Свобода Висловлювань і Приватність, 2001, #01

Харківська правозахисна група

Інформаційна безпека або небезпека відставання?

Нам уже доводилось писати про надзвичайно шкідливу, на наш погляд, тенденцію усе більшого засекречування інформації й обмеження свободи інформаційного обміну, що спостерігається на всьому постсоціалістичному просторі, і яка стала особливо характерною в останні роки в Україні. Вона уявляється найбільше небезпечною для майбутнього країни в порівнянні з іншими порушеннями прав людини й основних свобод, і от чому.

Інформаційна сфера є основою, на якій базуються всі політичні, адміністративні, економічні та й просто рішення в царині областей людської діяльності. Ці рішення будуть тим більш обгрунтованими й ефективними, чим більше інформації буде використано для їх прийняття. Найбільш важливі політичні рішення звичайно закріплюються на правовому рівні, фіксуються в тих або інших нормативних актах.

Таким чином, ми маємо трьохрівневу систему прийняття рішень: інформація, політика, право. Її можна умовно зобразити у вигляді дерева: корені, стовбур, крона. Дерево тим більше і сильніше, чим більше розвинена у нього коренева система. І коли на правовому (третьому) рівні приймаються акти, що забороняють або обмежують доступ учасників проблемних політичних дискусій (другий рівень) до інформації (до першого рівня), тоді якість політичних рішень неминуче деградує. Виникає неприродна ситуація, коли крона не дає власним кореням живити дерево. Особливо часто вона має місце у випадку, коли інформаційні потоки намагається обмежувати і контролювати виконавча влада або навіть парламентські інституції. Робиться це звичайно з кращими намірами, проте уражені ізоляціонізмом суспільства потрапляють у застій, їхні інтелектуальні еліти емігрують, а економічний комплекс перетворюється в сировинний придаток більш відкритих і тому більш динамічних сусідів.

Ця ситуація видається до певної міри природною, якщо взяти до уваги органічну природу і характер взаємовідносин інформації і влади: у кібернетичному сенсі інформація, як говорив Абрахам Моль, є “кількість непередбаченого, що міститься в повідомленні”. Тому справжня інформація породжує інтелектуальні спокуси, що загрожуть порушити соціальний status quo. На варті останнього звичайно стоїть виконавча влада. З метою соціальної стабільності влада пересуває інформаційні новинки в дальній кут, і спочатку здається, що нічого поганого не відбувається. Криза і глибока соціальна фрустрація з’являються пізніше. В результаті гарні наміри влади та й сама вона дискредитуються. Для запобігання подібних ситуацій досвідчені демократії розробляють конституційні гарантії, що забороняють кому б те не було втручатися у свободу інформаційного обміну. Яскравим прикладом таких гарантій є Перша поправка до Конституції США, що забороняє навіть конгресу приймати рішення, що загрожують інформаційній свободі.

Оскільки саме нове знання дає можливість ефективно вирішувати суспільні проблеми, остільки обмеження доступу до інформації означає безумовне гальмування соціального розвитку і суперечить ідеї прогресу науки. Як говорив західний філософ науки ХХ століття Пол Фейєрабенд, в інтересах наукового прогресу допустимо усе, бо наука є колаж, а не бюрократично організована система. Тому виглядає помилковим рішення розробників нової версії Закону України “Про державну таємницю” віднести до відомостей, що становлять державну таємницю, інформацію “про наукові, науково-дослідні, дослідно-конструкторські та проектні роботи, на базі яких можуть бути створені прогресивні технології, нові види виробництва, продукції або технологічних процесів, що мають важливе оборонне чи економічне значення або суттєво впливають на зовнішньоекономічну діяльність і національну безпеку України”. Держава може і повинна обмежувати доступ до інформації, що необхідна для реалізації функцій охорони порядку і безпеки – інформації, що на свій страх і ризик добувають силові структури і яка виступає як відомості, про які апріорі відомо, що їхнє розголошення може завдати шкоди. Проте ні в якому разі не можна обмежувати доступ до інформації, відносно змісту якої ще нічого не відомо на майбутнє.

На порозі нового тисячоріччя мало в кого збереглися сумніви в тому, що ефективніше розвиваються саме ті суспільства, у яких більш вільно та швидко розвивається творча думка, що черпає своє натхнення в інформаційній сфері. Саме тому прямолінійно охоронна тенденція української законотворчості виглядає системно небезпечною для країни. Тим більше, що в цій царині ми і так дуже відстаємо. За кількістю користувачів Інтернету на 100 тисяч населення ми на передостанньому місці в Європі (менше тільки в Бєларусі). І це не рахуючи того, що майже всі користувачі “Всесвітньої павутини” живуть у нас лише у великих містах.

Взагалі наука, у якій створюється політичне й економічне майбутнє країни, у нас ледь животіє. У нас нема жодної (!) книгарні європейського рівня, де можна було б знайти сучасні наукові книги на основних іноземних мовах. Цим Україна різко відрізняється від інших європейських посттоталітарних держав. Наприклад, у Будапешті– столиці країни, населення якої в п’ять разів менше українського, кількість спеціальної англомовної літератури в двох спеціалізованих книгарнях вимірюється тисячами найменувань. Тонус же столичного життя в Україні в останні роки очевидним чином усе більше оміщанюється. Що ж стосується поточного стану сільських районів, то провінційна українська книготоргівля комуністичних часів здається тепер недосяжним ідеалом. Складається враження, що в Україні взагалі немає культурної політики. Бібліотеки майже не комплектуються новою літературою, а число наукових періодичних часописів сильно скоротилося.

Мізерне державне фінансування є цілком недостатнім для підтримки науки. В цілому стан інформаційного забезпечення в Україні настільки жалюгідний, що нові покоління українських вчених часто виростають, не підозрюючи про реальні масштаби світових досягнень у близьких їм галузях. У гуманітарних вузах України працюють сотні фахівців, дотепер незнайомих з книгами, що змінили обличчя світового гуманітарного знання. Навіть у перекладах багато наукових джерел сприймаються фаховою українською аудиторією неадекватно, тому що кращі сучасні книги часто виявляються написаними в ментальному регістрі, що не розпізнається і не прочитується вітчизняними кандидатами і докторами наук. При цьому “нерозуміючі” вчені і менеджери науки захищаються ксенофобною тезою про те, що “насправді нам у них навчатися нема чому”. Сучасних знань виявляється недосить вже і для обгрунтованої підозри у власному неуцтві.

Кращі учені виживають сьогодні за рахунок грантів від міжнародних фондів. Зараз це єдина можливість для визначення реальної цінності наукової творчості, тому що ринок науки в країні в іншій формі практично відсутній. При цьому, проте, вільна передача наукової інформації закордонним колегам, неутруднений науковий дискурс вочевидь турбують державні структури, про що красномовно свідчать як уже прийняті нормативні акти, так і законопроекти, що готуються в країні (наприклад, “Про інформаційний суверенітет і інформаційну безпеку України”, “Про інформаційну безпеку в мережах передачі даних” – назва робоча). Що ж стосується практичних справ, то в цьому відношенні симптоматичною здається така історія.

21 жовтня 1999 р. у газеті “Факти” з’явилося повідомлення про те, що співробітниками СБУ в Севастополі “припинена діяльність групи вчених одного з НДІ, що намагалися організувати відплив за рубіж деяких експериментальних наукових матеріалів. За повідомленням прес-служби СБУ, від імені закордонних наукових центрів повинна була проводитися оплата “послуг” кримських учених. За надану інформацію гроші перераховували на рахунок одного з учасників групи, який потім розраховувався готівкою (доларами) із колегами”. При цьому в прес-службі СБУ заявили, що “ця інформація настільки секретна, що ні назви НДІ в Севастополі, ні тематики врятованих (sіc – авт.) спецслужбами наукових досліджень, ні тим більше імен замішаних у витіку людей, обнародувати поки не можна”. Аналогічна інформація була дана в кримських газетах під характерними назвами “На чисту воду” (“Слава Севастополя”, 23 жовтня), “Злочинці заарештовані” (Кримська газета”, 27 жовтня) і іншими... З гідним кращого застосування ентузіазмом газети повідомляли, що був налагоджений “збут закритої інформації” в одну з країн Заходу і що “керівника злочинної групи заарештовано”.

Але минуло трохи менше місяця, як “секрет” був розкритий. 17 листопада в “Славі Севастополя” з’явилася велика стаття Юрія Кондрат’єва “В’язень СБУ Піонтковський намагався полегшити державну скарбницю на мільйони доларів”, а 19 листопада газета “Сьогодні” помістила відповіді начальника прес-служби СБУ Анатолія Сахно на питання кореспондента газети Олександра Корчинського. Полковник А.Сахно пояснив, що група співробітників Інституту біології південних морів і Морського геофізичного інституту (далі ІнБПМ і МГО під керівництвом доктора наук Сергія Піонтковскього повинна була у відповідності з грантами від фондів ІNTAS і “Дарвіновська ініціатива” передати в Плімутську лабораторію результати досліджень більш ніж 40 морських експедицій, здійснених ученими ІнБПМ і МГО з 1963 по 1998 рік. “Ці дані – наше національне надбання!” – заявив полковник. – “Й вони оцінюються, за скромними підрахунками, у 200 млн. доларів, а за іншими – у мільярди. Причому частина робіт проводилася під грифом “Абсолютно секретно” на замовлення Міноборони СРСР і не підлягає розголошенню навіть сьогодні. А тут мова йде про передачу всіх згаданих унікальних матеріалів у лабораторію Плімута, яка є відомою своєю військово-прикладною орієнтацією”.

За кілька днів до цих двох публікацій Сергію Піонтковському було пред’явлене обвинувачення в проведенні незаконних операцій із валютними цінностями, здійснених організованою злочинною групою, і взята підписка про невиїзд. Цьому передував дводенний допит, обшук в інституті і дома, вилучення наукових рукописів, документів, комп’ютерів, дискет, грошей.

Що ж викликало такі неординарні дії співробітників СБУ? Група біологів двох інститутів під керівництвом Сергія Піонтковського повинна була узагальнити результати численних експедицій по біорізноманітності тропічних вод Індійського та Атлантичного океанів, опубліковані раніше у відкритих наукових журналах і подані на численних міжнародних симпозіумах, а також створити базу даних на лазерному диску, увівши цю інформацію в науковий обіг у зручному для використання вигляді. Робота ця виконувалася разом з ученими Росії, Великобританії, Голландії і США відповідно до проекту, який пройшов як внутрішню, так і міжнародну експертизу і фінансувалася на паритетних засадах Держбюджетом України і Фондом Європейського Союзу ІNTAS (міжнародна асоціація сприяння співробітництву з ученими нових незалежних держав). Про це йшла мова в листі першого заступника міністра науки і технологій України Бориса Гриньова на ім’я тодішнього голови СБУ Леоніда Деркача від 27 жовтня 1999 р., у якому відзначалося, що ця справа “викликала значний міжнародний резонанс, що, напевне, матиме негативні наслідки для міжнародного науково-технічного співробітництва України і не сприятиме підвищенню її авторитету, а також суперечитиме державній політиці інтеграції України у світовий науковий простір”. Проте ці роз’яснення не задовольнили СБУ.

Варто підкреслити, що ніхто з учасників проекту, за словами Сергія Піонтковського, ніколи не мав доступу до відомостей, що становлять державну таємницю, а ІнБПМ уже дев’ять років взагалі не веде такої тематики. Тому всі обвинувачення в передачі секретної інформації видаються цілком безглуздими. Вражають також своєю обмеженістю міркування журналістів і співробітників СБУ про наукову працю севастопольських біологів. “На відміну від багатьох закордонних НДІ в ІнБПМ і МГИ не проводиться експертно-вартісна оцінка науково-технічної інформації, що є власністю держави і може виступати в якості товару на міжнародному ринку. Саме собою, вона навіть не поставлена на балансовий облік. Унікальним дослідженням навіть не привласнений гриф “для службового користування” – пише Юрій Кондрат’єв. І ще: “Дані по темі гранту переносилися на магнітні носії і ставали надбанням, на жаль, уже не нашої науки. У цьому й полягала вся “дослідницька діяльність”..., грубо були порушені авторські права наукових співробітників... “. Юрію Кондрат’єву, очевидно, невтямки, що будь-яка справжня наука інтернаціональна; що обмін інформацією у світовому науковому середовищі проводиться зазвичай безплатно (плата зводиться до оплати послуг провайдера Інтернету, тому за один долар цілком реально перекачати у свій комп’ютер багатосторінкові надбання “чужих” наук); що, випускаючи CD із базою даних, українські вчені саме підтверджують і закріплюють свій пріоритет і авторство...

Цитуючи американського професора Карла Банса, який сказав, що “діяльність Сергія Піонтковського заощаджує для США 15-20 тисяч доларів у день”, А.Сахно відразу ж за тим стверджує: “...Світ улаштований так: якщо в одному місці прибуде, то в іншому неодмінно зникне. Ми не можемо допустити, щоб “зникало” в Україні”. Ця невибаглива філософія в дусі чеховського “Листа до вченого сусіда” застосовується для оцінки процесів, про реальну структуру й особливості яких в автора навряд чи існує адекватне уявлення. Адже майже все в цій галузі виходить навпаки: наукова інформація– це продукт, вартість якого при передачі не зменшується, а збільшується через можливості її нових застосувань. Тому той, хто спроможний передати іншому більше інформації, завжди буде у виграші. Тут, як у поемі Шота Руставели, діє мораль: “що ти сховав – те пропало, що ти віддав – те твоє”. Якщо ми і цікаві сьогодні зовнішньому науковому світові, то саме завдяки таким українським ученим, як С.Піонтковський, що “набагато випереджають американських або, наприклад, британських дослідників” (Карл Банс) і дослідження яких готові фінансувати міжнародні фонди. Цікаво, чи припускає А.Сахно хоча б потенційну можливість існування і передачі українських грантів за дослідження, що ведуться іноземними вченими за кордоном? Адже в рамках його службових уявлень це було б дурною й ризикованою розтратою національних коштів.

Сьогодні головне багатство будь-якої країни– люди, спроможні створювати нове, саме вони залучають такі необхідні Україні інвестиції. Ще Д.Локк говорив, що стосовно своїх інтелектуальних можливостей індивіди між собою різняться більше, ніж люди взагалі відрізняються від тварин. І якщо в нашій історії присутній драматичний момент, то полягає він у тому, що офіційна система науки й освіти в України сьогодні практично не розпізнає, не визнає і не винагороджує по-справжньому обдарованих людей. Замість цього функціонує похмура ваківська система наукової атестації кадрів, що доповнюється не менш тьмяним ранжуванням спеціалістів у системі Міносвіти. Саме в їх бюрократичних жорнах й досі створюються апріорі виключені зі світового наукового співтовариства кандидати і доктори наук, доценти і професори. Писати про те, що за рівнем інформаційної забезпеченості рядовий західний студент на порядок, а то і на два перевершує українського галузевого академіка і зовсім незручно...

Зауважимо, що С.Піонтковський, із 1992 р. працюючи на Заході, міг уже давно емігрувати і розвивати “чужу” науку. Але замість цього він постійно добував фінансування для своїх колег у Севастополі, що давало можливість продовжувати наукову діяльність не тільки особисто йому, але і колегам. Адже в ІнБПМ у 1999 р. науковим співробітникам оплачували тільки два дні в тиждень, тобто місячна зарплата складала близько 100 гривень (для порівняння: стільки ж заробляє прибиральниця в студентському гуртожитку Університету Едінбурга за 4 години).

На початку лютого 2000 року під тиском Європейського Союзу (фонд ІNTAS призупинив фінансування всіх наукових проектів в Україні на 9 місяців) справа Піонтковського за 80 статтею КК була закрита в порядку ст.7 КПК. Піонтковський одразу виїхав в США, де досить швидко тримав статус політичного біженця.

Справа Піонтковського, на нашу думку, переконливо свідчить, що при неправильних інформаційних орієнтирах діяльність СБУ, як спеціально уповноваженого державного органу у сфері забезпечення охорони державних таємниць, швидко перетворюється в пряму загрозу українському громадянському суспільству. Немає потреби доводити, що інформаційна закритість в усьому світі має один результат – вона веде до стагнації і масового від’їзду талановитих людей. Тому, на наш погляд, і необхідна широка суспільна дискусія про те, яка інформація повинна контролюватися “в Україні і не в Україні”, і яким чином історії, подібні до справи севастопольських біологів стали б у нашій багатостраждальній батьківщині надалі неможливими.

Харківська правозахисна група

СВОБОДА ДОСТУПУ ДО УРЯДОВОЇ ІНФОРМАЦІЇ

У першій частині запропонованої праці було розглянуто законодавство про доступ до інформації та практику його застосування у 1992-1996 рр. Загалом, Закони України “Про інформацію” 1992 р. та “Про державну таємницю” 1994 р. слід визнати відповідними сучасним вимогам до інформаційного законодавства цивілізованих країн. Однак разом із цим можна спостерігати, як приблизно з кінця 1995 р. поступово набувала сили тенденція все більшого засекречування, втаємничення, обмеження доступу до інформації, звуження загальної свободи інформаційного обміну під лозунгом захисту інформаційної безпеки. Внаслідок подібної тенденції за п’ять років ситуація докорінно змінилася. Аналізу цих процесів присвячена друга частина статті.

