яти автівок. Найкраща зброя проти цього – сміх і карнавалізація. Надписи на задньому склі «Не їдь за мною, я – п’ятий», вимога до міліції надати супроводження та узгодити поїздку в лазню шістьма машинами, імпреза письменників біля Лук’янівського СІЗО, похід радянських політв’язнів до СБУ з вимогою заарештувати їх першими як найбільш досвідчених наклепників, використання різноманітних масок та імпровізованих шоломів – усе це перетворює закон на посміховисько.

Хто такі «іноземні агенти»?

Закон оголошує всі об'єднання громадян, без будь-якого розрізнення, «іноземними агентами» (читай – «ворогами народу»), якщо вони отримують іноземне фінансування, а також беруть участь в політичній діяльності. Сформульовано це настільки погано, що так і залишається незрозумілим, чи застосовуються дві кваліфікуючих ознаки, наявність іноземного фінансування і заняття політичною діяльністю, тільки разом або можуть розглядатися окремо. При цьому визначення політичної діяльності настільки розмито, що політичною є будь-яка діяльність. У наведеному вище прикладі з позбавленням фінансування хворих дітей мене можна оголосити іноземним агентом, оскільки я брав участь у політичній акції (виступав на мітингу), мав на меті вплив на прийняття рішень державним органом (ВРУ) і зміну визначеної ним державної політики (вимагав віддати бюджетні кошти хворим дітям, а не витрачати їх на збільшення фінансування органів влади) і формував думку суспільства, що ті, хто голосує за такий бюджет – негідники. Тобто я займався політичною діяльністю в сенсі цього закону.

Якщо ж ми згадаємо, що найбільшим одержувачем іноземної технічної допомоги є держава (на кілька порядків більше, ніж об’єднання громадян, і без будь-яких податків), то стає очевидним, що закон дискримінує ці організації, визначаючи для них ще й спеціальний податковий статус. Причому це пряма дискримінація, якої досі в українському законодавстві взагалі не було.

«Коли ми збільшили податок на повітря, вони стали менше дихати»

Будемо менше дихати чи вдіємо як Чіполіно?

У нас є вищий за субординацією правовий акт – Конституція, яка має пряму дію. Виконуймо Конституцію й ігноруймо цей ганебний закон. Треба поводитися як вільні люди в вільній країні, й ця маячня не працюватиме.

Серед бурхливих новин останнього часу чимало засобів масової інформації розповідали і про знайдене у лісосмузі під Борисполем тіло чоловіка із слідами катувань, якого згодом було опізнано як одного з активістів майдану. Ті ж таки ЗМІ повідомляли, що ця кримінальна історія почалася у лікарні, де чоловік лікувався від поранень і відкіля його викрали невідомі. А закінчилася вона, як тепер знаємо, у лісосмузі.

Мимоволі виникає питання: «Чому так сталося, що вже не одне десятиліття лісові масиви нашої країни стають мовчазними свідками розправи на людьми?»

За минулі тринадцять років ми пережили, принаймні, дві резонансні кримінальні справи, коли і слідство, і суд, і вирок відбувалися там, де люди мали б відпочивати і милуватися природою.

Згадаймо, 16 вересня 2000 року відомий український журналіст Георгій Гонгадзе пішов з роботи додому, але вдома його так і не дочекалися. А 2 листопада у лісі біля Таращі, кілометрів за сто від Києва, було знайдено обезголовлений труп, у якому дружина і друзі впізнали Георгія.

Значно пізніше стали відомі подробиці цього жорстокого вбивства, скоєного працівниками міліції.

Зникнення та вбивство Георгія Гонгадзе викликало широкий резонанс, в Україні почалися широкомасштабні протестні дії.

Через 13 років стався інший злочин, коли неподалік селища Врадіївки Миколаївської області працівники міліції зґвалтували, по-звірячому побили і залишили без свідомості молоду жінку. Потім, пам’ятаємо, через намагання вивести ґвалтівників з-під відповідальності за скоєний злочин відбувся штурм місцевого райвідділу міліції… І знову протести.

Справді, ці гучні справи викликали значний громадський спротив суспільства. Але є ще й чимало інших, які залишилися тільки гірким осадом для тих, щодо кого «верховенство права» так само здійснювалося десь у лісових масивах, за територією міст і сіл, подалі від людських очей.

