Бюлетень "Права Людини", 2008, #02

Починаючи з 7 грудня 2004 року майже всі правозахисники наполягали на скасуванні реформи Конституції, яка була прийнята 8 грудня з брутальним порушенням процедури внесення змін – «в пакеті» з ординарними законами. Зміни до Конституції не пройшли належної перевірки  в Конституційному Суді. Проте Конституційний Суд був навмисно заблокований парламентом, а Президент був бездіяльним: він нічого не зробив, щоб усунути ці брутальні порушення. Втім, наслідки невдалого реформування були руйнівними: створення двох центрів влади в межах однієї гілки влади – виконавчої, які почали боротися за повноваження, поступова втрата керованості країни, все більша корумпованість політичних еліт, найгірший політичний колективізм, коли депутати повністю залежні від волі лідерів фракцій і перетворюються на голосуючі автомати,  зростаючий тиск на парламент фінансово-промислових груп при майже повній неможливості впливу на політику зацікавлених в цьому громадян України. З рядовими членами політичних партій тепер можна було не рахуватися зовсім.

Особливу небезпеку уособлювало в собі також нехтування Конституцією та законами України з боку вищих органів державної влади та вищих посадових осіб України. Досить пригадати свідоме блокування діяльності Конституційного Суду колишнім спікером парламенту України В.Литвином; активну участь Голови Верховного Суду України В.Маляренка й інших суддів та Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини Н.Карпачової у виборчій кампанії 2006 року; масове й хронічне голосування депутатів Верховної Ради чужими пластиковими картками; прийняття постанов Верховної Ради замість законів тощо.

Шкідливою виявилася запроваджена у 2006 р. модель пропорційної виборчої системи для районних, міських та обласних ланок місцевого самоврядування. Суттєво підривала підвалини влади фантастична вилка зарплат в бюджетній сфері. Про яку національну єдність можна говорити, коли народний депутат одержував зарплату, що у десятки разів перевищувала зарплату висококваліфікованого вчителя або хірурга, а різниця між максимальною і мінімальною зарплатою в державному апараті складала до 60 разів?

Конституцію розвалили, і на цьому фундаменті вже не можна було нічого будувати. Спровокована конституційними змінами розірваність державної виконавчої влади призвела до невідповідності зовнішнього та внутрішнього політичного курсу країни, протистояння місцевого самоврядування і державних адміністрацій на сході та півдні. У поєднанні з відродженням ретроградного стилю управління, характерного для епохи Кучми, вона призвела до загальнонаціональної політичної кризи. Насамперед це була криза довіри населення до влади. Це була також криза, що витікала з примітивної освіченості населення, внаслідок чого українці продовжували масово боятися НАТО і вступу до Європейського Союзу. Це була криза економічного розриву між багатими і бідними, а також державними чиновниками вищого й нижчого рангів. Це була криза конституціоналізму й законності, внаслідок чого вищі посадові особи країни наважувалися ігнорувати елементарні вимоги її правової системи.

Українська  держава зайшла у глухий кут, і розпуск парламенту став намаганням перервати цю кризу. Але сам по собі розпуск парламенту і дострокові вибори не дозволять країні вийти з системної кризи. Бо її причини сховані в реформі Конституції 2004 року. Допоки існуватиме й діятиме чинна з 1 січня 2006 року Конституція, жоден Український парламент і уряд не зможуть вийти з-під її руйнівного впливу. Хто б не був обраний прем’єр-міністром, конфлікту між ним і Президентом не уникнути. І все знову повториться.

Тому необхідно скасувати реформу Конституції 2004 року. Проте це виглядає сьогодні малоймовірним. Крім того, чи є доцільним це повернення назад сьогодні? Чи відповідає Конституція України 1996 року сучасному стану українського суспільства? Я думаю, що вона гальмує суспільний поступ. Вона містить купу соціальних гарантій на кшталт права на житло, на достатній рівень життя, на працю, на безкоштовну медичну допомогу тощо, які держава не в змозі виконати. Загально розповсюджене твердження, що українська Конституція була однією з найкращих в Європі, є звичайним лукавством.

Конституція закріпила систему владних відносин, яка на той момент фактично склалася  – напівпрезидентську унітарну республіку з парламентом, реально позбавленим контрольних повноважень, відносно слабкою судовою системою, а також урядом без суттєвих політичних функцій і тому постійно залежним від прямої президентської підтримки. Загалом, безвідповідальність держави перед суспільством у новій Конституції України зберігалася майже на рівні радянських часів.

Роль головної й водночас «тіньової» влади в державі виконувала Адміністрація Президента – непідзвітна нікому, всім керуюча, але фактично безконтрольна владна структура. Уряд мусив виконувати розпорядження не тільки Президента, але й глави Адміністрації і нести всю повноту відповідальності за стан справ у державі. При цьому Прем’єр-міністр часто-густо мусив виконувати роль такого собі хлопчика для побиття. Не дивно, що урядовці на цій посаді мінялися практично щороку.

Усе це, до певної міри, зумовило роль Конституції як фактору не стільки динамізму, скільки стагнації в українських соціально-економічних та політичних перетвореннях. При цьому Конституція уособлювала в собі доволі еклектичний правовий текст з великою кількістю компромісних норм, які різні політичні актори – від комуністів до «зелених» – сприймали кожний по-своєму. Втім, закладені в Конституції протиріччя досить швидко стали виявлятися навіть поза суто партійними розбіжностями й суперечками. Вже невдовзі після її прийняття в суспільстві почали точитися розмови про необхідність внесення до конституційного тексту змін та доповнень.

Отже, перед українським суспільством постає завдання створення і ухвалення зовсім нового проекту Конституції. І що принципово – всі повинні її дотримуватися. Слідування правилам значно важливіше, ніж те, хто переможе в політичних баталіях. Головне, щоб всі дотримувалися правил, а не змінювали їх під потрібний результат, та ще й заднім числом.

