ПОВІСТЬ ПРО ТЕ, ЯК ДОБРОДІЙ Н. ПОСВАРИВСЯ ЗІ СЛУЖБОЮ ЗАЙНЯТОСТІ У КОНОТОПІ
27.12.2000
Ця досить прикра, але правдива історія про те, як добродій Н., який є інвалідом 3-ї групи з дитинства, але є людиною працездатною, ще досить молодою, був змушений звернутися до Конотопського міського центру зайнятості населення. Історія про непохитність та нездоланність чиновного апарату, але історія, яка завдяки наполегливості героя має оптимістичне закінчення, бо не може чиновнича кривда існувати довічно.
А почалася історія з того, що у березні 1999 року наш герой, втомившись від хронічних невиплат заробітної плати на попередньому місці роботи, був змушений звільнитися. Герой згадав, що частина 2 статті 43 Конституції України передбачає обов’язок держави по створенню умов для повного здійснення громадянами права на працю, а Закон України «Про зайнятість населення» встановив, що громадянин України має право на безкоштовне сприяння у працевлаштуванні від державної служби зайнятості.
Так і мало бути, як гадав наївний Н. Але, чомусь, так не гадали працівники районного центру зайнятості. Діставши облизня, приголомшений Н. відразу ж звернувся до міського центру зайнятості. Тут без зайвих церемоній його швидко спровадили, тільки він натякнув, що є інвалідом 3-ї групи. Про реєстрацію не було навіть і мови. Опинившись за дверима, добродій Н. довго не міг себе опанувати та зрозуміти, чим це він так завинив перед цією державною і, як він гадав, вельми шановною Інституцією.
Обурений такими, аж ніяк не джентльменськими діями працівників служби зайнятості, і не довіряючи своїй пам’яті, знову поринув у вивчення Закону «Про зайнятість населення», у п. 2 якого чітко записано, що «інваліди та пенсіонери, які звертаються до державної служби зайнятості за сприянням у працевлаштуванні, підлягають реєстрації в цій службі».
Гадаючи, що його не зрозуміли або сталася якась прикра помилка, він, поклавши під язик пігулку валідолу, знову завітав до центру зайнятості, щоб відновити справедливість. Та дарма, бюрократичний апарат не поступився ані на п’ядь, стояв непереможний і нездоланий, байдужий до людських проблем і поневірянь.
Громадянина Н. не поставили на облік ні вдруге, ні втретє (а вся ця історія тягнулася п’ять місяців), і ніяк не допомогли з працевлаштуванням.
Тільки після звернення депутата Верховної Ради до прокуратури міста бюрократи з центру зайнятості визнали право пенсіонерів та інвалідів на допомогу при працевлаштуванні. Ось деякі уривки з відповіді прокуратури, яку підписав в.о. прокурора м.Конотоп, молодший радник юстиції В.І.Тищенко, народному депутату Верховної Ради:
«На Ваше доручення повідомляю, що прокуратурою м.Конотоп проведено перевірку стосовно порушень чинного законодавства з боку працівників Конотопського міського центру зайнятості населення під час реєстрації та постановки на облік гр-на Н.
Під час проведення перевірки встановлено:
Гр-н Н. після звільнення з підприємства звернувся до міськрайцентру зайнятості населення з метою стати на облік як особа, що шукає роботу. Однак в цьому йому було відмовлено. В результаті чого гр-н Н. не отримав довідки, потрібної для отримання субсидій на сплату комунальних послуг, не одержав кваліфікованої правової допомоги від робітників центру, в зв’язку з тим перервався його трудовий стаж.
Прокуратурою м.Конотоп на адресу директора Конотопського міськрайцентру зайнятості населення внесено припис, яким директора центру зайнятості зобов’язано зареєструвати та поставити на облік гр-на Н., як особу, що шукає роботу.»