І які доводять, що в Україні потерпіти від такого кримінального сценарію може стати будь-хто.

Як, скажімо, сталося на Луганщині (тут і далі дані, взяті з сайту проекту «Проти катувань!»). Там чоловік мирно йшов з роботи додому. На дорозі, на горе собі, побачив знайомих міліціонерів, котрі пили пиво, і підійшов до них поговорити. Розмова, яка починалася ніби по-дружньому, для нього закінчилася у лісосмузі, куди чоловіка вивезли і били півтора години, вимагаючи кілька тисяч гривень. За відмову платити, його роздягли до нижньої білизни, босим поставили на сніг. Закривавленого і побитого чоловіка правоохоронці кинули на дорозі.

На Запоріжжі, у одному із сіл працівники міліції прийшли до родини додому, ввірвалися в дім і на очах у дружини і доньки почали бити чоловіка. Трирічна дитина кричала: «Не бийте тата!». Один з міліціонерів схопив дитину і відкинув до стіни. Потім чоловіка поволокли до машини. Вивезли до безлюдного місця за селом і продовжили бити. Розіпнули руки на землі, наїхали переднім колесом автомобіля на плече. Потім ще два дні били у райвідділі і чоловік погодився зізнатися у декількох крадіжках

«Географія» таких випадків не обмежується якоюсь окремо взятою областю чи районом. Немає значення, це схід, захід чи центр України. Сценарій скрізь однаковий – вивезти людину кудись подалі до лісу і катувати, щоб вибити зізнання у злочині. Так, в Маріуполі, знову ж таки в одній з лісосмуг, міліціонери електрострумом «вибивали» у молодого чоловіка зізнатися у вбивстві.

А в Києві, у 2012 році взагалі діяла злочинна група, організована слідчим одного з райуправлінь столичної міліції, причетна до вчинення особливо тяжких злочинів проти життя.

Під час розслідування кримінальної справи, порушеної прокуратурою міста Києва щодо її учасників, в лісосмугах на Київщині та у Черкаській області було виявлено тіла вбитих тими, хто мав слідкувати за дотриманням правопорядку у країні.

У Львові дільничний інспектор одного з райвідділів з метою заволодіння чужим майном розробив цілий злочинний план. Господаря квартири, на котру накинув оком правоохоронець, неодноразово викрадали й били, а потім взагалі вивезли на територію іншої області, де залишили без документів і засобів для існування.

Цей сумний перелік можна продовжувати. Та хочеться сказати ось про що. Під час роботи над матеріалом до рук випадково потрапив старий номер журналу «Огонёк» (№ 6 за 1992 рік). У ньому є публікація під назвою «Лесополоса», у якій автор, не надто зважаючи на почуття читача, з подробицями розповідає про 12 років «кошмару» для жителів Ростова, де в лісосмугу неподалік міста заманював свої жертви серійний вбивця і де згодом під час слідства було знайдено більше півсотні закатованих тіл.

«Криминалистика мира не знала подобного преступления», – писала тоді автор публікації.

Чому ж так сталося, що в сучасній Україні схожі злочини знову повторюються? І чому методи серійних вбивць стали цілком прийнятними для декого з сучасних правоохоронців? І чому навіть випадки громадського спротиву не стають для декого уроком і сигналом до того, що пора зупинитися?

Запитань, на жаль, поки що набагато більше, ніж відповідей. Єдиною сумною істиною залишається та, що там, де немає права, верх бере кримінал. І тоді вже територією беззаконня стає не тільки якась окремо взята лісосмуга.

23-го січня 2014 року Інтернет-ресурси та 24-го січня 2014 року центральні телеканали оприлюднили відео про факт жорстокого, цинічного та публічного катування людини в Україні працівниками правоохоронних органів (див. Інтернет-сайт Радіо Свобода, ТСН-новини і велика кількість інших інформаційних ресурсів).

Подія складалася із наступного:

Під час протистояння на вул. Грушевського у місті Києві співробітниками спеціального підрозділу «Беркут» було фізично захоплено громадянина України, мешканця Хотинського району Чернівецької області Михайла Гаврилюка. Його по вкритій снігом землі затягли на ту частину вул. Грушевського, що перебуває під повним контролем спецпідрозділів міліції та внутрішніх військ, і жорстоко побили, потім при температурі повітря у діапазоні від -10 до -15 градусів по Цельсію повністю до гола розділи і продовжували бити лежачим на землі та беззахисним. Били в усі частини тіла, зокрема і по голові.