5. Що ж таке “інформаційна безпека”?

У першій частині ст. 17 Конституції України забезпечення інформаційної безпеки України проголошено “справою всього українського народу”. Прокоментувати це беззмістовне, по суті, твердження досить складно, оскільки в ньому суто державна справа охорони інформації з обмеженим доступом, яка знаходиться у розпорядженні органів державної влади, розглядається мало не як стратегічне завдання для всього суспільства. Проте заслуговує на увагу сам факт включення цього положення до конституційного тексту: хтось про таке спеціально подбав і добився свого.

У січні 1997 р. Верховна Рада схвалила “Концепцію (основи державної політики) національної безпеки України”. З-поміж загроз національній безпеці названо й загрози в інформаційній сфері– “інформаційна експансія з боку інших держав, витік інформації, що становить державну та іншу, передбачену законом таємницю, а також конфіденційної інформації, що є власністю держави”. Серед основних напрямків державної політики національної безпеки в інформаційній сфері особливо виділені прийняття комплексних заходів щодо захисту національного інформаційного простору і входження України в світовий інформаційний простір; ліквідація негативних факторів, які сприяють порушенню інформаційного простору та інформаційній експансії інших держав; розробка і впровадження необхідних засобів і режимів одержання, зберігання, розповсюдження й використання суспільно значимої інформації; створення сучасної інфраструктури в інформаційній сфері.

Поки що жодні парламентські слухання з питань свободи слова – у 1997, 1999, 2001 рр.– не обійшлися без закликів про необхідність захисту національного інформаційного простору та інформаційної безпеки. Однією з двох головних цілей “Національної програми інформатизації”, схваленої Верховною Радою 4 лютого 1998 р., було заявлено забезпечення інформаційної безпеки держави. Одночасно Указом Президента була створена Комісія з питань інформаційної безпеки – “дорадчий орган, створений з метою забезпечення розробки пропозицій щодо реалізації державної політики у сфері інформаційній безпеки”.

Що ж таке інформаційна безпека? Чинні законодавчі акти не містять її визначення. Його можна знайти в проекті Закону “Про інформаційний суверенітет і інформаційну безпеку України”. До цього законопроекту можна було б поставитися як до курйозу, якби він не пройшов узгодження в усіх інстанціях і не стояв на порядку денному Верховної Ради України. Ідея захисту інформаційної безпеки канвою проходить через весь текст законопроекту. Остання розглядається як “захищеність життєво важливих інтересів суспільства, держави і особи, якою виключається заподіяння їм шкоди із-за неповноти, несвоєчасності і недостовірності інформації, через негативні наслідки функціонування інформаційних технологій або внаслідок розповсюдження інформації, забороненої або обмеженої для розповсюдження законами України” (ст.3).

Отже, виходить, що держава бере на себе готовність визначати, яка саме інформація є “недостовірною” або “зіпсованою”, і яку інформацію можна заборонити для розповсюдження. Законопроект вводить поняття “національних інформаційних ресурсів виключно державного значення” (ст.10), до яких відносяться такі інформаційні ресурси, які “можуть суттєво вплинути на стан національної безпеки України... і на її інформаційний суверенітет”. Проект передбачає можливість викупу таких ресурсів, якщо вони за обставинами свого виникнення не належать до державної власності.

Як на мене, то вже саме тільки поєднання понять “інформація” і “суверенітет” є грубою помилкою авторів проекту закону. За проектом здійснення інформаційного суверенітету містить в собі “законодавче визначення і забезпечення державою стратегічних напрямків розвитку і захисту національного інформаційного простору, цілісної інформаційної політики” (ст.2), хоча на неупереджений погляд здається очевидним, що головне завдання держави– сприяння плюралізму та розмаїтості інформаційних джерел та відповідних їм політичних позицій для прийняття суспільно важливих рішень на основі широкої, відкритої та прозорої громадської дискусії. За проектом же, навпаки, “держава виступає гарантом цілісності національного інформаційного простору України на основі єдиної державної політики, визначеної законами, обов’язковими для всіх учасників інформаційної діяльності в національному інформаційному просторі України незалежно від форм власності і збереження права власності держави на ведучі об’єкти національного інформаційного простору, використання нею належної бази і економічних важелів для здійснення регулятивного впливу на суспільні відносини в інформаційній сфері” (ст.4). Отже, незалежно від, може, й благородних намірів і цілей авторів законопроекту, його провідною ідеєю стала державна монополія на інформацію, а, відтак, і повне одержавлення інформаційної сфери.

6. Яку інформацію захищатиме держава і чому?

Певну відповідь на ці питання дає Концепція технічного захисту інформації (далі ТЗІ), затверджена Кабінетом Міністрів України в жовтні 1997 р. Згідно з Концепцією, витік інформації, яка становить державну та іншу передбачену законом таємницю, конфіденційної інформації, що є власністю держави, становить одну з основних можливих загроз національній безпеці України в інформаційній сфері. Загроза безпеці інформації в Україні є зумовленою, як говорить Концепція, різними причинами, серед яких на першому місці знаходиться “невиваженість державної політики в галузі інформаційних технологій, що може призвести до безконтрольного та неправомочного доступу до інформації та її використання”, а також “діяльність інших держав, спрямована на одержання переваги у зовнішньополітичній, економічній, військовій та інших сферах”.

ТЗІ визначена в Концепції як “діяльність, спрямована на забезпечення інженерно-технічними заходами порядку доступу, цілісності та доступності (унеможливлення блокування) інформації, яка становить державну та іншу передбачену законом таємницю, конфіденційної інформації, а також цілісності та доступності відкритої інформації, важливої для особи, суспільства і держави”. Це визначення уточнюється одним із принципів формування і проведення державної політики у сфері ТЗІ: “обов’язковість захисту інженерно-технічними заходами інформації, яка становить державну та іншу передбачену законом таємницю, конфіденційної інформації, що є власністю держави, відкритої інформації, важливої для держави, незалежно від того, де зазначена інформація циркулює, а також відкритої інформації, важливої для особи та суспільства, якщо ця інформація циркулює в органах державної влади та органах місцевого самоврядування, Національній академії наук, Збройних Силах, інших військових формуваннях, органах внутрішніх справ, на державних підприємствах, в державних установах і організаціях”.

З понять, які згадуються в цьому переліку, закон чітко визначає лише поняття державної таємниці. Незрозумілим залишається поняття “конфіденційної інформації, що є власністю держави”. Адже згідно із ст. 30 діючого Закону України “Про інформацію” конфіденційна інформація може бути власністю тільки фізичних або недержавних юридичних осіб. Якось необмежено розмитим виглядає також поняття “відкритої інформації, важливої для держави, незалежно від того, де зазначена інформація циркулює”.

Зрештою, з подібних констатацій можна зробити лише один висновок, а саме, що рішення про те, яку інформацію треба захищати, держслужбовці хочуть приймати виключно на свій розсуд. Крім того, Концепція передбачає створення підрозділів ТЗІ всюди, де є необхідність захищати інформацію. На мій погляд, вищенаведене дає серйозні підстави вважати, що реалізація Концепції суттєво й необгрунтовано обмежить доступ громадськості і просто фізичних осіб до цілих категорій необхідної їм інформації.

7. Як регулюється доступ до захищеної інформації, яка не складає державної таємниці?

На це питання відповісти складно, оскільки, як вже наголошувалося, інформація, яка захищається державою, законом не визначена. Виключення становить тільки поняття державної таємниці. Тому грифи, якими державні органи щедро наділяють різні нормативні акти (Укази і розпорядження Президента, постанови, інструкції, накази органів виконавчої влади тощо)– “службова таємниця”, “для службового користування”, “не для друку” – є самочинними й незаконними. Законними можна визнати тільки такі грифи секретності, як: “особливої таємності”, “цілком таємно”, “таємно”, які відповідають встановленому ступеню секретності згідно із Законом “Про державну таємницю”.

Втім, навіть якщо на документи ставляться грифи: “службова таємниця”, “не для друку” тощо, то мають існувати відповідні процедури надання та зняття (відкликання) цих грифів, визначатися підстави для таких дій. Вочевидь потрібним є також регламент організації доступу до подібних документів. Однак здійснений нами пошук відповідних нормативних актів не був успішним. Виявилося, що офіційно зареєстрованих Міністерством юстиції нормативних актів щодо порядку роботи з документами, які мають грифи “службова таємниця” або “не для друку” взагалі не існує.

Що ж до порядку роботи з документами, які мають гриф “для службового користування” (далі ДСК), то він був схвалений Кабінетом Міністрів України у Постанові № 1813 від 27 листопада 1998 р. “Про затвердження Інструкції про порядок обліку, зберігання і використання документів, справ, видань та інших матеріальних носіїв інформації, які містять конфіденційну інформацію, що є власністю держави”. Певно за іронією долі ця постанова була надрукована в “Урядовому кур’єрі” 10 грудня, в день 50-ліття прийняття Загальної декларації прав людини.

Згідно п.2 Постанови, центральні і місцеві органи виконавчої влади і органи місцевого самоврядування повинні у шестимісячний термін розробити і ввести в дію переліки конфіденційної інформації, що є власністю держави. Цій інформації надається гриф ДСК. Хто конкретно, і виходячи з яких критеріїв має вирішувати, які саме відомості є конфіденційними, Інструкція не визначає. Також незрозуміло, чи будуть доступні ці переліки для широкого загалу. Адже мало не кожне відомство відтепер може мати подібний перелік.

З точки зору принципів інформаційного законодавства логічно припустити, що мав би бути створений і оприлюднений “Звід відомостей, які віднесені до конфіденційної інформації, що є власністю держави”, але протягом 1999-2000 рр. цього не сталося. Слід також відзначити, що відповідно до п.3 Постанови виконувати Інструкцію повинні не тільки органи влади і місцевого самоврядування, але й підприємства, установи і організації незалежно від форм власності.

У переліки може потрапити не тільки інформація, яка була створена самим органом влади, але й інформація, яка знаходиться в його володінні, користуванні чи розпорядженні. Таким чином, інформація, що потрапила до державного органу, може стати конфіденційною завдяки рішенню керівника цього органу, про що її творець (першоджерело) може навіть не здогадуватись.

Згідно п.5 Інструкції документи органу законодавчої влади, вищого органу виконавчої влади та вищих судових органів, що вийшли у світ у 1991 р. та пізніше без грифів обмеження доступу, але не були опубліковані в офіційних виданнях, відтепер також розглядаються як матеріали, що містять відомості обмеженого користування з грифом ДСК.

Умови зберігання, розмноження і відправлення документів з грифом ДСК не менш жорсткі, ніж для документів з відомостями, що складають державну таємницю: реєстрація і знищення чернеток і варіантів документів, заборона на означення прізвищ і навіть посад керівників організацій тощо (пп. 17-28 Інструкції).

Ознайомлення представників ЗМІ з документами з грифом ДСК можливе у кожному конкретному випадку тільки з письмового дозволу керівника інституції, що надала цей гриф і тільки на підставі письмового рішення експертної комісії про доцільність передачі конкретного документа журналісту.

Отже, виглядає так, що вірогідність отримання журналістом інформації з грифом ДСК вкрай мала, тим більше, що відповідальність за розголошення конфіденційної інформації лягає на керівника органу, що її передав, а не на журналіста. Що таке експертна комісія, який регламент її роботи, з Інструкції не зрозуміло. Зрозуміло тільки, що до її складу входять “працівники канцелярії, режимно-секретного та інших структурних підрозділів”.

П.32 Інструкції відносить справу з несекретними документами до категорії ДСК, якщо у цій справі міститься хоча б один документ з грифом ДСК. Але ж в такий спосіб може бути обмежений доступ до будь-якої інформації.

Дуже яскраві і характерні є, на мій погляд, пп. 51 та 52 Інструкції, згідно з якими справи з грифом ДСК, що не мають наукової, історико-культурної цінності та втратили практичне значення знищуються. При цьому перед знищенням вони “повинні в обов’язковому порядку подрібнюватися до стану, що виключає можливість прочитання їх”.

8. Чи змінилася державна політика щодо державної таємниці?

На превеликий жаль, мусимо констатувати, що змінилася– в напрямку все більшого засекречування. Про це яскраво свідчать суттєві зміни до Закону “Про державну таємницю”, які були ухвалені Верховною Радою України у вересні 1999 р.

Суттєво розширеним став обсяг інформації, яка засекречується. До інформації у сферах оборони, економіки, зовнішніх відносин, державної безпеки та охорони правопорядку, яка може бути віднесена до державної таємниці, відтепер додана також інформація у сфері науки і техніки, а саме інформація “про наукові, науково-дослідні, дослідно-конструкторські та проектні роботи, на базі яких можуть бути створені прогресивні технології, нові види виробництва, продукції та технологічних процесів, що мають важливе оборонне чи економічне значення або суттєво впливають на зовнішньо-економічну діяльність та національну безпеку України” (ст.8). На мою думку, це принципова помилка авторів нової редакції Закону (обгрунтування цієї тези див. у статті “Інформаційна безпека чи небезпека відставання?” в цьому ж номері СВіП). У сфері державної безпеки і правопорядку з’явилися нові позиції: до державної таємниці може бути віднесена інформація “про особовий склад органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність”, “про організацію режиму секретності в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, на підприємствах, в установах і організаціях, державні програми, плани та інші заходи у сфері охорони державної таємниці”, “про організацію, зміст, стан і плани розвитку технічного захисту секретної інформації” та “про результати перевірок, здійснюваних згідно з законом прокурором у порядку відповідного нагляду за додержанням законів та про зміст матеріалів дізнання, досудового слідства та судочинства з питань, зазначених у цій статті сфер”.

Останнє зовсім незрозуміле. Засекречування прокурорського нагляду за дотриманням законності, на мою думку, неприпустиме, тим більше, що обсяг інформації, яка може бути віднесена до державної таємниці у вищезазначених сферах діяльності дуже великий.

З’явилися нові статті, які докладно описують дозвільний порядок провадження діяльності, пов’язаної з державною таємницею, а також діяльності РСО – режимно-секретних органів (не підрозділів, а саме органів). РСО отримали великий обсяг прав і важелі впливу на роботу підприємств, установ і організацій, що провадять діяльність, пов’язану з державною таємницею. Якщо створення РСО передбачено штатним розкладом, то передбачається введення посади заступника керівника з питань режиму, на якого покладаються обов’язки і права керівника РСО. РСО комплектуються спеціалістами, яким надано допуск до державної таємниці із ступенем секретності “цілком таємно” або, якщо необхідно, “особливої важливості”. РСО має право брати участь у проведенні атестації працівників, що виконують роботи, пов’язані з державною таємницею, здійснювати перевірки стану й організації роботи з питань її захисту і навіть проводити обшуки на робочому місці– як на мене, саме це означає право “здійснювати перевірки додержання режиму секретності на робочих місцях працівників, що мають допуск до державної таємниці”.

Слід відзначити, що на початку 1999 р. Державний комітет з питань державних секретів і технічного захисту інформації був ліквідований, а його повноваження були передані СБУ.

Зміни до Закону “Про державну таємницю” не торкалися порядку формування і оприлюднення Зводу відомостей, що становлять державну таємницю (далі ЗВДТ). Згідно ст.12 Закону (ст.10 в редакції 1994 р.) зміни і доповнення до ЗВДТ публікуються в офіційних виданнях не пізніше трьох місяців з дня одержання відповідного рішення державного експерта з питань таємниць. ЗВДТ був надрукований в “Урядовому кур’єрі” в серпні 1995 р. і неодноразово передруковувався в різних виданнях. Але вже перші зміни до ЗВДТ, внесені наказами Держкомсекретів № 2 від 29.9.95, № 3 від 12.12.95, № 1 від 16.01.96 і № 2 від 6.02.96 не були опубліковані: перші два мають гриф “таємно”, останні два – гриф “для службового користування”, що є прямим порушенням Закону. Працюючи нещодавно з відомою комп’ютерною правовою системою Інформаційно-аналітичного центру “Ліга”, я несподівано виявив, що ЗВДТ у базі нормативних актів відсутній, оскільки має обмежувальний гриф “таємно”. Важко повірити, що чотири зміни до ЗВДТ протягом вересня 1995 р.– лютого 1996 р. були останніми. Але жодних згадок про ще якісь зміни до ЗВДТ база даних не містить. Залишається тільки гадати, які саме відомості було засекречено за п’ять з половиною років після публікації ЗВДТ.

Я надіслав інформаційний запит до СБУ– на підставі якого нормативного акта і коли ЗВДТ отримав гриф “таємно” – і отримав таку відповідь (текст подається без скорочень).

