Бюлетень "Права Людини", 2015, #23

В рамках реалізації проекту «Захист прав внутрішньо переміщених осіб в Україні» за підтримки Європейського Союзу у особі Європейської Комісії, представники Харківскької правозахисної групи – Людмила Клочко, Наталія Охотнікова, Володимир Глущенко – 22 серпня 2015 року провели виїзні юридичні консультації для внутрішньо переміщених осіб у місті Святі Гори Донецької області.
Делегація Харківскької правозахисної групи відвідала пансіонат «Святі гори». Саме тут вже більше року проживають 150 сімей переселенців, які вимушені були покинути свої домівки, тікаючи від війни та ховаючи своїх діточок від жахіття…

Юристи ХПГ провели низку консультацій, спрямованих на інформування внутрішньо переміщених осіб про їх права та механізми їх захисту, а також на надання безкоштовних юридичних консультацій та правової допомоги з усіх питань, що цікавили людей. Всього було надано більше 115 консультацій.

Серед присутніх були поширені пам’ятки про їх права та контакти служб, які займаються проблемами внутрішньо переміщених осіб. Як виявилось за результатами зустрічі, проблемних питань навіть на звільненій українській території більш ніж достатньо. Найгострішими та найболючішими стали питання працевлаштування, оплата комунальних платежів за житло, яке залишилося на окупованій території, оформлення та переоформлення соціальних виплат, зокрема пенсій та субсидій.

Одна з важливіших проблем, з якою зіткнулися переселенці, які мешкають у пансіонаті «Святі гори» - постійно ростучі тарифи за електроенергію та небажання нашої держави, всупереч всім обіцянкам, компенсувати витрати на комунальні платежі. Зараз ситуація складається таким чином, що борг у пансіонаті росте кожен місяць, а держава відмовляється його «гасити». Сьогодні кожна із сімей вимушена сплачувати із свого мізерного бюджету 320 гривень щомісячно, аби тільки виплатити борг Донецькому обленерго. В іншому випадку люди залишаться без електроенергії, а слідом і без тепла взимку, і без можливості готувати їжу.

Ситуація тим страшна, що більше половини сімей проживають у пансіонаті вже більше року. Більшість з родин не мають постійної роботи, як і постійного заробітка.

Так наприклад родина Ольги Овсяннікової. Жінка ще минулого року разом із дитиною інвалідом переїхала із Київського району Донецька в той момент, коли залишатися вдома із дитиною ставало неможливо через крайню загрозу життю. Снаряди, які майже дощ падали біля будівлі не давали жити спокійно вже кілька місяців. Сонна дитина підскакувала на ліжку серед ночі і не могла заспокоїтися плачучи до самого ранку. Саме в той момент Ольга прийняла рішення виїхати з рідного Донецька. Працювати жінка не має можливості – дитина потребує постійного нагляду. Отже і доводиться виживати лише на допомогу по догляду за дитиною інвалідом.

Не менше людей під час консультацій цікавили питання стосовно пошкодженого внаслідок військових дій житла. Юрист Наталія Охотнікова компетентно та доступно роз’яснила людям, які залишилися без будь – якого майна внаслідок російської агресії, як грамотно підготувати документи для національних інстанції, щоб в перспективі була можливість подавати пакети документів для Європейського суду. За результатами поїздки було підготовлено чотири пакети документів для Європейського суду щодо зруйнованого житла.

На даний момент юристи Харківської правозахисної групи відвідали вже більше десяти населених пунктів у Донецькій і Луганській областях в рамках реалізації проекту «Захист прав внутрішньо переміщених осіб в Україні» за підтримки Європейського Союзу. Серед яких і ті, котрі знаходяться максимально близько к передовій, майже в «сірій зоні» - це місто Світлодарськ, селище Миронівське, село Луганське.

До кінця 2015 року юристи ХПГ планують здійснити ще ряд поїздок у 6 регіонів України з метою надання подібних юридичних консультацій для внутрішньо переміщених осіб, та моніторингу виконання Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб в Україні» у місцях компактного проживання ВПО.

… с чувством глубочайшей благодарности всем…

Сегодня уже 10 дней, как меня освободили из Криворожского СИЗО. Я полностью социализировался, вышел на работу, и, кажется, втянулся в тот ритм, которым жил до изоляции…

Сразу же хочу еще раз поблагодарить всех, кто так или иначе принял участие в моей судьбе! Я горячо благодарен Евгению Захарову, за оптимизм и веру! Всем коллегам из ХПГ – за активную поддержку!
Благодарю Сергея Медведева, с которым был на первом суде 25 июня, за своевременно поданную апелляцию.
Огромное спасибо Виктории Дейнеке за сопровождение апелляции и активную позицию защиты.
Марине Захаровой большущее спасибо за поддержку и сопровождение по Кривому Рогу.
Хочу поблагодарить Геннадия Токарева, за жесткую позицию в коммуникациях с прокуратурой и следствием.
Огромная благодарность и признательность коллегам из ХПГ – Наталье Охотниковой, Инне Захаровой и всем-всем-всем!
Коллегам-журналистам – Татьяне Заровной, Борису Иванову, Андрею Дихтяренко, Сергею Сакадынскому, Ирине Коростылевой, Ларисе Крупининой, Марине Воротынцевой, Игорю Бурдыге, Никите Пидгоре, Константину Ильченко, Виктории Крят, и всем-всем, кого я мог не упомянуть – большущее спасибо за помощь. Также выражаю признательность Игорю Чудовскому, Виссариону Асееву, Олегу Веремеенко, майору Петровичу, Игорю Орлу, Людмиле Соколенко, Николаю Козыреву, Людмиле Подольской, Сергею Чубу, Тане Глебовой, Юрию Петрушевскому, Татьяне Фруктовой, Ольге Скрипник, Виктории Ясинской… Ну, и отдельное спасибище – Яночке Смелянской! Простите, если кого-то не упомянул…

