ДУХОВНИЙ ПОДВИГ НЕ МИНАЄ МАРНО
У видавничій спілці «Просвіта» (Львів) вийшли у світ “Палімпсести” Василя Стуса — реконструйована його сином Дмитром збірка віршів видатного поета, який загинув у 47 років у карцері політичного концтабору на Уралі 4 вересня 1985 року.
Цим третім томом у двох книгах завершено видання Творів у шістьох томах, дев’ятьох книгах, що здійснювалося впродовж 5 років.
1 червня 1999 року в Київському Будинку вчителя сприяннями Товариства «Просвіта» і благодійного фонду «Рідний край», що діє при ньому, відбулася під назвою «Люди і текст» презентація всього видання. Вели його один з упорядників видання кандидат філології Дмитро Стус і Галина Стефанова. На жаль, через недугу в ньому не взяла участь голова редакційної колегії видання Михайлина Коцюбинська, яка, однак, надіслала зворуш-ливого листа, в якому, зокрема, сказано:
«Страшенно прикро, що я не змогла бути тут з вами в один з найщасливіших у моєму житті днів, адже не часто щастить пересвідчитися в реалізації свого сокровенного задуму, особливо коли цей задум — такий масштабний і значущий для української культури — здійснений у, м’яко кажучи, далеко не сприятливих умовах, а радше всупереч цим умовам на спасенному ентузіазмі. Що ж, це в річищі наших традицій: чи не все найкраще з українських культурних здобутків, як і творчий подвиг Стуса, здійснювалося, набувало плоті й ваги наперекір умовам, у якихось вищих сферах надреальності... З цих аскетично скромних томів постає екзистенційне самоствердження людини, яка вибудувала себе в умовах несвободи, виборола своє прямостояння, явила високі зразки інтелекту й поетичних осяянь, з якими можна гідно виходити на обшири сучасної світової культури... За кількістю нового і невідомого матеріалу, чудом збереженого і щасливо розшуканого, це видання унікальне. Стус вірив, що твори його дійдуть до читача, а для цього зробив багато рукописів. Хоч частина з них загинула (може, безповоротно втрачена остання його збірка «Птах душі» — плід останніх п’ятьох років його невільничого життя), та упорядники явили чудеса винахідливості у прочитанні текстів рукописів, насамперед Дмитро Стус, його дружина Оксана Дворко і Галина Бурлака».
Далі М.Коцюбинська відзначила, що ця праця не-великої групи подвижників, людей, здебільшого, близь-ких до Стуса (рушієм проекту був син поета), досі належно не поцінована. Та велике бачиться на відстані. Виступаючи на презентації, професор Київського уні-верситету Василь Яременко запевнив, що редакційна колегія видання буде висунута на здобуття Державної премії ім. Т.Шевченка. Може, це буде їй замість зарплати, яку вона одержувала (тобто не одержувала), як усі.
Дмитро Стус представив усі томи видання. До пер-шого тому увійшли ранні вірші, написані до ув’язнення 1972 року. Це невидані збірки «Зимові дерева» (упо-рядкував Микола Гончарук), «Веселий цвинтар» (Вален-тина Макарчук). «Круговерть» (Д.Стус). Друга книга увібрала вірші, що лишилися поза збірками.
Том другий з дещо іронічною (Гьотевською) наз-вою «Час творчості (Dichtenszeit)» — це написані за 9 місяців від першого арешту до суду приблизно 200 віршів і 200 перекладів (упорядниці Г.Бурлака та О.Дворко).
Третій том — вірші, що ходили в списках під назвою «Вибране». Це їх Генріх Бьоль висунув у 1985 році на здобуття Нобелівської премії. Але її присуджують тільки живим...
Четвертий том — літературознавчі статті, дра-матургічні спроби і публіцистика. Його підготували Сергій Гальченко та Микола Гончарук.
До п’ятого тому увійшли переклади (М.Гончарук, О.Дворко, Альбіна Шацька).