Може, на цьому поставити крапку? Та ні, бюрократія не має наміру так швидко поступитися своїми принципами, бо, на її думку, вона всемогутня. Після прокурорського допису начальник відділу працевлаштування, який майже п’ять місяців відмовляв громадянину Н. у допомозі з працевлаштуванням, нарешті поставив його на облік, а щоб він подалі не звертався знову, вивчив старанно його медичну довідку про те, що Н. має поганий зір і, навіть, вдень погано бачить, запроторив його нічним сторожем до артезіанських свердловин, небезпідставно сподіваючись, що він таки впаде до цієї свердловини і більше не буде турбувати працівників центру зайнятості. Але ж законодавством України передбачено, що висновки медико-соціальної експертизи (МСЕК) про умови і характер праці інвалідів є обов’язковими для всіх установ нашої держави.
Все ж таки хочеться закінчити на оптимістичній ноті, бо зараз у м.Конотопі організовані і почали працювати громадські об’єднання — Союз пенсіонерів та робоча група Міжнародного товариства прав людини в Україні і, маємо надію, що їх нелегка боротьба з чиновниками всіх рівнів допоможе захистити права громадян, які цього потребують.
Коментар ПЛ. Згідно з офіційними повідомленнями в Україні 2,5 млн. інвалідів. У 1991 році був прийнятий Закон «Про соціальний захист інвалідів», в якому передбачений новий підхід до оцінки інвалідності. Зараз в Україні інвалідність, як і в усіх цивілізованих країнах, визначається не втратою здоров’я, а лише мірою втрати працездатності.
У 1994 році Кабінетом Міністрів була прийнята «Програма професійної реабілітації і зайнятості населення», існують нормативні, акти, згідно яких підприємства інвалідів мають деякі податкові пільги.
На жаль, на місцевому рівні дуже погано виконуються існуючі закони, що гарантують соціальний захист інвалідів. Не тільки центри зайнятості не бажають вирішувати проблеми працевлаштування інвалідів, і дуже часто МСЄК пишуть висновок: «непрацездатен», хоч інвалід працездатного віку, в міру своїх сил, може працювати, але потрібно підібрати йому відповідну працю і це безпосередній обов’язок працівників центрів зайнятості населення.
Зараз Верховна Рада України збирається розглядати у другому читанні новий податковий кодекс, в якому практично не передбачені податкові пільги для інвалідів. При такому ставленні держави, інвалідам дуже важко вижити, отримуючи пенсії, які не забезпечують навіть напівголодного існування (пенсія інваліда дитинства становить 18 гривень, мінімальна пенсія інваліда 1-ї групи — 42 гривні, а максимальна для інваліда 1-ї групи, який має 10 років стажу, становить 102 гривні).
А почалася історія з того, що у березні 1999 року наш герой, втомившись від хронічних невиплат заробітної плати на попередньому місці роботи, був змушений звільнитися. Герой згадав, що частина 2 статті 43 Конституції України передбачає обов’язок держави по створенню умов для повного здійснення громадянами права на працю, а Закон України «Про зайнятість населення» встановив, що громадянин України має право на безкоштовне сприяння у працевлаштуванні від державної служби зайнятості.
Так і мало бути, як гадав наївний Н. Але, чомусь, так не гадали працівники районного центру зайнятості. Діставши облизня, приголомшений Н. відразу ж звернувся до міського центру зайнятості. Тут без зайвих церемоній його швидко спровадили, тільки він натякнув, що є інвалідом 3-ї групи. Про реєстрацію не було навіть і мови. Опинившись за дверима, добродій Н. довго не міг себе опанувати та зрозуміти, чим це він так завинив перед цією державною і, як він гадав, вельми шановною Інституцією.
Обурений такими, аж ніяк не джентльменськими діями працівників служби зайнятості, і не довіряючи своїй пам’яті, знову поринув у вивчення Закону «Про зайнятість населення», у п. 2 якого чітко записано, що «інваліди та пенсіонери, які звертаються до державної служби зайнятості за сприянням у працевлаштуванні, підлягають реєстрації в цій службі».
Гадаючи, що його не зрозуміли або сталася якась прикра помилка, він, поклавши під язик пігулку валідолу, знову завітав до центру зайнятості, щоб відновити справедливість. Та дарма, бюрократичний апарат не поступився ані на п’ядь, стояв непереможний і нездоланий, байдужий до людських проблем і поневірянь.