И немного о сути произошедшего… После публикации Г.Москалем «списка преступлений «Айдара» я обещал сообществу объяснить мое нахождение в этом списке. Тогда не успел, исправляюсь. Буду вынужден сделать это деликатно, ибо решением Апелляционного суда г. Киева, на меня в рамках меры пресечения «взятие на поруки» наложен ряд ограничений, и нарушать их я не имею ни права, ни желания.
Тогда, в мае прошлого года, я был вынужден покинуть свой дом, семью, и уйти защищать свою Родину – Украину и Донбасс – от невесть откуда появившихся сторонников русского мира. Мы тогда были одними из первых добровольцев. Никто из нас не умел воевать, но все мы имели огромное желание силовым методом подавить в зародыше зарождавшуюся угрозу. Законные механизмы не работали – милиция предпочитала наблюдать за происходящим со стороны, не вмешиваясь; ВСУ не могло идти на открытый конфликт с местными гражданскими; Киев не спешил что-либо предпринимать, в надежде на «само уляжется», однако призывал патриотов «встать на защиту Родины». И как мы должны были ее защищать? «Айдар» в начале лета 2014-го сумел силовыми методами сломать нарастающее в северной части Луганской области среди местного населения движение в поддержку ЛНР. Хорошо это или плохо? «Айдар» сумел остановить расползание оружие среди сторонников ополчения на севере Луганщины. Все депутаты ЛНР, приходившие в самом начале троллить айдаровцев прямо в расположение батальона, очень скоро были вынуждены переехать к «своим» в Луганск. Контроль над территориями северной Луганщины остался за Украиной.
Хотя бы за это можно уважать «Айдар»? Да, биография самого батальона, как и биография ее командира, покрыты не только славой и доблестью. Однако есть ли сегодня право у тех, кто занял уютные должности во власти после победы Майдана, упрекать солдат революции в нарушении правил ведения войны? Тем более, что таких правил год назад еще даже не существовало. Если все добробаты были вынуждены выживать самостоятельно, без оглядки на Киев (спасибо волонтерам); все решения принимать исходя из оперативной обстановки, особо не прислушиваясь к командам Генштаба; бойцы не желали думать о том, что их действия по отношению к идеологическому противнику могут быть квалифицированы как преступление по УК Украины спустя некоторое время. Все эти задержания, аресты, доставки, отжимы, силовые акции, открытое давление на сотрудников МВД, СБУ, региональных прокуратур, сейчас может восприниматься неоднозначно. Но тогда находило живейший отклик и поддержку в рядах патриотов. И являлось единственным жизнеспособным механизмом осуществления мероприятий по защите конституционного строя на Луганщине.
Да, были и ошибки, были и проколы. Но ведь это же война! Ее называют АТО только с экранов телевизоров, да и то только потому, что юристы рекомендуют…
Я не стану вдаваться в детализацию того, что произошло с нашей группой 1 июня 2014-го в пгт.Троицкое. Скажу только, что наши действия не были и не могли быть «преступным сговором с целью грабежа». Да, один участник группы забрал из квартиры потерпевшего средства связи. Ничего ценного у потерпевшего мы не требовали и не забирали, несмотря на то, что он достаточно обеспеченный человек. Если бы военпрокурор был настроен на объективное проведение расследования, то замечу, что материалов следствия уже достаточно для того, чтобы максимально точно определить действия нашей группы. Попытка незаконного задержания, превышение полномочий, в конце концов, самоуправство – это более реалистичная оценка наших действий, и с ней, может быть, и следовало бы сегодня согласиться. А мотивировки прокуроров о том, что изменять меру пресечения с содержания под стражей на более мягкую не рекомендуется, потому как экс-бойцы прошли в батальоне спецподготовку, а поэтому могут быть опасны (!!!) для социума – вообще выносит мозг!
… За год с момента инкриминируемого нам инцидента до настоящего времени, я, находясь в розыске, зарегистрировался как переселенец в Харькове по месту реального проживания, не менее 30 раз съездил в Луганскую и Донецкую область (ненавижу термин «АТО»), освобождал наших пацанов, налаживал переговорные линии с ЛНР, проехал больше сотни блок-постов, регулярно контактировал с МО, МВД, СБУ… Я уж было начал подумывать, что тот инцидент остался в далеком прошлом и больше никогда не проявится… 23 июня пошел в Харьковское ГУ МВД с заявлением о факте расстрела моей официальной супруги и матери трех наших детей Анны Самелюк 29 спецназом МВД РФ из Уфы. Где меня после проверки моих данных и задержали. Ну, а дальше вы все и так знаете, и, наверное, даже лучше меня.
Следствие продолжается. Харьковская правозащитная группа намерена бороться за справедливое расследование и рассмотрение в суде. Я никуда не уезжаю, не скрываюсь, работаю там же… Только пока стал более осторожен в оценке окружающих событий.
Глядя изнутри, как работает система прокуратуры, следственные органы, пенитенциарная служба, и особенно суды – понимаю, что мы еще ни на миллиметр не продвинулись в вопросе реформирования этих органов. Все еще впереди!

Еще раз всем огромное спасибо.

Довідка про автора. Всеволод Речицький – конституційний експерт  Харківської правозахисної групи, представник Української Гельсінської спілки з прав людини та Харківської правозахисної групи  в Конституційній Комісії.

1.   У пункті 29 статті 85 проекту змін до Конституції говориться про те, що до повноважень Верховної Ради України належить «утворення і ліквідація громад, районів, областей». Проте в подальшому у статті 113 проекту внесення змін до Конституції стверджується, що адміністративно-територіальними одиницями України є «громади, райони, регіони». Таким чином, можливість модифікації статусу Автономної Республіки Крим ніби взагалі вилучається із парламентської компетенції. Адже за проектом АРК є одним з «регіонів», утворення і ліквідація яких до компетенції Верховної Ради України (за проектом) не належить.

2.   Проект внесення змін до Конституції запроваджує паралельно дві офіційних назви для одних і тих самих територіальних одиниць: «область» та «регіон». Навряд чи паралельне існування «Харківської області» та «Харківського регіону», кордони яких повністю співпадають, відповідає класичним засадам юридичної техніки, тим більше юридичної техніки конституційного рівня. 

3.   У частині четвертій статті 119 проекту змін до Основного Закону констатується наявність «територіальних органів центральних органів виконавчої влади». Подібним словосполученням в конституційний словник запроваджується конструкція «органів від органів», що є вочевидь невиправданим не лише з формально-логічної точки зору, але й з точки зору управлінської доцільності.

4.   Проект внесення змін до Конституції називає (стаття 113) окремі частини території України «громадами», а їх людський субстрат – тобто населення цих територій – «територіальними громадами». Подібний підхід є термінологічно невдалим, може навіть парадоксальним. Якщо у випадку територіальних сутностей – областей в проекті застосовується додаткове поняття-назва «регіони», то для позначення різних сутностей (людей, з одного боку, і територій – з іншого) в проекті використовується одна й та сама родова назва – «громада». При цьому епітет «територіальна» відноситься не до «громади» як елементу територіального устрою, а до «громади» як сукупності людей - населення, що призводить до очевидної термінологічної (семантичної) плутанини.

5.   Як це витікає з проекту змін до Конституції, поняття міста як адміністративно-територіальної одиниці (за неочевидним винятком міст Києва та Севастополя) вилучається з Основного Закону. При цьому людський субстрат міста (його населення) пропонується називати «територіальною громадою», а територію міста – просто «громадою». Очевидно, що такий підхід є надмірно «екстравагантним» по відношенню до традицій нашого офіційного та неофіційного слововжитку.

6.   Ще більш серйозним недоліком виглядає те, що віднині міста (незалежно від їх величини) входитимуть до складу не області чи регіону, а «району». Тобто в якості адміністративно-територіальної одиниці місто – в контексті оновленого Основного Закону – також ніби щезає. Це означає, що традиційні органи самоврядування міст також вилучаються із слововжитку. Принаймні вони перестають бути міськими радами, меріями чи муніципалітетами. Натомість вони мають перетворитися на «ради громад» над якими віднині стоятимуть «районні ради». З точки зору еволюції класичних європейських політико-правових понять такий підхід виглядає невдалим.

7.   Крім того, входження міст-мільйонерів до складу районів повинно призвести до того, що одні райони за своєю економічною, культурною та інфраструктурною потугою у десятки (якщо не сотні) разів переважатимуть інші райони. Наприклад, район, до складу якого входитиме Харків або Донецьк буде багатократно відрізнятися від району, до складу якого входитимуть міста калібру Валок, Острога або Косова. Незбалансованість, контраст в реальній економічній та культурній спроможності адміністративно-територіальних одиниць одного рангу і раніше був проблемою України. Однак тепер цей контраст суттєво збільшиться. Із адміністративною (економічною, культурною, інфраструктурною) збалансованістю територій буде справді покінчено.

