Бюлетень "Права Людини", 1999, #29

У першому випадку контролери ХТТУ після нашого втручання негайно повернули (навіть самі швидко привезли до нашого офісу!) посвідчення і вибачились. У другому — після наших безрезультатних звернень до ХТТУ, райвиконкому, міськвиконкому – ми були змушені звернутися до міської прокуратури. Через деякий час отримали відповідь, що контролери не мають права вилучати посвідчення, які не є проїзними документами, але зауважили, що багатодітні батьки не мають пільг на проїзд у міському транспорті. Добре, що в місті діє прокурорський нагляд і сподіваємося, що прокуратура доведе свої висновки до відповідних структур міської влади, бо час від часу у міській пресі з’являються листи обурених громадян на дії контролерів у міському транспорті, їх брутальну поведінку, безпідставні вилучення документів, які не мають ніякого відношення до проїзних документів. Міська влада гордо мовчить, як єгипетський сфінкс. Важко сказати, чому саме наша держава веде війну з найбіднішими прошарками нашого населення: багатодітними родинами, пенсіонерами або тими, хто не отримує зарплатню та стипендії вчасно? Може це найпростіше, бо не від гарного життя мати шістьох дітей намагалася проїхати у тролейбусі із своїм посвідченням безкоштовно.

Пам’ятник Шевченка, біля якого мало відбуватися свято, виявився оточеним щільним міліцейським кордоном. Не бажаючи конфлікту, люди відійшли на майданчик у глибині скверу й почали свій захід. Зібралось близько трьохсот глядачів. Але під час змагань на розтягнутий канат для перетягування наступила нога начальника міського відділу міліції Валерія Малахова: «Я забороняю тут щось проводити!».

Не пред’являючи посвідчень, міліцейські мундири почали затримувати глядачів та учасників заходу. Володимира Свинцицького — помічника народного депутата Валерія Асадчева — та Валерія Кравцова силоміць потягнули до УАЗиків, що викликало обурення глядачів. Кореспондента «РУХ-ПРЕС» Євгена Булавку міліціонери збили з ніг і просто відлупцювали, до всього відібравши фотоапарат.

Від озвірілих міліціонерів постраждала вагітна Олеся Антонова, що була серед глядачів. Зараз вона перебуває у лікарні під загрозою втрати дитини. П’ятеро людей, у тому числі випадкові глядачі, були силоміць доставлені в райвідділ міліції. Але найбільше обурення луганських рухівців викликав той факт, що влада не лише не порушила кримінальних справ проти злочинців у погонах, але й вважає «порушниками» потерпілих.

Народні гуляння, які полягали в співанні пісень, надуванні повітряних кульок, перетягуванні канату, були розцінені як «порушення порядку організації проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій».

Однак суд, який відбувся 18 жовтня, визнав, що розважальні заходи в сквері не можна вважати мітингом, тим більше, що там не було ні промовців, ні резолюції. Справу направлено на додаткове розслідування... в міліцію.

Тим часом Луганська організація Руху звернулася в прокуратуру з вимогою порушити кримінальну справу за фактом безпідставного побиття мирних громадян та завдання їм тілесних ушкоджень. До вивчення справи підключилися також представники ОБСЄ з Франції та США, які прибули до Луганська.

«Більш того, незалежні мас-медіа, які висловлюють критичні зауваження на адресу Президента Леоніда Кучми, піддаються численним проявам тиску з боку дер-жавної влади (податкової та санітарної інспекцій, а також інспекції пожежного нагляду), які можуть доходити навіть до накладання арешту на банківські рахунки та призупинення виходу їхніх видань», — підкреслюють співдоповідачі.

Візит співдоповідачів по Україні Комітету з дотримання зобов’язань державами — членами Ради Європи був відповіддю Парламентської Асамблеї на звернення, яке було подане чотирма кандидатами в Президенти і підтримано українською делегацією в Асамблеї. В зверненні йшлось про серйозні порушення правил проведення кампанії, свободи преси та рівного доступу кандидатів до засобів масової інформації.

Після обговорень з кандидатами та представниками різних політичних партій, преси та громадянського суспільства, співдоповідачі зібрали інформацію, що дає підстави для занепокоєння, яке висловлене у зверненні чотирьох кандидатів.

Співдоповідачі наголосили на тому, що вільна та справедлива передвиборна кампанія є необхідною передумовою демократичних виборів.

Вони нагадали Президентові Кучмі про звернення до українського Парламенту від 28 червня 1994 року, в якому він закликав до проведення вільної та справедливої передвиборної кампанії у році.

Зі свого боку, п. Келам та пані Северинсен закликали Президента Кучму зробити все, що в його силах, для забезпечення того, щоб протягом часу, який за-лишається до дня виборів, кандидатам був гаран-тований рівний доступ до мас-медіа, та щоб тиск, який здійснюється на незалежні засоби масової інформації, був припинений, зокрема, шляхом введення мораторію на різні види інспекцій до другого туру голосування.

У конференції взяло участь 100 осіб, у тому числі 83 громадянина України і 17 іноземців. 48 із 83 українських учасників — юристи, серед них 20 викладачів вузів (Національна юридична академія, інститут адвокатури при Київському університеті, Академія СБУ, Національна академія прикордонних військ, Університет внутрішніх справ та інші), 30 осіб— держслужбовці, з них 16 осіб— співробітники спецслужб (5 представників парла-менту, 2 — Адміністрації Президента, 5 — із різноманітних управлінь МВС, 3 — СБУ, 3 — Держкомітету з питань зв’язку і інформатизації, 5 — Держкомітету по охороні державних кордонів, по 1 представнику з Ради національної безпеки і оборони, Конституційного Суду, Державної податкової інспекції. Таким чином, були наявні всі силові структури, що мають право на опе-ративно-пошукову діяльність), 37 учасників — активісти неурядових організацій, 8 учасників — журналісти центральних українських газет. З 17 іноземців двоє представляли Раду Європи, троє — посольства Німеччини, США і Фінляндії, два учасники з Росії і Молдови, інші — учасники проекту «Служби безпеки в умовах конституційної демократії», експерти з Біларусі, Нідерландів, Польщі, Росії, США, Швеції, Чехії, Естонії.

Кожний учасник конференції одержав такі інформаційні матеріали:

Європейську Конвенцію основних прав і свобод людини (офіційний переклад останнього варіанта Конвенції, що враховує введення в дію 11-го протоколу, мова укр.),

список конвенцій Ради Європи, ратифікованих і підписаних Україною за станом на 20 липня 1999 р. (мова укр.),

документ «Служби безпеки в конституційній демо-кратії: принципи контролю і відповідальності» (мова рос. і англ.),

щоквартальний бюлетень «Свобода висловлювань i приватнiсть», випуски 1 і 2 (мова укр.),

брошуру «Дотримання прав людини в Україні в 1998 р.» (спецвипуск бюлетеня ХПГ «Права людини» №11(48), мова укр.) ,

книгу «Прослуховування телефонних переговорів у міжнародному праві і законодавстві одинадцятьох європейських країн» (спецвипуск бюлетеня ХПГ «Права людини» №12(49) мова рос.),

довідку про роботу ХПГ (мова укр. і англ.),

програму (мова укр. і англ.).

Найбільший інтерес в учасників конференції викликала книга про прослуховування. У цьому виданні започаткована спроба розгляду законодавства ряду європейських країн про прослуховування і його відповідності нормам європейського права. Спочатку приведено виз-начення перехоплення телефонних розмов відповідно до міжнародного права, потім описані стосовні до нього рішення Європейського суду по правах людини (огляд обмежений рішеннями, прийнятими до початку 1996 р.) і сформульовані стандарти, котрим повинне відповідати національне законодавство, щоб дотримувалася стаття 8 Європейської Конвенції прав людини. Після цього дається порівняння основних положень міжнародного права і національного законодавства, що регулює прослуховування телефонних розмов в одинадцятьох європейських країнах (Великобританії, Німеччини, Фінляндії, Франції, Швейцарії, Швеції, Угорщини, Польщі, Румунії, Російській Федерації й Україні). Розгляд відповідних законів кожної із цих країн має на меті дати відповідь на такі питання: яку законну підставу має державна влада для перехоплення телекомунікацій? якою є процедура, що дозволяє прийняття таких заходів? які є процедури контролю за відповідністю закону практики прослухову-вання? і наскільки процедури, прийняті в кожній із країн, відповідають стандартам, встановленим Європейським судом по правам людини? У наступній частині книги наводиться інформація про міжнародні і національні проекти, що ставлять за мету контроль за інформацією в електронних засобах комунікацій: про міжконти-нентальну систему Echelon, проект Європейського Союзу ENFOPOL, закони США про сприяння право-охоронним органам в області комунікацій, російську СОРМ і ін. У Додатку наданий переклад німецького закону про телекомунікації, одного з небагатьох націо-нальних законів, що регулюють розвиток сучасних електронних комунікацій.