Нарешті шостий том у двох книгах «Листування» впорядкувала М.Коцюбинська, додавши унікальний «Словник імен, що зустрічаються в листах».
— Живемо в час парадоксів, — сказав Євген Сверстюк. — Ще ніколи не було в нас так, щоб відверто кримінальний елемент був при владі. З іншого боку, ще ніколи не було так, щоб як сновидіння з’являлися храми, і не лише в Києві, а й по селах. І це відбувається в часи, які ми називаємо скрутними. З’являються книжки, про які ми не могли й снити — що будемо тримати в руках твори забороненого Стуса, щоденники Єфремова, про які тільки ходили легенди. А в кого не вилучали Грушевського? Тепер ми все це маємо. Але це треба осмислити, коли говоримо про нинішні страшні, скрутні часи. Часи завжди різні для різних людей. Ми прийшли поклонитися Василеві Стусу за те, що він зробив неможливе у свій час і за своїх обставин — для нинішніх людей. Нам не найбільше бракує фондів. Вони знайдуться. Треба написати твір — і він так чи інакше буде виданий. «Не доходять ненаписані листи», — каже Надія Світлична. Жодна з цих дев’ятьох книг не мала права з’явитися на світ, хіба за винятком підцензурних листів. Але вони вийшли. Духовний подвиг ніколи не минає марно. Є якась загадкова енергія обірваного життя і є величезна сила сконцентрованої моральної волі, яка орієнтує інших людей. Якби не «сімейний підряд» Дмитра і його дружини Оксани, то не можна було б зрушити цю велику справу. Так само якби не енергія Леоніди і Надії Світличних, то навряд чи були б видані книжки Івана Світличного. Уся справа в людях. Наш час потребує масштабних людей, які здатні заповнити прогалини, які здатні за нинішніх умов не хилитися, не пристосовуватися, не стогнати і не скиглити.
Бачачи, як виходять ці книги, — продовжив Є.Сверстюк, — я думав (вам буде смішно): а де Стус узяв олівця? паперу? Нам же давали олівця тільки заяву написати — і забирали! Стус голодовками виборов собі цей привілей. І щоб йому дружина передала два томи Гьоте. Це було надзвичайно тяжко. Він був людиною прямої постави. Він вимагав, щоб з ним рахувалися, доки він живий. У кожному рядку він такий, як є. Ніде він не зігнувся, не пішов легшим шляхом. І це головний урок Василя Стуса для нас усіх. Це шевченківський урок. Візьміть його підцензурне листування. Воно таке зміс-товне, ніби того цензора не існувало! Або «Феномен доби» — він покликається на заборонених авторів! Це тоді, коли 99% пишучих прикидалися, що вони й не чули тих заборонених авторів... Але за все це треба було платити!
Виступили також директор видавничої спілки «Просвіта» Олександра Коваль, яка без вагань узялася за це видання, голова Товариства «Просвіта» Павло Мовчан, директор Інституту літератури ім. Т.Шевченка академік Іван Дзюба, народний депутат Анатолій Матвієнко, чиїми стрияннями було видано один з томів, Леонід Фінберг — представник Міжнародного фонду «Відродження», коштом якого видано 6 із 9 книг. До речі сказати, що один том видано коштом Благодійного приватного фонду «Кальміус», ще один — громадським коштом, насамперед завдяки збірці Надії Світличної, Канадського інституту українських студій в Едмонтоні. Семен Глузман передав для видання комп’ютери. Держава ж не дала на нього ні копієчки, попри запевнення віце-прем’єра Валерія Смолія при врученні на руки вдови поета Валентини Попелюх 25 січня 1998 року ордена Ярослава Мудрого...
Василеві краяни з Рахнівки Гайсинського району на Вінниччині привезли синові і дружині поета коровай і глечик води з криниці, з якої він пив. А чудові митці Сергій Мороз, сестри Галя та Леся Тельнюк співали пісень на тексти Василя Стуса.