Презумпція прав громадянина
27.12.2000
Розпочата в кінці серпня ц.р. кампанія адаптації українського законодавства до законодавства ЄС є парадоксальною. Бо в полі українського законодавства має жити українське суспільство з реальним станом менталітету, добробуту і правосвідомості. Законодавство ж ЄС адаптоване до властивостей суспільства ЄС, яке за всіма показниками якості різко контрастує з українським.
Ініціатори проєвропейської адаптації пояснюють парадокс наміром інтегрувати Україну в Європу. Але в цьому разі логічним було б повернути вектор адаптації в зворотному напрямку — адаптувати європейські норми до реального стану українського соціуму, і на цих адаптованих нормах творити національне законодавство.
Законотворчість в Україні знехтувала в цій логіці необхідністю адаптації. Механічне перенесення європейських норм в Україну почалося зі скасування 6-ї статті Конституцій СРСР. З того часу введені: багатопартійність, ідеологічний плюралізм, свобода віросповідання, приватна власність. Робляться титанічні зусилля у формуванні ринкової економіки (чомусь названі економічними реформами), суспільство мало змогу випробувати на собі трасти і сертифікатну приватизацію, тощо. Але позитивних зрушень явно мало в порівнянні з витраченими зусиллями. А в галузі прав людини позначився регрес навіть в порівнянні з останнім п’ятиріччям існування СРСР. Це стосується політичної пасивності громадян, вкрай незадовільного соціального захисту, проявів репресій проти засобів масової інформації, втрати пересічним громадянином можливості захиститися у суді від протиправних дій чиновників, згортання суспільством приватної економічної активності. Найпоказовішим фактом суспільної деградації є зниження нижче критичної межі числа прихильників державної незалежності.
Причину деградації я бачу в неадаптованості європейських норм до реального стану соціуму. Зокрема, введення багатопартійності не передбачало заборони на політичну діяльність агентів радянських спецслужб та комуністичних і комсомольських функціонерів. Приватизація державного майна почалась без упереджувального усунення від влади уересерівської номенклатури і без заборони державним чиновникам і депутатам на участь в приватизації. Сертифікатна приватизація не передбачала необхідних для економічно невігласного і патерналістськи зорієнтованого суспільства початкової ергономічної освіти, грошової заміни сертифікатів для тих громадян, що не бажали брати участі в приватизації, розгортання державної мережі безоплатних консультацій для бажаючих вкладувати сертифікати. Декрет про трасти не передбачав заборону на рекламу неапробованих в Україні фінансових структур.
Отже, необхідність адаптації європейських норм до реального стану українського соціуму очевидна. Тепер доцільно поставити питання про головний принцип адаптації.
Чи існує такий принцип, який спроможний дати очікуваний законотворцями двоєдиний результат: ефективність законодавства і поступове наближення українського суспільства до європейського?
Очевидно, що принцип наслідування, тобто, такої адаптації, коли європейська норма «підганяється» під реально існуючу в Україні, не годиться. Бо це веде до консервації існуючого порядку речей. Українському ж суспільству потрібна динаміка. Воно має прогресувати, щоб вижити і вийти на світовий рівень соціального, інформативного й технологічного стану.
Прийнятним головним принципом для прогресу мені видається презумпція прав громадянина в законодавстві і в законозастосовчій практиці.
Чому презумпція прав громадянина, а не прав людини?
Тому, що категорія «права громадянина» охоплює політичні права. А для нашого суспільства головною проблемою нині є все ж таки не економічна, не соціальна, а політична. Це — проблема прозорості влади, ефективності законодавства, шляхетності чиновників і депутатів, їхньої правосвідомості й відповідальності, обмеження державних регулятивних функцій і т. п. Але ключовою є проблема суб’єкта держави. Проблема того, хто задає суспільству правила гри і є виразником його інтересів.
Хто цей суб’єкт?
Чиновнича корпорація. Але пріоритетним інтересом чиновництва є не суспільний, а чиновничий — егоїстичний і корпоративний. Необмежена суб’єктність чиновництва зумовлює необмежене зростання чиновничого інтересу. Цей інтерес може бути задоволений лише коштом суспільства. Задоволення необмеженого чиновничого інтересу з використанням державної влади є першопричиною негараздів в суспільстві.
Наближення до Європи пріоритетом повинно мати формування громадянського суспільства. Це означає досягнення такого стану, коли суспільство спроможеться обмежувати правову й політичну суб’єктність чиновництва суб’єктністю громадян та їх асоціацій.
Умовами, які забезпечують громадянинові суб’єктність, є його права і можливості. Права задекларовані в Конституції. А як бути з можливостями?
