• Дослідження / Право на приватність / Загальні огляди
Час для байту приватності.
ЗАМІСТЬ ПЕРЕДМОВИ
Переклад статті Саймона Девіса (джерело – INDEX Online, електрона версія журналу INDEX on Censorship) мусить бути дуже цікавим для читача – як в теоретичній площині, так і в практичній. Цей матеріал присвячено такій гострій проблемі як повага до приватного та сімейного життя з боку засобів масової інформації. І якщо скептики можуть сказати, що різні там „електронні штучки“ не становлять великої загрози для приватності громадян в „недорозвинутих країнах“, а лише для „постіндустріального суспільства“, то актуальність проблеми балансу між приватністю та відкритістю (privacy and trancparency) саме для нас навряд чи хтось поставить під сумнів. Відсутність гострих конфліктів навколо цієї проблеми не означає, що в Україні її не існує. Яскравим прикладом може служити сусідня Російська Федерація, де активний розвиток ринку засобів масової інформації, потужні фінансові вливання від так званих „олігархів“ та совєтські правові традіції, які взагалі не враховували таку категорію як приватність, призвели до цілої низки крупномаштабних скандалів. Згадайте фотоплівку з колишнім міністром юстиції Валентином Ковальовим, відеофільм з Генеральним прокурором Юрієм Скуратовим, публікацію в пресі стенограм телефонних розмов Тетяни Дяченко, порушену кримінальну справу проти Сергія Лісовського (його підозрюють саме у порушенні недоторканності приватного життя)...
Отже, виникає дуже складне і суперечливе питання, відповідь на яке не є очевидною. Чи варто вводити обмеження свободи слова, якщо пройшло не більше 10 років, як ми маємо хоча б відносно вільну пресу? Чи не будуть будь-які обмеження використані владою в своїх інтересах? Дуже широка дискусія іде зараз з цього приводу знову ж таки в Росії. Обидві палати Федеральних Зборів підтримали ідею створення органу, який стежив би за дотриманням „моральності“, проте, президент Росії Борис Єльцин наклав вето на відповідний законопроект, ставши на захист свободи слова.
Проте, насправді стаття пана Девіса зачіпає більш широке коло питань, ніж лише захист приватності від втручання з боку преси. Чи можете Ви собі уявити активне громадянське суспільство, здатне підкорити державу своїм інтересам в умовах, коли державні органи мають можливості для тотального контролю за будь-якою інституцією цього самого громадянського суспільства? Чи не становить це загрозу для держав, що побудовані на таких принципах? А чи не становить це ще більшу загрозу для тих держав, де громадянське суспільство знаходиться лише на початку свого розвитку і поки що не може навязувати свою волю державним органам? Тож яким буде баланс між державою та суспільством в недалекому майбутньому?
На моє тверде переконання, теза про невелику актуальність подібних загроз для бідних держав на кшталт України не є переконливою. Безперечно, пенсіонерові, що кілька місяців не може отримати встановлену державою пенсію у розмірі близько 12 доларів США, навряд чи видається такою вже важливою проблема стеження за користувачами мобільних телефонів, кредитних карток та контролю за відвідувачами певних сайтів в Інтернеті. Однак в тих державах, які ставлять своїх громадян в умови на межі виживання, де вплив громадянського суспільства не є співвимірним із владою державних органів, шкода від посилення контролюючих можливостей держави може бути особливо великою. Відсутність коштів також не є сильним аргументом, адже ціни на мерседеси також є дуже високими, проте, українські чиновники полюбляють їздити на дорогих автомобілях. Незважаючи на постійне зменшення ВВП, починаючи від Адміністрації Президента і закінчуючи Верховним Судом, скрізь проведено так званий „євроремонт“. Таких прикладів можна наводити безліч (чого варта лише суперечка з використанням ЗМІ та прокуратури між паном Кучмою та паном Лазаренко про те, хто більше дачних будинків побудував та відремонтував за рахунок українських платників податків!). Отже, чи може наш чиновник відмовитися від соблазну запровадити ефективну систему збору компромату, навіть якщо витрати на неї будуть дуже високими? Маю побоювання, що ні.
Роман Романов
Уряди із задоволенням переконують, що права не є статичними. Часи змінюються. Громадська непокора, кажуть вони, потребує обмеження права на свободу обєднань. Інтернет вимагає нового погляду на свободу висловлювань. Через організовану злочинність виникла необхідність фундаментального перегляду прав власності.
З таким же задоволенням засоби масової інформації поширюють ці аргументи. З точки зору багатьох засобів інформації, баланс між правами, що задовільняв наших батьків, має небагато спільного з пригноблюючими загрозливими реаліями сьогодення. Зміни – як технологічного характеру, так і в поведінці людей – вимагають від нас постійного перегляду обсягу індивідуальних свобод.
Такий погляд є справедливим лише за окремих умов. Права людини мають спиратися на міцну змістовну основу, інакше вони будуть поховані. Перегляд часто призводить до ерозії. Якщо існує переконливий аргумент за зменшення прав заради суспільних інтересів, то водночас є ще більш переконливий аргумент на користь посилення прав, коли існує загроза індивідуальним свободам. Велика кількість прав потребує посилення і в першу чергу, як жодне інше – право на приватність.
Кожного разу коли захисники громадянських прав обговорюють знищення приватності, головну їх стурбованість викликає проблема розвитку різних форм стеження. В наші дні це залежить перш за все від інформаційних технологій.
Діапазон нових технологій і майже необмежений спектр їхніх функцій створюють плаваючу економіку, побудовану на стеженні. Стрімкий розвиток обладнання для аудіо- та відеостеження, ідентифікаційні технології та системи збору даних створили безпрецедентні можливості для поліції та спецслужб. Стеження все більше стає невідємним компонентом інформаційно забезпеченої економіки. Дані кожної повнолітньої людини в розвинутому світі вміщено в середньому до 200 компютерних баз данних.