Прослуховування телефонних розмов було спочатку розглянуто на конференції як частина двох більш широких проблем: 1) які існують підстави для втручання державних органів в інформаційний обмін? 2) як повинні діяти спецслужби в демократичних суспільствах, щоб вони не порушували права людини? Першій проблемі була присвячена доповідь конституційного експерта ХПГ, доцента Національної юридичної академії Всево-лода Речицького «Свобода інформаційного обміну в контексті сучасної філософії права» (читачі «ПЛ» незабаром зможуть познайомитися з текстом цієї доповіді на сторінках бюлетеня), другій  доповідь професора права Варшавського університету Анджея Жеплинського (Гельсінкська фундація прав людини, Польща) «Огляд проекту «Служби безпеки в умовах конституційної демократії»: результати і перспективи» і директора Центру по вивченню проблем національної безпеки, доктора права Кейт Мартін (США) «Огляд «Принципів контролю і відповідальності служб безпеки в демократичних суспільствах». Після цього експерти всіх країн, репрезентованих на конференції, зробили огляд національного законодавства і практики прослухову-вання у своїх країнах, причому мова йшла не тільки про прослуховування телефонів, але і про контроль інфор-мації в різноманітних системах зв’язку. Огляду судових рішень Європейського суду по правах людини, що стосуються прослуховування, була присвячена доповідь експерта Ради Європи доктора права з Великобританії Стефена Лівінгстона. Доповідь «Україна  член Ради Європи: успіхи, перспективи, проблеми» зробив дирек-тор Центру інформації і документації Ради Європи в Україні Олександр Павличенко. Ще декілька виступів стосувалися різних аспектів українського законодавства і практики контролю інформації в телекомунікаційних мережах.

На наш погляд, конференція ясно показала недостатність українського законодавства (як, утім, і законодавства багатьох інших країн) про оперативно-роз-шукову діяльність, його невідповідність судовій практиці Європейського суду по правах людини і шляхи його зміни. Розгляд практики прослуховування телефонів у різних країнах дає підстави для двох висновків. Перший: у тих країнах, де дані про перехоплення публікуються, суди, як правило, не відмовляють спецслужбам у видачі санкції на прослуховування і продовженні санкöії. З великою вірогідністю можна очікувати, що суди рідко відмовляють у санкції й у тих країнах, де інфорìація про кількість перехоплень залишається закритою. Тому, хоча на важливості одержання санкції судового органа неод-норазово наполягав Європейський суд, не менш важ-ливою є прозорість процедури прослуховування для реалізації контролю. Цього можна досягти введенням норми про обов’язкове інформування особи про те, що його телефон прослуховувався, після закінчення прос-луховування. Другий висновок: в усіх без винятку краї-нах спецслужби хотіли б одержати таке законоäавство про прослуховування, що полегшувало б їхню роботу, і це їм удасться рівно настільки, наскільки це дозволяє зробити громадянське суспільство. Чим більш воно інертне, тим гірше працюють процедури контролю і тим вища можливість зловживань. На наш погляд, при-ведена на конференції інформація переêонливо свідчить про кардинальну зміну картини спілêування людей у світі через появу нових інформаційних технологій і про прийдешніх ще великих змінах. Проте, оскільки природа людини не змінюється, нові технології несуть не тільки небачені можливості для інтелекòуального і технічного прогресу, але і несподівані засоби і способи вчинення злочинів. Злочинність стала набаãато витонченою, взяв-ши на озброєння інформаційні технології, і, природно, спецслужби повинні володіти адекватними можли-востями для попередження і розслідування злочинів. Внаслідок цього і з’являються такі проекти, як Echelon, ENFOPOL, СОРМ і інші. У той же час законодавець не встигає за бурхливим розвитком нових технологій, що відразу й осмислити непросто. У цілому ситуація містить у собі нові загрози свободі людини, і, насамперед, праву на доступ до інформації і на недоторканність приватного життя. Тому здається надзвичайно важливим осмислення суті інформаційних відíошень у нових умо-вах, розробка і формулювання нових гарантій захисту прав людини.

Такой подход не должен вызвать у врача особенных трудностей при проведении экспертизы.

В отличие от предыдущего Положения, включен подпункт 16-г — расстройства, возникшие в результате острого (соматического) заболевания и закончившиеся выздоровлением. Лица, попадающие под действие это-го подпункта, признаются годными к службе в рядах ВС.

Также в п. 19 (начальные проявления хронического алкоголизма) включены начальные проявления нарко- и токсикомании. Очевидно, дополнение вызвано увели-чением количества нарко- и токсикоманий среди лиц призывного возраста по сравнению с 1994 годом. На мой взгляд, дополнение вполне обоснованно, поскольку в начальной стадии нарко- и токсикомании могут наб-людаться существенные расстройства поведения и мотивации, ставящие под вопрос пригодность к несению военной службы. Комментарии к положению вызывают ряд вопросов. В комментариях к п.14 (расст-ройства вследствие органического поражения голов-ного мозга), эпилепсия включена в перечень органических заболеваний. Неясно, относятся ли к данному положению случаи, когда эпилепсия проявляется т.н. психогенными эквивалентами без признаков органического поражения головного мозга.

Критерием для выводов комиссии и в п. 14 и в п. 16 служит практически одно и тоже — наличие или отсут-ствие органических поражений ЦНС. Интересен ком-ментарий к п.18. Случаи вызывающего поведения и проявления недисциплинированности не могут расцениваться как болезненные проявления, если не вытекают из всей структуры личности. Очевидно, имеется в виду триада Ганнушкина (критерии психопатии): тотальность изменений, их стойкость, частые дезадаптации. Руководствуясь же данным Положением, трудно определить различие между де-компенсацией психопатии (психопатологической реак-цией) и проявлениями недисциплинированности.

Комментарий к п.19В недостаточно четко обрисовывает начальные стадии нарко- и токсикомании без расстройств личности и изменения реактивности. Ос-тается лишь психическая зависимость, которая может быть и в случае «эпизодического употребления нарко-тиков и токсических веществ».

Коментар «ПЛ»: За висновками наших експертів наказ №207 порівняно з наказом №2 значно погіршуватиме якість призову. Особливо небезпечним здається нова редакція ст.87, яка фактично відміняє відстрочки при гіпотрофії. Згідно з наказом №207 до лав армії будуть призиватися юнаки, вага яких сягає 46кг незалежно від зросту. При цьому не враховано, на відміну від наказу №2, що гіпотрофія часто є одним із симптомів прихованої латентної патології: ендокринопатії, захворювань органів травлення тощо. Трирічна відстрочка при стійкій гіпотрофії давала можливість обстежити призовника і виявити соматичну хворобу. Викладання ст.87 у тому вигляді, який містить наказ №207, приведе до призову у армію юнаків з дистрофією, соматично хворих, бо стаття не враховує співвідношення ваги і кістково-м’язової системи, а також придатність юнака до фізичних навантажень. Експерти вважають, що це може призвести до збільшення латентно хворих в армії, а тому і до збільшення кількості інвалідів і закликають Спілку солдатських матерів наполягати на уточненні цієї статті.