8.   Оскільки будь-яке місто (за проектом змін) визнається цілісною громадою, яка входить до складу району, невизначеною (найбільш ймовірно – негативною) стає доля існуючих районів у містах. Дуже схоже на те, що райони в містах мають зникнути разом із районними в містах органами самоврядування. Але якщо це справді так, то в чому тоді полягає ідея децентралізації на муніципальному рівні? Адже даний пакет змін до Конституції запроваджується саме за такими або подібними до них (демократизація тощо) гаслами.

9.   Нарешті останнє за переліком але не за значущістю. Проект децентралізації покликаний також вирішити проблему проявів сепаратизму на регіональному (обласному) рівні. Проте запропоновані у проекті конституційні важелі здаються для цього недостатніми. На моє переконання, з цією метою слід було б наважитися на встановлення представництва регіонів України не на самоврядному, а на державному рівні. Найкращим варіантом виглядає тут запровадження в Україні двопалатних Національних Зборів при збереженні унітарного устрою країни. Тим більше, що такий підхід є добре відомим в Європі (Польща, Франція, Італія, Нідерланди, Румунія, Хорватія, Чехія, Ірландія).

20 августа начался судебный процесс в Киевском городском апелляционном суде по делу всемирно известного  аккордеониста-виртуоза Игоря Завадского  и его арт-директора Андрея Бригиды, приговоренных 10 июля 2014 года Подольским районным судом, соответственно, к 13 и 7 годам лишения свободы за растление несовершеннолетних. Председательствующий – судья Худык Николай Павлович..

Рассмотрение апелляционной жалобы так задержалось, потому что подсудимые боролись за признание судом фальсификации протоколов судебного заседания в первой инстанции, которые не соответствовали аудиозаписи, для создания видимости справедливого  приговора.  Из 266 замечаний к протоколам, поданным  подсудимыми, председатель Подольского суда В. Бородий, который,  собственно, рассматривал дело в первой инстанции, признал справедливыми  232 замечания!

Один из трех защитников Завадского, адвокат Андрей Мурашов, подал ходатайство об общении адвокатов не через прутья решетчатой клетки, в которой находились подсудимые, он ссылался на п. 4.9 Декларации Национальной ассоциации адвокатов. Его ходатайство поддержали все остальные адвокаты и подсудимые. Коллегия судей, выяснив у адвоката, что иными нормативными актами, кроме Декларации, он не руководствовался и указав, что этот документ носит рекомендательный характер, отказала в  удовлетворении ходатайства.  

А между тем содержание подсудимых в клетке или в наручниках во время судебного заседания при том, что нет угрозы побега или применения насилия, есть не что иное, как нарушение статьи 6 Европейской конвенции, защищающей право на справедливый суд, а именно, нарушение принципа презумпции невиновности. Кроме того, в этой ситуации содержание в клетке во время суда может рассматриваться как бесчеловечное обращение в контексте статьи 3 Европейской конвенции.

Пока обвинительный приговор суда не вступил в законную силу, подсудимый считается невиновным. Судьи должны проводить процесс без какого-либо предварительного мнения о виновности или невиновности подсудимых, а также должны принимать все меры к тому, чтобы разбирательство отвечало этому принципу. Как сказано в §30 «Замечания общего порядка №32» Комитета ООН по правам человека, необходимо проявлять осторожность в том, чтобы в ходе судебного разбирательства обвиняемому не присваивались признаки вины, что может повлиять на презумпцию невиновности. Такие признаки включают содержание обвиняемого в клетке в зале суда либо появление обвиняемого в суде в наручниках, кандалах или форме, которую носят осуждённые.

Вопрос содержания в клетке во время суда как нарушение прав человека также рассматривался Европейским судом в деле Рамишвили и Кохредидзе против Грузии (заявление №1704/06, решение вступило в законную силу 27 апреля 2009 года). Европейский суд отметил, что прежде всего необходимо рассмотреть, есть ли опасность, что подсудимые могут скрыться или причинить травмы или повреждения (§96). Суд заметил, что ничто в материалах дела не может свидетельствовать о том, что был малейший риск, что заявители, хорошо известные и, по-видимому, совершенно безобидные лица, могут скрыться или прибегнуть к насилию во время их передачи в суд или во время судебного разбирательства (§101).  В то же время содержание их в клетке под охраной нескольких  вооруженных спецназовцев подрывает презумпцию невиновности, является жестоким обращением и приводит к унижению заявителей в их собственных глазах и глазах общественности (§100, 102). Суд признал нарушение статьи 3 Конвенции.

Очевидно, что та же аргументация может быть применена в отношении Игоря Завадского и Андрея Бригиды, которые не представляют никакой угрозы, и поэтому содержание их в клетке во время судебного процесса не может быть оправдано соображениями безопасности.

Второй конфликт в зале суда возник в связи с предложением судьи проводить закрытый судебный процесс. Может быть, если бы судья заранее предупредил, что он намерен провести заново судебное следствие, то конфликт и не возник бы: все адвокаты понимали, что допрос несовершеннолетних потерпевших по делу о растлении несовершеннолетних в суде в открытом процессе, т.е. под телекамерами и в присутствии публики, невозможен. Но, поскольку информацию о судебном следствии судья не озвучил, то адвокаты подсудимых, и сами подсудимые возмутились: видео, которое легло в основу обвинения, показывали в нарушение закона несколько раз по телевидению и поместили в Интернете, а доказательства фальсификации этого видео суд хочет скрыть! Адвокаты и подсудимые бурно протестовали против такого решения, но судья был неумолим и объявил процесс закрытым. Хотя, на мой взгляд, вполне могло быть принято решение о закрытости тех заседаний, где будет проводиться допрос потерпевших, и открытости заседаний, на которых будут рассматриваться другие вопросы – о незаконности возбуждении уголовного дела, о незаконности обыска без санкции суда, о незаконности оперативно-розыскных мероприятий без согласования с прокурором и т.д. Такое решение можно принять и позже.

В результате судье Худыку был заявлен отвод, который он не принял и назначил следующее заседание суда на 8 сентября.

Харківський волонтер, який виготовляв безпілотні апарати для сил АТО, вчора, 20.08.2015, був звільнений з-під варти безпосередньо в залі Апеляційного суду Харківської області. Пан Явдошенко перебував під вартою з 10.06.2015 на підставі вироку Дзержинського районного суду міста Харкова, яким волонтер був визнаний винним у скоєнні злочину – ухилення від мобілізації. А чи ухилявся Дмитро від мобілізації взагалі?

Як відомо, в 2015 році проводились (скоріш за все й далі будуть проводитись) хвилі часткової мобілізації. В який спосіб і які допускались порушення під час його проведення Харківська правозахисна група неодноразово повідомляла громадськість. Чимало з громадян України й самі ставали свідками чи жертвами такої мобілізації. Більше того, до Харківської правозахисної групи багаторазово звертались родичі мобілізованих і призовників, яких ставили в стрій військ просто блискавично – часто все відбувалось за одну добу. Всі лікарські комісії, гора аналізів, оглядів, перевірок – й це все за години!