Як видно із оприлюднених відео- та фото- матеріалів співробітники загонів спеціального призначення повністю догола роздягненого та побитого Михайла Гаврилюка примусили позувати для фотографування та відеозйомки, при цьому продовжували бити та словесно принижувати. Офіційні особи правоохоронних органів примусили Михайла Гаврилюка зажати у руці вручений льодоруб, фотографувалися із ним та цинічно глузували над ним, після чого у голому виді заштовхали у автозак.

Окрім того, жертва катування громадянин України Михайло Гаврилюк засобам масової інформації повідомив наступне:

При захопленні співробітники «Беркуту» зняли з нього шапку, кинули на землю, тягнули по снігу та гучно глузливо кричали: «Дивіться, ми полонили отамана Мамая». Далі його кинули на землю і довго били, насамперед ногами, скакали на нього, ставили ноги на голову та фотографувалися. Згодом зірвали з нього весь одяг і продовжили бити у голому вигляді, ставлячи ноги на голе тіло та голову, при цьому фотографуючи. Окрім того, його силоміць поставили на коліна, утримували та в цей час ножем відрізали (відривали) чуба (довгу пасму волосся на голові). Далі продовжили бити, знущатися, фотографували його оголеного та побитого та фотографувалися із ним оголеним та побитим, примушували тримати льодоруб та кричати схвальні вигуки на адресу співробітників правоохоронних органів. Оголеним заштовхали у автозак.

Вказані вище діяння за нормами національного законодавства України та міжнародного кримінального права кваліфікуються як катування, тобто навмисне заподіяння сильного болю або фізичних чи психічних страждань по відношенню до людини, позбавленої свободи. Зокрема, міжнародно-правові вимоги у даній сфері закріплено у Загальній декларація прав людини і громадянина (1948 р.), Конвенції про захист прав людини та основних свобод (1950 р.), Міжнародному пакті про громадянські та політичні права (1966 р.), Декларації про захист всіх осіб від катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження та покарання (1975р.), Конвенції ООН проти катування та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність видів поводження та покарання (1984р.), Європейській конвенції про запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню (1987 р.), Зводі принципів захисту всіх осіб, які піддаються затриманню чи ув'язненню в будь-якій формі (1988р.), Кодексі поводження посадових осіб по підтриманню правопорядку (1979р.), Основних принципах застосування сили та вогнепальної зброї посадовими особами по підтриманню правопорядку (1990), у Документах ОБСЄ та інших міжнародно-правових актах.

У міжнародному кримінальному праві катуванням визнаються як діяння, спрямовані на спонукання потерпілого або третьої особи до певних активних дій, так і діяння без визначеної мети з довільних причин.

Згідно практики застосування норм міжнародного кримінального права вчинення офіційними особами органів правопорядкукатування у даній формі із наявністю зазначених ознак по відношенню лише до однієї людини підпадає під визначення злочину, на який не поширюється строк давності.

При міжнародно-правовій оцінці злочинного діяння у формі катування беруться до уваги всі обставини індивідуальної справи, особливо тривалість катування, жорстокість і цинічність заподіяння болю і страждань.

Враховуючи вищезазначене, очевидним та безспірним є факт того, що офіційними особами правоохоронних органів по відношенню до Михайла Гаврилюка вчинено катування, тобто дії, які за міжнародним кримінальним правом вважаються злочином проти людяності.

В зазначених діях офіційних осіб правоохоронних органів з очевидністю має місце перевищення влади, що супроводжувалося насильством, болісними і такими, що ображають особисту гідність потерпілого, діями (ст. 365 КК України).

Нормами міжнародного кримінального права прямо передбачено, що кримінальній відповідальності за катування підлягають державні особи чи інші особи, які виступають як офіційні.

Окремі офіційні особи правоохоронних органів, які у безпосередній близькості спостерігали за здійсненням катування і не вчинили жодних дій щодо його припинення, вчинили злочин у формі службової недбалості, що передбачено ст. 367 КК України.

Згідно вимог міжнародного кримінального права кримінальній відповідальності за катування підлягають не лише офіційні особи – безпосередні виконавці злочину, але також і ті офіційні особи із відома та мовчазної згоди яких вчинялося катування.

