СЛОВО ПРО РІЗНІ СЛОВА
Вступаючи до полемiки, п.Казакевич закликав доброзичливо та уважно розглянути його доводи й мiркування, тож я певен, що вiн так саме поставиться до критичних нотаток з приводу похибок логiки, на якi, з мого погляду, слабує «Слово о словє» (як, до речи, й ВСI вiдомi менi численнi публiкацiї, що обстоюють подiбну позицiю).
В свою чергу закликаю однодумцiв п.Казакевича не ображатись, якщо деякi з моїх оцiнок видадуться їм занадто жорсткими. Десять рокiв спостережень за дивною полемiкою мiж супротивниками та прихильниками української мови (в Українi!!!), коли першi не чують лагiдних умовлянь та беззаперечних аргументiв других та геть не звертають уваги на враження, яке справляє їхня бурхлива публiцистична дiяльнiсть на пересiчного українця, змушують до невтiшного висновку: маємо справу або з глухими, або з провокаторами. Тож варто, хай трiшки iз запiзненням, нарештi розставити крапки над «i»: може висловлена чiтко, без властивої українському менталiтетовi делiкатностi, українська позицiя буде нарештi почута та усвiдомлена. I нехай п.Казакевич, або будь-хто з його «ми», спробує аргументовано заперечити справедливiсть хоч однiєї з наведених нижче тез:
1. Моє право, i право моїх дiтей послуговуватись українською аж нiяк не менше права п.Казакевича вживати росiйську.
2. Україна — єдине мiсце на Землi, де це моє право є безперечним; в будь-якiй iншiй країнi Європи ступiнь його реалiзацiї залежить вiд БАЖАННЯ ДЕРЖАВИ слiдувати РЕКОМЕНДАЦIЯМ Європейської хартiї про права мовних меншин. Так-так, саме рекомендацiям; жодних санкцiй навiть за вiдсутнiсть у держави такого бажання Хартiя не передбачає.
3. Я хочу вчити СВОЇХ дiтей українською мовою; принаймнi в Харковi вони позбавленi можливостi одержати українською вищу освiту за обраним фахом. Дiти Казакевичевого «ми» вчаться зручною для себе росiйською (i слава Богу) в усiх ВНЗ мiста.
4. Мене зазвичай спонукають звертатись до державних установ (мiлiцiя, ДАI, вiйськкомат та iн.) незручною для мене росiйською, в судi (не дай Боже) — росiйською свiдчити; долання цього примусу потребує моральних зусиль, а часом — й мужностi (саме до такої мужностi й закликає мене «Слово до українця». I тiльки!). Нашi росiйськомовнi краяни з такими проблемами, слава Богу, не стикаються.
5. Менi по-доброму байдуже, хто якою мовою спiлкується вдома чи з чиновниками. Ба бiльше, радiю розширенню мережи нацiональних навчальних закладiв та культурних товариств, бо це збагачує культуру України (на таких позицiях перебуває i наша держава). Однаково менi (як i iншим україномовним) й те, якою мовою, українською чи росiйською, звертається до мене спiврозмовник. Такого ж (як на мене — шляхетного) доброзичливо-вiдстороненого ставлення до мови спiлкування я вправi очiкувати i вiд наших росiйськомовних спiвгромадян.
6. Iнша справа — чиновники. Цi зобовязанi володiти двома (а в деяких регiонах України — й трьома) мовами задля нашої з п. Казакевичем зручностi. Але про них турбуватись не варто — за їхню зарплатню я протягом пiвроку опанував би навiть китайську!
Пiд цими тезами, я певен, без вагань пiдпишеться кожен україномовний наш з п.Казакевичем спiвгромадянин; на них же побудованi й практично всi виступи в пресi нiяких не «актiвiстов распространєнiя украiнского язика» (визначення п.Казакевича вважаю провокативно-образливим), а людей, яким небайдужа власна мова, iсторiя, культура.
То що ж в цьому може настiльки стривожити наших росiйськомовних, що вони, не вгамовуючись вже котрий рiк, затято воюють з «мовними вiтряками» та ще й на чужiй «мовнiй територiї»?