Припускаємо, що не стала виключенням ситуація з Дмитром Явдошенком. В квітні волонтер отримав повістку про виклик до військкомату, відповідно до якої й з’явився у встановлені час та день. З’являвся Дмитро й далі на вимогу представників комісаріату, до яких мав лише одне прохання: дати час на завершення розпочатих замовлень на виготовлення літальних безпілотних апаратів для сил антитерористичної операції. Однак, ні – пану Явдошенку «органи» поспішили пред’явити повідомлення про підозру. А вже 10.06.2015 суд оголосив вирок – 2 роки позбавлення волі з поміщенням до ізолятору до набрання чинності вироку. Однак тут у представників Феміди вийшла «неувязочка». Згідно зі ст. 197 КПК України строк дії ухвали про тримання під вартою не може перевищувати 60 днів. Рахуємо: Явдошенко був поміщений під стражу 10 червня, тобто 08 серпня 60 днів вийшли. Дмитро через свого адвоката подавав клопотання про звільнення з ізолятору на підставі спливу 60 днів перебування під вартою, однак Жовтневий районний суд міста Харкова (за місцем розташування ізолятору) відмовив у задоволенні вимоги про звільнення з-під варти. Лише 20.08.2015, коли апеляційний суд скасував вирок Дзержинського районного суду міста Харкова на підставі допущених численних процесуальних порушень та направив кримінальне провадження на новий розгляд, волонтер Явдошенко вийшов з-під варти. Явдошенку обрано запобіжний захід у вигляді особистого зобов’язання.

Таким чином, 12 днів волонтер перебував під вартою не зрозуміло на підставі чого й це питання може стати окремим предметом розгляду як в національних судах, так й в Європейському Суді з прав людини.

Наразі Дмитро разом зі своїм адвокатом готуються до нового судового розгляду його справи. Сподіваємося, що суд буде об’єктивним та не знайде в надуманому обвинуваченні підстав для визнання винним волонтера в злочині, який той не скоював.

Міськрайонною громадською організацією «Чугуївська правозахисна група» проведено аналіз судової практики за 2014-2015 роки в справах, де брали участь ВІЛ-інфіковані особи. Аналіз був здійснений на підставі вивчення змісту 30 кримінальних та 10 цивільних справ, які були предметом розгляду місцевих та апеляційних судів різних регіонів України.

Як повідомляє сайт «Медичні права вимушених переселенців», серед розглянутих кримінальних справ, були вивчені наступні категорії:

З кримінальних:

- про заміну міри запобіжного заходу – 5 справ;

- про застосування Закону України «Про амністію» – 11 справ;

- апеляційні скарги на вироки та ухвали – 6 справ;

- вироки – 4 справи;

- про розгляд клопотання про умовно-дострокове звільнення від відбування покарання – 2 справи;

- про затвердження угоди про примирення між обвинуваченим та потерпілою – 1 справа;

- про відстрочку виконання вироку – 1 справа.

З цивільних:

- про стягнення аліментів – 4 справи;

- про зменшення розміру аліментів – 3 справи;

- про розірвання шлюбу – 3 справи;

- про позбавлення батьківських прав – 1 справа.

Аналіз даних справ свідчить про таке:

В кримінальних справах найчастіше ВІЛ-інфіковані особи притягуються до кримінальної відповідальності за ст. 185 Кримінального кодексу України (таємне викрадення чужого майна, крадіжка); ст. 186 КК України (відкрите викрадення чужого майна, грабіж); ст. 309 КК України (незаконне виробництво, виготовлення, придбання, зберігання, перевезення чи пересилання наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів без мети збуту).

В ході судових процесів з кримінальних справ та під час відбування покарання ВІЛ-інфіковані особи найбільш часто заявляють клопотання про заміну міри запобіжного заходу на більш м’який, застосування ЗУ «Про амністію», умовно-дострокове звільнення від відбування покарання. Але в більшості випадків суди виносять рішення не на користь ВІЛ-інфікованих та відмовляють у задоволенні заяв (клопотань) останніх.

Так, у 3 з 5 вивчених справ про заміну міри запобіжного заходу суди відмовляли особам у задоволені клопотання. Хоча у 2 справах клопотання все ж таки було задоволено.

Зокрема, в постанові від 06 лютого 2014 року Ватутінського міського суду Черкаської області суд зазначив: «Заслухавши думку прокурора, який посилається на розсуд суду, а також заслухавши інших учасників судового процесу, які підтримали дане клопотання, суд вважає, оскільки підсудний ОСОБА_6 дійсно на даний час має незадовільний стан здоров’я, а саме ВІЛ-інфікований. Дана хвороба прогресує, що вимагає негайного втручання з боку кваліфікованих фахівців і проходження лікування в спеціалізованих закладах, а також враховуючи те, що на час розгляду справи підсудний вину свою у вчиненні злочину визнав повністю та не перешкоджає встановленню істини по справі. А також враховуючи положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, практику Європейського суду з прав людини та загальну спрямованість реформи кримінального судочинства на гуманізацію та підвищення гарантії захисту прав особи, згідно з яким, тримання особи під вартою має бути винятковим запобіжним заходом, суд вважає за можливе заявлене клопотання задовольнити та змінити підсудному ОСОБА_6 міру запобіжного заходу з тримання під вартою на підписку про невиїзд, поклавши на нього певні обов’язки».

У 8 з 11 вивчених справ про застосування ЗУ «Про амністію» суди відмовляли у задоволенні клопотань. У більшості випадків підставою для відмови у задоволенні клопотання про застосування ЗУ «Про амністію» ставав п «в» ст. 4 ЗУ «Про застосування амністії в Україні». Вказаний пункт передбачає, що амністія не застосовується до осіб, які мають дві і більше судимості, за вчинення тяжких та особливо тяжких злочинів.

Для прикладу, ухвалою від 12 червня 2014 року Вінницький районний суд Вінницької області вирішив «відмовити у задоволенні заяви ОСОБА_2 про застосування до нього ст. 1 п. «г» ЗУ «Про амністію у 2014 р.» та застосування акту амністії». В основі рішення суд навів наступні обґрунтування: «Заслухавши пояснення, оглянувши матеріали особової справи засудженого, суд враховує, що у відповідності до ст. 4 п. «в» ЗУ «Про застосування амністії в Україні», амністія не застосовується до осіб, які мають дві і більше судимості, за вчинення тяжких та особливо тяжких злочинів. Як встановлено з матеріалів особової справи засудженого – ОСОБА_2 є раніш судимим за скоєння тяжких злочинів, а саме, за вироком від 23.11.1998 р. Красноперекопського районного суду АР Крим за ст. 142 ч. 2 КК України, та за вироком від 12.10.2007 р. постановленого Красноперекопським районним судом АР Крим засуджений також був засуджений за за ст.307 ч.2 КК України, що відносяться до категорії тяжких злочинів. Судимість за вироком від 23.11.1998 р. Красноперекопського районного суду АР Крим не є погашеною. Тому, враховуючи зазначене, суд вважає, що засуджений ОСОБА_2 за вимогами ст. 4 п. «в» ЗУ «Про застосування амністії в Україні» не підлягає до звільнення за актом амністії».

При цьому, як бачимо, стан здоров’я засудженого судом до уваги не приймався.

У цивільних справах найчастіше ВІЛ-інфіковані особи виступають у якості відповідачів у справах щодо розірвання шлюбу, позбавлення батьківських прав, стягнення (збільшення) аліментів.

Серед усіх вивчених справ лише в одній ВІЛ-інфікована особа брала участь у якості позивача. Даний чоловік звернувся з позовом про зменшення розміру аліментів, які він сплачував. Суд позов задовольнив частково, прийнявши до уваги доводи позивача про те, що «…після винесення рішення у нього народився син ОСОБА_4, який перебуває на його утриманні. Крім того, 17 січня 2013 року позивач був звільнений з роботи. З 31.07.2013 року позивач перебуває на диспансерному обліку в Київському міському центрі профілактики та боротьби зі СНІДом з діагнозом «ВІЛ-інфекція, 3 клінічна стадія, орофарингеальний кандидоз, хронічний гепатит С, період мінімальної активності». Отже, як бачимо, судом було взято до уваги та враховано при винесенні рішення належність позивача до ВІЛ-інфікованих осіб та поганий стан здоров’я.