У Службі безпеки України розглянуто Вашого листа стосовно присвоєння грифу секретності “таємно” Зводу відомостей, що становлять державну таємницю (далі – ЗВДТ).

Повідомляємо, що ЗВДТ був затверджений наказом Державного комітету України з питань державних секретів від 31 липня 1995 р. №47, зареєстрований в Міністерстві юстиції України 3 серпня 1995 р. за №278/814 та опублікований в №№123,124 газети “Урядовий кур’єр” за 1995 рік.

ЗВДТ для відомчого користування, який містить інформацію про ступені секретності відомостей, що становлять державну таємницю, був засекречений Державним комітетом України з питань державних секретів як документ з обмеженим доступом з грифом секретності “таємно”.

Отже, є два ЗВДТ, один відкритий і оприлюднений для загалу, а другий закритий і призначений для відомчого користування? Але ж Закон “Про державну таємницю” згадує тільки про один ЗВДТ– “акт, в якому зведено переліки відомостей, що згідно з рішенням державних експертів з питань таємниць становлять державну таємницю у визначених Законом сферах” (ст.1). І цей документ за законом не може бути закритим! Зазначимо, що у листі СБУ в останньому абзаці не вказано номер і дату державної реєстрації в Міністерстві юстиції наказу про засекречування “ЗВДТ для відомчого користування”.

Мені здається, що такі грубі порушення українського та міжнародного інформаційного законодавства неприпустимі в країні, яка декларує європейський вибір. На мій погляд, СБУ, яка за статтею 12 Закону “Про державну таємницю” формує та публікує ЗВДТ, зобов’язана припинити ці порушення: прибрати із ЗВДТ відомості, що становлять державну таємницю, зняти з нього гриф “таємно” і оприлюднити його з усіма змінами за п’ять років.

9. Висновки

Підведемо підсумки. Доступ до інформації, яка знаходиться у розпорядженні органів виконавчої влади та місцевого самоврядування є вкрай незадовільним. Прогресивні закони, що його регулюють, прийняті в першій половині 90-х років були фактично зведені нанівець підзаконними актами і незаконною практикою, яка характеризується широким використанням незаконних грифів обмеження доступу до інформації. Зокрема, це такі грифи як: “Службова таємниця”, “Не для друку”, “Для службового користування”. Ці поняття не визначені законом, порядок роботи з документами з грифами “Службова таємниця” і “Не для друку” не є визначеним будь-якими зареєстрованими нормативними актами, а Інструкція про порядок роботи з документами з грифом ДСК написана в дусі “добрих старих часів” тоталітарного режиму, і тому практично закриває доступ до таких документів.

Державою охороняється “інформація, яка становить державну та іншу передбачену законом таємницю, конфіденційна інформації, що є власністю держави, відкрита інформація, важлива для держави, незалежно від того, де зазначена інформація циркулює, а також відкрита інформація, важлива для особи та суспільства, якщо ця інформація циркулює в органах державної влади та органах місцевого самоврядування, Національній академії наук, Збройних Силах, інших військових формуваннях, органах внутрішніх справ, на державних підприємствах, в державних установах і організаціях”. З цих понять законом визначено тільки поняття державної таємниці. Переліки відомостей, які охороняються державою, створені тільки для інформації, що відноситься до державної таємниці і конфіденційної інформації, що є власністю держави (з грифом ДСК). Проте переліки відомостей з грифом ДСК не оприлюднені, а Звід відомостей, що становлять державну таємницю був оприлюднений одразу після затвердження у 1995 р., а потім був засекречений, так само як і подальші зміни до нього. Отже, рішення про обмеження доступу до інформації приймається не на підставі відкритого нормативного акту, як це має бути в країні, що є членом Ради Європи, а на власний розсуд посадової особи, яка несе відповідальність за охорону такої інформації.

Для виправлення цього неприпустимого становища необхідно чітко визначити законом інформацію, доступ до якої обмежується, і мету обмеження. При цьому перелік відомостей, які входять до кола обмежень, має бути вичерпно визначений і оприлюднений. В даному випадку необхідно також дотримуватися двох принципів. Перший – принцип максимального оприлюднення: вся інформація, яку зберігають державні органи влади, підлягає оприлюдненню, винятки можуть бути тільки для дуже обмеженого числа випадків. Другий принцип характеризує вимоги щодо обмежень: а) винятки повинні бути зрозумілими, б) описуватися вузько, в) підлягати контролю на предмет наявності “шкоди” і впливу на “суспільні інтереси”. А саме: рішення державного органу обмежити доступ до інформації є виправданим, якщо, по-перше, інформація має відношення до легітимної мети, передбаченої законом; по-друге, її оприлюднення має дійсно загрожувати спричиненням суттєвої шкоди легітимній меті; по-третє, шкода, яка може бути заподіяна вказаній меті, повинна бути вагомішою, ніж суспільний інтерес в отриманні інформації.

PS. Коли цей випуск вже було підписано до друку, ми дізналися, що СБУ розсекретила ЗВДТ. Наказом Голови СБУ від 1 березня 2001 року №52 був визнаний таким, що втратив чинність, ЗВДТ, який був оприлюднений у серпні 1995 року, і затверджений новий ЗВДТ. Наказ зареєстрований в Міністерстві юстиції України 22 березня 2001 року за №254/5455.

Наказ і новий ЗВДТ з’явилися в комп’ютерній правовій системі інформаційно-аналітичного центру “Ліга”, і тепер слід чекати оприлюднення ЗВДТ в офіційних виданнях. Зауважимо, що, на відміну від версії 1995 року, ЗВДТ містить в кожній статті окрім зміста відомостей, що становлять державну таємницю, ще й ступінь секретності, термін засекречування та реєстраційний номер і дату рішення державного експерта з питань таємниць. Це, безумовно, є суттєвою позитивною рисою нового наказу СБУ.

В мотивировочной части своего Решения Дзержинский районный суд приводит в качестве одного из аргументов довод о том, что “при реализации гражданами Украины, политическими партиями положений ст. 34, 39 Конституции Украины, ни Конституцией Украины, ни иными нормативными актами Украины не предусмотрена возможность установления палаток в общественных местах и местах массового скопления людей”. Этот свой собственный аргумент суд считает достаточно убедительным, чтобы затем положить его в основу запрета установления палаток представителями Социалистической партии на площади Свободы г. Харькова (на асфальтовой площадке напротив памятника В.И.Ленину).

По поводу данного судебного аргумента и Решения суда в целом ХПГ считает необходимым заметить следующее:

1. Представители Социалистической партии и некоторых других общественных структур, которые намеревались стать участниками агитационного поста с использованием палаток являются субъектами гражданского общества, а не должностными лицами государства (работниками госаппарата) с четко очерченной компетенцией и кругом полномочий. Поэтому их действия в правовом смысле являются гораздо более свободными, чем у официальных представителей государственной власти. Впрочем, такими же являются (должны являться) и действия любых иных частных лиц. Поскольку в данном гражданском деле речь идет о горожанах Харькова, пребывающих, с точки зрения Конституции Украины, в состоянии гражданской свободы, постольку к ним не может быть применен принцип: позволено только то, что разрешено – принцип, гораздо более уместный для определения пространства свободы действия (административного усмотрения) любых агентов государства.

2. Если принцип: позволено только то, что разрешено применить к решению самого Дзержинского районного суда, то следует прийти к выводу о том, что суд не может запретить размещение палаток на площади, ведь ни в Конституции Украины, ни в текущем законодательстве страны не содержится каких-либо специальных указаний на этот счет. В самом деле, ни в украинском парламентском законодательстве, ни в украинских подзаконных актах, ни в законодательстве ранее существовавшего Союза ССР не содержится указаний о том, какими именно материальными атрибутами могут сопровождаться общественные собрания, митинги, походы, демонстрации или пикеты с агитационными постами. У данного тезиса есть и практическое подтверждение. Например, в украинском законодательстве нет специальной нормы, разрешающей выводить бронетехнику в праздничные дни на центральную улицу Киева Крещатик, равно как нет в отечественном законодательстве и норм, позволяющих создавать специальные механизированные передвижные стенды, разного рода пирамиды, механизированные платформы и даже трибуны, на которых размещаются зрители и участники митингов, походов, шествий и демонстраций. Иначе говоря, вся сфера материально-технического обеспечения собраний, походов, митингов и демонстраций в Украине основана на политических традициях, здравом смысле и свободе усмотрения их организаторов и участников. Искать в национальном законодательстве нормы, регулирующие подобного рода материальные (по существу, факультативные) признаки, вспомогательные атрибуты шествий, демонстраций и иных форм политического волеизъявления сегодня вряд ли уместно.

3. В Решении Дзержинского районного суда говорится и юридически предполагается, что палатки и агитационный пост заявители намеревались установить в, – цитируем: “месте массового скопления людей”. Именно этот тезис был затем использован судом для обоснования противоречивости намерений устроителей агитационного поста и интересов соблюдения общественного порядка, который призвана обеспечивать местная исполнительная власть. Однако, суд не учел того обстоятельства, что площадь Свободы, как в силу своих огромных, действительно “политических” размеров, так и по своему архитектурному замыслу и названию является не столько перекрестком транспортных потоков или пешеходных путей, сколько местом, специально предназначенным для политических и иных общественных (культурных) манифестаций. Об этом говорит не только политическая история города и Украины в целом, но и совсем недавняя практика организованного властями многотысячного митинга в поддержку Президента Украины. Иначе говоря, площадь Свободы является пространством городской территории, которое не только может, но и должно время от времени становиться местом массового скопления людей. Причем, не вопреки митингам и агитационным постам, а благодаря им – естественным законным формам конкретной реализации политических конституционных прав. Ведь именно для этого данная площадь предназначена.

4. На основе вышеизложенного следует признать, что в данном Решении Дзержинский районный суд снова фактически пошел на поводу у представителей исполнительной власти города. Во всяком реально правовом и демократическом государстве судебная и исполнительная власти достаточно заметно разделены (отделены) друг от друга. При этом исполнение решений судебной власти властью исполнительной закономерно и обосновано. В данной же ситуации просматриваются признаки обратного. Вначале исполнительная власть всячески подталкивает власть судебную к принятию выгодного для себя решения (ведь лозунги текущего момента у социалистов направлены против главы государства, фактически возглавляющего исполнительную власть), а затем решительно принимается его выполнять.

5. В мотивировочной части своего Решения Дзержинский районный суд по-прежнему ссылается, как на действующее законодательство, на Указ Президиума Верховного Совета СССР “О порядке организации и проведения собраний, митингов, уличных шествий и демонстраций в СССР” от 28 июля 1988 г. При этом суд считает данный акт действующим на основе Постановления Верховного Совета Украины “О порядке временного действия на территории Украины отдельных актов законодательства Союза ССР” от 12 сентября 1991 г.

Харьковская правозащитная группа уже комментировала подобные, не слишком убедительные аргументы суда, ранее. В данном же случае хотелось бы подчеркнуть, что Постановление Верховного Совета Украины от 12 сентября 1991 г. не дает конкретного перечня актов законодательства Союза ССР, по-прежнему сохраняющих свою юридическую силу на территории Украины. Вместо этого в постановлении используется формула: “Установить, что до принятия соответствующих актов законодательства Украины на территории республики применяются акты законодательства Союза ССР по вопросам, не урегулированным законодательством Украины, при условии, что они не противоречат Конституции и законам Украины”.

Комментируя данную норму, ХПГ обращает внимание на то, что в Постановлении Верховного Совета Украины, которое было принято в 1991 г., речь идет о Конституции Украины 1978 г. с последующими изменениями и дополнениями, а не о Конституции Украины 1996 г. Если Указ Президиума Верховного Совета СССР “О порядке организации и проведения собраний, митингов, уличных шествий и демонстраций в СССР” можно признать соответствующим духу и букве Конституции СССР 1977 г. и непосредственно вытекающей из нее Конституции Украины 1978 г. (с изменениями и дополнениями), то этого очевидным образом нельзя сказать о Конституции Украины 1996 г.

В итоге, в своем Решении Дзержинский районный суд по-прежнему игнорирует тот факт, что в Постановлении Верховного Совета Украины “О порядке временного действия на территории Украины отдельных актов законодательства Союза ССР” содержится основополагающая для его смысла юридическая ссылка на Основной Закон, который на самом деле уже давно не действует. Впрочем, давно нет в живых и Феликса Эдмундовича. А имя его живет, по крайней мере, в названии вышеупомянутого районного суда.

Анализ мотивировочной части Решения, которое послужило основанием для запрета проведения Харьковской областной организацией УНА-УНСО митинга и бессрочного пикетирования (палаточного городка) на площади Свободы г. Харькова с 13-00 часов 11.01.2001 г. позволяет прийти к следующим выводам.

1. Правовой источник, т.е. нормативно-правовая база Решения уязвима для критики. Так, суд в своем Решении ссылается на ст. 39 Конституции Украины, ст. 2 Указа Президиума Верховного Совета СССР от 28 июля 1988 г. “О порядке организации и проведения собраний, митингов, уличных шествий и демонстраций в СССР”, а также на Постановление Верховного Совета Украины “О порядке временного действия на территории Украины отдельных актов законодательства Союза ССР” от 12 сентября 1991 г.

Следует учесть, что акты законодательства Союза ССР, регулирующие процедуры реализации политических прав граждан, по своему духу и букве противоречат Конституции Украины 1996 г.¹ Данное замечание вполне относится и к вышеупомянутому Указу Президиума Верховного Совета СССР, который был принят в условиях существовавшей в 1988 г. в СССР монополии Коммунистической партии и предусматривал разрешительный (типичный для авторитарных режимов), а не уведомительный (характерный для либерально-демократических систем) порядок проведения собраний, митингов, уличных шествий и демонстраций. Данный Указ соответствовал действовавшей тогда недемократической Конституции СССР 1977 г. и потому не может расцениваться как соответствующий демократической Конституции Украины 1996 г.

Следует отметить, что в политическом и юридическом смысле данные основные законы (СССР – 1977 г., Украины – 1996 г.) принадлежат к совершенно разным по политической направленности конституционным типам, а потому к разным типам принадлежит и вытекающее из них законодательство о процедурах реализации политических прав. Указ Президиума Верховного Совета СССР от 28 июля 1988 г. был разработан для применения в условиях авторитарного политического режима (при послаблениях в сторону либерального вождизма, не отрицавшего кровавых столкновений силовых органов государства и народа, как, например, в Вильнюсе в 1991 г.), а принятая почти десять лет спустя Конституция Украины 1996 г. основывается на идее полного неприятия авторитаризма, формально отказывается от доминирования государства над обществом и партийной монополии. Поэтому логично, что из принципов и конкретных норм действующей Конституции Украины вытекает принципиально иное отношение к процедурам реализации политических прав граждан, чем это предусматривалось в вышеупомянутом Указе.

Учитывая изложенное, логично прийти к выводу, что Постановление Верховной Рады Украины “О порядке временного действия на территории Украины отдельных актов законодательства Союза ССР” от 12 сентября 1991 г., позволяющее применять в Украине отдельные акты законодательства Союза ССР “при условии, что они не противоречат Конституции и законам Украины”, на самом деле не разрешает, как думают в Дзержинском районном суде г. Харькова, а запрещает действие Указа Президиума Верховного Совета СССР от 28 июля 1988 г. Поэтому ссылка на него в данных обстоятельствах является некорректной.

2. Если рассматривать Решение суда в изоляции от положений Указа Президиума Верховного Совета СССР от 28 июля 1988 г., то следует признать, что и в этом случае оно противоречит требованиям действующей Конституции Украины. В ст. 39 Конституции Украины сказано, что: “Граждане имеют право собираться мирно, без оружия и проводить собрания, митинги, шествия и демонстрации, о проведении которых заблаговременно уведомляются (выделено мною – В.Р.) органы исполнительной власти или органы местного самоуправления”. То есть, Конституция Украины по духу и букве предусматривает не разрешительный, а уведомительный порядок реализации данного права. Следует напомнить, что нормы Конституции действуют обычно не поодиночке, а в совокупности, то есть всем конституционным правовым ансамблем. Поэтому реализация ст. 39 Конституции Украины осуществляется одновременно с действием других норм Основного Закона, образующих автономный законодательный институт.

Так, в ст. З Конституции Украины говорится, что “утверждение и обеспечение прав и свобод человека является главной обязанностью государства”. Это означает, что, прежде чем применить ограничения каких-либо конституционных прав граждан, государство первоначально обязано сделать все от него зависящее для обеспечения их максимальной реализации. Иными словами, государство не может априори запретить реализацию конституционного права на собрания, митинги, шествия и демонстрации до тех пор, пока не убедится, что данная конкретная реализация действительно посягает на интересы национальной безопасности и общественного порядка, причем в условиях, когда его собственных ресурсов для защиты этих интересов окажется недостаточно. Кроме того, для устранения возможности слишком широкого понимания таких ограничений Конституция Украины в ч.2 ст.39 говорит, что право граждан на собрания, митинги, шествия и демонстрации можно ограничить исключительно “с целью предупреждения беспорядков или преступлений, для охраны здоровья населения или защиты прав и свобод других людей”.