Думається, що наші правники прислужилися б суспільству й державі, якби вони ввели в правову систему категорію «можливість» й ініціювали доповнення Конституції цією категорією. Тоді адаптація законодавства ЄС до реального стану українського соціуму (а не навпаки!) зводилася б до гарантування можливості громадянинові зреалізувати європейські норми в своїй країні.
Ініціатори проєвропейської адаптації пояснюють парадокс наміром інтегрувати Україну в Європу. Але в цьому разі логічним було б повернути вектор адаптації в зворотному напрямку — адаптувати європейські норми до реального стану українського соціуму, і на цих адаптованих нормах творити національне законодавство.
Законотворчість в Україні знехтувала в цій логіці необхідністю адаптації. Механічне перенесення європейських норм в Україну почалося зі скасування 6-ї статті Конституцій СРСР. З того часу введені: багатопартійність, ідеологічний плюралізм, свобода віросповідання, приватна власність. Робляться титанічні зусилля у формуванні ринкової економіки (чомусь названі економічними реформами), суспільство мало змогу випробувати на собі трасти і сертифікатну приватизацію, тощо. Але позитивних зрушень явно мало в порівнянні з витраченими зусиллями. А в галузі прав людини позначився регрес навіть в порівнянні з останнім п’ятиріччям існування СРСР. Це стосується політичної пасивності громадян, вкрай незадовільного соціального захисту, проявів репресій проти засобів масової інформації, втрати пересічним громадянином можливості захиститися у суді від протиправних дій чиновників, згортання суспільством приватної економічної активності. Найпоказовішим фактом суспільної деградації є зниження нижче критичної межі числа прихильників державної незалежності.
Причину деградації я бачу в неадаптованості європейських норм до реального стану соціуму. Зокрема, введення багатопартійності не передбачало заборони на політичну діяльність агентів радянських спецслужб та комуністичних і комсомольських функціонерів. Приватизація державного майна почалась без упереджувального усунення від влади уересерівської номенклатури і без заборони державним чиновникам і депутатам на участь в приватизації. Сертифікатна приватизація не передбачала необхідних для економічно невігласного і патерналістськи зорієнтованого суспільства початкової ергономічної освіти, грошової заміни сертифікатів для тих громадян, що не бажали брати участі в приватизації, розгортання державної мережі безоплатних консультацій для бажаючих вкладувати сертифікати. Декрет про трасти не передбачав заборону на рекламу неапробованих в Україні фінансових структур.
Отже, необхідність адаптації європейських норм до реального стану українського соціуму очевидна. Тепер доцільно поставити питання про головний принцип адаптації.
Чи існує такий принцип, який спроможний дати очікуваний законотворцями двоєдиний результат: ефективність законодавства і поступове наближення українського суспільства до європейського?
Очевидно, що принцип наслідування, тобто, такої адаптації, коли європейська норма «підганяється» під реально існуючу в Україні, не годиться. Бо це веде до консервації існуючого порядку речей. Українському ж суспільству потрібна динаміка. Воно має прогресувати, щоб вижити і вийти на світовий рівень соціального, інформативного й технологічного стану.
Прийнятним головним принципом для прогресу мені видається презумпція прав громадянина в законодавстві і в законозастосовчій практиці.
Чому презумпція прав громадянина, а не прав людини?
Тому, що категорія «права громадянина» охоплює політичні права. А для нашого суспільства головною проблемою нині є все ж таки не економічна, не соціальна, а політична. Це — проблема прозорості влади, ефективності законодавства, шляхетності чиновників і депутатів, їхньої правосвідомості й відповідальності, обмеження державних регулятивних функцій і т. п. Але ключовою є проблема суб’єкта держави. Проблема того, хто задає суспільству правила гри і є виразником його інтересів.
Хто цей суб’єкт?
Чиновнича корпорація. Але пріоритетним інтересом чиновництва є не суспільний, а чиновничий — егоїстичний і корпоративний. Необмежена суб’єктність чиновництва зумовлює необмежене зростання чиновничого інтересу. Цей інтерес може бути задоволений лише коштом суспільства. Задоволення необмеженого чиновничого інтересу з використанням державної влади є першопричиною негараздів в суспільстві.
Наближення до Європи пріоритетом повинно мати формування громадянського суспільства. Це означає досягнення такого стану, коли суспільство спроможеться обмежувати правову й політичну суб’єктність чиновництва суб’єктністю громадян та їх асоціацій.
Умовами, які забезпечують громадянинові суб’єктність, є його права і можливості. Права задекларовані в Конституції. А як бути з можливостями?
Думається, що наші правники прислужилися б суспільству й державі, якби вони ввели в правову систему категорію «можливість» й ініціювали доповнення Конституції цією категорією. Тоді адаптація законодавства ЄС до реального стану українського соціуму (а не навпаки!) зводилася б до гарантування можливості громадянинові зреалізувати європейські норми в своїй країні.