Якою ж має бути модель держави за новою Конституцією? На мою думку, події 2006-2007 років яскраво продемонстрували, що Україна ще не доросла до парламентської республіки, бо у нас не існує розвиненої  партійної системи. Усі партії дивним чином нагадують КПРС, усюди головні питання вирішує один чи декілька лідерів. Закономірно, що ці лідери вимагають імперативного мандату, розуміючи його фактично як жорстку фракційну дисципліну. Але світовий розвиток показує, що найкращі результати мають суспільства, де панує плюралізм, коли поєднуються увага до інтелекту індивідуумів з колективною толерантністю. Чи здатний на це український парламент, побудований за партійними списками? Вочевидь, не здатний.

Ще однім наслідком пропорційної виборчої системи стає сумнівна легітимність Верховної Ради, в якій більше, ніж 250 депутатів репрезентують столицю. А інтереси регіонів в парламенті представлені дуже слабо. Отже, виникає необхідність створення двопалатного парламенту, де одна з палат має представляти регіони України. 

Сусідство сильної президентської Росії поруч з Україною наштовхує на необхідність мати адекватні ефективні механізми прийняття рішень, тобто президентську республіку. При цьому Президент має очолити виконавчу владу, а функції Прем’єр-міністра  вже будуть не політичними, а суто адміністративними, він має організовувати і координувати роботу уряду. Обидві палати парламенту – і верхня, палата регіонів, і нижня, яка формується за пропорційною моделлю –  мусять мати сильні механізми контролю за діяльністю виконавчої влади, які сьогодні є дуже слабкими. Нова Конституція має передбачати значно сильнішу, ніж сьогодні, справді незалежну судову владу. Потребує серйозного підсилення і конституційний захист прав людини і основоположних свобод, а також місцеве самоврядування.

За якою ж процедурою ухвалити нову Конституцію? Чинний Основний Закон взагалі не передбачає розгляду зовсім нового проекту, адже був наданий мандат парламенту для однократного прийняття Конституції, до якої можна потім тільки вносити зміни та доповнення. Оскільки народ є єдиним джерелом влади, новий проект Конституції має бути ухвалений на референдумі. Винести проект на референдум міг би Президент – у відповідності до чинної Конституції. Але спочатку треба цей проект підготувати і всебічно обговорити.

Підписаний Президентом 27 грудня Указ передбачає створення Національної конституційної ради, вона буде включати науковців, політиків, регіональних представників, яких делегують органи місцевого самоврядування та громадських діячів. Склад ради буде затверджуватися Президентом, який її і очолить. Рада має обговорити концепцію нового проекту Конституції та створити цей проект. Передбачається також його широке обговорення.

Будемо сподіватися, що таким шляхом буде підготовлений справді якісний проект Конституції. Але чи буде він достатньо легітимним, щоб можна було його одразу виносити на референдум? Я думаю, що ні, оскільки він фактично створюється дорадчо-консультативним органом при Президенті. Потрібний ще один етап до референдуму: розгляд і ухвалення підготовленого проекту спеціальним представницьким органом – Конституційними зборами. Не можна довірити це парламенту, оскільки він надто відсторонений від суспільства, і спокуси підлаштувати Конституцію під свої егоїстичні інтереси просто не уникнути. Конституція – це акт громадянського суспільства, і її не можуть приймати лише професійні політики. Тому умовою входження до Конституційної ради має бути заборона балотуватися до складу  наступного парламенту.

Було б дуже бажаним, щоб парламент ухвалив в першій половині 2008 року законопроект про Конституційну раду. Прийняття такого закону свідчило би про суспільний консенсус щодо необхідності прийняття нової Конституції і процедури її ухвалення. Ставлення парламенту до цього законопроекту буде лакмусовим папірцем, буде свідчити про реальне, а не деклароване, ставлення народних депутатів до національних  інтересів України.

Як би там не було, є очевидним, що потрібна нова Конституція, і потрібна вона якомога скоріше. Водночас є не менш очевидним, що це надто серйозна річ, щоб ухвалювати її поспіхом. 2008 рік покаже, чи є українське суспільство настільки зрілим, щоб уникнути конфлікту навколо прийняття нової Конституції і збудувати міцний  фундамент для наступного поступу.

29 січня в Окружному адміністративному суді м. Києва відбулося попереднє засідання у справі за позовом учасників ВГО Альянс "Майдан" Віктора Гарбара та Олександра Северина до Верховної Ради України, Уповноваженого ВРУ з прав людини та Голови ВРУ. Інтереси позивачів представляє також відомий правозахисник Людмила Коваль.
Аргументуючи свій позов наявністю низки серйозних порушень відповідачами Закону України "Про уповноваженого Верховної Ради України з прав людини", майданівці вимагають:
1. Визнати протиправною бездіяльність Верховної Ради України, що полягає у невиконанні, починаючи з 05.06.06, встановлених законом вимог щодо звільнення Уповноваженого Верховної Ради з прав людини через виникнення передбачених законом обставин несумісности посади та наявності представницького мандата.
2. Визнати протиправною і нечинною Постанову Верховної Ради України №371-V від 17.11.06 "Про дострокове припинення повноважень Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини Карпачової Н.І. у зв’язку з її обранням народним депутатом України".
3. Визнати протиправною бездіяльність Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини Карпачової Н.І., що полягає у невиконанні передбаченого законом обов’язку щодо подання, по закінченні 10-ти днів з дати набуття депутатських повноважень, заяви про відмову виконувати повноваження народного депутата України.
4. Визнати протиправною дію Голови Верховної Ради України, що полягає у внесенні кандидатури народного депутата Карпачової Н.І. на посаду Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини.
5. Визнати протиправною бездіяльність Верховної Ради України щодо непроведення голосування з питання призначення Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини протягом установленого законом строку (з 18.12.06 по 29.12.06).
6. Визнати протиправною дію Верховної Ради України - проведення голосування з питання призначення Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини 08.02.07 - поза межами встановленого законом строку.
7. Визнати протиправною і нечинною Постанову Верховної Ради України № 621-V від 08.02.07 "Про призначення Карпачової Н.І. Уповноваженим Верховної Ради України з прав людини".
8. Зобов’язати суб’єктів висування кандидатур на посаду Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, Комітет Верховної Ради України з питань прав людини, національних менших і міжнаціональних відносин, Верховну Раду України протягом 20 днів з дати набуття чинности рішенням Суду виконати вимоги ст.6 Закону України "Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини" від 23.12.97 №776/97-ВР.
У попередньому судовому засіданні представники відповідачів (серед яких, зокрема, екс-депутат трьох скликань В.Яценко: http://gska2.rada.gov.ua/pls/radac_gs09/d_ank_arh?kod=39303) заперечували наявність будь-яких порушень, що може викликати лише сумну посмішку з огляду на їх (порушень) очевидність, наприклад - порушення імперативно встановлених законом строків.
Суддя В.Келеберда на етапі попереднього засідання відхилив клопотання позивачів про обов’язкову особисту участь у процесі пані Карпачової, запропонувавши повернутись до цього питання під час розгляду справи по суті колегією суддів. Майданцівці обов’язково скористаються цією пропозицією, а також, можливо, матимуть кілька інших процесуальних ініціатив.
Дату розгляду справи по суті має бути призначено найближчим часом і Майдан-Інформ оперативно інформуватиме про перебіг процесу. Ми також запрошуємо представників масової інформації до його висвітлення.