Очевидно, что у суда не было оснований для ограничения митинга и пикетов УНА-УНСО по мотивам, что они создают общественные беспорядки, провоцируют преступления или угрожают здоровью населения. Ведь суд в своем Решении не ссылается на факты беспорядков или преступлений, а только предполагает (презюмирует) их абстрактную возможность. Последнее же, по смыслу Конституции Украины, недопустимо. Ведь она закрепляет не разрешительный, а уведомительный порядок проведения митингов, шествий и демонстраций.

В своем Решении суд ссылается на просьбу должностного лица Харьковского городского управления УМВД Украины запретить пикеты и митинг “из-за невозможности (органов МВД – В.Р.) обеспечить общественный порядок” в данном месте и в данное время. Однако это заявление сделано до, а не после попыток органов МВД обеспечить порядок на площади Свободы. В судебном Решении и просьбе органов МВД факт невозможности обеспечения общественного порядка не констатируется, а предполагается. Это означает, что своим Решением суд фактически санкционировал право органов МВД решать вопрос о реализации или отказе в реализации политических конституционных прав граждан в г. Харькове, что очевидным образом соответствует традициям не правового, а полицейского государства.

Можно было бы отчасти принять аргументы МВД в случае, если бы речь шла о каком-либо локальном городском противостоянии (конфликт между районными молодежными группировками, этническими меньшинствами и т.п.). Однако в данной ситуации речь шла о демонстрации своего отношения к центральным государственным органам власти, по поводу оценки действий которых у горожан существует, скорее, консенсус.

3. Необходимо учесть, что Конституция Украины в ст. 39 говорит о возможности ограничения реализации права именно на собрания, митинги, шествия и демонстрации. В ней ничего не говорится о менее крупных, локальных формах выражения политических убеждений, какими являются пикеты. Следует заметить, что научная доктрина современного конституционного права не отождествляет пикеты с демонстрациями, шествиями и митингами, считая их отдельной формой политического самовыражения. Как считают ученые-конституционалисты, “простые пикеты, т.е. немногочисленные манифестации (группы людей) возле правительственных учреждений, не препятствующие движению транспорта и пешеходов, могут устанавливаться в явочном порядке”.² Что же касается митингов, то для их проведения ученые рекомендуют применять мягкий уведомительный порядок. Дзержинский же районный суд в своем Решении необоснованно отождествил правовой режим пикета и митинга.

При этом ссылка на нереализованную пикетчиками возможность устроить свой городок не на центральной площади города, а в другом месте также не выглядит уместной. Пикеты обычно (такова международная практика) устраиваются перед зданиями тех органов власти и управления, к которым адресуются политические или административные требования. Логично, что для акции “Украина без Кучмы” местом пикета должна была быть пл. Свободы, на которой расположено здание областной государственной администрации.

4. Оценивая обоснованность приводимых в Решении суда аргументов органов МВД о том, что предполагаемый митинг и пикеты УНА-УНСО “угрожают здоровью и жизни граждан города”, которые собираются проводить свой досуг у праздничной елки, необходимо проанализировать физические параметры сопоставляемых органами МВД мероприятий. Как известно, размер пл. Свободы превышает несколько десятков гектаров. Только на своей фронтальной части эта площадь способна вместить 80 тыс. человек. Примерные размеры площадки для митинга и пикетов УНА-УНСО – 10-30 кв. метров при 10-15 участниках, так что сравнение их масштабов вряд ли нуждается в комментариях.

5. Если допустить, что в анализируемом Решении имела место конкуренция прав граждан, и суд просто защитил право людей проводить свой досуг у новогодней елки, ограничив тем самым права митингующих и пикетчиков, то и тогда Решение не является обоснованным. Как следует из высшей юридической силы Конституции, записанные в ней права являются основными, и потому должны обеспечиваться (гарантироваться) в приоритетном, по сравнению с иными правами граждан, порядке. Такая позиция не раз выражалась в научных комментариях и анализах, именно она присутствует в судебных решениях Европейского суда по правам человека.

Поэтому реализация конституционного политического права граждан Украины на собрания, митинги, шествия и демонстрации является в иерархии прав более важной, нежели их право проводить свой досуг на площади и прилегающих к ней территориях. Последнее хоть и является их естественной возможностью, однако не сформулировано в качестве (ранге) субъективного конституционного права. Митинг и пикеты УНА-УНСО планировались не на проезжей части или части тротуара, а на прилегающем к площади травяном газоне. Физических препятствий для их проведения очевидным образом не существовало. Существовали препятствия политические, но именно они должны игнорироваться судами в подлинно правовом и демократическом государстве.

Нижче ми подаємо два юридичних коментарі до рішень Дзержинського районного суду м. Харкова з приводу громадянських справ, які було розглянуто в суді на початку 2001 року за поданням відповідних місцевих державно-адміністративних органів.

Обидві справи стосуються проблеми реалізації громадянами України належних їм політичних прав, зокрема передбаченого ст. 39 Конституції України права збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації. Саме в контексті даної проблематики були написані коментарі.

Однак справи, про які йдеться, зачіпають також глибокий пласт інформаційних відношень в українському суспільстві, питання про стан гарантування державними органами свободи думки і слова в країні, права на вільне вираження своїх поглядів і переконань, передбаченого ст. 34 національної Конституції. Дещо більш опосередковано дані питання стосуються також закріпленої у ст. 35 Конституції України свободи людського світогляду. Отже, критичний матеріал, що пропонується читачеві, є також повністю відповідним до тематики часопису “Свобода висловлювань і приватність”.

Тих же, кого юридичні аспекти даних справ цікавлять у дещо більшому обсязі, ми скеровуємо до розділу “Громадська приймальня” WEB-сайту ХПГ, де розміщено тексти відповідних судових рішень, що коментуються .

1. В українських, а останнім часом і зарубіжних мас-медіях сьогодні не бракує політичних, критичних, аналітичних матеріалів про Україну. Пишуть журналісти, політологи, громадські діячі, фінансисти, юристи, нарешті, керівники держави. Пишуть про різне: про політичну кризу і проблематичний економічний ріст, про стан демократії, права людини, корупцію влади, свободу слова, геополітичне місце країни та її вектори, про підступність Генеральної прокуратури, нестримність і хаотичність опозиції та демонізм президента. Пишуть удома і за кордоном, у кабінетах і в камері слідчого ізолятора. Вельми часто пишуть сильно і талановито, майже завжди – пасіонарно. Якщо вже рівнятися на західні зразки, то й тут можна сказати, що пишуть по-справжньому добре, хоча й найкращі серед авторів ще не сягнули висот Амброза Бірса.

Серед тих, хто пише або виступає перед телекамерами, окремі особи демонструють свою прихильність до стабільності або навіть до збереження status quo. Але це – рідкість. Переважна більшість невдоволена життям. А коли в країні так багато невдоволених, природно постає питання: що це віщує? Зрештою, діапазон можливих відповідей логічно вкладається в політичне ложе: офіційний авторитаризм – правдива “оксамитова революція”.

Перший сценарій українцям аж надто відомий. Хтось твердить, що саме в цьому політичному режимі ми тепер перебуваємо. Навряд чи воно насправді так. Як-то кажуть, самоствердження певних тез є водночас їх спростуванням. Коли Герман Гессе розпачливо писав про передвоєнний занепад європейської культури, він тим самим де-факто стверджував її виразно високий рівень. Чи чекає на нас справжня оксамитова революція? Може й так, але тоді майже відразу постає наступне питання: чи стане нам снаги, чи достатній для неї рівень нашої культури?

Колись Вацлав Гавел полюбляв писати короткі політичні есеї – дуже прості за змістом та фабулою, на перший погляд, може, навіть невибагливі публіцистичні мораліте. Скажімо, про те, чому празький продавець зелені у вікні своєї крамниці вивісив гасло: “Пролетарі всіх країн, єднайтеся!”. Або про те, як сам автор, стоячи в натовпі, спостеріг зблизька вираз обличчя “царя” російської перебудови Горбачова. Томик цих творів під назвою “Відкриті листи” пізніше видано англійською в Лондоні (“Open Letters”), перекладено іншими мовами. Збірка нібито літературних дрібничок сяє політичним смаком та інтелектом, як першокласний діамант. Той, що грає променями і твердіший за крицю. Таємниця ж, як на мене, криється в культурному контексті, способі слововжитку. Жодного перебільшеного епітета, жодної фальшивої або штучно екзальтованої думки. У нас, на жаль, іще не пишуть, не можуть писати так. Наша публіцистика має мало спільного з Гавеловим легким стилем. Вона поки що надто часто кличе “до сокири”, бо в нас не можуть “легковажити святинями”. Ми, на жаль, вочевидь не постмодерні. Проте неможливість сягнути рівня уславленого автора не повинна відвертати нас від скромніших літературних замірів. Оскільки мої особисті очікування та надії спрямовані, переважно, в ліберальне річище, спробую окреслити певні культурні аспекти власного розуміння можливостей “української вес

2. Перше, на що звертаєш увагу, це глибоке розшарування населення країни за культурно-історичними вподобаннями. Багато хто з нас готовий жити та діяти в обставинах “десять років уперед”, інші не можуть відкараскатися від уявлень і очікувань “тридцять років назад”. Причому до перших належить не лише творча еліта чи просто інтелігенція, так само як серед других часто-густо можна подибати мистецьких лауреатів. Перші нудяться і впадають у фрустрацію. Другі, яких більше, стоять просто осторонь усього, що має ознаки справжньої соціальної динаміки, спонтанного творчого руху.

Оскільки Україна сьогодні є територіально відкритою, її “живі люди”, під якими Ральф Дарендорф розумів обдарованих швидким розумом і творчим темпераментом людей, можуть просто емігрувати. Той-таки Дарендорф твердив, що авторитарні режими, загалом, цілком прийнятні для широких мас. Нестерпні вони тільки для виразно волелюбних й активних натур, яким не вижити без особистого визнання та свободи. Але їх в усіх країнах і в будь-якому суспільстві небагато, тому вважається, що роль цього соціального прошарку у творенні загального тонусу життя не надто й істотна. Тимчасом це велика, а якщо міряти історичними долями націй, подеколи навіть трагічна помилка.

Коли інші країни Східної та Центральної Європи заходилися більш чи менш успішно відтворювати чеську модель “оксамитової революції”, їхні творчі еліти ще не були розпорошені. Ці люди не мали тоді фінансових, організаційних, психологічних умов для швидкої переміни долі, й тому протягом певного часу, критичного для початку демократичних та інших змін, залишалися на батьківщині. Їхня присутність виявилася достатньою, щоб дати людям прийнятні ідейні настанови, символи, “теплі” у психологічному сенсі, гуманні гасла. Чехам і словакам узагалі поталанило, вони обрали надзвичайно обдарованого президента, якому вистачило розуму та культурної традиції поставити аргумент культури вище від політичного аргументу. (Недарма, як він якось зізнався, з огляду на його власні морально-культурні очікування посттоталітаризм виявився для нього далеко відразливішим, ніж навіть тоталітаризм.) Поляки на додачу до стихійно схильного до демократії та свободи Леха Валенси мали напрочуд гострого розумом, європеїзованого Адама Міхніка. Натомість вільна Україна виявилася недоречно сентиментальною, святкувала в кредит, а до того ж спрощено й зовсім по-марксистськи поставила економічний аргумент попереду аргументу культурного та політичного. Але й економічний аргумент не набув у нас раціонального продовження у вигляді реформ; замість них сталося “первісне” захоплення власності, а можливість її подальшого розподілу між ефективними конкурентами заблокувала скорумпована влада.

Без упину пишучи й говорячи про економічну тактику та стратегію, фінанси, ринки, гранти, інвесторів і кредити, ми, хоча йшлося нам передусім про добробут, поступово сягнули справжньої економічної прірви. Бо забули старе правило-метафору, про яке, попри всю його банальність, не полінувався нагадати в контексті глобальних історичних перетворень Йоган Гейзінга: “Щоб поцілити в яблучко, треба стріляти суттєво вище”.

Симптоматично, що ми наївно й короткозоро переклали українською примітивного, на потреби моменту, Дейла Карнегі та обійшли увагою “Довіру” Френсіса Фукуями, – книжку, яка слідом за “Людськими властивостями” Ауреліо Печчеї, досліджує ефект індивідуальної та групової психологічної довіри, значення особистих стосунків для економічного росту. І, попри всі застереження своєї та чужої історії, ми знову вдалися до мобілізаційної моделі прогресу, зовнішнього економічного уподібнення, намагаючись якнайшвидше опанувати не початок, а результат, не причини, а наслідки.

Не давши (не віддавши!) широкому загалу власності, а отже й гідності, позбавлена політичного досвіду та традицій, але не амбіцій, молода держава залучила нас до демократії... Тепер маємо “відкрите суспільство” навпаки. Замість усотувати надбання світової культури, найвищі стандарти громадянського етосу, ми почали розсіювати свої і так скромні досягнення по всьому світові.

3. Як стверджують мої канадські колеги з Університету Квінз, за десять років Україна втратила близько п’яти тисяч осіб, що їх у західних стратифікаційних схемах відносять до докторів філософії. Та, на жаль, наші втрати навіть не кількісні, а якісні. Ми не вміли ніколи й дотепер не навчилися розпізнавати тонке й рідкісне. Не маючи справжнього ринку для нечисленних надобдарованих інтелектуалів, ми не здатні їх розпізнати. А де немає ринку, там доводиться вибудовувати “статусні піраміди”.

Звісно, що саме з цих “реєстрових” талантів майже ніхто нікуди не подівся. Емігрували й надалі емігрують нікому не відомі маргінали, які чомусь напрочуд швидко розцвітають на чужих теренах. Тимчасом, як свідчить сучасна гуманітаристика, іноді десяти особистостей на країну досить, щоб відбувся поступ. І, навпаки, щезне нібито непомітна купка людей, – і загал піддається незрозумілій фрустрації. Втім, незрозуміла вона тільки для тих, кому бракує мудрості. Недарма Алфред Норт Вайтгед зауважив у стратегії соціального розвитку такі похибки, що їх суспільство може ідентифікувати лише через зникнення відчуття щастя та збільшення кількості пригнічених індивідів.

Ми вже давно нещасливі. Але й досі не годні визнати блискучого науковця без докторського ступеня або повірити в талант літератора чи живописця, який не має належного корпоративного статусу. Але ж богемна столична тусовка, попри весь свій модерний імідж, може бути не менш консервативною, ніж радянська спілка письменників. Втім, навіть і почавши мляво усвідомлювати прояви дивної (“порочної”, за означенням Оскара Вайлда) привабливості в інших, ми, як і раніше, не готові їх гідно винагороджувати.

Тож не дивно, що наша країна не мала й досі не має мінімально необхідної кількості “зразкових індивідів” (Фройд) для заміщення високих посад. Власне, індивіди, либонь, і є, але за теперішніх обставин їх не розпізнаєш. А наша офіційна творча еліта, як на мене, виявилася напрочуд неширокоглядною. На рідкість обдарований Іван Дзюба свідомо усунувся від політичної кухні. Особистості ж на кшталт Івана Драча, Дмитра Павличка або Миколи Жулинського так і не стали по-справжньому на захист теплоти і людяності, власне, того, що є непідробним виразом культури. Навпаки, сноби консервативного крила діаспори швидко перетворилися на агресивних культуртрегерів, а їхні нафталінові реформаторські програми тільки дратували й надалі дратують націю. Як наслідок, ринок, не адаптований людяністю й культурою, “дикий капіталізм” (за Соросом) ударили українських людей навідліг.

Колись такі привабливі для провінційної інтелігенції книгарні в районних центрах цілковито зникли. Та й у столиці вони не відповідають вимогам навіть учорашнього дня. Марно шукати на Хрещатику відому всім західним інтелектуалам рекламу “Borders”, “Chapters”, “Waterstone’s”. Університети здобули титул “національних”, колишні педагогічні інститути стали університетами й академіями, але заробіток професора впав тим часом до рівня двох доларів на день. Будьмо відвертими: в Україні більше не існує справжньої вищої школи, бо з такою платнею можна бути професором хіба що рік – півтора, але ж не десять років.

Бюрократичну систему ВАКу та створених ним правил варто взагалі вважати антинауковою інституцією. Адже саме встановлена нею процедура спричиняє моральну деградацію науки, змушуючи дисертантів писати щось дратливо нечитабельне, а потім “платити, щоб згодом платили їм”. Не секрет, що захист докторської дисертації сьогодні є відверто корупційним актом, витратною акцією, ціною близько 3 тисяч доларів, внаслідок чого “державні” (за офіційним статусом) опоненти одержують гонорари від тих, кому опонують. Справедливість проявляється у тому, що “об’єктивно оцінені” незабаром самі беруться оцінювати інших.