Катування Михайла Гаврилюка було поєднане із діями, спрямованими на приниження національної гідності, а саме, для здійснення публічного катування із всього кола затриманих було обрану людину, яка за зовнішніми ознаками та характерною зачіскою (чубом, чуприною) яскраво відображала образ українця. Чуб, чуприна – старовинна чоловіча зачіска у вигляді довгого пасма волосся на голеній голові. Саме таку зачіску, за історичними свідченнями, носив Великий князь Київський, правитель Русі з 964 по 972 роки Святослав Ігорович (син князя Ігоря і княгині Ольги, батько Володимира Великого та дід Ярослава Мудрого); найбільшого розповсюдження в народі чуприна набула за часів українського козацтва; чуприну також носили кобзарі, які за багатовіковою традицією вважалися співаками української душі, беззаперечними авторитетами українського народу (Григорій Сковорода підписував свої твори «Старець Варсава»; Великим кобзарем є Тарас Шевченко).

Під час катування офіційні особи правоохоронних органів, тримаючи Михайла Гаврилюка роздягненого на колінах на снігу, за допомогою ножа глузуючи рвали (відрізали) у нього чуприну.

Окрім того, фотографуючи Михайла Гаврилюка голим на 10-15 градусному морозі, офіційні особи правоохоронних органів примусили його зажати у руці льодоруб у вигляді приблизно метрової палиці із гострою металевою лопаткою, який явно зовні створював образ «голого українського козака». Цинічно фотографувались із ним, додатково ображали, били.

В наявності очевидна дискримінація за національною, етнічною та політичною ознаками.

Усвідомлюючи, що в Україні вже біля десяти років цілеспрямовано реалізуються політичні технології, спрямовані на розкол держави, на розпалювання «ворожнечі між Сходом і Заходом країни», офіційні особи правоохоронних органів, принижуючи національну гідність Михайла Гаврилюка, підкреслюючи його образ українця-козака, цілеспрямовано порушували 3, 4, 5, 11, 15, 24 та інші статті Конституції України та вчинили злочин, передбачений ст. 161 КК України (порушення рівноправності громадян залежно від їх расової, національної належності).

Вчинення офіційними особами правоохоронних органів – командирами правоохоронних підрозділів спеціального призначення та внутрішніх військ катування Михайла Гаврилюка публічно у присутності декількох тисяч співробітників підрозділів спеціального призначення та внутрішніх військ є прямим посяганням на основи правоохоронної системи України, є прямим приниженням змісту присяги працівника правоохоронного органу та військовослужбовця внутрішніх військ.

Спосіб та форма вчинення офіційними особами правоохоронних органів катування Михайла Гаврилюка з яскраво вираженим цинічним акцентом на образі українця, що включає національну пам’ять та традиції, є цілеспрямованим приниженням національної гідності всього українського народу, є злочинною агресією проти конституційного ладу України, української нації, її історичної свідомості, традиції і культури.

Офіційні особи правоохоронних органів не обмежилися актом публічного катування Михайла Гаврилюка. Вони масово здійснили фотографування та відео зйомку події катування та створили умови, а також прямо вчинили дії щодо негайного розповсюдження цих фото та відеоматеріалів у інформаційному просторі України, маючи на меті поширення серед широких верств українського населення страху та відчуття приниження національної гідності.

Узагальнена правова позиція щодо викладених обставин та їх правового регулювання:

Катування як злочин проти людяності згідно вимог міжнародного кримінального права є кримінально-караним діянням незалежно від того, встановлено воно у якості правопорушення у національному праві чи ні.

Відносно даного злочину норми міжнародного кримінального права мають абсолютну універсальну юридичну силу без будь-яких територіальних та часових обмежень.

Враховуючи вищезазначене, згідно вимог міжнародного кримінального права прийняття окремих законів, які «формально» містять положення про можливість звільнення від кримінальної відповідальності офіційних осіб правоохоронних органів за вчинення катування (злочину проти людяності), не має юридичного значення, тому що:

- по-перше, діють конвенційні міжнародно-правові норми, ратифіковані Верховною Радою України (пакти, договори, конвенції щодо заборони катування та відповідальності держави у цій сфері), які не передбачають жодної можливості звільнення офіційних посадових та службових осіб, а також держави в цілому і її органів, окремих організацій та установ від відповідальності;

- по-друге, міжнародно-правові норми щодо кримінальної відповідальності офіційних осіб за катування є універсальними, мають пряму дію та пріоритет над національним законодавством.