Контактна інформація:
Олександр Северин - [email protected]

Голова комітету ВР з питань нацбезпеки і оборони Анатолій Гриценко вважає, що «нинішня практика незаконного поширення конфіденційної інформації про громадян України є неприпустимою і має бути зупинена».

Про це він заявив 30 січня під час зустрічі з журналістами каналу «Інтер», які провели журналістське розслідування з цього питання, повідомляє прес-офіс Гриценка.

Зустріч відбулася за ініціативою голови комітету, якому журналісти передали відеоматеріали розслідування.

Ці матеріали «переконливо доводять – сьогодні будь-хто, включаючи осіб із злочинними намірами, може за 500-1000 доларів придбати на київських ринках компакт-диски з конфіденційною інформацією про мільйони українських громадян».

Гриценко наголосив, що «в багатьох державних структурах постійно накопичується і періодично оновлюється різнопланова інформація про громадян України».

Це паспортні дані, домашня адреса, телефони, ідентифікаційні коди, декларація про доходи, житло, земельні ділянки, автотранспорт, про скоєні правопорушення, судові рішення.

Також накопичується інформація про економічну діяльність громадян, зокрема, про зареєстровані ними підприємства, склад їх засновників, фінансова звітність, експортно-імпортні операції та багато іншого.

Голова комітету наголосив, що структури, які зберігають таку конфіденційну інформацію, «мають унеможливити її несанкціоноване поширення».

Гриценко переконаний, що «ненадійний захист державою конфіденційної інформації про громадян створює загрозу національній безпеці України».

Він заявив, що правоохоронні органи вже сьогодні фіксують численні випадки продажу квартир, земельних ділянок, автомобілів на підставі документів громадян, які про це навіть не знають.

«Мова йде про пряму загрозу порушення майнових прав громадян, а також про їх особисту безпеку», – вважає голова комітету.

Він повідомив, що комітет з питань нацбезпеки проведе комітетські слухання з цього питання за участю керівників центральних органів виконавчої влади, правоохоронних органів, Омбудсмена.

«Ми визначимо конкретні заходи, по-перше, щодо необхідних змін до законів, по-друге, щодо вдосконалення системи захисту інформації, і по-третє, – щодо адекватної відповіді на цей виклик по лінії правоохоронних органів», – додав Гриценко.

Група природоохоронних та правозахисних громадських організацій: Відкрите звернення до влади

Президенту України Ющенку В. А.
Голові Верховної Ради України Яценюку А. П.
Прем’єр міністру України Тимошенко Ю. В.
Міністру юстиції України Оніщуку М. В.
Міністру охорони навколишнього природного
середовища України (Мінприроди) Філіпчуку Г. Г.

Відкрите звернення групи природоохоронних та правозахисних громадських організацій з приводу незадовільного виконання в Україні положень Оргуської конвенції.

Шановні Вікторе Андрійовичу,
Арсенію Петровичу,
Юліє Володимирівно,
Миколо Васильовичу
та Георгію Георгійовичу!

До вас звертаються представники громадських організацій України, що протягом 2006 - 2007 року співпрацювали у проведенні моніторингу дотримання екологічних прав громадян. За результатами моніторингу видано друковану доповідь "Дотримання екологічних прав. Україна - 2006 рік", із змістом якої можна також ознайомитися на сайті http://greenworld.org.ua/index.php?id=1194598134. Готується до друку чергове видання - "Реалізація права на доступ до екологічної інформації".

Головний висновок цієї діяльності: в Україні порушення екологічних прав - зокрема, права на доступ до екологічної інформації, громадської участі у прийнятті владних рішень та доступу до правосуддя з питань довкілля - мають системний характер та глибинні причини. Серед причин - невідповідність багатьох нормативно-правових актів України міжнародним стандартам, незадовільна практика правозастосування, дефіцит політичної волі в органів владних повноважень.

Тим часом у червні 2008 року виповнюється 10 років від дати підписання Україною Конвенції "Про доступ до інформації, участь громадськості в процесі прийняття рішень та доступ до правосуддя з питань, що стосуються довкілля"(Оргуська конвенція).

Як відомо, Оргуську конвенцію було прийнято в рамках процесу "Довкілля для Європи", націленого на майбутнє співробітництво країн Європейського регіону у сферах збереження довкілля, становлення демократії та сталого розвитку. Генсеком ООН Кофі Ананом схвалення Оргуської конвенції багатьма європейськими країнами та ЄС булооцінено, як "найбільш значний крок у формуванні світового громадянського суспільства".

Хоча від моменту ратифікації Верховною Радою (1999 р.) Конвенція стала частиною національного законодавства України, її положення належним чином не виконуються.

Акцентуємо увагу на тому, що стороною Оргуської Конвенції є держава Україна. Через те неправомірними є спроби Кабінету міністрів перекласти відповідальність за втілення цієї Конвенції на Мінприроди, не зобов’язавши до цього всі інші органи влади та державного управління. Також вважаємо неправомірним самоусунення від контролю за виконанням міжнародних зобов’язань та дотриманням прав громадян, передбачених Оргуською Конвенцією, з боку Президента, Верховної Ради, Уповноваженого ВРУ з прав людини, Міністерства юстиції та Міністерства зовнішніх справ України.