4. Втім, наша проблема полягає навіть не в грошах та способах діставати їх і витрачати. Мало того, українське питання не є, власне, питанням багатства і бідності. Як на мене, в Україні існує значно ширша проблема схибленого етосу, браку особистої довіри, елементарної щирості людських стосунків, яка за своєю суттю може бути названа проблемою відчуження або навіть питанням політичної семантики національного дискурсу.

Ми ж бо вже давно говоримо про “народну волю”, а вчиняємо сфальсифікований референдум; називаємо “свободою слова” більше ніж скромні норми політичного слововжитку; пишемо “Конституція” на правилах деталізації дій влади; називаємо “професором” елементарно начитану людину; вважаємо “правоохоронцями” лукавих правопорушників; “олігархами і злочинцями” – фінансово незалежних опонентів; “гарантом Конституції” – того, хто її найбільше підриває.

Мало того, ми весь час пишемо та говоримо про порушення права, якого в нас, насправді, ще взагалі не існує. Бо називати юридичні директиви держави правом у цивілізованому світі вважається некоректним. Отже, замість торочити про право, ми маємо історичне завдання осмислити спочатку те, що йому передує: щирість, правдивість, вірність обіцянкам, відповідність слова та думки, вчинку та наміру. На мій погляд, драма українського сьогодення не стільки політична або економічна, скільки морально-культурна, навіть просто культурна.

Може, це видасться несподіваним, але Віктор Ющенко, підписавши сумнозвісну “заяву трьох”, не так учинив політичний акт, як порушив правила хорошого тону. Якщо це й громадянська зрада, то дуже специфічна, – зрада пристойності, стилю, смаку. Несуттєвий напозір, такий учинок знищує культурний індикатор, розпізнавальний знак самого феномена прем’єра й загрожує його перетворенням із політичної фігури на адміністративну. Мабуть, саме такого гатунку дії Черчілль називав помилкою, гіршою від злочину.

5. Отже, проблема української влади, політичної системи країни загалом є також проблемою відсутності громадянської та особистої гідності, браку здатності “дивитися у вічі”, говорити відверто, дотримуватися політичних зобов’язань, відповідати на персоніфіковані виклики. Допоки нація не зрозуміє, що мусить жертвувати майном і навіть життям заради власної гідності, вона не постане як нація, вважав Гегель, адже людина стає людиною саме тоді, коли ладна пожертвувати добробутом задля престижу, аби виокремитися з-поміж інших, вирізнитися серед загалу (в тому числі міжнародного) як неповторна якість.

Без цього наша нібито інтелектуальна еліта й далі прийматиме якісь там премії, відзнаки, нагороди та звання з рук тиранів, виступатиме в акціях “під патронатом”, власним коштом влаштовувати експертизи своїх наукових здобутків. Уже сьогодні ми маємо цілі покоління фахівців, не потрібних жодному нормальному ринку; стоси нудних, ніким не читаних докторських манускриптів; безліч сервільних політичних заяв. Не дивно, що апофеозом окозамилювання та фарисейства стало останнім часом кримінальне слідство, що його проводить Генеральна прокуратура України під контролем головних підозрюваних у справі.

На жаль, у моральному сенсі ми таки дуже розшарувалися. Рослинний рівень коментарів на офіційному УТ-1 – каналі для “пролів”, за Орвеллом, чи “гуманоїдів”, за менш рафінованим означенням – це ще півбіди. Найгірше, що нація розділилася на тих, хто вірить “гуманоїдному” телебаченню, й тих, хто споживає інформацію з інших джерел. А що перших в країні суттєво більше, то практичне застосування демократичних процедур для пошуків національної істини значно ускладнюється. Але саме тому роль культурної компоненти в офіційних і неофіційних пошуках виходу із ситуації швидко зростає.

Зокрема, це помітно і в діях президента, який щойно зажадав підтримки свого курсу тепер уже й від інтелігенції. Звісно, зовсім недавно, коли йшлося про те, яку зі сторін адміністративної касти підтримати, особливих ускладнень не виникало. Йшлося ж бо, як усі розуміють, не про вибір, а про подальшу долю джерел існування тих, що просякнуті сумнівами. Оскільки вибору як такого не було, не мав чого святкувати й переможець.

З “вибором номер два”, який тепер на свій страх і ризик має вчинити інтелігенція, справа суттєво складніша. Бо, по-перше, джерела, з яких отримують інформацію її елітні представники, куди потужніші, ніж у мас, а по-друге, вся добірна богема живе на виду й живиться з популярності у верств, що їх аж ніяк не уособлюють “проли”. Отже, морально схибити їм і суб’єктивно, і об’єктивно важче. Існує також ризик кастової зради: якщо володар справді забив скомороха, то далі грати перед тираном можуть хіба що лицедії з кабукі. Там усі в масках, а тому є шанс зберегти неушкодженим, як казав колись Модільяні, честолюбство анонімності. Проте навряд чи Найсильніший задовольниться підтримкою масок.

Відтак лишається клан пещених і нагороджуваних. Треба визнати, що нагород усіх гатунків останнім часом сипалося багацько. Треба віддячувати. Творці, простягнувши руки по жадані грамоти й коробочки, мусять тепер простягнути їх знову, щоб спробувати витягнути благодійника з трясовини, яка його засмоктує дедалі більше. Чи робитимуть вони це, а чи переважить острах самому потрапити в болото – побачимо.

6. Зрештою, що маємо у підсумку? Міліція, яка от-от стане поліцією, гатить по студентських спинах, що само по собі прикро. З іншого боку, ті синці тепер усім показують, бо світ став глобальним, а Інтернет знищив цензуру. Акти офіційного й опозиційного вандалізму нині можна спостерігати в затишку квартири. Можливість вільно дивитися на віддалені події, читати газети, слухати радіо є неабияким здобутком прогресу. Якщо наша хатня тиранія захоче відновитися, їй доведеться замахнутися на цілу цивілізацію. Та й боротися з людською цікавістю – не зовсім те, що з піратськими лазерними дисками.

Отже, вихід бачиться непевний. Якщо Найсильніший винен і не поступиться, йому доведеться жити на виду, безконечно підтримуючи навколо себе гру розширеної трупи власного театру. Але попри всілякі театральні клакери, довго протриматися на сцені без щирих аплодисментів не вдавалося ще нікому. Якщо ж гарант нашої громадянської свободи став невинною жертвою змови, у моральну відставку доведеться піти ложам і партеру.

Втім, щоб віддати симпатії тим, хто їх справді заслуговує, мало роздивлятися обличчя акторів у театральні біноклі. Якщо не маємо прямих доказів “за” чи “проти”, мусимо задовольнятися побічними. То ж придивляймося до нюансів. Відносно недавно публіку загнали на благочинну виставу “Референдум”. Тріумфу не сталося, хоч як аплодувала клака. Отож і надалі годі сподіватися порядної гри, костюмів і декорацій. Хіба що трапиться незапланований сюжетно-історичний повтор, і нам випаде шанс побачити, як такий собі непримітний актор Бут тихо входить до президентської ложі...

Політичні акції та події в Україні останнього періоду характеризуються інтенсивністю, векторною багатоманітністю та різним рівнем відповідності вимогам національного та міжнародного права. Вони безпосередньо й суттєво зачіпають конституційні права й свободи людини і громадянина в Україні, що змушує Харківську правозахисну групу подати до них свій коментар.

Слід зазначити, що рівень дотримання правових норм в суспільстві ніколи не буває однаковим для всіх суб’єктів конституційного (політичного за своїм предметом) права. Відомо, що пересічні громадяни в царині політики мають досить широку свободу вибору варіанту своєї поведінки. Обсяг їх політичної свободи регулюється загальними гарантіями народного суверенітету, всією сукупністю політичних конституційних прав та органічним принципом активності всіх елементів громадянського суспільства: дозволено все, що не заборонено законом.

Тому не дивно, що громадськість у своїх політичних проявах може бути стихійною, почасти невмотивованою, зовні “безвідповідальною” тощо. Іноді висока політична активність мас в перехідних суспільствах пояснюється зворотною дією політичного маятника, коли притлумлені на протязі років авторитаризму політичні емоції вибухають з помітною пристрастю, особистою забарвленістю тощо. Так або інакше, але окремі люди та їх громадські об’єднання діють на основі політичної свободи, універсальних конституційних гарантій реалізації насамперед народного, а не державного суверенітету.

Зовсім інші конституційні вимоги застосовуються в гармонійних правових системах до політичної діяльності держави та її владних відгалужень, органів і посадових осіб. Тут сфера політично свідомої дії також присутня, але вона є конкретно визначеною, впорядкованою, формально-процедурною. Всі державні суб’єкти діють не на основі політичної свободи та широких за діапазоном політичних прав, а на основі чітко й завжди конкретно визначеної компетенції та повноважень. Все, що становить для держави право, є водночас її обов’язком. Але саме тому кількість повноважень державних агентів в розвинутих демократичних країнах визначається вичерпно. Діє також інший суттєвий принцип: чим вищим є орган або конкретна державна посада, тим більше обмежується їх вибір варіанту поведінки, тим конкретніше, точніше описуються необхідні політичні процедури спеціальними нормами. Отже, вимоги до політичних дій держави та її агентів є чітко виписаними в законодавстві як за змістом, так і за формою.

Добре усвідомлюючи це, Харківська правозахисна група вимушена констатувати суттєвий відхід органів і окремих посадових осіб Української держави від вищезгаданих правових засад. Порушення принципу обмеженого правління, розділу влад, організаційної автономності й політичної нейтральності окремих гілок державної влади і, як наслідок, розбалансованість механізму стримувань і противаг мають в сучасній Україні багато прикладів, які останнім часом почали складатися в небезпечні прецеденти. Особливо значними відхиленнями від принципів та норм права, зокрема конституційного права, характеризуються такі дії владних структур:

1. Необгрунтоване визнання ще в 2000 р. легітимності дій та рішень фізично (географічно) відокремленої від Верховної Ради України “парламентської більшості”, засідання якої було проведено в “Українському Домі” в умовах поточної кризи національного парламентаризму, що була спровокована низкою невдалих спроб переобрання парламентського Голови. Тим самим були суттєво порушені загальновизнані міжнародні стандарти парламентської демократії, права політичної меншості депутатського складу Верховної Ради України, за якою стоїть значна частина українського електорату. Цілком ясно, що прийняті більшістю в режимі організаційної відокремленості рішення могли б бути суттєво іншими, якби парламентська меншість все-таки брала участь у їх обговоренні.

Як відомо, принципи ліберальної демократії, визнані й записані в низці сучасних міжнародних правових і політичних документів наголошують не стільки на правах більшості, скільки на гарантіях прав політичної меншості. Саме в захисті прав політичних меншостей полягає сенс сучасного лібералізму. Отже рішення, прийняті в умовах примусового позбавлення меншості депутатів права впливати на позицію більшості не можуть бути легітимними, тобто такими, що відповідають модерним уявленням про політичну справедливість. Попри свою зовнішню ефектність, примусовий (силовий) політичний поділ парламенту з плином часу сприяв поверненню в громадську свідомість традиційних тоталітарних уявлень не тільки про “правильних” та “неправильних” депутатів, але й про те, що добро і правду в політиці уособлюють тільки ті, що взяли верх, що були сильнішими. Свого часу В.І.Ленін писав з гордістю про непереможну силу більшовиків. Чого та сила спрощеної до вульгарності демократії коштувала слов’янським народам, ми всі добре знаємо.

2. Другим нелегітимним кроком офіційної влади був спровокований нею “референдум за народною ініціативою” щодо внесення змін і доповнень до Української Конституції. Як добре відомо мало не всім громадсько-політичним силам в Україні, дана ініціатива тільки формально належала народові. Її сумні результати стали доказом посттоталітарного синдрому в менталітеті українського населення й, водночас, адміністративного свавілля в центрі та на місцях. В результаті, європейська країна одержала низку рішень, сумнівних не тільки з точки зору їх законності й політичної справедливості, але й проблематичних в аспекті елементарної доцільності. Так або інакше, але референдум виявився проектом, що мало не посварив електорат із своїми обранцями. В результаті він став наївною, але водночас грубою акцією влади, що суттєво зашкодила інтересам політичної стабільності в Україні. Сьогодні Президент України говорить про дефіцит врівноважених політичних стосунків на демократичному полі, але саме його активність довкола ідеї референдуму спричинилися до нинішнього загострення політичного діалогу в країні.

3. Невмотивований будь-якими реальними громадськими потребами політичний суб’єктивізм вищих владних ланок зродив, в свою чергу, “правовий інструменталізм” – практику маніпулювання нормами закону в інтересах поточного моменту, а іноді й просто в інтересах Сильного. Із універсальних правил гри і процедур, що є доступними й відкритими для всіх політичних суб’єктів, право все більше перетворювалося в Україні на адміністративний кийок. Нігілістична практика влади породила, в свою чергу, відповідний цинізм офіційних ЗМІ. Навіть один тільки вступ колишнього Прем’єр-міністра України П.Лазаренко до іноземного громадянства на державному телевізійному каналі було названо кримінальним злочином, хоча насправді набуття іноземного громадянства не є таким за законом. Не дивно, що під впливом таких та подібних до них інформаційних повідомлень українська громадськість сьогодні є твердо переконаною в тому, що П.Лазаренко – це відомий кримінальний злочинець. Останнє сприймається в якості майже аксіоми. Між тим, жоден суд поки що не визнав його винним у скоєні хоча б одного злочину, передбаченого Карним кодексом України.

Офіційні джерела інформації, особливо телевізійний канал УТ-1 висвітлювали “справу П.Лазаренка” як таку, що вже ніби-то давно вирішена, причому саме в бік визнання його беззаперечної вини у інкримінованих правоохоронцями діяннях. Весь перебіг подій стосовно цієї фігури офіційно висвітлювався й подавався так, ніби в США П.Лазаренка засудили за порушення українських законів. Але ж те, що є злочином в Україні, не обов’язково вважається таким у Сполучених Штатах або Швейцарії. Зокрема, відкриття рахунку в іноземному банку за проектом нового Кримінального кодексу України вважається злочином, в той час як в Латвії або Великобританії подібний вчинок залишається елементарним правом людини. Як відомо, суттєва частина обвинувачень на адресу П.Лазаренка стосується дій, які вважаються злочином у Швейцарії і, навпаки, зовсім не вважаються такими в США. Що ж до його правового положення в Україні, то воно поки що охоплюється дією ч.1 ст.62 Конституції України, яка говорить: “Особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду”. Те, що над П.Лазаренком досі не відбулося жодного суду, громадськість України під інформаційним тиском влади вже давно забула.

4. Подібні ж аргументи стосуються й правового статусу колишнього віце-прем’єр-міністра України Ю.Тимошенко. У відношенні до цього політика прокуратура України дозволяє собі вживати правові формули, на які, за діючим законодавством, має право виключно суд. Так, прокуратура не може публічно стверджувати, що будь-якою людиною вчинено злочин. Вона може тільки підозрювати та звинувачувати її в цьому. Проте звинувачення – це не вирок, а лише припущення, можлива й необхідна підстава для подальшого судового слідства, вердикту й вироку. Останній же, за законом, може виправдати підсудного.

Днями високі посадові особи прокуратури України через канали телебачення демонстрували всій країні схеми фінансових трансакцій, якими Ю.Тимошенко ніби то сплачувала хабарі П.Лазаренку. При цьому високі за офіційним рангом особи навіть не говорили, що це лише слідче припущення. Вони тільки стверджували, беззастережно й імперативно. Між тим, навіть з аналізу телесюжету ясно, що справа не може бути аж такою простою. Бо хабар, як і будь-який інший злочин в Україні, може дати (вчинити) тільки фізична особа. Трансакції ж грошей відбувалися через юридичних осіб. Крім того, для хабара необхідний мотив – певні дії (бездіяльність) на користь особи, що передає гроші (хабар). Довести ж останнє поза присутністю П.Лазаренка по силі, хіба що, сталінській “трійці”. Крім того, стосовно Ю.Тимошенко також діє записана в ст. 62 Конституції України презумпція невинуватості. Нагадувати про це заступнику Генерального прокурора України просто незручно.

5. Особливого політичного значення набула останнім часом також “касетна справа”. З огляду на вищезазначені принципи та норми поведінки суб’єктів права необхідно визнати, що якщо стосовно приватних осіб та окремих ланок громадянського суспільства в “касетній справі” допустимим є необмежений спектр оцінок і думок, то відносно державних органів і їх посадових осіб такої свободи вочевидь не існує й існувати не може. Між тим, окремі заяви та судження офіційних представників влади й, зокрема, посадових осіб прокуратури України стосовно обставин справи, а також фактів причетності до неї інших людей вочевидь страждають як запізнілістю в одних випадках, так і невиправданим поспіхом – в інших, загальною упередженістю, домінуванням політичних аргументів над юридичними, технічними тощо. Все це не тільки не сприяє стабільності в суспільстві, не кажучи вже про забезпечення прозорості дій влади, але й призводить до глибокого громадянського відчуження й недовіри.