Сірий Микола Іванович, старший науковий співробітник Інституту держави і права Національної Академії наук України, кандидат юридичних наук

Содержание невиновного под арестом стало возможно благодаря некоторым судьям и прокурорам, которые не боятся не только игнорировать Конституцию и законы Украины, но и в открытую покрывать факты пыток невиновных людей в застенках Дарницкого райотдела милиции Киева.

Более того, эти судьи и прокуроры даже не пытаются скрыть тот факт, что они выступают по-сути de facto адвокатами милиционеров-гестаповцев.

Тогда возникает вопрос: Чем же эти судьи тогда лучше ментов-оборотней в погонах?

Однако я предпочитаю оперировать фактами. Поэтому расскажу все по порядку.

Многие помнят эту реформу начала 2007 года, так разрекламированную в масс-медиа, согласно которой преступления против личности: изнасилования, убийства, избиения и т.д. передаются из прокурорской подследственности в милицейскую (ясное дело, ведь они не такие прибыльные как дела по стройкам, например, и геморроя с ними побольше).

Дело моего подзащитного – это первые „цветочки” данной реформы.

Так по милости судьи Беца Александра Вадимовича и прокурора Дарницкого района г.Киева Яковенко А.И. 19-ти летний парень из бедной семьи, наполовину сирота – Евгений Олегович Новицкий – уже десять (!) месяцев содержится под арестом в Киевском СИЗО. Более того, просвета в деле не видно.

Несколько слов о самом деле. Данная история началась с того, что в одном из домов на улице Срибнокильской в г. Киеве 11-го февраля 2007 года было совершено убийство гражданина П.  Гражданина П. попросту забили ногами до смерти двое неизвестных парней 17-18 лет (есть свидетели, которые видели убийц). От полученных тяжких телесных повреждений гражданин П. скончался.

Евгений Новицкий 1988 г., сосед из соседнего парадного, имел неосторожность дружить с сыном убитого гражданина П., а также имел неосторожность одолжить 150 грн. сыну потерпевшего. В связи с этим он попал в круг подозреваемых.

Вечером же 11 февраля 2007 на место убийства выехала следственная группа оперуполномоченных Дарницкого РУГУ МВД Украины в г. Киеве.

Милиция ни в первые сутки, ни позже не смогла установить реальных убийц. А «висяк» необходимо было закрывать.

И уже 05 марта 2007 по результатам «отработки» всех подозреваемых, в застенках Дарницкого райотдела милиции Киева трое молодых парней  «добровольно» сознались в совершении данного убийства (при чем каждый в отдельности). Правда 2-е из них в последствии отпустили, так как у них были родственники, которые внесли залог. 

Одним из таких «убийц», по версии работников Дарницкого райотдела милиции Киева, оказался Евгений Новицкий 1988 г.р., который «добровольно» написав явку с повинной.

С этого места поподробнее! (Все записано со слов Евгения, и находит свое подтверждение в результате проверки, проведенной районной прокуратурой).

05 марта 2007 г.  при задержании и последующем аресте Евгения работниками Дарницкого РОВД в г. Киеве был допущен целый ряд нарушений законодательства Украины и Европейской Конвенции о защите прав человека 1950 г.

Оперуполномоченные Дарницкого РОВД г. Киева (офицеры милиции: полковник  Рыбка, старший оперуполномоченый Нетреба В.Г. и 2 других помощника др.) попросили Евгения написать явку с повинной и «взять на себя» нераскрытое убийство гражданина П.

Для пущей убедительности своей просьбы полковник милиции Рыбка наполовину сломал Евгению Новицкому передний зуб, так как бил подозреваемого головой о железо-бетонную стену, а также разбил (значительно повредил) подозреваемому Новицкого коленную чашечку на левой ноге (Подозреваемый до сих пор еле передвигается. Жалуется на сильные боли в колене).

Из 7 (семи) дней, проведенных Евгением Новицким под арестом в РОВД на ул. Кошица, 3 в г. Киеве,  3-е суток он содержался в камере следственного изолятора, сутки – в коридоре райотдела (08 марта 2007 г. спал, прикованный наручниками к батарее в коридоре райотдела милиции), и снова – 3-и сутки в «обезьяннике».