Як результат, в процесі імплементації Конвенції зміни було внесено лише до чотирьох законів, а саме: "Про охорону навколишнього природного середовища", "Про екологічну експертизу", "Про місцеве самоврядування в Україні" та до Кодексу України про адміністративні правопорушення. До інших законів, які вочевидь потребували приведення у відповідність до Конвенції, наприклад, до Закону України "Про інформацію", зміни досі не внесено. Хоча за деякими оцінками для повноцінного втілення вимог Конвенції відповідних змін потребували десятки законів та підзаконних актів. Відтак і нині повноцінне застосування положень Оргуської конвенції є неможливим через брак базових нормативно-правових механізмів, перш за все - у сфері діяльності виконавчої влади. Та й існуючі закони та підзаконні акти не виконуються, як то належить.

Приміром, Національні доповіді про стан навколишнього природного середовища України за 2005 та 2006 роки відсутні, тоді як щорічний розгляд Верховною Радою, опублікування окремим виданням та розміщення в Інтернеті цієї Національної доповіді є вимогою закону "Про охорону навколишнього природного середовища".

Всупереч вимозі ст. 5 Конвенції, ані Мінприроди, ані інші державні органи досі не склали та не оприлюднили переліки наявної у них екологічної інформації, умови, за яких вона надається та процедури доступу до неї.

Досі практично нічого не зроблено для створення мережі загальнодержавної екологічної автоматизованої інформаційно-аналітичної системи забезпечення доступу до екологічної інформації, хоча вона згідно із ст. 10 закону "Про охорону навколишнього природного середовища", закону "Про місцеве самоврядування", постанов Верховної Ради та Уряду повинна була запрацювати ще у 2005 році.

Тлумачення самого поняття "екологічна інформація" у законі "Про охорону навколишнього природного середовища" відрізняється від тлумачення Оргуської конвенції. З нього виключено такі важливі сфери інформації, як відомості про стан здоров’я та безпеки, умови життя людей, стан об’єктів культури і споруд тією мірою, якою на них впливає або може вплинути стан довкілля.

"Положення про порядок надання екологічної інформації", затверджене Наказом Мінприроди від 18.12.2003 р. N 169, не відповідає міжнародним стандартам доступу до екологічної інформації, передбачаючи можливість віднесення її до категорії державної таємниці та обмежуючи кількість запитань у інформаційному запиті.

Варто зазначити, що Другою нарадою Сторін Оргуської конвенції у Алмати (2005 р.) Україну разом з Казахстаном та Туркменістаном було визнано сторонами, що не дотримуються Конвенції. Натомість керівництво попередніх Урядів та Мінприроди приховує від громадськості критичні висновки ЄЕК ООН та наради Сторін Оргуської конвенції щодо України - їх не було оприлюднено у жодному офіційному ЗМІ.

У червні 2008 року відбудеться Третя нарада Сторін Оргуської конвенції у Ризі. Просимо зауважити, що за два з половиною роки Урядом так і не виконано рекомендацій Другої наради щодо України:
- привести законодавство та практику у відповідність до положень Конвенції;
- не пізніше кінця 2005 року представити Комітету ЄЕК ООН з питань дотримання Конвенції Стратегію інтеграції її положень до національного законодавства разом з розробкою відповідних графіків, практичних механізмів та процедури введення в дію імплементуючого законодавства.
Як свідчить моніторинг українських громадських організацій, ці та інші факти є чинниками системних порушень в Україні екологічних прав громадян.

Тривале зволікання у справі впровадження положень Оргуської конвенції до національного законодавства та налагодження практики ефективного правозастосування є неприйнятним з огляду на євроінтеграційні наміри України. Якщо терміново не виправити ситуацію, нашу країну чекатиме ще більш жорстка критика та неминучі санкції міжнародних організацій.

Якщо зараз не поставити питання про політичну відповідальність посадових осіб вищих органів державної влади за багаторічне невиконання положень Оргуської конвенції, про усі політичні декларації щодо демократичного та європейського вибору України невдовзі доведеться забути.

З огляду на це вважаємо нагальною необхідністю:

1. У стислі терміни розробити Стратегію та План дій з інтеграції положень Оргуської конвенції у національне законодавство, що включають практичні механізми, процедури та заходи підвищення спроможності у правозастосуванні.

2. Кабінету Міністрів, Верховній Раді та Секретаріату Президента України ретельно проаналізувати стан дотримання органами владних повноважень законодавства щодо забезпечення доступу до екологічної інформації, участі у прийнятті рішень та доступу до правосуддя з питань довкілля та поінформувати громадськість про результати такого аналізу.

3. Привести законодавство та практику у відповідність до положень Оргуської конвенції шляхом:
- прискорення розробки законопроектів, що відповідають сучасним принципам свободи інформації, зокрема, нової редакції закону "Про інформацію";
- прискорення розробки постанов Кабінету міністрів України, що встановлять конкретну процедуру забезпечення доступу до екологічної інформації та участі у прийнятті рішень;
- внесення змін до діючих або скасування чинних нормативно-правових актів, що не відповідають стандартам Оргуської конвенції щодо забезпечення доступу до екологічної інформації, участі у прийнятті рішень та доступу до правосуддя з питань довкілля, приміром - вищезгаданого міністерського "Положенняпро порядок надання екологічної інформації";

4. З метою загальної координації цієї діяльності створити міжвідомчу Національну комісію з моніторингу дотримання положень Оргуської конвенції, залучивши до участі у ній представників громадських організацій.

5. У системі впровадження положень Оргуської конвенції передбачити створення інфраструктури, відповідальної за екологічне інформування, а також здійснення навчальних та просвітницьких заходів, зокрема: для посадових осіб органів державної влади, місцевого самоврядування, суддів, депутатів, представників громадськості.

6. Оприлюднити українською мовою у офіційних ЗМІ основні документи Комітету ЕЄК ООН з виконання Оргуської конвенції та нарад Сторін, а також усі рішення щодо України.

Відповідь на це звернення просимо надати у відповідності до норм ст. 20 Закону України "Про звернення громадян".