Якщо поспіхом проведений слідчий експеримент дає висновок про технічну неможливість прослуховування президентського кабінету, а подальші події на протязі кількох тижнів цей висновок легко підривають, то виникає підозра, що не тільки слідчий експеримент, але й всі інші слідчі дії прокуратури є політично ангажованими, запланованими на заздалегідь визначений результат. Йдеться, звісно, не про встановлення істини по справі. Якщо прокуратура навіть просто помилася, а її технічні експерти не мали відповідного досвіду чи обладнання, то й тоді виникає запитання про міру політичної відповідальності особи, що очолює останню – Генерального прокурора, який на очах у мільйонів оприлюднив ненадійні, неперевірені, провальні результати й “факти”. Саме такий або подібний поспіх і легковажне нехтування нормами професійної етики врешті решт дестабілізують суспільство. Звісно, що прокурор, навіть Генеральний не є сапером, а тому користується правом на помилку. Але в справах подібного калібру й однієї помилки може вистачити, аби з політичною рівновагою в країні було покінчено принаймні на півроку.

Між тим, спираючись на результати генетичної експертизи, прокуратура робить висновок про те, що “таращанське тіло” з вірогідністю 99,6% належить журналісту Г.Гонгадзе. Але ж прокуратурі належать також інші докази цього. Самі по собі вони не є абсолютно надійними, проте в комбінації з іншими, генетичною експертизою зокрема, вони суттєво підвищують вірогідність першого висновку. Все це добре знають професійні слідчі, а тепер вже починають розуміти й пересічні громадяни. Звичайно, у слідчих прокуратури можуть бути автономні міркування, які можуть не співпадати з наведеними. Але звертає на себе увагу, що прямо або опосередковано їх дії та слова тяжіють до моделювання ситуації, яку професіонали окреслюють лапідарно: нема трупу, нема й злочину вбивства.

Зрештою, цілком не виключено, що громадськість шукає винних не там, де треба. Проте нехтування як юридичними, так і технічними нормами слідства, переплутаність різних професійних компетенцій в одній особі, поспіх і невиваженість висновків, які направо й наліво роздають різні посадові особи прокуратури, тільки збуджують вже й без того гарячий політичний натовп. Відтак вони ведуть не до істини, а до дискредитації звично сталих авторитетів. В “приватному” ж застосуванні до потерпілих вони зроджують біль та розпач.

6. Досить дивною, в правовому сенсі, виглядає також спільна заява Президента, Прем’єр-міністра і Голови Верховної Ради України. І справа не тільки в її проблематичній, з правової точки зору, лексиці. Дивує інше. Зокрема, не ясно, на яких конституційних підставах в якості самостійної політичної фігури виступає в заяві спікер Верховної Ради І.Плющ. Підпис І.Плюща в якості громадянина не викликав би жодних сумнівів. Якби в парламенті України існував консенсус або просто політична більшість з основних проблемних питань політичної кризи, це також було б прийнятним. Проте навіть натяків парламентської згоди стосовно оцінки поточного моменту не спостерігається. А якщо так, то які правові підстави існують для підпису спільної заяви українським спікером? Не дуже надійним виглядає юридичне обгрунтування для самостійного підпису заяви також і Прем’єр-міністром В.Ющенком. Адже він, за Конституцією, є цілком підпорядкованим Президенту. За своїми реальними конституційними повноваженнями він є адміністративним, а не політичним Прем’єр-міністром. Тому його підпис в подібних документах має бути не більше, ніж візою. Саме так його треба було б подавати. Отже в підсумку маємо консолідацію владних осіб не стільки на юридичній, скільки на особистій основі. Але чого варта така основа в правовій і демократичній державі?

Підсумовуючи все вищенаведене, ХПГ вважає за потрібне застерегти владні структури, окремі державні органи і їх посадових осіб від інструментального вживання права, виходу за межі своєї компетенції і окреслених в законі повноважень. ХПГ застерігає також від перебрання на себе однією гілкою влади функцій іншої, від ігнорування будь-якими владними органами і посадовими особами належної всім конституційної презумпції невинуватості. ХПГ звертає особливу увагу на політику державних ЗМІ, офіційного телеканалу УТ-1, в передачах якого надто часто оцінки та думки владних фігур подаються в якості остаточно доведених й доконаних фактів, а важливі правові презумпції та гарантії прав і свобод людини ігноруються.

ХПГ виступає за точне й неухильне дотримання державою в цілому та всіма її агентами норм Конституції України, вимог національного та чинного на її теренах міжнародного законодавства. Влада, що вдається до несанкціонованих законом силових засобів і перекручень правди ще ніколи не вигравала стратегічно й лише дискредитувала себе. Шанс уникнути політичної дискредитації влади в Україні, на нашу думку, ще не втрачено остаточно. Але для цього владним структурам треба вчасно притлумити свої агресивні щодо політичної свободи громадянського суспільства амбіції й зупинитися.

16 лютого 2001 р.

Харківська правозахисна група

Конвенційні органи, колишня Європейська комісія з прав людини (далі – Комісія) і Європейський суд з прав людини (далі – Суд) мали в останні десятиліття справу із значною кількістю скарг осіб, визнаних національними судами винними у дифамації чи у образливих зауваженнях, якщо суди не вважали скоєне в якості реалізації їхнього права на свободу висловлювань. Також новий остаточний Європейський суд з прав людини, який було створено 11 протоколом і який діє з листопада 1998 р. вже вирішив декілька справ, у яких він повинен був знайти баланс між правом особи на захист його/її репутації і честі з одного боку і права на свободу висловлювань з іншого боку.

Свобода висловлювань гарантується ст.10 Європейської Конвенції про захист прав людини та основних свобод (далі – Конвенція) у наступних термінах:

“1. Кожен має право на свободу вираження поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів і передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади і незалежно від кордонів. Ця стаття не перешкоджає державам вимагати ліцензування діяльності радіомовних, телевізійних або кінематографічних підприємств.

2. Здійснення цих свобод, оскільки воно пов’язане з обов’язками і відповідальністю, може підлягати таким формальностям, умовам, обмеженням або санкціям, що встановлені законом в інтересах національної безпеки, територіальної цінності або громадської безпеки, для охорони порядку або запобігання злочинам, для охорони здоров’я або моралі, для захисту репутації або прав інших осіб, для запобігання розголошенню конфіденційної інформації або для підтримання авторитету і безсторонності суду і є необхідними в демократичному суспільстві.”

Кримінальний вирок за дифамацію є очевидним втручанням у свободу слова і звичайно передбачається законом. Він, звичайно, слугує цілям захисту репутації чи прав інших. Єдиним питанням, яке повинен, звичайно, вирішити Суд щодо такої скарги – це те, були чи ні ці заходи “необхідними в демократичному суспільстві”.

І. ОСНОВНІ ПРИНЦИПИ

У цьому відношенні може бути встановлено наступні основні принципи, які лежать в основі теперішніх і колишніх рішень Суду, що стосуються ст.10 Конвенції:

(1) Свобода висловлювань складає одну з невід’ємних підстав демократичного суспільства і одну з основних умов для його прогресу і самореалізації кожної особи. З врахуванням п.2 ст.10, прийнятними є не тільки “інформація” чи “ідеї”, які прихильно сприймаються чи вважаються необразливими чи сприймаються з байдужістю, але також і ті, які ображають, шокують чи дратують. Такими є вимоги плюралізму, толерантності і широти поглядів без яких немає “демократичного суспільства”. Як встановлено далі у ст.10 Конвенції, ця свобода є предметом виключень, які повинні, однак, бути сконструйованими точно, і необхідність будь-якого обмеження повинна встановлюватися переконливо.

(2) Сфера обмежень, згідно п.2 ст.10 Конвенції, щодо політичних промов чи дебатів з питань, що мають суспільний інтерес є невеликою (дивись Вінгров (Wingrove) проти Об’єднаного Королівства, рішення від 25 листопада 1996, Звіти, 1996-V, с.1957, §58). Крім того, межі допустимої критики ширше стосовно уряду ніж по відношенню до громадянина, що не займає публічних посад чи, навіть, політика. У демократичній системі поведінка чи помилки уряду повинні підлягати детальній перевірці не лише законодавчих і судових органів, але також і громадської думки. Більше того, домінуюче положення, яке займає уряд, робить її [перевірку] необхідною для того, щоб виявити стриманість у звертанні до кримінальних справ, особливо, коли для відповіді на несправедливі напади і критику його суперників доступні інші засоби. Проте, для компетентних державних органів влади, звичайно, залишається відкритою можливість приймати, в межах їхньої компетенції як гарантів громадського порядку, заходи, навіть кримінально-правового характеру, намагаючись відреагувати відповідним чином і без надмірності на такі зауваження (дивись Інкол (Incall) проти Туреччини, рішення від 9 червня 1998, Звіти, 1998-IV, c. 1567, §54). Органи державної влади мають широкі межі оцінювання у визначенні потреби втручання у свободу висловлювань, особливо, коли такі зауваження стимулюють насилля проти індивіда, публічної посадової особи чи якогось прошарку населення.

(3) Політику, звичайно, надається право захищати свою репутацію, навіть коли він діє не у своїй приватній якості, але вимоги такого захисту повинні бути зважені у світлі інтересів відкритої дискусії з політичних питань, оскільки виключення зі свободи висловлювань повинні тлумачитися вузько (дивись, зокрема, Обершлик проти Австрії (1) рішення від 23 травня 1991, Серія A, №204, с. 25-26, §§57-59, і Vereingung demokratischer Soldaten Цsterreichs і Gubi проти Австрії, рішення від 19 грудня 1994, Серія A, №302, с.17, §37).

Тому межі прийнятної критики ширше стосовно політиків, які виступають у своїй публічній якості ніж по відношенню до приватної особи. Перший неминуче і свідомо сам робить себе відкритим для детальної перевірки кожного його слова і вчинку як журналістами так і всім суспільством, і він повинен показати вищий рівень толерантності, особливо, коли він сам висловлює публічні твердження, які легко піддаються критиці.

(4) Принцип, згідно з яким свобода висловлювань також охоплює інформацію чи ідеї, які ображають, шокують чи дратують має, звичайно, також особливу важливість стосовно преси. Хоча преса не повинна переступати обмеження, встановлені, між іншим, “для захисту репутації інших”, її завданням є, проте, передавати інформацію і ідеї щодо політичних питань і щодо інших питань, які представляють загальний інтерес. Преса здійснює суттєву функцію у демократичному суспільстві, і це є фактором особливої важливості для рішення Суду у справах про захист честі і гідності. Суд уважно ставиться до того факту, що журналістська свобода також охоплює можливі звернення до рівня перебільшення чи навіть провокації. Саме тому національна межа розуміння окреслюється інтересом демократичного суспільства у наданні можливості пресі виконувати належну їй по праву роль “сторожового собаки суспільства” у поширенні інформації, що представляє серйозний громадський інтерес (дивись Бладет Тромсо і Стенсаас (Bladet Tromso and Stensaas) проти Норвегії, рішення від 20 травня 1999, §59). Для журналістів може бути неприйнятним позбавлення судовими рішеннями можливості вираження критичної оцінки, незважаючи на те, чи міг він чи вона довести свою правдивість (дивись Лінгенс проти Австрії, рішення від 8 липня 1986, Серія A, №103, с.28, §46).

(5) Прикметник “необхідний”, у значенні §2 статті 10, має на увазі існування “невідкладної суспільної потреби”. Договірні Сторони мають певні критерії для визначення, чи така потреба дійсно існує, однак вони йдуть поряд з європейським наглядом, охоплюючи як законодавство, так і рішення, що застосовують його, навіть ті, які винесено незалежним судом. Ось чому Суд уповноважено видавати кінцеву постанову, щодо того, чи “обмеження” або “покарання” є сумісними зі свободою висловлювань, яка захищається статтею 10.

(6) Під час виконання своєї наглядової юрисдикції, Суд повинен розглядати втручання у світлі справи в цілому, включаючи зміст спірної праці і контекст, у якому її було опубліковано. Зокрема, вона повинна визначати, чи були заходи у спірному питанні “пропорційними щодо переслідування законної мети”, і чи причини, наведені національними органами влади для підтвердження цього, є “такими, що стосуються даної справи і достатніми”. Діючи таким чином, Суд сам повинен забезпечити, щоб національні органи влади застосовували стандарти, які відповідають принципам, що містяться у статті 10 і, більше того, щоб вони самі базувалися на прийнятній оцінці фактів, що стосуються даної справи.

II. ПРИКЛАДИ У ПРЕЦЕДЕНТНОМУ ПРАВІ

Виклавши основні принципи, які Суд застосовує в усіх справах, в яких питанням спору є свобода слова, я наведу тепер деякі конкретні приклади.

1) У справі Лінгенс проти Австрії перед Судом вперше було поставлене питання про сумісність кримінального вироку щодо журналіста за критику ним голови уряду, а саме тодішнього австрійського канцлера Крайського (Kreisky), здійснену образливим чином.

Заявника було визнано винним національними судами у дифамації через те, що він описав п. Крайського як “аморального” і “негідного” і такого, що діє з “підлим опортунізмом”. Газетна стаття з питання, яке зачіпає політичну проблему, що представляє суспільний інтерес у Австрії, призвела до численних палких дискусій стосовно позиції австрійців загалом – і канцлера, зокрема, – до націонал-соціалізму і участі колишніх нацистів в управлінні державою. Заявник критикував канцлера Крайського через те, що його підтримував інший австрійський політик, п. Петер (Peter), голова політичної партії, яка, ймовірно, у відповідний час разом з партією п. Крайскі (Соціалістичною) могла сформувати коаліційний уряд. Пан Петер зазнав критики від п. Візенталя (Wiesenthal), президента Єврейського центру документації, як особа, яка була колишнім нацистом і служила в бригаді піхотинців СС.

В інтерв’ю Крайскі рішуче підтримав п. Петера і згадував організацію п. Візенталя і її діяльність як “політичну мафію” і “методи мафії”.

Це спонукало заявника до критики Крайського і до використання виразів “підлий опортунізм”, “аморальний” і “негідний”.

У ході вирішення цього питання, Суд відзначив, що, оскільки справа має відношення до п. Крайського у його якості як політика, слід звернути увагу на той фон, на якому ці статті були написані. Саме тому оскаржені вислови розглядалися на фоні політичної полеміки. У цій боротьбі кожен використовував зброю, яка була у його розпорядженні; і в цьому не було нітрохи незвичного для запеклих політичних сутичок.

Що стосується урядового заперечення, що обговорювана стаття була вже широко поширена під час кримінального засудження заявника австрійським судом, і тому покарання, накладене на автора, власне кажучи, не перешкоджало йому самому висловлюватися, Суд відзначив, що воно, проте, було рівнозначне цензурі, яка б, імовірно, могла відбити у нього бажання до створення критичних статей такого роду знову у майбутньому.

Суд розкритикував тоді національні суди за прагнення визначити, чи підсудний стверджував правду у своєму вислові. Оскаржувані вирази “підлий опортунізм”, “аморальний” і “негідний” були оціночними судженнями, а не ствердженням факту. Незважаючи на існування фактів, які може бути доведено, правдивість оціночних суджень неможливо довести.

Суд вирішив, що покарання заявника було непропорційним законній цілі, яка переслідується, і порушило статтю 10 Конвенції.

2) В іншій справі проти Австрії (Обершлік №2), рішення від 1 липня 1997) Суд подібним чином виявив порушення статті 10. Заявник, журналіст і редактор періодичного видання “Форум” опублікував коментар щодо промови Йорґа Хайдера (Jorg Haider), лідера Австрійської партії свободи і добре відомого своїми екстремістськими політичними переконаннями. Хайдер у своїй промові прославляв роль “покоління солдатів”, яке брало участь у Другій світовій війні. Він також критикував письменника, який, на думку Хайдера, принизив всіх тих, кого вбили у цій війні. Хайдер сказав стосовно цього:

“свобода думки... досягає своїх меж там, де люди скаржаться, що духовна свобода, яку б вони ніколи не отримали, якби інші не ризикували своїми життями, формує їх так, щоб вони могли тепер жити в демократії і свободі”.

Цю промову було повністю відтворено у “Форумі” і прокоментовано заявником, який написав, між іншим, “Я скажу про Йорга Хайдера, по-перше, що він не є нацистом, а по-друге, що він є, однак, ідіотом (Trottel)”. Заявник тоді пояснив на основі аналізу промови Хайдера, чому він вважав його ідіотом.

Внаслідок цього Хайдер пред’явив позов про дифамацію і образу, і журналіста було визнано винним. Австрійський суд вважав, що використання слова “ідіот” є образою. Цей термін ніколи не використовується для будь-якої об’єктивної критики.