Ст.71 (хвороби хребта) викладена таким чином, що наявність порушення функцій хребта визначається кількістю звернень та довідок про обстеження. Ст.90 (алергія) теж містить таку залежність. Перебіг хвороби, отже, придатність чи непридатність до строкової служби визначається попередніми зверненнями та довідками.

Експерти вважають, що у нашому економічному стані, коли велика кількість юнаків не має можливості і коштів на звернення до лікарів, визначати придатність призовника до строкової служби можна тільки надавши йому відстрочку і обстежуючи його безкоштовно за направленням військкомату.

Ми вже маємо численні скарги від юнаків з саме ціми захворюваннями, яким РВК просто переписують ступінь обмеження 5 на ступінь обмеження 4.

Якщо у попередні призови позиція Міністерства Оборони була жорстко спрямована на непризов до лав армії хворих, то зараз Наказ N 207 відкриває двері для зловживань і свавільних тлумачень. Отож, можна передбачити, що цей призов буде гірше попереднього, збільшуватимуться кошти, які втрачає держава на лікування хворих вояків, постраждають, як завжди, й платники податків. Можна передбачити збільшення дезертирів та тих, які самовільно залишили частини, бо у першу чергу саме хворі юнаки не витримують психічних та фізичних навантажень.

ХОССМ наполягає на уточненні Наказу N 207. Особливо, перерахованих статей.

Основні об’єктивні показники — обсяги виробництва, тривалість життя та рейтинг країни — за даними ООН, стрімко падають і досягли критичної межі. Холод та голод стали реаліями життя для мільйонів. Отже, куди не кинь, а наверх дірою. Який же цивілізований вихід?

Думаю що він є. Адже суть проблеми полягає у тому, що за будь-якого вибору залишається високою вірогідність помилки, того, що й новий президент не зуміє спрацювати краще. Але ж ситуація, по суті, стандартна, рішення давно відоме і випробуване життям.

Якщо є сумніви, що працівник упорається з роботою, при оформленні його на посаду забезпечується спрощений механізм звільнення. Він приймається на роботу виконуючим обов’язки, з випробним періодом або на певний, скорочений термін за контрактом. А наступні вибори — це, по суті, те ж обрання (тільки вже народом) для наймання на роботу на певну посаду. В даному випадку — на посаду президента. І якщо відносно всіх кандидатів є серйозні сумніви, що вони належним чином упораються з роботою, вихід один —- скоротити термін найму, щоб, у разі помилки, можна було з меншими втратами її виправити.

Тож пропоную (з огляду на надзвичайні обставини) на період до виходу з кризи обирати президента на два роки. Адже ніхто не заперечує, що за цей термін можна відчутно поліпшити ситуацію. Звичайно, для цього потрібні зміни в Конституції, але ж вони можливі.

Треба усвідомити, що чотири роки з невдало обраним президентом країна може просто не витримати. А усунути від влади обраного президента достроково практично неможливо.

Отже, необхідно обрати президента на два роки. Звичайно, це додаткові витрати на вибори. Але чотири роки з непідходящим президентом обійдуться дорожче.

 (Начало в № 20)

Коллапс советской системы. Переходный период. Сущность коллапса.

К моменту прихода к власти генерального секре­таря ЦК КПСС Михаила Горбачева в 1985 году поли-тичес­кая система в СССР пришла в упадок. Комму-нистичес­кие идеалы, которые вдохновляли русских до и во время Второй мировой войны к тому времени пол­ностью девальвировались. Экономика не выдержала не-по­мерного бремени военных расходов. Колхозная сис­тема в сельском хозяйстве доказала свою несостоя­тельность. Обеспечение населения потребительскими товарами и продуктами и жизненный уровень стреми­тельно падали. Правоохранительные органы —  милиция, прокуратура и суды —  были коррумпированы. Особенно коррумпированы были партийные органы. Армия за­вязла в безнадежно проигранной войне в Афганистане и была морально разложена. Пожалуй, единственной структурой, которая понимала всю глубину кризиса со­ветской системы, были органы государственной безо­пасности.

Ситуация в Эстонии с середины 1980-х годов до развала Советского Союза.

Вооруженное сопротивление советской власти бы-ло полностью подавлено. В ходе массовых репрессий до и после войны было арестовано и вывезено в си­бирские концентрационные лагеря около 80 тысяч и депортировано в Россию почти 40 тысяч человек т.е. около 12 % населения. Большинство оставшихся из них в живых, а это составило около 50 %, к тому времени, правда, уже вернулось, но этническими чистками была изменена демографическая структура населения. В до­военной Эстонии эстонцы составляли 97 %, сейчас их удельный вес упал до 64 %, в Таллинне русских стало более 50 %, а в некоторых городах (Нарва, Палдиски, Силламяе) и уездах (Ида-Вирумаа) их было абсолютное большинство. Насильно насаждался русский язык. Большая часть эстонского народа потеряла надежду на восстановление независимости, смирилась с оккупа­цией и пыталась приспособиться к советской власти. Возникла угроза ассимиляции эстонской нации наподо­бие карелам, ижорцам, вепсам и т.д.

«Курс на перестройку и гласность», объявленный Горбачевым, открыл возможность новому подъему на­ционального самосознания и массовому народному движению против русификации. Первым возникло в конце 1986 года движение охраны древностей, которое фактически стало кампанией борьбы за национальные ценности, быстро распространилось и охватило все слои эстонского населения. Затем в 1987 году началась «фосфоритная война». На северо-востоке Эстонии рас­положены месторождения фосфорита. Планы советс­кого правительства их форсированного освоения, к тому же с помощью привозимой из России рабочей силы, угрожали резким ухудшением экологической и демографической ситуации в Эстонии. Борьба против принятия в эксплуатацию этих месторождений стала поистине всенародной.

Первая открытая массовая демонстрация в Тал­линне состоялась 23-го августа 1987 года с требова­нием опубликовать секретные протоколы пакта Моло­това-Риббентропа. В сентябре этого же года был об-наро­дован проект экономической самостоятельности («хозрасчет») Эстонской ССР. В конце года прошли первые демонстрации молодежи, на которых вспоми­нали освободительную войну 1918-20 г.г. против Со­ветской России и открыто несли эстонский националь­ный сине-черно-белый флаг, запрещенный во время оккупации. Оккупационные войска на территории Эсто­нии не вмешивались. КГБ зорко следил за событиями. Попытки властей препятствовать народному движению путем опубликования в прессе статей, дискредитирую­щих национально-освободительные идеи, а в несколь­ких случаях даже разгона демонстраций, не достигали цели.

В 1988 году освободительное движение в Эстонии разделилось на два направления. Первое, в котором главенствующую роль играли прогрессивно мыслящие администраторы и функционеры-эстонцы Коммунисти­ческой партии, считало что освобождения можно до­биться постепенным путем через демократизацию со­ветской системы и законный выход из СССР, второе, более радикальное направление, которое возглавили бывшие диссиденты, политзаключенные и молодые гу­манитарии, ставило во главу угла конец советской окку­пации и восстановление (реституцию) Эстонской Рес­публики, аннексированной СССР в 1940 году.

Весной 1988 года возникла идея создания Народ­ного фронта. Первоначально задуманная Компартией и КГБ для обуздания народного движения и направления его в русло мирных фасадных реформ Советского Союза, эта идея в Эстонии вышла из-под контроля соз­дателей, и Народный фронт стал выразителем подлин­ных интересов и требований народа. Руководителями его стали сторонники первого направления.

Второе направление было представлено главным образом Обществом охраны древностей, которое к этому времени фактически стало массовой политичес­кой организацией, и основанной летом 1988 года хотя и без разрешения властей, Партией нацио­нальной неза-висимости Эстонии (ПННЭ).

Несмотря на очевидные принципиальные разно­гласия между обоими направлениями национально-ос­вободительного движения, открытой резкой вражды между ними не возникло и многие мероприятия были организованы объединенными усилиями.

Особо следует отметить организованные Народ­ным фронтом певческие праздники, на которые собира­лись петь патриотические песни десятки тысяч людей и благодаря которым события 1988-91 годов в Эстонии стали называть «поющей революцией», и «балтийскую цепь» – живую людскую цепь от Таллинна до Вильнюса, образованную под руководством народных фронтов Эстонии и Латвии и литовского Саюдиса 23 августа 1989 года в ознаменование 50-летия пакта Молотова-Риббентропа.