Громадянина Н. не поставили на облік ні вдруге, ні втретє (а вся ця історія тягнулася п’ять місяців), і ніяк не допомогли з працевлаштуванням.
Тільки після звернення депутата Верховної Ради до прокуратури міста бюрократи з центру зайнятості визнали право пенсіонерів та інвалідів на допомогу при працевлаштуванні. Ось деякі уривки з відповіді прокуратури, яку підписав в.о. прокурора м.Конотоп, молодший радник юстиції В.І.Тищенко, народному депутату Верховної Ради:
«На Ваше доручення повідомляю, що прокуратурою м.Конотоп проведено перевірку стосовно порушень чинного законодавства з боку працівників Конотопського міського центру зайнятості населення під час реєстрації та постановки на облік гр-на Н.
Під час проведення перевірки встановлено:
Гр-н Н. після звільнення з підприємства звернувся до міськрайцентру зайнятості населення з метою стати на облік як особа, що шукає роботу. Однак в цьому йому було відмовлено. В результаті чого гр-н Н. не отримав довідки, потрібної для отримання субсидій на сплату комунальних послуг, не одержав кваліфікованої правової допомоги від робітників центру, в зв’язку з тим перервався його трудовий стаж.
Прокуратурою м.Конотоп на адресу директора Конотопського міськрайцентру зайнятості населення внесено припис, яким директора центру зайнятості зобов’язано зареєструвати та поставити на облік гр-на Н., як особу, що шукає роботу.»
Може, на цьому поставити крапку? Та ні, бюрократія не має наміру так швидко поступитися своїми принципами, бо, на її думку, вона всемогутня. Після прокурорського допису начальник відділу працевлаштування, який майже п’ять місяців відмовляв громадянину Н. у допомозі з працевлаштуванням, нарешті поставив його на облік, а щоб він подалі не звертався знову, вивчив старанно його медичну довідку про те, що Н. має поганий зір і, навіть, вдень погано бачить, запроторив його нічним сторожем до артезіанських свердловин, небезпідставно сподіваючись, що він таки впаде до цієї свердловини і більше не буде турбувати працівників центру зайнятості. Але ж законодавством України передбачено, що висновки медико-соціальної експертизи (МСЕК) про умови і характер праці інвалідів є обов’язковими для всіх установ нашої держави.
Все ж таки хочеться закінчити на оптимістичній ноті, бо зараз у м.Конотопі організовані і почали працювати громадські об’єднання — Союз пенсіонерів та робоча група Міжнародного товариства прав людини в Україні і, маємо надію, що їх нелегка боротьба з чиновниками всіх рівнів допоможе захистити права громадян, які цього потребують.
Коментар ПЛ. Згідно з офіційними повідомленнями в Україні 2,5 млн. інвалідів. У 1991 році був прийнятий Закон «Про соціальний захист інвалідів», в якому передбачений новий підхід до оцінки інвалідності. Зараз в Україні інвалідність, як і в усіх цивілізованих країнах, визначається не втратою здоров’я, а лише мірою втрати працездатності.
У 1994 році Кабінетом Міністрів була прийнята «Програма професійної реабілітації і зайнятості населення», існують нормативні, акти, згідно яких підприємства інвалідів мають деякі податкові пільги.
На жаль, на місцевому рівні дуже погано виконуються існуючі закони, що гарантують соціальний захист інвалідів. Не тільки центри зайнятості не бажають вирішувати проблеми працевлаштування інвалідів, і дуже часто МСЄК пишуть висновок: «непрацездатен», хоч інвалід працездатного віку, в міру своїх сил, може працювати, але потрібно підібрати йому відповідну працю і це безпосередній обов’язок працівників центрів зайнятості населення.
Зараз Верховна Рада України збирається розглядати у другому читанні новий податковий кодекс, в якому практично не передбачені податкові пільги для інвалідів. При такому ставленні держави, інвалідам дуже важко вижити, отримуючи пенсії, які не забезпечують навіть напівголодного існування (пенсія інваліда дитинства становить 18 гривень, мінімальна пенсія інваліда 1-ї групи — 42 гривні, а максимальна для інваліда 1-ї групи, який має 10 років стажу, становить 102 гривні).