З точки зору Суду, однак, стаття заявника і, зокрема, слово Trottel, можуть, звичайно, бути визнані полемічними, але ця оцінка не складає безпричинний особистий напад, оскільки автор забезпечив для нього отримання об’єктивно зрозумілого пояснення з промови п.Хайдера, яка сама була провокаційною. Як такі, вони були частиною політичної дискусії, спровокованої промовою п. Хайдера і прирівнюються до оціночного судження, правдивість якого неможливо довести. Таким чином, оціночні судження можуть, однак, бути надмірними, зокрема, за відсутності будь-яких фактичних підстав, але у світлі вищезгаданих міркувань, воно не було таким у цьому випадку (дивись джерело Де Хаес (De Haes) і Ґійсельс (Gijsels) проти Бельгії, рішення від 24 лютого 1997, Звіти, 1997-I, с.236, §47).

Це правда, що публічне називання політика Trottel може ображати його. У цьому випадку, однак, це слово не здається непропорційним до зумисне викликаного п. Хайдером обурення. Що ж до полемічного тону статті, то його не потрібно підтверджувати, потрібно нагадати, що стаття 10 захищає не лише сутність виражених ідей і інформації, але також і форму, у якій вони виражені (дивись серед інших джерел, Обершлик (№1), рішення, цитоване вище, с.25, §57).

3) У справі Кастеллс проти Іспанії, заявника, який був сенатором, обраним за списком політичної партії, що підтримувала незалежність регіону басків, було визнано винним за спробу образи уряду. Його було засуджено до одного року ув’язнення

Це звинувачення базувалося на тому факті, що він опублікував статтю у щотижневому журналі, звинувативши уряд у приховуванні численних фашистських вбивств, скоєних у баскському регіоні. Іспанські суди не взяли до уваги доказ, наданий заявником на підтримку його тверджень.

Європейський суд з прав людини відзначив, що заявник у своїй статі:

склав довгий список вбивств і нападів, скоєних у баскському регіоні;

наголосив, що вони залишилися непокараними;

стверджував участь різних екстремістських організацій, які він назвав;

приписував уряду відповідальність за цю ситуацію.

Ці твердження були, на думку Суду, спробою встановити їхню правдивість; точно так, як заявник міг би обґрунтовано намагатись продемонструвати свої добрі наміри.

Враховуючи, що національний суд визнав неприйнятним доказ, який заявник намагався представити, Суд зробив висновок, що втручання у використання заявником свободи висловлювань не було необхідним в демократичному суспільстві.

4) У справі Торгейр Торгейрсон проти Ісландії заявник був звинувачений у дифамації поліції, через те, що він надрукував дві газетних статті, в яких засуджував брутальність поліції у Рейк’явіку, базуючись на тому, що нібито повідомили йому жертви.

Він, між іншим, використав такі терміни як “звірі у формі”, “жертви поліцейських звірюк”, “дозвіл звірам і садистам задіяти їхні збочення”.

Суд відзначив, що заявник висвітлював, по суті, те, що говорили інші про брутальність поліції і вважає, що оскільки від нього вимагалося встановити правдивість його твердження, він зіштовхнувся з нерозумним, якщо не неможливим, завданням.

Далі Суд вирішив, що критика заявника не могла бути сприйнята як напад на одного, зокрема, чи на всіх членів поліцейських сил, і що уважне прочитання його записів виявило його принципову мету спонукати Міністерство юстиції заснувати незалежний і безпристрасний орган для розслідування скарг про брутальність поліції.

Суд постановив, що оскаржені звинувачення і вирок були здатними обмежити відкриту дискусію на суспільно важливі теми і порушували статтю 10.

5) Повідомлення про нібито поліцейську брутальність у місті Берген також було підставою для справи Нільсен і Джонсен проти Норвегії, рішення від 25 листопада 1999, Звіти, 1999-VIII). Заявники, два поліцейські офіцери і провідні члени Бергенської і Норвезької поліцейських асоціацій, відповідно, йдучи за публікацією незалежного дослідника у книзі під назвою “Поліцейська брутальність”, критикували книгу і її автора як “чисту дезінформацію, спрямовану на завдання шкоди поліції”, як “умисну брехню” і “негідну професора права”.

Автор книги “Поліцейська брутальність” звернувся до суду з позовом на захист честі і гідності. Національний суд визнав твердження офіцерів поліції дифамаційними і проголосив їх не відповідаючими дійсності.

Тоді справу було внесено на розгляд Європейського суду з прав людини, який постановив, що у зрівноваженні конкуруючих інтересів також повинна бути врахована роль, яку відіграла ображена сторона у справі з цього питання. Він відзначив, що сам автор книги висловив різку критику щодо поліції і використав значну кількість принизливих виразів. Саме тому заявники отримали право відбити напад тим же чином. Установивши, що рівень перебільшення повинен бути терпимим у контексті таких палких і тривалих публічних дебатів про справи, які представляють суспільний інтерес, і відзначивши, що існувало фактичне підтвердження для припущення того, що фальшиві твердження про брутальність поліції зроблені інформаторами, Суд виніс рішення, протилежне до рішення національного суду, що оскаржувані твердження на адресу автора книги не перевищують меж припустимої критики.

За повідомленням організації “Репортери без кордонів” у 2000 році:
26 журналістів було убито
329 журналістів було заарештовано
510 журналістам загрожували чи переслідували
295 ЗМІ були піддані цензурі
77 журналістів було ув’язнено

Для порівняння, у 1999 році:
36 журналістів було убито
446 журналістів було заарештовано
653 журналістам загрожували чи переслідували
357 ЗМІ були піддані цензурі
85 журналістів було ув’язнено

У 2000 року 26 журналістів було убито при виконанні їхньої роботи чи за свої думки, 329 було заарештовано, 510 журналістам загрожували чи переслідували і 295 ЗМІ стали жертвами цензури. На 4 січня 2001 77 журналістів знаходилося у в’язниці (у порівнянні з 85 на 1 січня 2000) за їхнє бажання вільно займатися своєю професією. Близько до третини населення світу проживає у країнах без будь-якої свободи преси.

77 ЖУРНАЛІСТІВ УВ’ЯЗНЕНО

Більше половини ув’язнених журналістів, знаходиться тільки в чотирьох країнах – Бірмі (у в’язниці 13 журналістів), Китаї (12), Ірані (9) і Ефіопії (9). У Китаї 12 журналістів отримали значні тюремні вироки, звичайно за “контрреволюційну пропаганду” чи “підривну діяльність”. Четверо з них були затримані з часу “Пекінських репресій” навесні 1989. Інший журналіст, Ву Ши Шен з гонконгської “Дейлі Експрес” і агентства новин “Сіньхуа”, були засуджені у 1992 році до довічного ув’язнення.

В Ірані двох журналістів, Гассана Йоссефі Ечкеварі із щомісячника “Іран-й-Фарда”, і Халіла Ростамхані з “Дейлі Ньюс”, імовірно, було засуджено до смерті. Обох звинуватили у приналежності до “мохареб” (борців проти Бога) за написання чи розповсюдження статей, що могли підірвати “національну безпеку”.

В інших країнах багато журналістів були ув’язнені в 2000 році, часто без будь-якого пояснення. У Демократичній Республіці Конго, наприклад, 25 журналістів були затримані у декілька етапів протягом року. У більшості випадків їх було заарештовано однією з дев’яти служб безпеки, що опікуються “національною безпекою”. Декого з них було побито, з ними погано поводилися чи навіть сікли під час їхнього затримання в одній з численних в’язниць Кіншаси чи інших великих міст країни.

На Кубі, де три журналісти– усе ще у в’язниці, 22 члени преси були заарештовані у 2000 році. Вони – частина сотні чи близько того незалежних журналістів, які вважаються органами влади “контрреволюціонерами”, і які залишаються улюбленою мішенню репресій.

Умови утримання деяких в’язнів залишаються сумними. У Бірмі тюремні органи влади відмовили у медичному обслуговуванні декільком журналістам. Сан Сан Нве розпочала свій сьомий рік ув’язнення в її камері, розміром десять квадратних метрів в жіночій секції в’язниці Інсейн в Рангуні. Вона відбуває десятилітній вирок за “поширення інформації, шкідливої для держави”. Влада в’язниці неодноразово відмовлялася від надання їй медичної допомоги, яку вона потребує. Вона страждає від високого кров’яного тиску і інфекції нирки. Ув’язнені в її секції змушені сидіти, схрестивши ноги, на землі зі схиленими головами з 6 ранку кожного дня. Один раз у день, протягом 15 хвилин, ув’язнені приймають “душ”, де їм дозволяється говорити. У Сирії двом ув’язненим журналістам подібним чином відмовляли у медичній допомозі. Нізар Найоуф, який працював для журналів “Аль-Хурійя” і “Аль–Ма’аріфа”, був затриманий ще у 1992 році. Він страждає від серйозних проблем з травленням, зламаного хребта і погіршення зору, і більше не може ходити без милиць. Його стан – результат повторюваного протягом часу ув’язнення катування.

БЛИЗЬКО ДВАДЦЯТИ ЗМІ ПІДДАВАЛИСЯ ЦЕНЗУРІ ЩОМІСЯЦЯ

У 2000 році діяльність близько 300 ЗМІ була піддана цензурі або призупинена, насамперед в Ірані і Туреччині. За один рік іранські суди, очолювані консерваторами, заборонили більше ніж 30 реформістських публікацій. 23 квітня вони наказали призупинити вихід дев’яти щоденних видань (включаючи “Aср-й-Азадеґан” і “Фат”), три щотижневики і двотижневий “Іран-й-Фарда”. У комюніке, виданому офіційним агентством новин, суди підтверджували, що вирішено було закрити ці газети для того, щоб “зменшити занепокоєння людей, керівництва Ісламської республіки і духовенства”. У Туреччині “RTК”, орган влади, який регулює телерадіомовлення, призупинив діяльність десяти радіостанцій і телевізійних каналів загальним обсягом більш ніж на 4200 днів. У більшості випадків ці ЗМІ були звинувачені у “підбурювання до насильства, терору і етнічної дискримінації”. Діяльність однієї стамбульської станції, було припинено на два з половиною роки, головним чином за звинувачення Рауфа Денкташа, президента Турецької Республіки Північного Кіпру (визнаної тільки Туреччиною) у тому, що він має у власності “значну кількість нерухомості на півночі острова” і отримував гроші від “банд, втягнутих у проституцію”.

У Марокко, 2 грудня, міністр культури і зв’язку оголосив “категоричну заборону” трьох щотижневиків, “Ле Джорнал”, “Ассахіфа” і “Демейн” за “підрив державної безпеки”. “Ле Джорнал” і “Ассахіфа” опублікували листа, що належав колишньому опоненту Могамеду Басрі, в якому стверджувалося, що марокканські ліві були втягнуті у спробу державного перевороту у 1972 році проти короля Гассана II, до якої був безпосередньо залучений діючий прем’єр-міністр Абдурахман Юссуфі.

ЖУРНАЛІСТИ, ВЗЯТІ У ЗАРУЧНИКИ

Протягом року кілька журналістів були взяті у заручники збройними повстанськими групами. У Колумбії близько 20 журналістів були викрадені партизанськими рухами, звичайно для того, щоб не дати висвітлювати ведення ними війни у ЗМІ. На Філіппінах, в період між 13 травня і 20 вересня, було захоплено у заручники 25 журналістів на острові Джоло повстанською групою Абу Сайяф. Двох журналістів з французького телеканалу “Франс 2” утримували заручниками більше двох місяців, перш ніж їм вдалося втекти.

Іншим значним звільненням у 2000 році було звільнення 12 червня Брайса Фльото. Після його прибуття у Париж він заявив, що його “утримували різні групи” і “він пережив дуже важкі часи, але його не катували”. Французького фотографа утримували у Чечні з жовтня 1999 року.

ІНТЕРНЕТ ПІД КОНТРОЛЕМ

Хоча Інтернет залишається вагомим знаряддям обходу цензури (наприклад, туніська газета “Халіма”, видавалась “он-лайн” після її заборони в країні), усе більше урядів намагаються встановити системи контролю цих засобів комунікації. Усунення доступу до приватних провайдерів – один із методів, що використовується. Таким чином у Туркменії, у травні 2000, міністр зв’язку припинив дію ліцензій всіх приватних Інтернет-провайдерів за, ніби-то, “порушення закону”. Держава може тепер вивчати сайти і робити деякі сайти недоступними для користувачів Інтернету в країні. Вона також контролює обіг усієї електронної пошти у країні. У Тунісі єдині два провайдери знаходяться в руках сімейства президента чи його близьких друзів.

Китайський суд засудив Куі Ян Чена, головного редактора “он-лайн” журналу “Консультейшенс”, до чотирьох років ув’язнення. Це – найтяжчий вирок винесений “кібердисиденту”. Його утримують з 2 вересня 1999 року. Два інших китайських користувачі Інтернету були затримані без суду. У 2000 році уряд Китаю оприлюднив нові закони, які визнають поширення “підривної” інформації через Інтернет правопорушенням.

В Україні, директор “он-лайн” видання зник на три місяці. 16 вересня, Георгій Ґонґадзе, засновник і головний редактор газети http://pravda.com.ua – дуже критичної до уряду – зник, хоча його дружина і дві доньки очікували його додому. Незадовго до зникнення журналіста у листі до прокурора, він повідомив, що його “навмисно залякували, щоб злякати чи покласти край його діяльності”. На своєму сайті він опублікував статті, в яких засуджував корупцію серед деяких вищих посадових осіб України. Обезглавлене тіло, знайдене у листопаді 2000 року у районі Таращі неподалік від Києва, могло належати йому. Результати експертиз усе ще не оприлюднювалися.

ЖУРНАЛІСТИ, ЯКІ СТАЛИ ЖЕРТВАМИ ГРУП ПОВСТАНЦІВ ЧИ МІСЦЕВОЇ МАФІЇ

(Найбільше загиблих у Колумбії, Росії, і Сьєрра-Леоне)

У багатьох країнах безкарність залишається правилом у справах убивств журналістів. Наприклад, у Буркіна-Фасо ті, хто відповідальний за убивство у грудні 1998 року журналіста Норберта Зонго, усе ще не були покарані. Коли члени організації “Репортери без кордонів” планували відвідувати Уагадугу з нагоди другої річниці його смерті, посольство у Парижі відмовилось надати візу членам організації. Втішні новини у цьому відношенні прийшли лише з Аргентини, де після того, як минуло три роки після убивства фотографа Хосе Луїса Кабезаса, відповідальні за це були засуджені до довічного ув’язнення.

З 24 журналістів, убитих за їхню роботу у 2000 році, згідно з інформацією Комітету Захисту Журналістів (КЗЖ), щонайменше 16 були убиті, переважно у тих країнах, де убивці знають, що вони можуть безкарно убивати журналістів. Ця кількість зменшилася з 1999, коли КЗЖ визнав, що 34 журналіста були убиті за їхню роботу, 10 з них у розірваному війною Сьєрра-Леоне.

Хоча війни і громадянські заворушення роблять журналістику небезпечною професією, безкарність породжує ризик, відзначила виконавчий директор КЗЖ Енн Купер. “Якщо люди, які хочуть мовчання преси, знають, що вони не будуть визнані винними, вони скоять убивство – і підуть”,– сказала вона. У декількох справах, таких як справи Георгія Ґонґадзе в Україні і Карлоса Кардосо у Мозамбіку, соціальний протест і громадський тиск на розслідування позначають ерозію безкарності, яка вселяє надію. Але навіть у таких помітних справах, сказала Купер, “організації, метою яких є свобода преси, повинні підтримувати тиск на правосуддя таким чином, щоб усі журналісти могли виконувати свою роботу без страху насильницьких репресій”.

У Колумбії, країні розколотій громадянською війною протягом майже чотирьох десятиліть, дослідження КЗЖ зареєстрували у 2000 році трьох журналістів, убитих за їхню роботу, усі застрілені убивцями. КЗЖ продовжує досліджувати справи чотирьох інших журналістів, убитих у Колумбії, чия смерть торік, можливо, була пов’язана з їхньою професійною діяльністю. Жодних арештів не було зроблено в будь-якій справі. У минулому десятилітті 34 колумбійських журналісти були убиті в результаті їхньої діяльності.

У Росії, іншій країні, де убивці, які убивають журналістів, рідко притягаються до суду, ще три журналісти були убиті в 2000 році: один – взятий заручником і застрелений чеченськими повстанцями, іншого – побили палицею біля його московської квартири, очевидно через його публікації у виданнях, третій – убитий в Чечні при поїздці в автомобілі, який було підірвано.

Триваюча боротьба в Сьєрра-Леоне також забрала трьох журналістів у 2000 році – місцевого репортера у Фрітауні, і двох журналістів міжнародних телеграфних служб, які були піймані повстанцями із засідки. Роком раніше Сьєрра-Леоне була ганебно відома як найсмертоносніша країна у світі для журналістів; 10 загинуло там у 1999 році, більшість з них були вистежені і убиті силами повстанців, розсерджених на них за їхні повідомлення про порушення прав людини.