Летом 1988 года организовались под названием Интернационального фронта, позже «движения» (ИД), сторонники сохранения Советского Союза и оккупации Эстонии. Во главе этой организации стояли руководи­тели построенных в Эстонии за годы оккупации пред­приятий военно-промышленного комплекса и тяжелой промышленности и русские функционеры Коммунисти­ческой партии. Членами организации были в основном иммигрированные за годы оккупации в Эстонию рус­ские, прозванные в народе «интернаци». В отличие от эстонских организаций, которые не имели боевых отря­дов, ИД создало свои штурмовые отряды, которые пы­тались в мае 1990 года захватить власть, но были вы­нуждены под давлением собравшейся эстонской толпы отступить.

Сторонники реституции стали в 1989 году регист­рировать правомочных граждан Эстонской республики и создавать комитеты граждан. Это движение кульмини­ровалось весной 1990 года выборами и созывом Эстон­ского Конгресса как представительного органа граждан Эстонской республики. Почти в то же время состоялись выборы в высший административный орган Эстонской ССР – Верховный Совет. После выборов было назна­чено новое правительство Эстонской ССР, которое сос­тояло из руководителей Народного фронта.

Развал советского строя.

Выборы 1990-го года в Эстонский Конгресс и Вер­ховный Совет проводились уже почти по демократичес­ким принципам. Избирательная кампания была относи­тельно свободной, т.к. советские репрессивные органы — КГБ и Главлит (цензура), а также оккупационные войска, открыто не вмешивались. В выборах в Верхов­ный Совет участвовали и военнослужащие Советской Армии на территории Эстонской ССР, которые выбрали туда четырех депутатов.

Коммунистическая партия на территории Эстонии к тому времени раскололась. Состоящее из эстонцев крыло вышло из Коммунистической партии Советского Союза и объявило себя независимой.

Верховный Совет принял решение о начале пере­ходного периода для восстановления независимости Эстонии. При этом сторонники Народного фронта и Эс­тонской коммунистической партии, обладающие боль­шинством в Верховном Совете, подразумевали не рес­титуцию, а собирались объявить в конце переходного периода о выходе Эстонии из Советского Союза. Эс­тонский Конгресс, представляющий 900 тысяч зареги­стрированных граждан Эстонской республики и лиц, ходатайствующих о получении гражданства Эстонии, категорически возражал против создания новой Эсто-нии путем выхода Эстонской ССР из Советского Союза и требо­вал реституции Эстонской республики, аннек-сирован­ной СССР в 1940 году. 

Были начаты переговоры с правительством СССР о восстановлении независимости, но вскоре они прек­ратились. Латвия и Литва также действовали в направ­лении восстановления независимости. Советское пра­вительство сделало несколько угрожающих заявлений в адрес прибалтийских республик. В Литве и Латвии дело дошло даже до вооруженных столкновений и человечес­ких жертв, но в Эстонии этого не произошло. Видимо, центральная власть не решилась пойти на подавление народно-освободительного движения вооруженной си­лой, боясь выхода ситуации из-под контроля и, воз­можных непредсказуемых последствий.

19 августа 1991 года начался путч в Москве. Пут­чисты выдвинули против Эстонии псковскую дивизию воздушно-десантных войск. Части Советской Армии, дислоцирующиеся на территории Эстонии, остались в казармах. Руководящий орган Эстонского Конгресса – Эстонский Комитет и Верховный Совет пришли перед угрозой военной силы к соглашению и 20 августа Вер­ховный Совет принял согласованное с Эстонским Коми­тетом решение считать восстановленной независимость Эстонской Республики, аннексированной в 1940 году. Для установления ее правомочных органов (Верховный Совет был административным органом оккупационной советской власти, а Эстонский Конгресс стихийно воз­никшим самодеятельным представительным органом граждан Эстонской Республики, который не считал себя правомочным стать законодательным собранием) решили соз­дать на паритетных началах (30 членов от Верховного Совета, 30 от Эстонского Комитета) Конституционную Ассамблею для выработки нового Основного закона Эстонской республики, пред-став-ления его на плебисцит и после плебисцита в течение лета 1992 года организо­вать выборы в легитимный законодательный орган — Рийгикогу (парламент) .

Путч в Москве был 21 августа подавлен и псковс­кая дивизия вернулась домой, не совершив в Эстонии никаких насильственных действий, кроме захвата теле­башни. Русское правительство, а затем и правительство СССР, признали восстановление независимости Эсто­нии. Вскоре Советский Союз в соответствии с  бело-вежскими согла­шениями был распущен.

20 июня 1992 года состоялась денежная реформа, была введена эстонская крона (привязанная к немец­кой марке в соотношении 1 DEM = 8 EEK), плебисци­том 28 июня был введен Основной закон Эстонской Респуб-лики, а 20 сентября состоялись выборы в Рийги­когу. Переходный период кончился и независимость Эстон-ской Республики была восстановлена путем рес­титуции.

На выборах победил блок правых и национально настроенных партий. Демократическая партия труда, которая была создана на базе развалин Эстонской коммунистической партии, не превысила 5-ти процент-ный порог поданных за нее голосов и осталась за дверью парла­мента. Кстати, на парламентских выборах 1995 года демотрудовики также не попали в Рийгикогу. Примеча­тельно, что за время советской оккупации эстонский народ стал настолько аллергичен не только к комму­низму, но даже к слову «социализм», что до сих пор в Эстонии нет ни одной политической партии, в названии которой содержалось бы слово «социалистический». Даже социал-демократы называют себя умеренными.

Образованное после выборов 1992 года коали­ционное правительство приступило к восстановлению и формированию конституционных государственных структур Эстонской Республики. Правительство в изгна­нии сложило свои полномочия и передало их новому правительству.

Службы безопасности в течение переход­ного периода.

В течение переходного периода на территории Эс­тонии продолжал свою деятельность КГБ. Т.к. он под­чинялся Москве, Эстонское правительство переходного периода не имело на него никакого влияния и не могло контролировать его деятельность и персональные наз­начения. Также продолжали действовать на территории Эстонии органы ГРУ.

Несколько иначе обстояло дело с милицией и внутренними войсками, которые подчинялись Ми­нис-терству внутренних дел (МВД) Советского Союза. В Эстонии, в отличие от Латвии и Литвы, не было создано отрядов милиции особого назначения (ОМОН), которые там служили орудием вооруженных столкновений. Части внутренних войск служили в Эстонии только для охраны и этапирования заключенных, а как уже сказано, поли­тических заключенных в Эстонии не было, они содер­жались в России. 1 августа 1990 года премьер-министр переходного правительства подписал договор с минист­ром внутренних дел СССР о переходе структур МВД на территории Эстонии под юрисдикцию эстонского пра­вительства. Милиция была переименована в полицию, и она стала строго выполнять только функции, присущие полиции. Внутренние войска МВД были из Эстонии вы­ведены. На высшие руководящие должности, а позднее постепенно и на остальные, назначались эстонцы или граждане Эстонии.

После восстановления независимости, в сентябре 1991 года премьер-министр Эстонии и Председатель КГБ СССР заключили договор о ликвидации КГБ в Эс­тонии к 1 декабря того же года и передаче его дел и имущества Эстонскому правительству. К тому времени личные дела персонала, агентуры и дела, касающиеся оперативной деятельности КГБ на территории Эстонии, были уже вывезены в Россию. Эстонии было, кроме имущества, передано только 28,5 тысяч архивных дел политических заключенных, некоторые отчеты и дело­производство, представляющие в основном историчес­кий и научный интерес. Следует отметить, что состав комиссии по приему имущества и документации КГБ был неудачным, и ее работа впоследствии подверглась справедливым нареканиям.

Во время переходного периода КГБ, конечно, дейст­вовал против национально-освободительного движения, внедрял в создаваемые организации своих осведомителей, путем интриг, провокаций, распростра­нения ложных слухов и дезинформации и т.д. пытался срывать мероприятия патриотических организаций, но т.к. все документы вывезены и почти все руково­дители КГБ уехали в Россию, то невозможно досто­верно при-вести здесь конкретные данные.

