Росія протестує проти української мови в Україні
27.12.2000
Останнім часом все частіше чуємо голоси "серйозної стурбованості" уряду, окремих шовіністично настроєних політиків і засобів масової інформації Росії з приводу "утиску" росіян, які проживають в Україні. Що ж так хвилює наших сусідів? Виявляється, що нічого нового, крім уже заяложеної проблеми "насильницької українізації" так звані захисники російськомовного населення не придумали. Вони продовжують мусувати слова старої пісні про те, як у нас, в Україні, "знущаються" над державними службовцями, змушуючи їх розмовляти і вести діловодство українською мовою, як важко страждають діти, котрих теж насильно заганяють в україномовні школи. І взагалі, мовляв, переважна більшість населення України виступає проти засилля українізації, йому, бачте, легше спілкуватися на "общепонятном русском язьіке". Саме такі "переконливі" аргументи наводила недавно у своєму телерепортажі по московському ГРТ його власна кореспондентка по Україні Наталя Кондратюк.
На жаль, такі відверті провокаційні виступи нерідко проходять повз увагу наших державних мужів, не вельми переймається цим переважна більшість наших політичних партій і громадських організацій демократичного спрямування. Адже варто було б спитати, на яких підставах високопоставлені особи чужої держави диктують нам свої умови, відверто й нахабно чинять тиск, вимагають "считаться" з інтересами "русскоязычного" населення в суверенній Україні. Більше того, окремі російські політики на зразок жириновських і лужкових відверто називають Україну російською колонією.
Очевидно, нашому МЗС варто було б спитати нарешті у керівництва Російської Федерації чому у них, навіть у густонаселених українцями регіонах, немає жодної української школи, інших закладів освіти, вже не кажучи про засоби масової інформації та літературу, інші сфери культурного і духовного життя наших земляків у Росії. Досить згадати, що чи не єдину українську церкву там насильно відібрали у віруючих. Тож хто і кого утискує? Кому вигідні отакі надумані ґвалти про порушення прав росіян в Україні?
У цьому, доречно нагадати, телеглядачі України мали змогу переконатися 10 березня ц.р. під час вечірнього випуску новин телеканалу "Інтер". Наводився приклад, що у Донецькій області функціонує 80 відсотків російськомовних шкіл, більша частина засобів масової інформації спілкується тут із читачами і глядачами на "общепонятном", мова колишнього "старшого брата" переважає і у всіх ВУЗах. Не секрет, що тут рідко почуєш українське слово у державних установах, а про функціонування національної мови у закладах культури, громадських місцях, побуті - не доводиться й говорити. Під час опитування, яке провела кореспондент на вулицях Донецька, його мешканці відверто заявляли, що ніяких утисків чи дискомфорту з приводу "насильної українізації" вони не відчувають. На їх думку, такий примітивний ажіотаж у корисливих цілях чинять відомі і малопомітні політики місцевого штибу.
Як мовиться, коментарі тут зайві. Тож чи варто доморощеним українофобам та їх закордонним підспівувачам й надалі видавати бажане за дійсне. Адже факти - річ уперта, і ті, хто робить спроби ними маніпулювати, рано чи пізно залишаться біля розбитого корита. Таким горе-крикунам пора нарешті відверто сказати: "Живеш на українській землі, любиш і їсиш український хліб, сало - будь ласка, якщо не любиш, то бодай поважай українську мову, національну культуру і традиції корінного народу. Так заведено у всьому цивілізованому світі. Україна, зрозуміло, не повинна бути в даному разі винятком.
На жаль, такі відверті провокаційні виступи нерідко проходять повз увагу наших державних мужів, не вельми переймається цим переважна більшість наших політичних партій і громадських організацій демократичного спрямування. Адже варто було б спитати, на яких підставах високопоставлені особи чужої держави диктують нам свої умови, відверто й нахабно чинять тиск, вимагають "считаться" з інтересами "русскоязычного" населення в суверенній Україні. Більше того, окремі російські політики на зразок жириновських і лужкових відверто називають Україну російською колонією.
Очевидно, нашому МЗС варто було б спитати нарешті у керівництва Російської Федерації чому у них, навіть у густонаселених українцями регіонах, немає жодної української школи, інших закладів освіти, вже не кажучи про засоби масової інформації та літературу, інші сфери культурного і духовного життя наших земляків у Росії. Досить згадати, що чи не єдину українську церкву там насильно відібрали у віруючих. Тож хто і кого утискує? Кому вигідні отакі надумані ґвалти про порушення прав росіян в Україні?
У цьому, доречно нагадати, телеглядачі України мали змогу переконатися 10 березня ц.р. під час вечірнього випуску новин телеканалу "Інтер". Наводився приклад, що у Донецькій області функціонує 80 відсотків російськомовних шкіл, більша частина засобів масової інформації спілкується тут із читачами і глядачами на "общепонятном", мова колишнього "старшого брата" переважає і у всіх ВУЗах. Не секрет, що тут рідко почуєш українське слово у державних установах, а про функціонування національної мови у закладах культури, громадських місцях, побуті - не доводиться й говорити. Під час опитування, яке провела кореспондент на вулицях Донецька, його мешканці відверто заявляли, що ніяких утисків чи дискомфорту з приводу "насильної українізації" вони не відчувають. На їх думку, такий примітивний ажіотаж у корисливих цілях чинять відомі і малопомітні політики місцевого штибу.
Як мовиться, коментарі тут зайві. Тож чи варто доморощеним українофобам та їх закордонним підспівувачам й надалі видавати бажане за дійсне. Адже факти - річ уперта, і ті, хто робить спроби ними маніпулювати, рано чи пізно залишаться біля розбитого корита. Таким горе-крикунам пора нарешті відверто сказати: "Живеш на українській землі, любиш і їсиш український хліб, сало - будь ласка, якщо не любиш, то бодай поважай українську мову, національну культуру і традиції корінного народу. Так заведено у всьому цивілізованому світі. Україна, зрозуміло, не повинна бути в даному разі винятком.