З повагою та сподіванням на пріоритетну увагу до порушених у зверненні проблем:
1. Юрій Бабінін, Голова спілки "Громадянський дозор", депутат Нікопольської міської ради (м. Нікополь Дніпропетровської обл.);
2. Володимир Березін, Директор Еколого-культурного центру "Бахмат" (м. Артемівськ Донецької обл.);
3. Микола Вітько, Голова Марганецької міської організації "Зелений світ" (м. Марганець Дніпропетровської обл..);
4. Євген Захаров, Співголова Харківської правозахисної групи, Голова Правління Української Гельсінської спілки з прав людини (м. Харків);
5. Сергій Камишан, Сєверодонецька міська екологічна асоціація "Зелений світ" (Луганська обл.)
6. Микола Коробко, Голова Української екологічної асоціації "Зелений Світ" (м. Кривий Ріг Дніпропетровської обл.);
7. Андрій Мартинюк, Голова ММГО "Екоклуб" (м. Рівне);
8. Алла Плескач, Голова Черкаської обласної організації "Зелений Світ";
9. Володимир Приступа, Голова АДЕО "Легіони Землі" (м. Львів);
10. В’ячеслав Сандул, Голова нижньодніпровської басейнової ради Всеукраїнського екологічного руху "Хортицький Форум" (м. Нікополь Дніпропетровської обл.);
11. Ігор Сіренко, Національний екологічний центр України (м. Київ);
12. Олександр Степаненко, Голова ЕГО "Зелений Світ", депутат Тернопільської обласної ради (м. Чортків Тернопільської області);
13. Сергій Федоринчик, керівник Інформаційного центру Української екологічної асоціації "Зелений Світ" (м. Київ);
14. Сергій Шапаренко, Голова Екологічної групи "Печеніги" (м. Харків). 

В прошедшем году по просьбе редакции газеты «Взгляд» мы занимались проблемами взаимоотношений алчевских ОСМД (объединений сособственников многоквартирных домов) с исполкомом Алчевского городского совета и коммунальными предприятиями. О тех проблемах вы можете прочитать в статье «ОСМД – жилищно-коммунальный «пылесос» на принципах коллективной ответственности?» от 27.06.2007 г. и в бюллетене «Права людини».

Однако при этом мы столкнулись с очень интересными фактами относительно бюджетной политики в части финансирования ОСМД. Начну кратко с предыстории.

В советское время существовало две категории жилья у населения – государственно-ведомственное и кооперативное. Кооперативное жилье было как бы разновидностью частной собственности на квартиры, которую можно было приобрести в кредит (выплатить долю в кооперативе). Соответственно, с самого начала к нему формировалось специфическое отношение местных властей – это частная собственность и вопросы ее содержания к их компетенции не относятся. Однако отношение самих жителей при этом не было «частнособственническим» – жильцы квартиры владели не квартирами, а призрачной «долей» и членством в жилищном кооперативе. За которую, к тому же, нужно было много лет вносить определенные платежи.

То есть с самого начала закладывались предпосылки для «второсортности» кооперативного жилья. В 1990-х это стало проявляться при наступлении системного кризиса в ЖКХ. Когда местные власти не уделяли внимание жилищным кооперативам.

К концу 1990-х, в Украине начали развиваться программы создания ОСМД, как способ реформирования системы «государственного жилья». Приходило понимание чиновникам, что в рыночной системе сложно функционировать советскому способу организации государственного жилья. Поэтому проводилась приватизация государственного жилищного фонда, и шла работа по переводу его обслуживания на «рыночные рельсы». Правда, последнее удалось лишь на уровне деклараций ввиду экономического положения государства.

В 2001 году был принят ЗУ «Про об’єднання співвласників багатоквартирного будинку». Одним из важнейших положений закона было устранение дискриминации граждан, проживающих в домах ОСМД, а также предполагаемо трансформируемых в них жилищно-строительных кооперативах. А именно, согласно ст. 30 этого закона:

«3. До проведення реформи системи оплати праці запровадити державну дотацію на комунальні послуги, обслуговування та капітальний ремонт будинків об’єднань відповідно до порядку, передбаченого законодавством для державного житлового фонду.»

Правда «работать» это положение закона не стало по следующим причинам:

- местная власть не была заинтересована принимать на «свои плечи» заботу об ОСМД и ЖСК;

- данное предписание не содержало четкого механизма и конкретных обязанностей, а значит, позволяло местным чиновникам рассказывать сказки «об отсутствии механизма» и ссылаться на Государственный бюджет и Министерство финансов Украины (обращайтесь к ним – мы отвечаем за финансирование работ только в государственном жилищном фонде);

- при принятии законов о Государственных бюджетах Украины, никто не обращал внимания на это положение закона (хотя определенные денежные средства выделялись на ЖКХ и государственный жилищный фонд – но «долю» ОСМД в них никто не предусматривал);

Прорыв начал происходить в 2005-2006 гг., когда местная и центральная власти поняли, как можно «использовать» ОСМД. А именно – избавиться от головной боли в виде государственного жилищного фонда (то есть находящихся на балансе городских советов многоквартирных домов) путем массового создания ОСМД. И на цели создания ОСМД начали выделяться денежные средства. Причем только на создание ОСМД, а не на их текущую поддержку.

К примеру, в Бюджете-2007 местная власть г. Луганска заложила денежные средства на создание 30 ОСМД. По принципу: Вы создаете ОСМД – мы разово выделяем Вам денежные суммы на ремонт дома, чтобы забыть навсегда о Ваших проблемах.

Уже созданные ранее ОСМД стали интересоваться возможностью получения бюджетного финансирования, но местные власти отвечали отказом. Несмотря на еще 2 положения цитированного закона:

1). Ст. 24 ЗУ «Про об’єднання співвласників багатоквартирного будинку»: «Колишній власник, на балансі якого перебував багатоквартирний будинок до передачі на баланс об’єднанню, бере участь в організації та фінансуванні першого після передачі на баланс капітального ремонту будинку відповідно до законодавства.»