Подчиненные ГРУ диверсионно-штурмовые части Советской Армии были удалены из Эстонии только в 1994 году в ходе вывода оккупационных войск. Можно пред­полагать, что и они не только пассивно наблюдали за происходящими в Эстонии процессами, но занимались разведывательной деятельностью против Эстонии и внедрением своей агентуры, однако это лишь предпо­ложения.

Также являются предположениями мысли об ос­тавленной в Эстонии КГБ и ГРУ разведывательной аген­туре и передаче ее соответствующим органам Рос­сийской Федерации.

Ликвидация последствий оккупации

Ломка тайных сетей.

С восстановлением Эстонской республики все ок­купационные структуры были разрушены и упразднены. Однако, тайные структуры остались. Свидетельство это-му — разоблачение силами полиции безопасности и высылка агента русской разведки, работавшего под дипломатическим прикрытием, и обнаружение его эс­тонского осведомителя в 1997 году.

Для морального очищения общества Рийгикогу принял в конце 1995 года специальный закон о приня­тии на учет лиц, являвшихся сотрудниками или инфор­маторами спецслужб, разведок и контрразведок окку­пировавших Эстонию государств, т.е. Германии и Со­ветского Союза. В законе приведен полный список всех таких организаций этих государств. Законом пре­дусмотрено, что лица, являющиеся добровольно в по­лицию безопасности в срок до 1 апреля 1996 года и дающие показания о своей деятельности в указанных организациях, ставятся под защиту закона. Это озна­чает, что их имена становятся государственной тайной и не могут быть обнародованы государством (разуме-ется, если данное лицо не виновно в преступлениях против человечности, военных или уголовных преступ-лениях, совершенных им при выполнении задач в этих органи­зациях). К указанному сроку в полицию безо-пасности явилось с признаниями 1153 человека. После 1 апреля 1996 года полиция безопасности стала публи­ковать имена известных им сотрудников спецслужб оккупантов, которые сами не признались в своей дея-тельности. До сих пор оглашено 32 имени.

Еще раньше был принят закон о клятве совести. Этим законом устанавливается, что человек, претен­дующий на определенную высокую должность в госу­дарственной структуре по списку, установленному зако­ном, или выдвигающий свою кандидатуру в Рийгикогу, должен собственноручно написать и подписать клятву, что он не сотрудничал со спецслужбами оккупировав­ших Эстонию государств и не участвовал в преследова­ниях граждан Эстонии.

Имущество КГБ было передано вновь созданной полиции безопасности, в которую законом было запре­щено принимать лиц, сотрудничавших с иностранными спецслужбами. Исключения допускались для нескольких технических специалистов для обслуживания спец. ап­паратуры по персональному разрешению премьер-ми­нистра.

Все сохранившиеся архивы КГБ, МВД и Комму­нистической партии были переданы в специально соз­данный филиал Государственного архива. Доступ к этим документам регламентирован законом и разрешен ис­торикам, исследователям и сотрудникам полиции безо­пасности на определенных условиях, исключающих злоу­потребление приватной информацией. Кроме того, каждое лицо, на которое имеется там дело, имеет право с ним ознакомиться. Можно ознакомиться также с делами погибших родственников.

Следует отметить, что лица, знакомящиеся со сво-ими делами, не связаны указанным выше обязательст­вом государства сохранять в тайне имена бывших сот-рудников спецслужб, которые признали свою вину.

Естественно, если на кого-либо обнародована ложная или неточная информация, он может для за­щиты своего доброго имени обратиться в суд.

Уже было несколько судебных процессов, в кото­рых истцы требовали опровержения обвинения их в сот­рудничестве с КГБ.

Условия предупреждения агрессии и возникнове­ния тоталитарного строя в будущем.

За последнее тысячелетие Эстония по меньшей мере пять раз стала объектом нападения со стороны России, правители которой считали восточное побере­жье Балтийского моря естественным продолжением Российской империи. Самые крупные акты агрессии были совершены:

- великим князем Ярославом «Мудрым», который в 1030 г. овладел эстонской крепостью Тарбату (Тарту);

- царем Иваном IV «Грозным» во время Лиф­ляндской войны в 1558-1583 гг;

- царем Петром I «Великим» во время Северной войны в 1700-1721 гг.;

- Лениным во время Войны за самостоятельность в 1918-20 гг.;

Сталиным во время Второй мировой войны в 1940 и 1944 гг.

Ярослав, Иван IV и Ленин потерпели поражение, агрессии Петра I и Сталина увенчались успехом.

Самыми надежными гарантиями от повторения агрессий в будущем являются:

- во-первых, демократизация России, но т.к. в России совершенно отсутствуют традиции и опыт демок­ратического правления (за исключением Времен­ного правительства в феврале – октябре 1917 года), до становления устойчивого демократического строя в этой стране надо пройти длинный путь. К сожалению, до сих пор во внешней политике Российской Феде-рации проявляются имперские тради­ции и тенденции;

- во-вторых, глубокая интеграция Эстонии в ев­ропейские структуры — Европейский Союз и НАТО, что исключало бы в будущем возможность договоров и тай­ных соглашений, подобных пакту Молотова–Риббен­тропа или Ялтинских соглашений. Учитывая важность такой интеграции для устойчивого демократического развития страны, она является стратегической целью эстонской внешней политики.

Полувековая оккупация и насильственное внедре­ние тоталитарной коммунистической идеологии оста­вили тяжелое наследие во всех областях жизни Эсто­нии. Изменена демографическая структура. Перед страной стоит задача превратить в лояльных граждан и интегрировать в эстонское общество более четверти своего населения, которое было во время оккупации доставлено в Эстонию с целью закрепления чужезем­ной власти и рассматривается определенными кругами в России до сих пор как форпост будущей экспансии («доктрина Караганова», проект закона о соотечествен­никах), и преодолеть возникающие, обусловленные этими обстоятельствами, тенденции ксенофобии. Раз­валены экономика и традиционный уклад сельской жизни. Для преодоления отставания от уровня других европейских стран надо пройти долгий трудный путь. Под натиском большевистской идеологии были деваль­вированы общечеловеческие моральные ценности, пос­ле восстановления самостоятельности взрывообразно росла преступность. Моральное разложение народа, пожалуй, самый серьезный ущерб, нанесенный оккупа­цией. Для его преодоления требуется больше всего времени и усилий.

Изучением преступлений тоталитарных режимов и оглашением информации о них занимаются в Эстонии многие как государственные, так и неправительствен-ные учреждения и организации, среди которых стоит упо­мянуть:

- Государственную комиссию по расследованию преступлений оккупационных режимов, образованную Рийгикогу для составления «Белой книги». Комиссия содержится на государственные средства;

- Бюро регистрации репрессированных лиц в Эстонии при Союзе противоправно репрессированных лиц «Мементо», которое занимается учетом, составле­нием и опубликованием списков репрессированных лиц. Комиссия выполняет свою работу за счет добро­вольных пожертвований, в т.ч. зарубежных эстонцев, и получает небольшую дотацию от государства;

- Международную комиссию по выявлению прес­туплений против человечества, совершенных на терри­тории Эстонии, образованную недавно Президентом Республики;

- Фонд Кистлера-Ритсо, частный благотвори­тельный фонд, созданный для основания музея тотали­таризма, собирающий воспоминания, предметы и ве­щественные доказательства, связанные с преступле­ниями коммунистов;

- С-центр, неправительственная организация уче-ных-историков и архивистов, занимающаяся собира­нием, изучением, систематизацией и опубликованием соответствующих архивных материалов и документов.

Полиция безопасности также ведет расследование преступлений против человечности. Возбуждено около десятка уголовных дел. Несколько дел прекращено по причине смерти обвиняемых. Недавно закончился пер­вый судебный процесс по такому делу. Обвиняемый офицер КГБ был осужден за депортацию нескольких десятков семей и приговорен к 8 годам лишения свободы условно. Расследование таких преступлений затруднено тем, что подавляющее большинство винов­ных уехало из Эстонии и место их нахождения неиз­вестно.