Втім, як правило, суди задовольняють позовні вимоги та ухвалюють рішення не на користь ВІЛ-інфікованих осіб.

Так, рішенням від 17 липня 2014 року Гуляйпільський районний суд Запорізької області визнав: «Позов Гуляйпільської районної державної адміністрації Запорізької області в інтересах малолітньої ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, до ОСОБА_2 про стягнення аліментів задовольнити». В ході судового розгляду відповідач зазначала, що «проживає одна, мешкає у чужому будинку, за який не сплачує, має тимчасові заробітки, майнового паю не має, грошових внесків в установах банків, стягнень з доходів не має, аліментних зобов’язань на користь інших осіб не має, стан її здоров’я незадовільний, так як є ВІЛ-інфікованою, має 40 соток земельної ділянки, на якій вирощує городину, тримає курей».

Проте при задоволенні позову та при обґрунтуванні суд взагалі не звернув увагу на те, що відповідачка є ВІЛ-інфікованою особою, та не навів доводів, чому вказаний факт не було взято до уваги.

Враховуючи вищевикладене, можна зробити висновок, що в більшості судових рішень українське правосуддя, на жаль, знаходиться не на стороні ВІЛ-інфікованих осіб.

Антон Биченко, Чугуївська правозахисна група

Подаємо повідомлення Галини Узу, матері побитого хлопця, яке вона опублікувала на своїй сторінці в соціальній мережі facebook.

19 серпня 2015 близько 19:30 на мого сина Узу Девіда Харрісона, 19.10.1998 р. н., скоєно напад і групове побиття на ґрунті расової та національної нетерпимості.

Зі слів сина, група більше 40 осіб увійшла в вагон метро, в якому їхав мій син. Молоді люди вели себе зухвало і порушували громадський порядок гучними вигуками нацистського характеру.

Один з цих молодих людей, звертаючись до моєї дитини: «Мавпа, будеш банан?», почав погрожувати йому фізичною розправою.

Мій син вийшов з вагона на ст. м. Позняки. Група близько десяти осіб з числа вищеописаних молодих людей оточила його на станції. Вони почали провокувати бійку, по черзі штовхаючи мого сина і завдаючи йому удари в різні частини тіла з усіх боків. Син в міру можливості увертався від цих ударів і не завдавав ударів у відповідь, оскільки розумів, що це тільки спровокує більший конфлікт і погіршить його положення.

Побиття відбувалося безпосередньо на пероні ст. м. Позняки.

Чергового міліціонера ЛУ в метрополітені на місці несення служби не було. Пасажири метро не втручалися в події і проходили мимо.

Коли мій син отримав від нападника сильний удар в щелепу, хтось із перехожих нарешті спробував відтягнути від моєї дитини нападників, і вони втекли.

Син добре запам’ятав нападників і зможе їх упізнати. Призвідник бійки – худорлявий, світловолосий, з татуюванням у вигляді тризуба на шиї з правого боку, був одягнений у балонку білого кольору і світлі шорти.

Мій син намагався звернутися за допомогою до чергової частини міліції станції, але так і не знайшов чергового міліціонера. Самостійно діставшись додому, він зателефонував 102. Патруль доставив нас в Дарницьке районне управління ДУМВС України, де у нас було прийнято відповідну заяву.

У районному управлінні нам задали питання, чому ми не звернулися за допомогою в міліцію метрополітену. Незважаючи на той факт, що чергового ЛУ метрополітену не було на місці побиття, нам сказали, що матеріали даної справи будуть все одно направлені в ЛУ метрополітену.

Син наполіг, що ми самі повинні повернутися на ст. м. Позняки, де стався інцидент і звернутися до чергової частини міліції. Двері чергової частині міліції в метро, як і раніше, були зачинені. Ми звернулися до касира і контролера на станції з проханням допомогти нам якнайшвидше викликати чергового за допомогою кнопки екстреного виклику, голосового оповіщення або внутрішнього зв’язку.

Протягом півгодини ми з сином знаходилися біля кабіни контролера, контролер і касир неодноразово вмикали кнопку екстреного виклику і голосового оповіщення, але черговий міліціонер не з’являвся. Коли ми нарешті побачили його на протилежному виході, він не поспішав реагувати на звуки екстреного виклику і вальяжно розгулював по перону. Тоді я почала кричати: «Міліція, допоможіть, вбивають!» Черговий явно чув і бачив нас, але особо не квапився.

Коли він підійшов до кабінки контролера і я, пред’явивши свої документи, сказала, що нам потрібна допомога і попросила його пред’явити нам його службове посвідчення, він демонстративно відкрив документи на камеру відеоспостереження і тут же заховав їх до кишені. Я тільки встигла прочитати, що його прізвище Яковець.

На моє запитання, чи бачив він сьогодні в 19:30 групове побиття підлітка на пероні метро, Яковець відповів, що ніякого побиття не було і він нічого не бачив.

Ми шукаємо свідків інциденту і будемо вдячні за будь-яку інформацію і допомогу.

Син почувається задовільно, але ми всі перебуваємо в шоці від цієї огидної події.

На чоловіка напали та жорстоко знущалися над ним тільки тому, що вважали його гомосексуалом. Заяви постраждалого правоохоронці проігнорували. Кримінальне провадження було відкрито тільки після втручання правозахисників.

Фонд стратегічних справ Української Гельсінської спілки з прав людини наразі надає правову допомогу чоловікові, над яким невідомі чинили насильницькі дії та ображали на ґрунті гомофобії.

Над Віталієм (ім’я змінено), мешканцем Харкова, невідомі познущалися лише на підставі підозри в його «нетрадиційній сексуальній орієнтації» і чинили це жорстоко з мотивів ненависті. Одразу після нападу та знущань Віталій звернувся до Ленінського РВ Харківського міського управління міліції і написав заявою про злочин: «Наді мною знущались, принижували мою честь та гідність, при нанесенні мені ударів змушували мене здійснювати дії, які повністю суперечили моїй волі. Також змушували мене зізнатися в тому, що я нібито відношусь до осіб з нетрадиційною сексуальною орієнтацією…»* – розповідає Віталій.

Проте і на цьому знущання над хлопцем не завершились: «Також мені було наказано дістати з сумки тюбик з мастилом, яке злочинці видавили мені на шапку і на куртку, знімаючи все це на камеру. Злочинці зняли з мене шапку та вилили мені на голову зеленку, знімаючи все це на відео… Невідомі особи мали умисел принизити мої права та показати своє відношення до осіб з нетрадиційною сексуальною орієнтацією, шляхом побиття та знущання…»**.

Подальші дії зловмисників правозахисники визначають як порушення права на недоторканність приватного життя: «Змусили дістати з сумки паспорт, і також без моєї волі зняли на відео персональну інформацію про мене, яка є в моєму паспорті (прізвище, ім’я, по батькові, дата і місце народження, фотографія, номер паспорта). Погрожували мені поширенням зазначеного вище відео в мережі Інтернет...»*** – продовжує розповідь Віталій.

Після поданої заяви одного з кривдників було доставлено до райвідділу для складання пояснень. Що там він «пояснив» та в який спосіб Віталій не знає й досі. Проте кримінальне провадження правоохоронці не відкрили. Хлопець подав до міліції повторну заяву. Згодом йому відповіли, що за його заявами «було прийнято рішення про припинення подальшого розгляду, про що було складено відповідні висновки».