Но ни одно ОСМД не получило от органов местного самоуправления ни копейки на капитальные ремонты. Хотя в том же г. Луганске в 2000-х выделялось ежегодно около 10 млн. грн. на эти цели. И в государственном жилищном фонде на эти деньги меняли стояки на пластиковые (800 грн. – 1 стояк отопления – помню по работе юристом в ЖК-предприятии в 2003 году), ремонтировали крыши и др. Фактически бывшим собственником везде выступают местные советы – так как они или имели дома на своем балансе или приняли их при «акционировании» крупных государственных предприятий, в уставной фонд которых не включался жилой фонд и сфера соцкультбыта.

2). Нечетких указаний в законе на земельные участки – «придомовую территорию». Судя по терминологии закона и установленным им механизмам, ОСМД должны были получить от местных властей земельные участки под домом, «зеленой зоной» и придомовой инфраструктурой (дорожки, детские площадки и т.п.). Но прямо передачу земельных участков никто в законе не предусмотрел, поэтому местные власти не торопились. Во-первых, на придомовой территории, если она значительная, можно строить жилье (то есть зарабатывать на коррупции в земельных отношениях при прямом нарушении законодательства о градостроительстве и планировке). Во-вторых – во многих ОСМД квартиры на первых этажах были превращены в помещения для малого бизнеса с отдельным входом. И чиновники неплохо зарабатывали на согласовании землепользования и переоборудования. А договора аренды земельных участков с такими предпринимателями приносили поступления в местные бюджеты. Зачем же отдавать земельные участки вместе с доходами в ОСМД? То есть фактически в таких случаях местные власти «обворовывали» ОСМД.

В 2007 г. мы направили запрос в Алчевский городской совет по поводу дискриминации жителей ОСМД при распределении бюджетного финансирования на цели ЖКХ. В свете проведенного мною анализа, виден весь цинизм отношения к ОСМД:

«По вопросу выделения средств из городского бюджета на нужды ОСМД в порядке ч. 3 ст. 30 Закона Украины «Об объединениях совладельцев многоквартирного дома» сообщаем следующее.

С 01.01.2002 г. вступил в силу Бюджетный кодекс Украины (далее БКУ). В соответствии с ч. 2 Заключительных положений БКУ, со вступлением в силу БКУ иные нормативно-правовые акты применяются в части, не противоречащей ему.

Поэтому и Закон Украины «Об объединениях совладельцев многоквартирного дома» должен применяться в части, которая не противоречит БКУ.

В БКУ не содержится понятия «государственная дотация на коммунальные услуги, обслуживание и капитальный ремонт домов объединений совладельцев многоквартирного дома в соответствии с порядком, предусмотренным законодательством для государственного жилищного фонда».

За период 2003-2007 гг. такого порядка (нормативного документа), утвержденного органами государственной власти не принималось.

С 01.01.2005 г. вступил в силу Закон Украины «О жилищно-коммунальных услугах», который определяет основные принципы организационных, хозяйственных отношений, которые возникают в сфере предоставления и потребления жилищно-коммунальных услуг между их производителями, исполнителями и потребителями, а также их права и обязанности.

Относительно принципов бюджетной системы Украины сообщаем следующее.

Алчевский городской совет при формировании и утверждении бюджета город действует в правовом поле, установленном действующим законодательством, в том числе и БКУ.

Поэтому Алчевский городской совет в своей финансовой деятельности основывается на всех 11 принципах бюджетной системы, а не только на одном – принципе справедливости и непредвзятости. Принцип справедливости и непредвзятости нельзя применять без принципа обоснованности, согласно которому бюджет формируется на реалистичных макропоказателях экономического и социального развития государства и расчетах поступлений в бюджет и расходов бюджета, осуществляемых в соответствии с утвержденными методиками и правилами.

Первый заместитель городского головы по вопросам деятельности исполнительных органов совета В.И. Косюга»

Бюджетный кодекс Украины не запрещает финансирование ОСМД. Да и осуществляться оно должно в рамках затрат на ЖКХ, при «распорядительстве» соответствующих управлений местных советов. Оно осуществляется сейчас во многих городах – но только на создание новых ОСМД.

Финансировать действующие ОСМД местная власть не заинтересована – вероятность заработать на «откатах» подрядчиков значительно ниже. Так как многие ОСМД уже научились считать «денежку».

На мой взгляд, нужно срочно принять ряд законодательных мер, чтобы при выделении бюджетного финансирования на нужды ЖКХ не нарушалась ст. 24 Конституции Украины. В частности не происходила дискриминация граждан при выделении бюджетного финансирования по признаки проживания в ОСМД. Какая разница между гражданином-собственником приватизированной квартиры в доме на балансе местных Советов и гражданином-собственником приватизированной квартиры в доме ОСМД? Почему первые хоть изредка получают поддержку местных властей, а вторым она «заказана»?

Богдан Бондаренко,

юрист Восточноукраинского центра общественных инициатив

В неділю, 27 січня, в Шевченківському районі Києва невідомі жорстоко вбили 18-річного громадянина республіки Конго, повідомляє щоденна ранкова газета 15 хвилин.

Представник київської міліції Володимир Поліщук повідомив, що хлопця знайшли на вулиці Салютній, 8 в районі станції метро Нивки. Помер він в лікарні. 

За словами Поліщука, конголезець отримав важкі тілесні ушкодження - йому нанесли 15 ножових поранень в голову, груди і спину. Слідство опрацьовує чотири основні версії події. Перша - вбивство на грунті расової дискримінації, друга - з метою пограбування, третя - на побутовому грунті. Силовики також не виключають, що у загиблого «були проблеми правового характеру».

Поліщук відзначив, що громадянин республіки Конго проживав в столиці близько року, а в грудні 2007 отримав офіційний статус біженця. На вигляд він був пристойно одягнений, але офіційно ніде не працював і не вчився, а існував на грошову допомогу, що виділяється ООН для біженців. Проживав конголезець недалеко від місця події на квартирі, яку він знімав разом із трьома вихідцями з Африки. 

За останній час в Києві почастішали напади на представників інших національностей - з початку року це вже третій випадок. Два тижні тому, 16 січня, столична міліція за гарячими слідами затримала двох студентів, що побили 23-річного громадянина африканської республіки Кот-д’Івуар. Раніше в центрі столиці був побитий темношкірий баскетболіст БК Київ, громадянин США Маркус Фейсон. Постраждалий баскетболіст в правоохоронні органи заяву не направляв, зловмисники не затримані.