Международные организации —ОБСЕ, Совет Ев­ропы и др. не проявляют заметного интереса к выявле­нию преступлений, совершенных коммунистическим оккупационным режимом Советского Союза в Эстонии и опубликованию отчетов о них. Нет такого интереса и со стороны международных правозащитных организа­ций.

Весьма маловероятно, что состоится международ­ный судебный процесс «Нюрнберг-2» над виновными в совершении преступлений против человечности комму­нистами или коммунистической партией. Даже в Эсто­нии коммунистические структуры власти до сих пор не признаны в законодательном порядке преступными, хотя такие попытки в Рийгикогу были и, вероятно, еще будут. 

19 вересня 1964 року, 35 років тому, в майстерні художниці Людмили Семикіної, творча молодь Києва святкувала спільне 70-річчя Алли Горської та Івана Світличного. Ювілярам тоді виповнилося по 35 років. Іван Світличний задумав не просто веселу забаву, а й акцію з певним політичним підтекстом. Для підготовки «ювілею» був створений «центральний ювілейний комітет» або «ЦЮК». Головою «ЦЮКу» обрали двадцятисемирічнього журналіста В’ячеслава Чорновола. На «ювілеї» з «історичною промовою» виступив голова «ЦЮКу». Від «розчулених ювілярів» з «не менш історичною» промовою-відповіддю — Іван Світличний. Обидва висміювали культ особи, резонерство та всілякі «доле-носні рішення» партійних пленумів та з’їздів.

Надворі був 1964 рік. Кінець так званої «хрущов-ської відлиги». У березні за наказом ректора Київського університету академіка Швеця розбивають вітраж, створений до Шевченкової річниці, співавтором якого була Алла Горська. У травні 1964 р. — пожежа в Республіканській публічній бібліотеці, горить саме україніка. Влада забороняє вшанування пам’яті Тараса Шевченка 22 травня. Людей, які приходять до пам’ятника Шевченкові покласти квіти, почитати чи послухати вірші — викидають з навчальних закладів, позбавляють робо-ти. Через рік по всій Україні прокотилася хвиля полі-тичних арештів. У кінці серпня 1965 року заарештували Івана Світличного...

З відстанню в 35 років, 19 вересня ц.р., відзначили 70-річчя Алли Горської та Івана Світличного друзі та шанувальники у щойно створеному за ініціятивою та допомогою Надії Світличної Музеї шістдесятників на Подолі, на Межигірській, 7/16.

Вечір пам’яті двох світлоносних постатей в українській історії XX ст. став першим великим заходом, яким Музей шістдесятників починає свою працю, що буде звернена насамперед до молоді.

Новые государства становятся на ноги в крайне неблагоприятных психологических условиях. Ведь для существования страны, для реализации национальной идеи нужна воля большинства, сконцентрированная и напряженная. Как раз этого и нет у слишком большой части граждан, живущих на постсоветском пространстве. Однако предметом нашего внимания будут, в основном, Россия, Беларусь и, особенно, Украина, т.к. все страны Азии и Закавказья развиваются с учетом специфических культурных особенностей.

Посмотрев на ситуацию в трех славянских странах, можно сделать вывод, что само по себе стремление к государственности (гипертрофированное в России, крайне слабое в Беларуси, и достаточно стойкое в Украине) никак не помогает решению внутренних проблем, т.к. граждане этих стран не могут определить для себя, в каком государстве им хочется жить. Нет устойчивой государственной модели, которая устроила бы критическую массу, формирующую нацию. Отсутствие внутреннего консенсуса по основным направлениям государственного строительства приводит эти страны постсоветского пространства в состояние устойчивого внутреннего хаоса и депрессии. Как следствие, общественная жизнь трех вышеперечисленных стран определяется некоторыми общими существенными факторами:

1. Демократические революции в этих странах плавно превратились в криминальные. У власти оказались кланы бывшей номенклатуры, которые занимаются, прежде всего, перераспределением собственности в своих интересах.

2. Постоянная угроза возврата к власти коммунистов, которых поддерживает склонная к ностальгии пожилая часть населения. Это приводит к отсутствию конструктивной оппозиции, пользующейся массовой поддержкой, т.к. нельзя назвать оппозицией крайне левые антигосударственные силы.

3. Слабость и дезориентация гражданского общества, пребывающего во власти весьма опасных для существования государства мифов. Вследствие этого общество не умеет выбирать, контролировать и сменять власть, цивилизованно отстаивать свои экономические интересы.

4. Экономическая несостоятельность всех или большинства проводимых в странах реформ, попытки со стороны властей сохранения полного или частичного командно-административного регулирования (на первом месте здесь Беларусь, за ней Украина и Россия). В результате — теперешний экономический кризис, безработица, нищета и (см.п.2) устойчивое стремление чуть ли не трети общества вернуться в коммунисти-ческое прошлое. Круг замыкается.

Разомкнуть этот круг оказывается крайне сложно, т.к. посттоталитарные страны — настоящие заложники своих мифологем, которые, в свою очередь, формируют массовые психологические стандарты. Граждане бывшего СССР пережили в течение 15 лет глобальную ломку психологии. Но, по сути своей, остались советскими людьми, которых приучили (или они привыкли) к стандартному мышлению и поведению. Например, каким образом можно создать нормальную экономику, если очень большая (если не бóльшая) часть населения привыкла относиться к процессу обогащения как к чему-то постыдному, несовместимому с моралью? Украина, никогда не имевшая общинного земледелия, развивавшая хуторское сельское хозяйство, в этом смысле должна была бы оказаться в более выгодном положении, и могла бы развиваться по примеру стран Балтии, если бы не промышленные восточные регионы Украины, особенно Донбасс, Луганская и Запорожская области. Эти регионы, в которых проживает большая часть населения страны, как правило, определяют избрание Президента, оказывают существенное влияние на состав Верховной Рады. И именно на востоке Украины, в отличие от центральных и, особенно, западных регионов, очень выражены настроения, о которых говорилось выше. Наибольший процент голосов, поданных на выборах за коммунистов, дают именно эти регионы, и, конечно, Крым, население которого только в последнее время, да и то неустойчиво, определилось с украинским гражданством.

Итак, Украина провозгласила, что стала на путь рыночных реформ, но богатство здесь не поощряется. Государство, задавившее налоговым прессом средний и мелкий бизнес, не встречает сопротивления со стороны гражданского общества. Более того, развязать кампанию по дискредитации того или иного политика оказывается на редкость просто: достаточно объявить, что, во-первых, он богат, а во-вторых, намекнуть, что богатства эти неправедные. Но откуда же взяться честным предпринимателям в стране, где в тень из-за непомерных налогов ушла значительная часть бизнеса? Поэтому трудно найти политика, неуязвимого с этой точки зрения. В странах с протестантской этикой (по Веберу, это Англия, Канада, США) богатство считалось и считается признаком трудоспособности. Не стоит идеализировать колонизаторов, обосновавшихся в Америке: кого только не было в этом динамичном и жестком мире в период его становления. Однако, мы вряд ли бы видели сегодня США такой процветающей страной, если бы отношение к собственности у первых американцев хотя бы приближалось к той презрительно-подозрительной недоброжелательности, кото-рую вызывает предприимчивость и обогащение у быв-ших советских граждан.