Технології наступного покоління будуть використовувати зростаюче злиття між людьми та технологіями. Сфери життя, що традиційно визнавалися приватними, будуть в значній мірі виставлені напоказ. Технологічна конвергенція підтвердить, що всі машини зможуть вчасно контактувати між собою.
Зараз іде створення глобальної інформаційної інфраструктури – потенційно найбільшої потужності з часів народження автомобіля. Масове стеження швидко розвивається від Аргентини до Замбії не лише за допомогою відеокамер, дослідження ДНК, сателітарного стеження, поліцейських систем та кредитних установ, але й через неймовірно широкі можливості компютерних систем контролю. Навіть зараз мобільні телефони та банківські машини створюють механізми, які можна застосовувати для географічного стеження в режимі реального часу. Пошукові системи Інтернету детально відображають діяльність та інтереси конкретних людей. Це дозволяє владним структурам збирати дані як суспільного, так і приватного характеру. І поява цього контрольованого суспільства приведе нас в нову еру соціального контролю. Ці дві речі ідуть поруч.
Нещодавно в своїй статті, опублікованій в „Гардіан“, газетний магнат Девід Берклі, власник газети „Єуропін“, застеріг: „Ніколи раніше ми, як індивіди, так не потребували захисту як тепер“. Він запропронував, щоби „право на приватність охоплювало всі форми втручання у... „внутрішнє коло“, всередині якого будь-хто може жити приватним життям за його власним вибором“.
Отже, йдеться про відносини приватності та засобів інформації. Це покоління бачило значне збільшення втручання засобів інформації в приватне життя. Нові технології створюють умови для втручань в приватне життя в такому масштабі, що навряд чи хтось міг би уявити собі навіть 20 років тому. Дійсно, загроза з боку засобів інформації для приватності кожного зростає щодня. Цифрування, тобто перетворення слів в електронні біти означає, що дані від засобів інформації швидко стають доступними в багатьох „машинозчитувальних“ формах, які можуть бути проаналізовані, дубльовані, збережені і передані. Глобалізація гарантує розвиток цього процесу в усесвіті. У поєднанні з потужними засобами пошуку даних вплив на життя людей, їх добробут та репутацію може бути руйнуючим. Засоби інформації, що використовують такі технології, не повинні застосовувати одні правила для державних структур, а інші для себе.
Аргументом на користь кращого захисту приватності проти такого поєднання сил має бути вимушеність. Але смерть принцеси Діани висунула на перший план рідкісну єдність серед засобів інформации всього розвинутого світу: закони про приватність шкідливі для вільного суспільства. Комісія з питань скарг щодо преси (The Press Complaints Commission), якою встановлено існуючий режим саморегулювання в Англії, також виступає проти законодавства щодо приватності. Голова Комисії Лорд Вокхем, всупереч своїм попереднім виступам, зазначає: „Деякі люди намагаються випустити приватність із її пляшки“.
В своїй статті Девід Берклі яскраво висвітлив звязок між сферою традиційного стеження з боку поліції та інших державних органів і сучасною практикою засобів інформації, але обмежився підтримкою прав, встановлених діючим законодавством. „Зловживання владою преси“, підсумував він, є неприйнятним. Я вважаю, що набагато гірше, однак, було би прийняття нового законодавчого акту Британії, який би обмежував свободу преси. Берклі вважає, що такий закон посилив би зловживання владою з боку держави, і загроза диктатури могла би стати реальною.
Права на приватність не повинні бути продані так дешево. Питання захисту приватності стосується не тільки paparazzi та відомих людей. Вони є не менш важливими і для звичайних людей в екстраординарних ситуаціях. Хворі на СНІД, сімї потерпілих від нещасних випадків та глобальних катастроф, члены політичних партій – всі вони мають право на життя без переслідування. Ті, хто, провів якийсь час у вязниці... мають право на приватність. Прийомні діти, вагітні жінки, любителі тварин і тренери-ентузіасти за певних обставин, можуть відчути себе жертвами небажаного втручання з боку засобів інформації, незалежно від намірів останніх. Життя ціх людей і мильйонів до них подібних не можуть використовуватися для захисту будь-яких суспільних інтересів, проти права на приватність.
Враховуючи все це, яким міг би бути практичний вплив права на приватність? Можливо, так звані журналістські розслідування, багато в чому мають змінитися. Але, головним чином, закон просто відбив би вже існуючі кодекси поведінки асоціацій журналістів. Аргументи, висловлені Лордом Вакхемом, Рупертом Мурдахом та іншими, що багаті і впливові люди будуть використовувати новий закон, щоби „заткнути рота“ пресі – безпідставні. Засоби інформації, здається, звертають мало уваги на внутрішні загрози, типу монополізації преси, конфліктів інтересів, грошових винагород, самоцензурування, редакційної звітності... Загроза контролю через частину законодавства, здається, викликає більший інтерес засобів інформації, ніж загроза заборони чи судового процесу.
Європейська Конвенція з прав людини, що скоро стане частиною внутрішнього права Великобританії, визнає приватність і свободу слова як рівні права. У нашому сучасному суспільстві вони є сумісними, а не конфліктуючими. Ті, хто намагається протиставляти ці поняття, обслуговують свої власні інтереси, ставлячи їх вище суспільного блага. Я вважаю, що ця проблема має законодавче рішення, яке відповідає двадцять першому століттю, і що ми маємо прагнути його знайти. Всі ми – захисники приватності і професійні працівники засобів інформації – працюємо, щоб наше суспільство стало більш справедливим, щоб керівництво ним здійснювалося більш відкрито та відповідально.
Переклад з англійської Романа Романова