Є досить брутальне росiйське прислiвя, яке, на жаль, дуже пасує до поведiнки Казакевичевого «ми». Українською його можна перекласти так: «Якщо тебе не гвалтують — не совай ногами». Дiйсно, нiхто в Українi не пнеться розповiдати п.Казакевичу, якi вади (дiйснi чи уявнi) має його росiйська порiвняно з моєю українською; не робить висновкiв щодо глобальних перспектив росiйської та доцiльностi її вживання всiма бажаючими. Нiхто не змушує п.Казакевича розмовляти українською, навiть не закликає до цього: ну не хоче, то й нехай. Л.Ященко звертається не до нього — виключно до МЕНЕ та до таких, як я, i то в справi дiйсно делiкатнiй, нашiй з паном Ященком внутрiшнiй, яка жодним чином не обходить будь-кого поза колом однодумцiв. Пан Казакевич до цiєї ДОБРОВIЛЬНОЇ неформальної спiльноти явно не належить, i це — його повне право. Але ж нехай, вибачайте, не лiзе переконувати цю спiльноту в недоцiльностi вирiшення нею її ж власних проблем. Вiн, бач, так любить українцiв, що не радить їм користатись природним правом на розвиток рiдної мови, аби їх не почали за ту мову просто бити. Як iнакше розцiнити тезу про те, що заклики, подiбнi до Ященкiвських, можуть закiнчитись дестабiлiзацiєю всього суспiльства? Виходить, що заради громадського спокою я повинен вiдмовитись вiд права на власну мову, вiд права, яким вiльно користується в Українi шановний п.Казакевич! Цiкаво, вiд яких ще МОЇХ прав я повинен вiдмовитись задля цього спокою? I чи є межа цьому шантажу? Ой, вiдчуваю, невдовзi «пропонуватимуть» вiдмовитись вiд права на українську iсторiю, українську культуру та українську державу. Не дарма ж з усього цього завзято збиткуються однодумцi п.Казакевича!
Так от, пан Казакевич та його «ми», якщо вони дiйсно хочуть громадського спокою в Українi, мусять усвiдомити:
1. «Малоросiйських губернiй» в складi «Держави Росiйської», попри поступливий український менталiтет, вже не буде НIКОЛИ, i з цим доведеться навчитись надалi жити.
2. Український народ пробачив численнi кривди, що були завданi йому на «мовному грунтi» (i не тiльки на ньому одному!) вiд Петра до Брежнєва включно; це вилилось в достатньо демократичний закон про мови. I за це треба дякувати долi, бо мiг i не пробачити (чому безлiч прикладiв в т.зв. «близькому зарубiжжi»). Тож, вибачте, це ПIДЛО на вiдплату за таке шляхетне ставлення заважати цьому народовi вiдроджувати його власну мову.
3. Прагнете двомовностi? То вивчить українську, бо всi вашi україномовнi спiвгромадяни вiльно володiють i росiйською. До речi, їхня «мовна розвиненiсть» аж нiяк не є наслiдком притягальної сили творчостi Пушкiна або, примiром, Толстого; вона викликана постiйним жорстким адмiнiстративним тиском протягом бiльш нiж трьох сторiч («валуєвський циркуляр», емський указ тощо). Нiчого подiбного до носiїв росiйської мови та росiйської культури в Українi не застосовувалось i не буде застосовуватись. Але певний рiвень культури потребує вiдповiдного обсягу знань,тож не треба рейваху з приводу «силування» ваших дiтей до української пiд час навчання в iнститутi: нехай хоч вони не вiдчувають властивого вам комплексу меншовартостi в разi потреби скласти документ державною мовою. Тим бiльше, що навiть харкiвськi росiйськомовнi десятикласники, опитування яких проводила далеко не українофiльська телекомпанiя «Тонiс», не висловили занепокоєння з приводу можливої перспективи продовжувати навчання українською.
4. Не є порядним недоброзичливо дивитись пiд руку людинi, яка виконує складну роботу, та ще й кепкувати з її похибок та невдач. Тож не слiд вправлятись в дотепах, прискiпливо спостерiгаючи, як ентузiасти практично в приватному порядку роблять для української культури те, що за законом та совiстю зобовязана робити держава. Вiд ваших кпинiв мене, примiром, вже починає нудити. Нi, громадських заворушень не буде, але попереднiх романтичних уявлень про своїх росiйськомовних краян поступово позбувається все бiльша частина українського загалу. Чи комфортнiше вам вiд цього буде в Українi?
5. I на останок — суто дрiбниця: вашої росiйської не убуде, якщо говоритимете та писатимете «гривня», «в Украiні», «Галiчiна» замiсть «грiвна», «на Украiні», «Га-лiцiя». У вашiй росiйськiй i без того багато українiзмiв (яких ви зазвичай i не помiчаєте), тож ще декiлька по-годи не зроблять, а взаємоповагу пiдсилять: уявiть собi, як обурювався б, примiром, п.Казакевич, якби я демонстративно називав його Козакевичем (що дiйсно бiльше вiдповiдає українському правописовi).
Трохи незручно нагадувати цi елементарнi правила «соцiальної гiгiєни» таким високоосвiченим людям, якими поза сумнiвом є шановнi опоненти, але дово-диться: їхня дивна логiка в «мовному питанні» останнiми днями поширилась i на мiжлюдськi стосунки. Певна кiлькiсть росiйськомовних громадян України вирi-шила, що вправi обмежити свободу пересування iншого громадянина України — Патрiарха Фiларета, силою протидiючи його вiдвiдинам Донецької областi. Це вже — явний кримiнал. А на виправдання чути знайомий мотив: сам винуватий, не поїхав би — то й не побили б!
То може час моїм росiйськомовним братам схаменутись, залишити у спокою «українофiлiв» та зосередитись на своїх власних та наших спiльних проблемах?
Сподiваюсь, що так воно й буде.