Эта психологическая аномалия плавно переходит в другую: миф о том, что наши левые — «за народ». 30% населения России и Украины голосуют за коммунистов, а в Беларуси больше половины населения в свое время проголосовали за неокоммуниста Лукашенко. Это про-исходит, несмотря на видимое богатство левых партий и дает возможность постперестроечной номенклатуре бессменно находиться у власти, запугивая народ ком-мунистическим реваншем. Такой реванш, уже состояв-шийся в Беларуси, ничего нового не принес ее народу, кроме старых очередей, подавления любого инакомыс-лия, периодически повторяющихся объединительных манипуляций с Россией, союз с которой привлекает все меньшее число сторонников: военные конфликты, в которые непрерывно вмешивается Россия, не могут не пугать соседей. Народ Беларуси не стал богатым и счастливым, зато номенклатура практически бескон-трольно распоряжается собственностью, ресурсами и политической жизнью страны. Белорусский авторитаризм и российский милитаризм — плата за советскую психологию большинства жителей этих стран. Украина, несмотря на значительно более благоприятные, чем в России и Беларуси, исторические, геополитические и даже экономические исходные условия, тоже в опасности. И не только потому, что ее западные области с трудом уравновешивают презирающий капитализм восток Украины. Основная, доминирующая неприятность Украины, общая с Россией и Беларусью, но выраженная именно в Украине наиболее отчетливо — это нелюбовь и подозрительность к политикам и политике. Воспи-танная десятилетиями подозрительность, заставляет честных и умных граждан, которые не хотят отвечать за безответственную власть, сторониться активной поли-тической деятельности. На волне перестроечного подъема многие из представителей демократического движения были избраны в советы различных уровней, но никто из них не мог, находясь в меньшинстве, реально повлиять на проводимую политику. Многие, поняв, что служат лишь прикрытием — этаким демо-кратическим фиговым листком для номенклатуры, ото-шли от политической жизни. Другие остались и даже вписались в систему, и прекрасно соблюдают «правила игры»; именно они и дискредитировали демократи-ческое движение.

Государственная власть не выполняет своих обязательств по отношению к гражданам, и естественно, избиратели хотят сменить представителей такой власти. Но, что самое удивительное, старая номенклатура остается опять на плаву, а часть избирателей объясняет все неприятности демократическими переменами и ностальгируют по прошлому. Но, к сожалению, раздражаются не только они. Очень часто избиратели, вчера активно голосовавшие за того или иного политика-демократа, через некоторое время начинают его столь же яростно ненавидеть, не понимая, что именно их выбор привел к власти несостоятельную личность. Сами же политики, вынужденные приспосабливаться к психологии масс, не любящих политиков вообще, повторяют друг друга и самих себя, обещая искоренить преступность и улучшить жизнь простого народа. При этом риторика правых и левых уныло и постоянно совпадает. Правила игры, в значительной степени навязанные электоратом, вынуждают к однообразию. И даже яркая личность в политике может себе позволить лишь отдельные нюансы в своих заявлениях (например, Н.Витренко обещает сослать некоторых неугодных чиновников на урановые рудники, а А.Ткаченко — разжаловать генералов милиции в лейтенанты). Однако, узкий спектр общественных запросов предполагает скудный набор политических ответов. Как следствие, талантливые молодые политики теряются в общем маловразумительном хоре. Политическая элита не меняется уже десятилетиями, и нет реальных возможностей осуществить необходимые перемены.

Третий, и основной психологический барьер на пути развития — это отношение большинства граждан к государственности своей страны.

В России гипертрофированное великодержавное устремление большинства приводит к постоянному вмешательству российской политической элиты в дела бывших советских республик, вплоть до непосредственного участия в военных конфликтах частей российской армии на стороне одного из участников. Следствие такой гипертрофии — это война с Чечней, баркашовцы, странный для другой страны союз нацистов и коммунистов, и постоянное стремление создать союз с кем-нибудь, независимо от того, выгодно ли это в экономическом и геополитическом плане. Назовем эту психологическую особенность синдромом гипергосударственности. Естественно, она способствует нестабильности страны, т.к. создается впечатление, что российская элита откладывает все до той счастливой поры, когда территория России опять расширится до размеров бывшего СССР. Потерять хотя бы часть территории постыдно и невозможно. Огромная, не освоившая своих территорий страна, продолжает цепляться за Курилы, ведет, с одобрения подавляющего большинства, позорную войну на Кавказе, тоскует по «городу русской славы — Севастополю». При этом Госдума России принимает закон о прямых выборах губернаторов, разрушая исполнительную вертикаль и закладывая мину замедленного действия в фундамент государства (в дни обвала российского рубля в августе 1998 года эта мина едва не сработала — губернаторов едва удалось удержать от введения региональных валют.) Таким образом, Россия, сосредоточившись на сохранении (или расширении) территорий, оказывается заложницей психологической установки прошлого века: до изобретения ракетно-ядерного оружия величина территории играла большую роль в жизнеспособности государства, и колониальные войны доказали это. В современных условиях величина территории не имеет стратегического значения: важна управляемость внутри государства, стабильность и одинаковый уровень развития отдельных регионов. Не нужно доказывать, что Россия малоуправляема.

Белорусская геополитическая настроенность, каза-лось бы, противоположна российской. Вхождение в состав России еще недавно поддерживалось боль-шинством белорусов. Назовем это синдромом гипого-сударственности. Казалось бы, две страны, настроенные подобным образом, должны неминуемо объединиться. Однако ни белорусские, ни российские власти не делают реальных шагов к объединению экономических пространств двух стран, что само по себе вызывает подозрение в искренности стремлений. Неокоммунистический курс президента Белоруссии создал нежиз-неспособную экономическую модель, нуждающуюся в постоянной помощи России. Именно эту помощь Россия не может оказывать без существенного ущерба для собственной экономики, и поэтому план создания сою-за двух стран пока далек от практической реализации. Не помогает даже встречное совпадение двух синдро-мов: гипер- и гипогосударственности. Активизация оп-позиции в Беларуси — это еще не выход из постто-талитарной депрессии, как не является выходом из нее и российский милитаризм. Население этих стран по-прежнему растерянно и не знает, в какой стране и в каком государстве хочет жить.

В Украине определенная часть граждан хочет жить в независимом европейском государстве. К сожалению, эта часть едва достигает половины населения. Нестабильность Украины связана с отсутствием единой политической нации и разнонаправленностью Востока и Запада страны. На Востоке присутствуют те же моменты, которые видны в Беларуси, хотя, возможно, и в меньшей степени выраженные. К тому же, в связи с обострением внутриполитической обстановки в России, желающих присоединиться к такому беспокойному соседу становится все меньше. Но у многих жителей восточных регионов Украины сильно выражена ностальгия по Советскому Союзу и нет воли к сознательному строи-тельству своего государства. В то же время в центральных и западных регионах Украины большинство населения твердо и однозначно ориентируются на Европу, на вступление или, по крайней мере, на тесное сотрудничество с НАТО, на построение нормальной рыночной экономики и т.д. Однако, здесь у немалой части граждан наблюдается синдром гипергосударственности, и для реализации национальной идеи жители готовы голосовать за тех политиков, которые сохранят государственность вне зависимости от того, какой эта государственность будет. Угроза левого реванша, которую умеет использовать современная номенклатура, действует на эти регионы особенно сильно. Как правило, жители этих регионов голосуют по прямо противоположному принципу: сохранил независимость и государ-ственность — значит достоин доверия.

Рядом с нашими тремя славянскими странами активно реформируются и развиваются Чехия и Польша. Но почему-то эти положительные примеры совершенно не воздействуют на мировоззрение бывших-настоящих советских людей.

Посттоталитарная депрессия никак не дает нам выйти из глухого угла взаимных противоречий, создать национальную элиту, национальную экономику. Нам очень трудно, но наши трудности создают не власти, а мы сами.

Ще свіжа в пам’яті війна в Ічкерії 1994-96 рр., як Росія знову бомбардує її. Гине мирне населення, зовсім непричетне до того, що російські засоби масової ін­формації обставляють добре знайомою термінологією - «тероризм», «бандформування». Навіть так звані росій­ські демократи не цураються цієї лексики і підтримують дії російського уряду. Цим Росія сподівається схилити на свій бік громадську думку як у своїй країні, так і в усьому світі. Бо ж цивілізований світ бореться з тероризмом, то й боротьба Росії проти свого внутрішнього тероризму апріорі має бути підтримана світом. Але ж треба глянути в корінь проблеми, в її історію.

Пересічний росіянин вважає: «Где русский лапоть ступил, там русское». Чечня для нього — невід’ємна час­тина Росії. Право завойованих чи підступом прилучених до Росії народів на незалежність відкидається з порога. І коли ці народи, не можучи в неправовій державі визво­литися правовими методами, беруться до зброї, то це в Росії називається бандитизмом. (Згадаймо, що так само радянська пропаганда трактувала свого часу й Українську Повстанську Армію, яка боролася за незалеж­ність України).