Побачивши повну бездіяльність міліції, Віталій звернувся до правозахисників. За справу взявся голова Чугуївської правозахисної групи, член Харківської правозахисної групи адвокат Роман Лихачов. Адвокат допоміг хлопцю написати скаргу до Ленінського районного суду міста Харкова щодо бездіяльності міліції, яка полягала в невнесенні відомостей про кримінальне правопорушення до Єдиного реєстру досудових розслідувань (що потрібно було зробити протягом 24 годин).

Ленінським райсудом було винесено ухвалу, відповідно до якої начальник слідчого відділу мав протягом доби внести до Єдиного реєстру досудових рішень відомості по заяві Віталія про кримінальні правопорушення. Однак міліціонери знехтували й судовою ухвалою. І тільки після подання Віталієм скарги до прокуратури Харківської області з вимогою відкрити кримінальне провадження вже стосовно начальника слідчого відділу Ленінського РВ за умисне невиконання постанови суду, що набрала законної сили, справа зрушила з мертвої точки.

Опинившись перед «перспективою» самим перетворитися на обвинувачених, правоохоронці нарешті відкрили кримінальне провадження за заявами Віталія. Проте результативність належного розгляду даної справи за таких умов виглядає сумнівною. Постає цілком закономірне питання: чому працівники міліції так довго пручались та не бажали проводити розслідування за заявою постраждалого? Можливо, не бажали псувати відомчу статистику злочином на ґрунті ненависті? Або ж самі неприязно ставляться до постраждалого через його ймовірну «нетрадиційність»? Тим самим демонструючи вже традиційні для деяких харківських правоохоронців ксенофобські настрої.

_________________

*Стаття 127 КК України: Катування. «Умисне заподіяння сильного фізичного болю або фізичного чи морального страждання шляхом нанесення побоїв, мучення або інших насильницьких дій з метою примусити потерпілого чи іншу особу вчинити дії, що суперечать їх волі, у тому числі отримати від нього або іншої особи відомості чи визнання, або з метою покарати його чи іншу особу за дії, скоєні ним або іншою особою чи у скоєні яких він або інша особа підозрюється, а також з метою залякування чи дискримінації його або інших осіб». Частина 2 даної статті передбачає відповідальність за такі дії, вчинені повторно або за попередньою змовою групою осіб, або з мотивів расової, національної чи релігійної нетерпимості.

**Стаття 161 КК України: Порушення рівноправності громадян залежно від їх расової, національної належності, релігійних переконань, інвалідності та за іншими ознаками. «Умисні дії, спрямовані на розпалювання національної, расової чи релігійної ворожнечі та ненависті, на приниження національної честі та гідності, або образа почуттів громадян у зв’язку з їхніми релігійними переконаннями, а також пряме чи непряме обмеження прав або встановлення прямих чи непрямих привілеїв громадян за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, інвалідності, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками». Частина 3 передбачає відповідальність за ці дії, у випадку, якщо вони були вчинені організованою групою осіб.

***Стаття 182 КК України. Порушення недоторканності приватного життя. «Незаконне збирання, зберігання, використання, знищення, поширення конфіденційної інформації про особу або незаконна зміна такої інформації».

«Внучка, ну що там сьогодні, стріляли?» – зранку до моєї кімнати заходить бабуся.

Серце розривається, дивлячись на стареньку. Що їй сказати? Вона знає, що я днями і ночами стежу за ситуацією в рідній Авдіївці, невеликому місті, що в кількох кілометрах на півночі від Донецька і є однією з найбільш «гарячих» точок Донбасу.

«Дмитрівна, прошу тебе, не хвилюйся. Ти ж пам’ятаєш, що нам потрібно всім разом повернутися додому? Тож, хвилювання лише погано відіб’ється на твоєму здоров’ї. Ти ж сама вчила нас триматися, бо всі хвороби через нерви».

Чи не кожен день вже більше року одні й ті ж запитання. А відповідати що? Щовечора в Авдіївці починаються «феєрверки». Місто, що славиться на всю Європу найбільшим коксохімзаводом, здригається від вибухів і заходиться у плачі. Чи залишився там бодай один будинок без «прильотів»? Сумніваюся…

8 серпня 2015 року виповнився рік поневірянь нашої родини: бабусі, батька, матусі і, власне, мене з хлопцем і чотирилапою «подружкою» – той-тер’єром. Обставини складися так, що довелося тікати зі своїх домівок.

Хто б що не казав, а на Донбасі справжня війна, а не АТО. Уявіть собі (хоча той, хто не відчув на собі, навряд зрозуміє), більше місяця життя у вологому і холодному підвалі. Картина, що дотепер перед очима – та, коли авіація наносила удари по Донецькому аеропорту. А так: відсутність світла, води, тепла, зв’язку, мінометні обстріли, ракети з «Градів», що проносяться над головами. Жахливі вибухи, після яких тремтиш і не можеш контролювати себе...

Їжу просто не переносиш на вигляд, їсти не можеш і не хочеш, через постійний страх. Перехресний вогонь, частина снаряду, що влучила в домівку дідуся і бабусі, величезна діра в хаті і відсутність скла у вікнах. Потім похорон мого дідуся під обстрілом, на кладовищі присутні тільки його сини – мої тато і дядя – з копачами, бо постійно «працює» важка військова техніка. Якщо б щось завадило, довелося б ховати в городі...

Багато можна розповісти, але то не зараз. Рідних війна розкидала по всій Україні і не тільки. Зрозумійте одне, якщо навіть мої бабусі, одній з яких 84 (!) роки, втекли, попри те, що казали – нікуди не поїдемо, будемо помирати на батьківщині, у зведених власними руками хатах, – то наскільки там неможливо було залишатися. Бідні мої бабусі, дитинство пройшло у війну: страшне, голодне і холодне. А зараз все повторюється для них знов, навіть, страшніше, бо військова техніка в рази серйозніша. Для мене і моєї родини життя зупинилося. Душа наша там, вдома, а ми тут, в Харківській області. Перспективи – лише б вижити...

Дуже погано, що це здебільшого розуміють тільки ті, хто все те пережив. Для інших АТО на Сході – це приблизно те ж саме, що й конфлікт в Іраку – «далеко і не в нас»...

Спочатку жили у родичів в селі Артемівка, але потім почали шукати житло, знайшли і тепер мешкаємо в смт. Печеніги Харківської області. Не можу не сказати, що за цей час зустріли і познайомилися з багатьма людьми, більшість з них – добрі і співчутливі. На добрі тільки і тримається цей світ!

Але були й інші моменти. Наприклад: стоїмо в черзі на отримання виплат в банківській установі, якась жінка – чоловіку, що підійшов, незадоволено каже: «Та то сепаратистам гроші дають»...

Хочу звернутися до всіх читачів – будьте людяними! Якщо ми тут – то наш вибір очевидний! Ми любимо Україну і хочемо єдності не на словах, а на ділі. Тут життя продовжується, а там – у гарячих точках – ламаються долі людей, рушаться будинки, інфраструктура, нищаться міста. Там – вдома, ми були кимось, а тут доводиться починати все з нуля.

Вдячні Олені Чудік з родиною за житло і тепло, Ользі та Ірині за допомогу, родичам за первісний притулок. А також благодійним організаціям, які вийшли на нашу родину завдяки інформації, що була надана управлінням праці і соціального захисту населення і селищною радою. Висловлюємо подяку Товариству Червоного Хреста у смт. Печеніги, Міжнародній організації з міграції в Україні, «Центру підтримки і консультацій для вимушених переселенців «Станція Чугуїв»» Чугуївської правозахисної групи за речі, ковдри, постільну білизну, продуктові набори, правову допомогу тощо.