В конце-концов Евгений Новицкий «сломался».

При задержании Новицкого Евгения полностью изолировали от адвокатов (защитников), ему не оказывалась юридическая помощь (что является грубым нарушением ст. 59 Конституции Украины и ст.21УПК); ему не дали позвонить домой и сообщить родственникам где он и жив ли он вообще. Стоит ли говорить, что задержание и первый допрос также прошли без участия адвоката.

Это продолжалось без малого трое суток (а потом и еще 3 суток). Евгений Новицкий, в конце-концов, обессилел и «сломался», т.е. «признал вину». Он по просьбе следователей и оу Дарницкого РУГУ МВС Украины подписал пачку белых (чистых) листов, а также «добровольно» написал явку с повинной, где «полностью» и безоговорочно признал свою вину в совершении преступления (убийства гражданина П.).

Так у моего подзащитного под пытками выбили «явку с повинной» и признание в совершении убийства, которого он в действительности не совершал.

На первом судебном заседании, которое состоялось еще 18-го сентября 2007 года Евгений Новицкий более трех часов в деталях рассказывал в открытом судебном заседании о том, кто и как его пытали в милиции.

Защита неоднократно заявляла ходатайства о смене меры пресечения для Новицкого Е., который по сей день находится под арестом. Но судья Бець А.В. оказался непреклонен.

Защита подала жалобу в Апелляционный суд Киева на данный отказ в смене меры пресечения (на подписку о невыезде). Но апелляционный суд также отказал нам на этот раз.

Прокуратура Дарницкого района, понимая, что уголовное дело против Новицкого рассыпается как карточный домик, решила потянуть время – и заявила ходатайство о назначении дополнительной экспертизы (иммунологической и других).

Вот уже свыше 4-х месяцев дело находится на экспертизе…

При этом следует упомянуть, что судья Бець А.В. безоговорочно назначил данную экспертизу, прекрасно понимая, что невиновного все это время будут и дальше держать под стражей в СИЗО. Хотя, это наверное и не удивительно.

Ведь когда я в начале июля 2007 года, еще до предварительного слушания, пришел к судье Бецу А.В. в здании Дарницкого райсуда Киева с ходатайством об ознакомлении с материалами уголовного дела, я услышал от этого судьи приблизительно следующее: «Нате, защитник, Вам материалы уголовного дела. Ознакомьтесь, и убедитесь в том, что Новицкий – убийца!»

04.01.2008

Не квапся поперед невода рибу ловити, - каже українська мудрість. І саме вона якнайкраще підходить до ситуації з прийняттям змін до Закону України №3879, що були в екстреному порядку проголосовані й підписані 16 січня нинішнього року.

Зокрема щодо пункту, за яким встановлюється норма щодо іноземного агента, під яку підпадають ті суспільні об'єднання, що отримують кошти чи інше майно від (іноземних) джерел…, а також беруть участь, в тому числі в інтересах іноземних джерел, у політичній діяльності на території України.

«Невод» цього зовсім нового для незалежної України юридичного поняття розкидали з таким поспіхом, що в нього тепер  може потрапити мало не половина країни.

Скажімо, ті громадські організації, що співпрацюють з програмами розвитку ООН, орієнтованого на громаду (ПРООН). Відтепер, з 16 січня поточного року, вони відразу стали «іноземними агентами», адже для своєї діяльності використовують кошти з іноземних джерел.

Дещо детальніше з цього приводу - з 2011 року до 30 червня 2015 року триває друга фаза проекту «Місцевий розвиток, орієнтований на громаду», реалізацію якого почато 2007 року. Фінансується цей проект Європейським Союзом і співфінансується і впроваджується Програмою розвитку ООН в Україні. Тобто, як бачимо, якраз за кошти іноземних держав.

Щоб отримати ці гроші, завдяки яким в українських селах проводять водогони, відновлюють вуличне освітлення, ремонтують дороги, клуби, фельдшерські пункти, місцевій громаді обов’язково потрібно створити громадське об'єднання і через конкурс, обґрунтувавши свої потреби, отримати грант, кошти якого і будуть вкладені у розвиток території.  І це немалі  суми - другий етап проекту має бюджет 17, 1 мільйона євро, з яких 98, 4% - внесок ЄС, 1, 6% - внесок ООН.