17.09.2007 року благодійна організація «Чернігівський жіночий правозахисний центр» направила на адресу Генеральної прокуратури України звернення про те, що Державний департамент України з питань виконання покарань  видав низку наказів, положення яких в тій чи іншій мірі призводять до порушення прав і законних інтересів засуджених. 

У зверненні ми зазначили, що пунктом 43 наказу Департаменту з питань виконання покарань №275 від 25.12.2003 року (з наступними змінами і доповненнями), яким затверджено Правила внутрішнього розпорядку установ виконання покарань, передбачалося вилучення листів, виконаних тайнописом, шифром або із застосуванням інших умовностей, а також тих, що містять відомості, які не підлягають розголошенню, і що вони адресату не надсилалися, засудженому не вручалися, а вилучалися і знищувалися. 

Така редакція пункту 43 вище згаданого наказу  привела до обмеження права засудженого на листування, його листи можуть безслідно зникати, не говорячи вже про скарги та заяви на неправомірні дії адміністрації виправних колоній. Фактично цим наказом було запроваджено  цензуру кореспонденції в колоніях.

Також зверталася увага на невідповідність пункту 2.4 Наказу №13 від 25.01.2006, яким була затверджена Інструкція з перегляду кореспонденції, нормам наказу №275 від 25.12.2003 року, якими передбачено порядок відправлення кореспонденції до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, Європейського суду з прав людини, а також до інших відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна та до прокурорів.

Інструкцією з перегляду кореспонденції також порушувались права засуджених,  передбачені статтею 301 «Право на особисте життя та його таємницю» та статтею 302 «Право на інформацію» Цивільного кодексу України.

 Ми просили відповідно до Закону України «Про прокуратуру»  розглянути відповідність наказів Державного департаменту України з питань виконання покарань  вимогам Конституції України,  Європейським Пенітенціарним правилам, Законам України та Кримінально-виконавчому кодексу України та прийняти міри реагування.

Замість мір прокурорського реагування  28 вересня 2007 року  наше звернення було направлене в Державний департамент України з питань виконання покарань для «організації перевірки викладених у зверненні доводів  і вжиття при наявності підстав заходів до внесення змін до відомчих наказів».

У листопаді 2007 року ми отримали повідомлення з Державного департаменту України з питань виконання покарань,  яким вони нас проінформували, що наведені нами приклади не суперечать чинному законодавству та Конвенції про захист прав людини і основних свобод. З такою відповіддю Державного департаменту України з питань виконання покарань ми погодитись не могли.

У грудні  2007 року ми звернулися до Мінюсту України, як органу, який реєструє  накази Державного департаменту України з питань виконання покарань, з проханням розглянути відповідність вище згаданих нормативно-правових актів ДДУПВП національному законодавству та міжнародним стандартам. Крім того, висловили свої побоювання щодо правового характеру наказу Державного департаменту України з питань виконання покарань №167  від 10.10.2005 року «Про затвердження Положення про підрозділ спеціального призначення»  особливо пунктів  3.5., 3.6, 3.9, якими передбачений порядок проведення оглядів і обшуків засуджених та осіб, взятих під варту,  а  також огляд інших осіб та їх речей, що знаходяться на території установи. Пунктом 3.9 на  підрозділ спеціального призначення покладено функції забезпечення правопорядку і дотримання вимог режиму та правил внутрішнього розпорядку  в установах виконання покарань і на прилеглих до них територіях, що, на нашу думку, є безпосередньою функцією адміністрації установ виконання покарань.

Не правовий  характер цього наказу спровокував, на нашу думку, акти непокори в ряді виправних колоній України. Причиною протестів стало введення на територію колоній особового складу спецпідрозділів в спеціальному обмундируванні для проведення оглядів і обшуків засуджених та їх речей,  приміщень, де вони проживають і працюють; застосування особливим складом цих підрозділів надмірної фізичної сили та спеціальних засобів. 

У січні цього року ми отримали відповідь, в якій Міністерство юстиції України нам повідомило, що завершується робота щодо внесення змін до Наказів №275 та №13.

А найголовнішим результатом нашої діяльності ми вважаємо те, що 26 грудня 2007 року за №1302-5 Мінюстом прийнято рішення про скасування реєстрації наказу Державного департаменту України з питань виконання покарань №167  від 10.10.2005 року «Про затвердження Положення про підрозділ спеціального призначення».

Міністерством юстиції України було також висловлено  вдячність організації за активну діяльність в сфері гуманізації виконання покарань та надані пропозиції щодо змін і доповнень до кримінально-виконавчого законодавства.

Я, лікар міського клінічного пологового будинку з неонатальним стаціонаром, хочу розповісти, що відбувається в нашому місті із проведенням позачергових атестацій лікарів. Важливо було б, щоб читачі з інших міст України розповіли – а як це відбувається в їхньому місті. Можливо, це якась харківська ініціатива, тоді потрібно було б з’ясувати чого це така напасть на харківських лікарів?

Оскільки ці атестації здійснюються по всіх пологових будинках Харкова, можливо, до моєї думки приєднаються і лікарі інших пологових будинків нашого міста.

Як правило, планові атестації лікарів проводяться раз на п’ять років. Але зараз позачергові атестації почастішали. Так, у нашому пологовому будинку позачергові атестації проводилися у 2003, 2005, у вересні і грудні 2007.

На мою думку, в основі таких явищ лежать, перш за все, економічні причини, бо такі позачергові атестації перетворилися на засіб вимагання коштів у лікарів. Такі атестації це засіб морального і матеріального тиску на лікарів, намагання зробити їх ще більш керованими і слухняними.

Атестацію здійснюють працівники кафедр Харківської медичної академії післядипломної освіти (ХМАПО) і, як правило, носять замовний характер розправи з непокірним. Але і покірним дістається – з них знімають дивіденди. Такий собі професійний канібалізм, розповсюджений в наш час, особливо серед працівників бюджетної сфери. До речі, курси підвищення кваліфікації лікарів – це теж добра «кормушка» для таких закладів. Збирають гроші «на потреби кафедри» серед тих, хто підвищує кваліфікацію в набраних групах – і це при тому, що навчання і так платне. А тим лікарям, які не потрапляють в групи, наприклад, в цьому році не заплановане підвищення кваліфікації для невропатологів або дерматологів, пропонують самостійно підготуватися і здавати іспити екстерном – плата за сертифікат від 300 до 500 доларів.