Були б вдома, не було б багатьох потреб, а так вдячні за все!

Молимо про одне: щоб було, куди нам повернутися. Щоб завершилася війна. Миру всім!

Ганна Єнушевська, журналістка

Сьогодні багато харків’ян говорять про створення нової поліції у місті та перспективи її діяльності. Зважаючи на це, редакція «ПЛ» пропонує бесіду з Петром Цимбалом, який для майбутніх поліціянтів проводить тренінги «Партнерство правоохоронних органів та суспільства». Тренінги проводяться в Харківському національному університеті внутрішніх справ.

Права Людини – Є немало скептиків, які говорять, що нова поліція, потрапивши до нашого «болота» стане гірше старої міліції.

Петро Цимбал – Цього можна уникнути, якщо процеси демократичного урядування в громаді і демократичного поліціювання будуть розгортатися паралельно.

ПЛ – Але передбачається, що поліція розпочне свою роботу в кінці вересня, в той час, коли місцеве самоврядування буде заклопотане виборчим процесом.

ПЦ – Дійсно, проблема є. Ми будемо утверджувати демократичну поліцейсько-громадську модель діяльності, але навколо буде достатня кількість не реформованих держструктур, органів місцевого самоврядування, які змінили після ЄвроМайдану лише риторику. Але, по-перше, громадянське суспільство є в здатності підтримати поліціянтів, особливо в перші місяці роботи; по-друге, поліціянти створять своє громадське об’єднання чи профспілку з метою підтримки ефективної роботи; по-третє, ми виходимо з того, що система нової поліції має дати приклад, того як одна із найкорумпованіших структур може кардинально змінитися і підштовхнути до цього інших. Одним словом, для того, щоб вижити в бюрократичному, корумпованому полі й ефективно протистояти йому, поліція має утвердити в своїй діяльності стратегію, втілення якої веде до зменшення рівня злочинності та забезпечення громадського порядку.

ПЛ – Останні десятиліття часто говорили про реформування міліції і нові стратегії, але далі розмов і гасел справа не рухалась.

ПЦ – Думаю, що зараз є всі умови для запровадження ефективних підходів в роботі нової поліції та перейти від гасел до конкретних дій. Під час тренінгів ми доводимо, що партнерство нової поліції – це один із головних напрямків, який веде до виконання її місії. Слід чітко розуміти, що поліція, незалежно від країни, не може самостійно приборкати злочинність. Доведено європрактикою, що демократичне ефективне партнерство дає легітимність поліції, веде до зменшення примушування (застосування сили) з боку поліції і, як результат, – відбувається стрімке зменшення рівня злочинності та правопорушень.

ПЛ – Для того, щоб на всіх рівнях нової поліції була вірно оцінена роль партнерства потрібно знати досвід інших. Які успішні практики ви демонстуєте під час занять?

ПЦ – На мій погляд, для нас сьогодні актуальними є практики, які застосовуються в діяльності поліції франкомовних країн. Французька поліція вирішила багато правоохоронних проблем спираючись на три основи: попередження злочинності; максимальне наближення до людини і метод втручання; співробітництво і партнерство. У Бельгії і Швейцарії механізми партнерства між поліцією і місцевими комунами, які містяться у відповідних договорах про партнерство, вражають своєю доцільністю та ефективністю. Також ми виясняємо як можна у нас застосувати досвід спільної діяльності поліції Квебеку з асоціяціями, що опікуються місцевим розвитком. Загалом цікавими є практичні наробки Франкополу (освітня мережа франкомовної поліції). Наприклад, зараз ми чекаємо результатів конференції Франкополу, яка відбудеться на початку жовтня 2015 року і планує обговорити сучасні підходи з питань взаємодії поліції з юрбою, дотримання прав маніфестантів та застосування партнерства у цьому процесі. Для нас це є актуальним у зв’ язку з проведенням місцевих виборів.

ПЛ – Якщо говорити конкретно про Харків, то нова поліція має розпочати свою роботу з кінця вересня і можна передбачити, що вона відразу ж порине з головою у роботу. Чи буде час для розбудови партнерства?

ПЦ – Ми зорієнтовуємо слухачів на встановлення партнерства з перших днів патрулювання. У них є дорожна карта, методики з партнерства, добротно розроблені київськими фахівцями. Патрульні будуть в здатності швидко зорієнтуватися і встановити взаємовідносини на індивідуальному рівні в своїх районах патрулювання, водночас вони мають побачити напрямки для формування широкого партнеррства та подати свої пропозиції керівництву. І ось тут потрібно чітко наголосити, що керівні структури нової поліції просто зобов’язані в короткі терміни вивести партнерство на рівень підписаних домовленостей, перш за все з органами місцевого самоврядування, включити певні положення до регіональних програм розвитку, підготувати пропозиції про партнерство з громадськими організаціями, зокрема тими, що постали з майданівської самооборони та пов’язані з розвитком місцевого самоврядування, наприклад, Асоціяція міст України, Всеукраїнська асоціяція сільських та селищних рад та ін. Поліцейське партнерство має сператися на сучасні процеси пов’язані з процесами конституційної реформи, децентралізацї та сталого розвитку.

ПЛ – Ви думаєте, що органи місцевого самоврядування активно залучаться до партнерства .

ПЦ – За наших умов у суспільстві посилюється розуміння, що партнерство – це єдиний шлях, який забезпечує ефективність реформ і місцевий розвиток. Ми маємо виходити з положень Салвадорської Декларації про комплексні стратегії для відповіді на глобальні виклики: системи попередження злочинності та кримінального правосуддя і їх розвиток в світі, що змінюється (12 -й Конгрес ООН з попередження злочинності..., 2010 р.), в якій акцентується увага на розвитку партнерства, а попередження злочинності розглядається як складовий елемент стратегій забезпечення соціяльно-економічного розвитку. Цього року 13-й Конгрес значно розширив цей підхід і ми можемо застосовувати у своїй роботі його новації.

ПЛ – Виходить, що поле діяльності нової поліції розширюється, але чи достатньо буде сил для виконання цих завдань?

ПЦ – На першому етапі протидії злочинності сил поліції буде недостатньо, але кожний із нас на своєму місці має підтримати нову поліцію до «підходу підкріплення»: розпочинається формування нового корпусу дільничних, створення спецпідрозділів і нових відділків поліції, законодавче оформлення муніципальної варти (варта громади), територіяльної резервної армії (для протидії збройним нападам).

ПЛ – Думаю, що всі бажають жити у безпечному суспільстві, в якому забезпечуються права людини, його здоров’я і власність від посягань злочинців. Тож, в інтересах харків’ ян підтримати діяльність нової поліції.

Інформаційної революції в Україні не відбулося. Незалежні суспільні ЗМІ, які могли б неупереджено, без оглядки на владу чи бізнес подавати зріз нашого життя, поки що у стадії становлення. Очевидно, пройде ще чимало часу, доки вони стануть по-справжньому потужними інформаційними ресурсами.

Тож нині маємо те, що маємо, а відтак споживаємо продукт, який готують для нас наявні мас-медіа.

Готують же нерідко за принципом: чим більше жахів, тим краще. Довелося  якось прочитати фразу одного російського журналіста щодо тамтешньої інформаційної політики: «Делайте больше ада!».