Охочих отримати їх для того, щоб бодай трохи поліпшити своє життя де-небудь в глибинці, в Україні доволі. Скажімо, лише станом на грудень 2012 року (http://cba.org.ua/ua/pro-nas/proekt-cba) шляхом конкурсного відбору було обрано 835 громад для місцевої діяльності, сформовано 836 організацій громад за участі 423 000 чоловіків і жінок.

Проект ПРООН триває, тож, мабуть, ще чимало сільських, вироблених нелегкою працею дядьків, які хочуть ходити по освітлених вночі вулицях чи пити незабруднену нітратами воду, ставатимуть, згідно з новим українським законодавством, «іноземними агентами». 

Але не тільки вони.

У 2013 році Україні гуманітарну допомогу надавали 33 країни (http://banker.ua/society/2013/08/02/1180462239/)/. Найбільше її надійшло з Німеччини, Польщі, Нідерландів, Швейцарії, США та інших зарубіжних держав. З 1 тисячі 496 заявок на отримання гуманітарної допомоги за 6 місяців минулого року 798 заявок в Україні реалізовано.

Найчастіше ця «гуманітарка», серед якої були медичне обладнання, одяг, взуття, меблі, предмети побуту, спрямовувалася до релігійних та дитячих організацій, медичних закладів. Іноземним коштом підтримувалися також спортивні організації, спілки ветеранів, «чорнобильців».

І навіть… деякі міські і районні адміністрації. (http://banker.ua/society/2013/08/02/1180462239/)/ Цікаво, чи виникне щодо них також підозра, як щодо «іноземних агентів», чи  завдяки своєму державному статусу в розряд «шпигунів» вони не потраплять? Все-таки у нашій уяві поняття «іноземний агент» давно вже стало синонімом слова «шпигун». Так виховані…

Та якраз  з цього місця хочеться, як то кажуть «поподробнее».

Адже з тим самим проектом «Місцевий розвиток, орієнтований на громаду» (ПРООН) співпрацюють обласні і районні владні структури. Відповідно й з громадськими об’єднаннями, що беруть в ньому участь, тепер вже, певно, в статусі  «іноземних агентів».

Як, скажімо, бути із значною кількістю українських бібліотек, котрі користуються майном (ті ж комп’ютери) від іноземних організацій, отриманим завдяки програмі «Бібліоміст», яка співпрацює з незалежною всеукраїнською громадською організацією  - Українська бібліотечна асоціація (УБЛ)? (http://ula.org.ua/)

Серед партнерів програми «Бібліоміст», на підтримку якої Фундація Білла та Мелінди Гейтс (іноземних громадян для України) надала грант на суму 25 мільйонів доларів США, - не тільки УБЛ. Також є й деякі державні адміністрації, Міністерство культури АР Крим і навіть Міністерство культури України ( http://bibliomist.org/ua/about-bibl/partneri). Логічно виникає запитання: чи безпечно державним структурам співпрацювати з «іноземними агентами», до розряду яких у світлі останніх подій потрапляє та ж УБЛ?

Чи не буде тепер так, що в непевну ситуацію, як «іноземні агенти», потраплять і українські вузи, які співпрацюють із закордонними навчальними закладами. Адже іноді до цього процесу долучаються й студентські ради, які також є громадськими об’єднаннями? 

Перелік тих, кому можне бути непереливки через останні юридичні новації, можна продовжувати. Але чи варто? Давно сказано: «Поспішиш – людей насмішиш». Ось тільки сміх цей чомусь крізь сльози…

•  Термин «иностранный агент» в русском словоупотреблении носит однозначно негативный смысл, являясь синонимом понятия «шпион» (а не нейтрального «представитель иностранных интересов»)[33].

Владу в країні узурповано в майже неприхований спосіб. Усі шляхи правового й демократичного вирішення суспільно-політичного конфлікту заблоковано. Режим поводиться як терорист, що схопив заручника і приставив йому ніж до горла.

Головна мета – не віддати владу. 2004 року Янукович сказав сакраментальну фразу: «Нас из власти не выдавишь». Під цю мету, починаючи з 2010 року, вибудовувалась ціла конструкція авторитарної влади – позірно демократична для Заходу й фактично диктаторська для власного народу.