Зараз Росія бомбардуваннями й подальшою «підчисткою» захоплених територій на очах усього світу тероризує все населення окупованої нею в ХІХ ст. Чечні, щоб залишити її в своєму складі. Щоб не мати дочинінь з Росією, жодна держава світу не сміє визнати незалеж­ність Чечні...

Якби стероризовані й доведені до відчаю чеченці і вдавалися до відплатних терористичних акцій, щоб ве­ликий сусід залишив їх у спокої, то це не можна виправ­дати, але можна зрозуміти. Тим часом Росія нищить зовсім не тих, хто вчинив вибухи в Москві чи в Волго-донську. Причетність чеченців до тих вибухів не дове-дена. Деякі російські діячі (наприклад, Красноярський губернатор Лебідь) навіть вважають, що ця війна затіяна самою ро­сійською владою, щоб перенести парла-ментські вибори.

На очах усього світу нищиться цілий народ, а сві­товому співтовариству до того нема діла. Але не бай­дуже до того українське суспільство.

15 жовтня біля посольства Російської Федерації в Києві українські правозахисники та представники полі­тичних партій виставили пікет. У ньому взяли участь ко­лишні політв’язні Микола Горбаль, Василь Овсієнко, Микола Плахотнюк, Іван Шахів, Віталій Шевченко, Олесь Шевченко, народний депутат України Мустафа Джемі­лєв, його колеґи Рефат Чубаров, Іван Заєць, депутат минулого скликання Лариса Скорик — усього біля 100 осіб. Були представлені Харківська правозахисна група, Український комітет «Гельсінки-90», ОУН, КУН, РХП, НРУ, ДемПУ.

Учасники пікетування вручили представникам по­сольства заяву.

Напередодні була відіслана така

Телеґрама

Президентові Республіки Ічкерія

Аслану Масхадову

Ми — українські правозахисники, представники громадських, політичних організацій України — глибоко переживаємо драму чеченського народу і рішуче висту­паємо проти збройної аґресії Росії в Чечні.

Нелюдські акції росіян ми розцінюємо як ганебний злочин і вимагаємо негайного припинення цього гено­циду.

Молимося за хоробрий чеченський народ. Хай до­помагає вас Бог!

Микола Горбаль, Олесь Шевченко, Євген Сверстюк, Василь Овсієнко, Віталій Шевченко, Євген Обертас, Анатолій Ребро, Євген Дикий.

Даремні потуги Кремля терористичними методами зберегти цілісність Російської імперії. Перший етап її демонтажу відбувся на межі 80-90-х років, коли від неї відокремилися 14 народів, що мали формальний статус союзних республік. Другий етап, коли від Росії відокрем­ляться народи, які мають статус автономних суб’єктів федерації, — не за горами.

Усі імперії смертні. Російська не буде винятком.

Деяка українська преса повторює імперські стерео­типи. Воно й не дивно: українці щойно вийшли з російсь­кого полону, але дурман російського полону ще не скоро вийде з українців.

В першій половині листопада відбудеться серія семінарів, що проводяться в рамках проекту «Майбутнє України: план для Президента» i організовуються спільно Коаліцією «Свобода вибору» i Міжнародним центром перспективних досліджень. Мета даної серії семінарів — визначити основні точки зору на головні питання економічної політики.

В рамках проекту відбудуться наступні семінари:

1. Реформа державного управління та бюджетна реформа. (3 листопада 1999 р.)

2. Реформування освіти: підвищення якості людсь­кого капіталу. (5 листопада 1999 р.)

3. Політика сприяння конкуренції у сільському гос-подарстві та енергетиці.

4. Реформування системи соціального захисту.

5. Розвиток малого i середнього бізнесу.

(Дати семінарів 3 — 5 будуть надіслані додатково)

Для обговорення кожного семінару пропонуються наступні питання:

1. Стратегічні цілі розвитку українського суспiль-ства в цiлому.

2. Яка роль даного сектору в довгостроковій перспективі (цілі політики щодо сектору)

3. Проблеми сектору та їх причини.

4. Альтернативні варіанти рішення.

5. Коротко i середньострокові наслідки від впро-вад­ження цих заходів.

6. Стратегія: перешкоди, план дій по впровад­женню.

До участі в обговоренні запрошені експерти гро­мадських організацій, приватного сектору, експерти Міністерства Фінансів, Міністерства Економіки, Адміністрації Президента, Верховної Ради, іноземні екс­перти.

Кожен з даних семінарів відбуватиметься з 9.15 до 14.00 i включатиме пленарне засідання, роботу в групах та презентацію результатів роботи робочих груп.

Якщо Ви бажаєте взяти участь у роботі будь-якого з наступних семінарів, прохання до 1 листопада 1999 року надіслати електронною поштою не адресу:[email protected] наступні дані:

1. Тема семінару.

2. Назву Вашої організації.

3. Ваше ім’я i посаду (або ім’я i посаду вашого експерта)

4. Короткий опис у довільній формі Вашого дос-віду, пов’язаного iз темою семінару.

5. Чи необхідні Вам кошти для відшкодування транспортних витрат.

Згідно поданих даних будуть надсилатися запро­шення для участі в семінарах.

Юрiй Пiскалюк,

голова Секретарiату Коалiцii «Свобода вибору»

Вільна думка в Україні цього періоду могла розвиватися тільки в підпіллі. В умовах збройної боротьби, а потім в умовах тотального стеження КГБ, будучи відірваними від світової думки, українські мислителі тим не менше йшли в ногу зі світом. Цьому свідченням різка демократизація в 1943-44 рр. документів ОУН, блискуча публіцистика шістдесятників, правозахисна діяльність Української Гельсінкської групи, високо поцінована світовим співтовариством.

Автор відслідковує практично незнані нинішньому читачеві імена і твори діячів ОУН Йосипа Позичанюка, Івана Гриньоха, Василя Мудрого, Мирослава Прокопа, Михайла Палідовича, Ярослава Старуха, Михайла Степанюка, Осипа Дяківа, Дмитра Маївського, Якова Бусла, Петра Дужого, Петра Федуна та інших, більшісь із яких погинули молодими, підтвердивши цим свої переконання. Через призму їхніх творів автор розглядає українсько-російські, українсько-польські, українсько-німецькі відносини, досліджує польську політичну думку щодо України.

У другому розділі досліджується український націонал-комунізм (Левко Лук’яненко, Іван Дзюба, Василь Рубан), проґрами Українського Національного Фронту (Дмитро Квецько), демократичний націоналізм (Іван Гель, Степан Хмара), інтеґральний націоналізм (Валентин Мороз), розвиток соціалістичної думки (Юрій Бадзьо), анархо-синдикалізм (Юрій Литвин), економічне вчення Миколи Руденка, література українського самвидаву — аж до правозахисних документів Української Гельсінкської Групи та Спілки.

Ця література, відзначає А.Русначенко, писалася розумом десятків мужніх людей, які шукали арґументів на підтвердження права свого народу на самостійну державність, де тільки можна побудувати правове суспільство. Вона писалася палкими серцями найчесніших представників пригнобленої, але волелюбної нації, яка, коли тільки їй випадала нагода, завжди відтворювала на своїй землі демократичні державні інституції.

Нині українська нація внаслідок іноземного терору, що тривав десятиліттями, увійшла в епоху незалежности ослабленою. Український рух становить у політичному житті меншість. «Українським партіям, аби називатися такими, — пише А.Русначенко, — слід стати в тій чи іншій мірі більш націоналістичними, прийнявши націона-лізм за нормальний свій стан, як то є в сусідніх країнах. Досвід ідей, вчинків, мужности розгляданого періоду тут дуже доречний».

Книга А.Русначенка, написана сумлінним науковцем, заповнює прогалину, витворену в науці умовами тоталітарного режиму. Назріла потреба багатотомного наукового видання першоджерел з відповідними коментарями.