Схоже, що деякі з наших вітчизняних ЗМІ також виконують завдання якомога частіше створювати відчуття пекла щодо України. Про що б там не йшлося.

Взяти хоча б недавнє повідомлення, що комітет приватних кредиторів погодився списати Україні 20 відсотків боргу й відстрочити виплату решти боргу на чотири роки.

Практично відразу на окремих телеканалах устами різних «експертів» почали робитися заяви , що ці умови вкрай невигідні для України, що країну неминуче очікує дефолт тощо.

Вчені економісти та політологи вважають, що їм видніше, як воно буде далі, особливо з точки зору тієї політичної сили, від якої «годуються».

Ось тільки навіть домогосподарки без економічної освіти, але зі здоровим глуздом, ділячись новинами у дворі на лавочці, кажуть, що для країни, де кожна з влад двадцять з лишком років набирала кредитів, важко чекати якихось особливо вигідних умов. А кожен крок, спрямований на полегшення економічної та фінансової ситуації, уже позитив.

Щоправда, їх у експерти не кличуть, тому кожен вечір ми знову й знову чуємо «страшилку» про дефолт.

І не тільки це. Одна з улюблених тем як електронних, так і друкованих ЗМІ – криміногенна ситуація в країні. Особливо – дорожньо-транспортні пригоди.

Так, Україна не зовсім благополучна країна щодо безпеки дорожнього руху. І внаслідок вибоїстих та невпорядкованих доріг, і тому, що дехто водить машину за старим анекдотичним принципом: «Джигіт їде!», і через системну корупцію в правоохоронних органах, коли за будь-яке порушення можна «відкупитися» і уникнути покарання.

Та справа в тому, що будь-яке ДТП з трагічними наслідками «запускається» на певних українських телеканалах на цілий день – як довгограюча платівка. А то й не на один.

Чи то у редакціях, котрі готують новини, не вистачає людей чи не стає професіоналізму, аби до кожного інформаційного випуску знайти свіжі повідомлення? Чи таки працюють там за отим самим принципом: створювати побільше пекла. Про що б не йшлося.

Тому про інформаційне поле України можна цілком сказати, що воно засіяне негативом, який медійники успішно знаходять практично у всіх сферах життя.

У країні почалася реформа правоохоронних органів. В містах з’являються загони нової поліції. І суспільством її перші кроки сприймаються загалом позитивно.

Та ось на одному з інформаційних ресурсів зустрічається твердження, що робота поліційських це тільки «для піару», що все це швидко закінчиться.

Нехай «для піару». Але навіть перші звіти про роботу нових поліцейських вселяють надію, що в Україні людина в погонах більше не буде, даруйте за таке слово «шмонати» твою сумку тільки тому, що її розмір видався завеликим. Що який-небудь сержант Сеничкін у втомленого пенсіонера, який повертається з городу, не доскіпуватиметься, чому кепка знаходиться у сумці, а не на голові? Не буде чимало з того, чим просякнуті наші правоохоронні органи…

Але це так – побіжні зауваження щодо висвітлення окремими українськими ЗМІ певних подій.

Тому що є ще речі системні. Скажімо, у вітчизняній інформаційній сфері поки що так і не виробилися українські підходи до того, який продукт пропонується читачеві чи глядачу. І це не тільки власні відчуття.

Недавно натрапила у Фейсбуці на групу «Бойкот російського телепродукту». Тут наші співгромадяни  доволі жорстко висловлюються з приводу тих вітчизняних мас-медіа, які і далі пропонують нам цілком «московський продукт» лише злегка загорнутий в українську обгортку, і щодо панування російської мови в інформаційному просторі України. 

Дійсно, важко зрозуміти, коли окремі телеканали, позиціонуючи себе провідними «кнопками» країни, навіть основні вечірні новини подають не державною мовою, а мовою країни-агресора, а ефір заповнюють проросійськими програмами та російськими серіалами.

Те, що проблема є і вона хвилює суспільство підтверджує, зокрема, й публікація на http://day.kiev.ua, де детально проаналізовано ефір українських телеканалів до Дня незалежності України.

На жаль, окремі мовники навіть до головного свята країни не змогли відмовитися від того, аби запросити до участі, хай і в розважальних програмах, осіб, які давно вже займають відверто проросійську позицію, використовуючи Україну лише як комфортне місце проживання, де можна собі дозволити  практично все, аж до зневажання власної країни.

Незабутній Іван Котляревський у своїй «Енеїді» мальовничо зобразив пекло, де, зокрема, гаряче й тим, хто «…пише не остережеться».

Оскільки ж доволі значна частина українських ЗМІ  поки що мало остерігається у тому, що пише і говорить, то гаряче усім нам – глядачам, читачам.

І прикро. Бо жити доводиться у інформаційному пеклі, яке незрозуміло кому потрібне.

Є питання? Проконсультуйтесь у юриста в онлайн-режимі! Саме так вже зробили майже 1200 жителів України, які звернулись у чат порталу «Правовий простір».

І за останні 3 місяці кількість запитів у чаті стрімко збільшується. Якщо у 2014 році за консультацією юриста на «Правовому просторі» зверталися за місяць 30-50 людей, то влітку 2015 року кількість звернень зросла до майже 300 осіб щомісяця.

Питання, які хвилюють громадян – різноманітні. Найбільше запитів надійшло від військовослужбовців та членів їх родин – загалом 233, – з проблематики мобілізації та звільнення з військової служби, грошового забезпечення та оформлення пільг учасникам бойових дій, збереження місця роботи та середнього заробітку.

Але не втрачають актуальність й інші правові проблеми. Так, 168 громадян звернулися з питань трудового законодавства – оформлення відпусток, проблем звільнення з роботи та отримання соціальних допомог. 111 запитів із цивільного права – спадкування, виплата кредитів, оформлення пенсій, захист прав споживачів та інші.

Окрему групу становлять запитання від вимушених переселенців. Вони змушені вирішувати складні життєві ситуації, тож їх турбують питання, як відновити документи, отримати соціальні виплати, хто допоможе влаштуватися на новому місці.

- Живе спілкування з юристом на порталі «Правовий простір» – це унікальна можливість швидко отримати безоплатну консультацію, не відходячи від комп’ютера. До консультування за графіком залучаються юристи Мережі Центрів правової інформації та консультацій. Кожен день ми допомагаємо десяткам людей зорієнтуватися у подекуди непростих юридичних правилах і процедурах, знайти механізми захисту своїх прав і прийняти правильне рішення. Озброївшись необхідною інформацією, можна попередити порушення або вирішити проблему на початковому етапі. Для тих, кому дистанційної консультації недостатньо, ми пояснюємо, як отримати правову допомогу у своєму регіоні в одній із партнерських організацій, а таких більше 40 по Україні, – зазначає юрист Інформаційного Ресурсного Центру «Правовий простір» Володимир Орловський.

Нагадаємо, що чат на «Правовому Просторі» діє з лютого минулого року за підтримки Міжнародного Фонду «Відродження». Цей сервіс доступний і на порталі, і в його мобільній версії – тобто, достатньо мати комп’ютер чи смартфон, Інтернет і, власне, потребу в безоплатній правовій допомозі.

Скористатися послугою дуже просто. 5 днів на тиждень, з понеділка до п’ятниці включно, з 10.00 до 16.00 будь-хто може увійти на портал http://legalspace.org/ua/ і поставити в чаті, віконечко якого знаходиться у правому нижньому куті головної сторінки, письмове запитання юристам. Порада користувачеві: під час чату не закривати браузер, доки не отримаєте відповідь.