На думку КЗЖ, можливо, що зниклий журналіст, оператор Білоруського телебачення Дмитро Завадський, був убитий у 2000 році. Завадський зник 7 липня у Мінському аеропорту. Офіційне розслідування, яке проводилось у таємниці, тепер, здається, зупинено.

Наступний перелік – короткий підсумок обставин, що супроводжували смерть кожного з 24 журналістів, убитих за їхню роботу торік.

ЖУРНАЛІСТИ, ВБИТІ У 2000 ЧЕРЕЗ ЇХНЮ РОБОТУ

БАНГЛАДЕШ: 2

Мір Іллайс Хоссейн (Mir Illias Hossain), “Даінік Бір Дарпан”, 15 січня, Джхенайдах.

Хоссейн, 43-літній редактор газети “Даінік Бір Дарпан”, був убитий у південно-західному місті Джхенайдах трьома нападниками. Видання висловлювалося проти войовничої діяльності лівих в регіоні, наводячи докази проти насильства і підштовхуючи до участі в демократичному процесі.

Шамсур Рахман (Shamsur Rahman), “Джанаканта”, 16 липня, Джессоре

Рахман, 43 роки, спеціальний кореспондент національного щоденного видання “Джанаканта” і частий учасник бенгалімовної служби “Бі-Бі-Сі”, був убитий двома озброєними людьми, які увійшли до його офісу і розстріляли його впритул.

Рахман періодично одержував смертельні погрози за його повідомлення про банди злочинців і збройні політичні групи в цьому регіоні. Місцева поліція звинувачувала у підготовці цього вбивства банду контрабандистів. Поліція здійснила ряд арештів, але всі підозрювані були згодом випущені.

БРАЗИЛІЯ: 1

Жежінго Кажужа (Zezinho Cazuza), Радіо “Ксінґи Еф-Ем”, 13 березня, Канінде де Сго Франциско

Кажужа, журналіст із місцевої радіостанції “Ксінґи Еф-Ем” у місті Канінде де Сго Франциско, був застрелений після того, як він залишив вечірку. Кажужа регулярно звинувачував мера, Ґенівалдо Ґаліндо да Сілва, у корупції. Журнал “ISTO” повідомив, що Ґаліндо привселюдно погрожував убити журналіста. Двома днями після убивства поліція заарештувала чоловіка, який сказав, що мер найняв його, щоб убити Кажужа, майже за 1500 американських доларів.

ГАЇТІ: 1

Жан Леопольд Домінік (Jean Leopold Dominique), Радіо “Ханті Інтер”, 3 квітня, Порт-о-Пренс

Домінік, 69 років, власник і директор Радіо “Ханті Інтер”, була застрелена у ранкову годину 3 квітня, коли вона прибула, щоб зробити ранкові новини. Охорона станції також була убита. Домінік була найбільш визначним політичним журналістом Гаїті і давнім захисником свободи висловлювань.

ҐВАТЕМАЛА: 1

Роберто Мартінес (Roberto Martinez), “Пренса Лібре”, 27 квітня, Ґватемала-Сіті

Мартінес, 37 років, фотограф щоденного видання Ґватемала-Сіті “Пренса Лібре”, був убитий, коли приватні охоронці відкрили вогонь по бунтівниках, які протестували проти збільшення плати за проїзд в автобусі. Жінка, що стояла біля Мартінеса, була також убита, і серед людей, які були поранені, також було двоє журналістів. Під час нападу Мартінес і його колеги несли камери й інше професійне обладнання, яке ясно ідентифікувало їх як журналістів.

ІНДІЯ: 1

Прадіп Бхатіа (Pradeep Bhatia), “Зе Хіндустан Таймс”, 10 серпня, Шрінаґар

Бхатіа, 31 рік, фотограф “Зе Хіндустан Таймс”, був одним з більше ніж дюжини людей, убитих під час вибуху бомби в столиці Кашміру, Шринаґарі. Воєнізована група “Хезб-уль Муахедін” узяла на себе відповідальність за вибух, у якому постраждало, принаймні, шість інших журналістів. Більшість з них були на сцені, повідомляючи про бомбу, що вибухнула 15 хвилин раніше.

ІСПАНІЯ: 1

Хосе Луїс Лопес де ла Каль (Jose Luis Lуpez de la Calle), “Ель Mundo”, 7 травня, Андоейн

Лопес де ла Каль, 63 роки, хронікар, член регіонального редакційного комітету і постійний автор Баскського, базованого в Мадриді, щоденного видання “Ель Mundo”, був застрелений біля його будинку у Андоейні. Посадові особи Міністерства внутрішніх справ приписали злочин Баскській сепаратистській збройній організації за незалежність Ескада та Аскатусуна (ETA). Лопес де ла Каль був відвертим критиком насильницької кампанії ЕTА за баскську незалежність і одержував смертельні погрози від цієї групи.

Це убивство було частиною ряду зростаючої кількості насильницьких нападів з боку ЕТА проти цивільного населення. ЗМІ і журналістам регулярно загрожують чи критикують в “чорних списках”, що видаються рухами, близькими до ETA.

КОЛУМБІЯ: 3

Хуан Каміло Рестрепо Ґуерра (Juan Camilo Restrepo Guerra), Радіо “Ґалаксіа Естерео”, 31 жовтня, Севілла

Рестрепо, 26 років, директор суспільної радіостанції, був застрелений, як підозрюється, воєнізованим правим угрупуванням. Державні слідчі повідомили КЗЖ, що журналіст був, очевидно, убитий у відповідь на його гостру критику місцевої адміністрації. Брат Рестрепо, який став свідком убивства, переховується. Місцеве джерело відмовилося подавати інформацію про убивць, сказавши: “Це було б подібно підписанню мого смертного вироку”. Не було зроблено жодного арешту.

Густаво Рафаел Руїз Кантілло (Gustavo Rafael Ruiz Cantillo), Радіо “Ґалейн”, 15 листопада, Півіяй

Руїз, кореспондент регіональної радіостанції Ґалейн, був обстріляний і вбитий двома озброєними особами, коли він перетинав ринкову площу у Півіяй. Колеги сказали, що бандити були членами воєнізованої банди правого спрямування, фінансованої “багатими людьми регіону”. Відповідно до одного з джерел, члени банди сказали Руїзу, який висвітлював політичні, кримінальні і загальні новини, “припинити роботу великого рота”. Не було зроблено жодного арешту.

[Обидва журналісти засуджували корупцію і насильницькі методи воєнізованих груп. Оскільки конфлікт стає більш радикальним, журналісти усе більше і більше розглядаються в якості “військових мішеней” як партизанами, так і угрупованнями, підтримуваними армією.]

Альфредо Абад Лопес ( Alfredo Abad Lуpez), “Ла Воз де ла Селва”, 13 грудня, Флоренсія

Абад, 36-літній директор місцевої радіостанції “Ла Воз де ла Селва” (“Голос джунглів”), був застрелений двома, як підозрюють, воєнізованими бандитами на мотоциклах, коли він прощався зі своєю дружиною зовні їхнього будинку.

Нещодавно Флоренсія стала базою влади воєнізованих антикомуністичних сил, зв’язаних з Об’єднаними Силами Самооборони Колумбії (AUC) Карлоса Кастадо. Не було зроблено жодного арешту.

МОЗАМБІК: 1

Карлос Кардосо (Carlos Cardoso), “Метікал”, 22 листопада, Мапуту

Кардосо, 48 років, редактор щоденного інформаційного факс-бюлетеня “Метікал”, був застрелений. Два убивці, маючи в рухах AK-47, обстріляли його, коли він залишив свій офіс у столиці, Мапуту. Він був відомий за його вагомі повідомлення про політичну корупцію й організовану злочинність у Мозамбіку, країні, яка усе ще відчуває наслідки 17-літньої громадянської війни. Хоча Кардосо співчував керівництву партії FRELIMO, він часто суворо критикував уряд у своїх статтях на перших шпальтах. “Метікал” також повідомив нещодавно про, нібито, порушення у Мозамбікському Комерційному Банку. Хоча уряд Мозамбіку засудив убивство Кардосо і обіцяв повне розслідування, місцеві журналісти говорять, що поліція робить це без бажання.

ПАКИСТАН: 1

Суфі Могаммад Хан (Sufi Mohammad Khan), “Уммат” , 2 травня, Великий Шаді

Хан, 38 років, допитливий репортер з базованого в Карачі щоденного видання “Уммат”, який енергійно висвітлював злочинні дії місцевої мафії, зокрема, торгівлю наркотиками і організовану проституцію, був застрелений, як вважають, торгівцем наркотиків в місті Великий Шаді, південна провінція Сіндх. Як повідомляється, убивця відвідав будинок Хана і попередив його не публікувати більше ніяких історій. 2 травня, після іншого розслідування Хана, яке з’явилося в “Уммат”, убивця перестрів його і відкрив вогонь. Незабаром після цього, убивця здався поліції і зізнався в убивстві. За іншими джерелами, поліція заявила, що вони заарештували трьох убивць, зокрема Айяза Хаттака, сумно відомого торгівця наркотиками.

РОСІЯ: 3

Володимир Яцина, ІТАР – ТАСС, 20 лютого, Чечня

Яцина, 51 рік, фотограф з російського агентства новин ІТАР-ТАСС, був убитий чеченськими бійцями, які взяли його у заручники. Два колишніх заручники сказали, що вони бачили, як чеченські охоронці розстріляли Яцину після того, як він відстав на форсованому марші. Яцину було викрадено 19 липня 1999 року, перед останньою російською воєнною кампанією проти чеченських сепаратистів. Місяцем пізніше, викрадачі зажадали викуп у 2 мільйони американських доларів від його родини; пізніше вони вимагали таку ж суму від ІТАР–ТАСС.

Олександр Єфремов, “Наше врємя”, 12 травня, Чечня

Єфремов, 41 рік, фотокореспондент Західно-Сибірської газети “Наше врємя”, був убитий у Чечні, коли повстанці підірвали військовий джип, у якому він їхав. Після попередніх відряджень Єфремова вітали як переможця за фотоновини про розідраний війною регіон.

Ігор Домніков, “Новая Ґазєта”, 16 липня, Москва

Домніков, 42 роки, репортер і редактор спеціальних проектів для двотижневої московської газети “Новая Ґазєта”, зазнав нападу 12 травня в під’їзді його житлового будинку, отримавши неодноразові удари по голові важким предметом, і був залишений без свідомості в калюжі крові. Він помер 16 липня, після двох місяців перебування у комі. І поліція, і колеги Домнікова були впевнені, що напад був пов’язаний з його професійною діяльністю або діяльністю “Новой Ґазєти”

СОМАЛІ: 1

Ахмед Кафі Аваль (Ahmed Kafi Awale), Радіо Сомалійського народу, 26 січня, Могадішо

Аваль, репортер “Радіо Сомалійського народу”, підконтрольного воєначальнику Гуссейну Могамеду Аідіду, був застрелений під час свого відрядження на ринку Бакара в Могадішо. Випадкова куля вразила Аваля, коли злодії, що втікали від охорони ринку, відкрили вогонь для того, щоб розчистити свій шлях. Три інших особи були вбиті в цьому випадку, а семеро були серйозно поранені.

СЬЄРРА-ЛЕОНЕ: 3

Саоман Контех (Saoman Conteh), “Нью Тебліт”, 8 травня, Фрітаун

Контех, 48 років, журналіст із незалежної щотижневої “Нью Тебліт”, був застрелений під час висвітлення демонстрації біля резиденції лідера Революційного Об’єднаного фронту (РОФ) Фадея Санко у Фрітауні. Охоронці Санко відкрили вогонь по юрбі, що протестувала проти викрадення 3 травня миротворців ООН Революційним Об’єднаним фронтом. Щонайменше 19 осіб були убиті.

Курт Щорк (Kurt Schork), “Рейтерс”, і Міґуел Ґіл Морено де Mora (Miguel Gil Moreno de Mora), “Ассошіейтед Пресс”, 24 травня, вузлова станція Роґбері.

Щорк, 53 роки, ветеран воєнної журналістики, кореспондент агенції “Рейтерс”, і Ґіл Морено, 32 роки, оператор з “Ассошіейтед Пресс Телевіжн Нетворк”, були убиті з засідки повстанцями з Революційного Об’єднаного фронту (РОФ). Журналісти подорожували у двох транспортних засобах із солдатами від Армії Сьєрра-Леоне (АСЛ), коли сили РОФ відкрили вогонь по них на схід від вузлової станції Роґбері, 54 милі від Фрітауну. Ця область недавно була сценою жорстокої боротьби між повстанцями і про-урядовими силами. Чотири солдати АСЛ були також убиті, а два інших журналісти “Рейтерс” були поранені.

УКРАЇНА: 1

Георгій Ґонґадзе, “Українська правда”, 16 вересня, Київ

Ґонґадзе, 31 року, редактор Інтернет-новин “Українська правда” (www.pravda.com.ua), що часто подавали статті, критичні до Президента Леоніда Кучми й інших українських посадових осіб уряду, зник 16 вересня у Києві.

На початку листопада безголовий труп було виявлено неподалік від міста Тараща. Базуючись на прикрасах, знайдених на місці і рентгені руки трупа, який показував старе пошкодження, відповідаюче пошкодженню, завданому Ґонґадзе, його колеги вважають, що тіло насправді належало Гонгадзе.

Наприкінці листопада опозиційний лідер оприлюднив аудіокасету, яка, ніби-то, свідчила про приналежність Кучми і двох високопоставлених посадовців до зникненні журналіста. 29 грудня “Дойче Прессе-Аґентур” повідомив, що німецький судовий аналіз, здається, зв’язував труп із зниклим журналістом. У той час, як український уряд заявляв, що проводиться тест на ДНК, звинувачення, що це була організація прикриття, здається, створюють серйозну політичну загрозу Кучмі.

УРУГВАЙ: 1

Хуліо Сезар Да Роза (Julio Cesar Da Rosa), “Радіо дель Центро”, 24 лютого, Балтазар Брум

Да Роза, власник і редактор незалежної станції “Радіо дель Центро”, був убитий колишнім місцевим посадовцем Кармело Нері Коломбо, який розстріляв журналіста, а потім спрямував зброю на себе. Напад був, очевидно, викликаний натяком Да Роза у ефірі на те, що Коломбо непридатний для балотування на державну посаду.

ФІЛІППІНИ: 2

Вінсент Родригес (Vincent Rodriguez ), “dzMM” Радіо, 23 травня, Сасмуан

Родригес, кореспондент базованої в Манілі радіостанції “dzMM”, був убитий під час відрядження до Сасмуану, коли партизани напали із засідки на караван кораблів, у якому він подорожував. Родригес висвітлював візит урядовців, присвячений проектам розвитку села. “Реболюсйонаріонг Хукбонг Баян” (РХБ), група повстанців, узяла на себе відповідальність за напад, але принесла вибачення за убивство журналіста. Вони сказали, що наміченою ціллю була місцева поліція.

Олімпіо Халапіт-молодший (Olimpio Jalapit), “dxPR” Радіо, 17 листопада, Паґадіан-Сіті

Халапіт, 34 роки, господар ранкової програми на місцевій радіостанції “dxPR”, був застрелений у Паґадіан-Сіті, під час його шляху на зустріч з урядовцем. Він одержував численні смертельні погрози за ці роки. У ранок убивства на його автовідповідачеві було залишено повідомлення: “Я уб’ю тебе сьогодні”. У програмі Халапіта обговорювались вразливі проблеми, такі як політична корупція, незаконні азартні ігри, торгівля наркотиками і збройні сепаратистські рухи у південних Філіппінах.

ШРІ-ЛАНКА: 1

Милваґанам Німалараджан (Mylvaganam Nimalarajan), “Бі-Бі-Сі”, “Віракесарі”, “Равая”, 19 жовтня, Джаффна

Німалараджан давав репортажі з міста Джаффна, що перебувало в облозі, для таміло- і зінгаламовної служб “Бі-Бі-Сі”, таміломовного щоденного видання “Віракесарі” і зінгаламовного щотижневика “Равая”. Він був застрелений пізно ввечері через вікно його студії, де він працював над статтею. Супротивники також кинули гранату у його будинок, серйозно поранивши батьків Німалараджана і його 11-літнього племінника. Убивство було, очевидно, викликане репортажами Німалараджана щодо підтасування бюлетенів і залякування протягом недавніх парламентських виборів.

Усі показники (журналістів убитих, заарештованих, на яких нападали чи яким загрожували) знизилися у порівнянні з 1999 роком. Кількість ув’язнених журналістів у даний час також найнижча протягом останніх років. Кількість країн, у яких свобода преси не існує, стійко зменшується. Тим не менше майже у 20 країнах світу держава продовжує переслідувати журналістів, ув’язнюючи і катуючи їх просто тому, що вони написали, зробили запис чи поширили повідомлення чи результати розслідування, які викликають невдоволення у органів влади. Переважна безкарність стосовно убивств чи арештів журналістів продовжують надзвичайно турбувати.

Покласти кінець цій безкарності – саме таким повинен бути пріоритет наступних кількох років.