Політтехнологи допомогли Януковичу виглядати як «голуб миру» й навчили вчасно посилати до Заходу правильні месиджі. Як бачимо, це давало дивовижно успішний ефект. Натомість українська опозиція з її імперативом парламентаризму і демократії була іграшкою в руках бандитів, які, черговий раз її обманувши, гордо коментували: «Мы развели их как котят».

Якщо ця тактика імітації та обману приносила такий однозначний успіх, хто буде від неї відмовлятися? Навіть у ці дні гострого протистояння з народом почерк владного режиму в Україні один і той самий.

«Запрошую представників усіх політичних сил, святих отців, представників громадськості до загальнонаціонального діалогу. Я особисто готовий до участі в такому круглому столі» – це заява Януковича з розрахунку на сприйняття Заходу. Спрацювало, адже Захід вірить словам.

Ось чому прем’єр-міністр України Азаров гордо звітував цими днями телеканалу «Росія 24», що останні події в Україні не можуть стати приводом для введення США санкцій щодо українських чиновників: «Я серйозно взагалі не розглядаю це питання, оскільки наші відносини, у тому числі і з Сполученими Штатами, є стратегічними та довгостроковими, і цей епізод, пов’язаний з такою ситуацією в Києві, на мій погляд, не є навіть підставою для розмов про це».

Насправді ж усі «круглі столи», що відбувалися упродовж цих двох місяців, – це гротескні імітації, які лише переконували народ, що ця влада розуміє лише мову сили. І тому частина людей змушена була вдатися до силового опору, ніби ілюструючи своїми діями преамбулу до Загальної Декларації прав людини.

Сьогодні, коли на київських барикадах уже гинуть люди, ми звертаємося до наших партнерів на Заході: чи пам’ятаєте ви цю преамбулу? Чи згодні ви, що «необхідно, щоб права людини охоронялися силою закону з метою забезпечення того, щоб людина не була змушена вдаватися як до останнього засобу до повстання проти тиранії і гноблення»?

Невже й тепер ми чутимемо слова про «демократично обраного президента» – так наче Європа не знала прецеденту «демократично обраного» рейхсфюрера Німеччини?

Досі я говорив лише про український режим, хоч аналізувати його дії без урахування впливу Кремля – це однаково що аналізувати траекторію Місяця без урахування гравітації Землі.

Нинішня Україна буквально наводнена агентами ФСБ Росії, які ретельно виконують цілком конкретний план Путіна:

- дестабілізувати ситуацію в Україні настільки, щоб в умовах неорганізованих «сліпих» бунтів можна було взагалі покінчити з демократією і з «помаранчевою» загрозою для Росії;

- в разі ускладнення цього плану – «простягнути руку допомоги братньому українському народові», ввівши свої війська, або ж принаймні розчленувати країну;

- дискредитувати режим Януковича в очах Заходу настільки, щоб той прийняв контроль Росії над Україною як рятівний вихід;

- у слушний момент змістити Януковича й замінити його «кризовим менеджером» Віктором Медведчуком, який незмінно виявляє Кремлю свою лояльність.

Зазирнувши в очі Путіну, можна насправді побачи-ти там лише одне: морок. Його логіка – це відчуття «постверсальського» приниження й потреба реваншу задля відродження «величі і слави Росії» та нового переділу світу.

Роль «геополітичного казусу», яким 1939 року була нібито «фашистська» Польща, сьогодні відіграє буцімто «націоналістична» Україна – в очах Путіна «навіть не держава, а територія». Вона має зникнути як незалежне утворення або принаймні бути розчленована.

Паралелі з нацистськими феноменами очевидні – їх не в стані побачити лише сліпа «політкоректність». Проте для світу це вкрай небезпечно: західні політики фатально відстають в осягненні природи української кризи. Через кілька днів може бути пізно.

Йдеться уже не про потребу «плана Маршалла для України» – з цим Європа давно спізнилася. Йдеться про широку світову коаліцію задля того, щоб спинити переможну ходу новітніх реваншистів, які насолоджуються своїм вмінням «развести как котят» усю світову дипломатію.

Згадаймо урок Другої світової: ті, що зрікаються захисту цінностей задля власної безпеки, неминуче розплатяться цією безпекою, щоб відновити засадничі цінності людської цивілізації.

25.01.2014

Zichid .net