Не тільки рівень корупції значно збільшився за останні роки, а й змінився, так би мовити, сам перелік цих дій. Порочне коло хабарів, розповсюджене ще в радянській системі, тепер включає до себе не тільки хабарі за вступ до медичних університетів, а й за екзамени і заліки, місце в інтернатурі, плату за робоче місце і можливість працювати в «економічно вигідній» галузі медицини. Небагато лікарів погоджуються працювати в туберкульозних відділеннях або психіатричних стаціонарах – бо там контингент хворих, як правило, соціально незахищений, і лікар змушений працювати або на 1,5 ставки, або працювати ще додатково в іншому місці.

Лікар отримує 700- 800 гривень за місяць тяжкої – як фізично, так і морально і відповідальної роботи. Хіба можна за ці кошти утримувати родину, навчати дітей, а комусь ще й допомагати стареньким батькам. Мабуть, чиновникам всіх рівнів зручно призначати саме таку заробітну платню, щоб лікарі свідомо чи несвідомо порушували закон, брали від пацієнтів гроші. Якщо лікар порушує закон, адміністрація використовує це – і лікарю заборонено мати свої політичні уподобання, критикувати керівництво за наявні недоліки в організації роботи медичного закладу йі т.і.

А тут ще з’явилася практика використання правоохоронних органів, які, начебто, борються з корупцією і хапають лікаря, який, начебто, взяв гроші від пацієнта. Здається, що таким чином виконують план боротьби з корупцією…

Трапляються випадки, коли за певні преференції «надійним» лікарям адміністрація закладу призначає надбавки до зарплатні, які потім лікар повертає або завідуючому закладу, або головному лікарю. А кому і яку частину віддає головний лікар? І, взагалі, куди тягнеться цей ланцюжок? Можливо, правоохоронним органам краще було б з’ясовувати, чи не є це крадіжкою бюджетних коштів?

На превеликий жаль, за ініціативою можновладців і з допомогою ЗМІ, в суспільстві вкоріняється думка, що найбільш корумпованою галуззю в Україні є медицина. Цікаво, хто вимірював ту ступінь корумпованості? І як, - в грошових одиницях? За частотою випадків на тисячу лікарів або на тисячу пацієнтів? Чи зважали такі горе-дослідники на те, скільки коштує, наприклад, отримати дозвіл на незаконну забудову у центрі будь-якого обласного центру України або у Києві або рішення суду, згідно з яким у нещасних старих відбирають квартири і викидають їх із життя?

Здається, що комусь вигідно перевести стрілки саме на лікарів. Чиновники нещадно обирають саме «робочу бджілку» – лікаря, який працює в стаціонарі або в поліклініці. Майже стало нормою, що всі ремонти в медичних закладах оплачуються лікарями, постійно збираються гроші на прийом перевіряючих, або «підтримку» ініціатив районних або міського відділів охорони здоров’я.

І все це в умовах, коли в медичній галузі існують кричущі проблеми – це створення таких економічних умов для лікаря, щоб він виконував свої обов’язки найкращим чином. Бо якщо лікар працює з великим навантаженням – на півтори або дві ставки, і ще додатково працює як розповсюджувач фармацевтичних засобів, то вимагати від нього відповідного виконання професійних обов’язків належним чином – марно. Лікар не має часу читати спеціальну літературу, спілкуватися з колегами на науково-практичних конференціях і т.і.

Дуже гострою проблемою, яку ми отримали останнім часом, це внутрішня комерціалізація лікарів – пацієнту призначають дорогі обстеження, коли вони зовсім не потрібні. І, найстрашніше, хворим призначають хірургічні втручання тільки для того, щоб отримати з нього кошти.

Пострадянська система охорони здоров’я в Україні йде до свого повного самознищення, бо за законом Пітера, коли кількість чиновників і наказів, які вони видають, досягає такої кількості, що їх вже ніхто не тільки не виконує, а взагалі не читає – то систему чекає повний крах.

Якщо наше суспільство не зрозуміє, що проблеми медичної галузі – це небезпека для кожного – від політика або чиновника високого рангу до соціально незахищеного громадянина, в Україні не тільки відбудеться демографічна катастрофа, а держава взагалі може стати нікому не потрібною…

Від редакції «ПЛ»: на нашу думку, в статті лікаря висвітлена тільки частина існуючих проблем нашої медицини. І всі проблеми - це, перш за все, саме ті питання, якими повинні займатися профспілки. Але профспілки в пострадянських державах – повна профанація. Таке собі закрите акціонерне товариство для розкрадання раніш нажитого загального майна. Такі профспілки не мають права на існування і нікому не потрібні. Маємо надію, що нарешті всі зрозуміють, що потрібно всім вийти з цих радянських профспілок, припинити підтримувати їх своїми грошима.

А потім вже створювати нові професійні об’єднання.

23.01.2008

Минулого року збіглися столітні ювілеї двох генералів - Романа Шухевича та Петра Григоренка. Один - герой УПА, другий - командувач радянською дивізією. Добру нагоду вшанувати офіцерів і тим самим примирити давній український повоєнний розбрат держава проґавила. Навіть за ідею відзначення 100-річчя менш контроверсійної постаті Петра Григоренка у минулій ВР проголосували лише 193 депутати. Уродженець Запоріжжя, служив у Червоній Армії, брав участь у Другій світовій війні, викладав у Військовій академії в Москві. 1961 -го виступив із критикою сталінізму та політики Хрущова. Зазнав переслідувань, перебував на примусовому психіатричному лікуванні. 1977 року радянська влада спровадила Петра Григоренка за кордон і позбавила громадянства. Коли в США йому повідомили про заборону повертатися до СРСР, він заплакав... Про генерала Петра Григоренка говоримо з його молодшим сином від другого шлюбу Андрієм, який З0 років прожив у Москві, але Україну тоді відвідував майже щоліта - їздив на південь Запорізької області, в село Борисівці, звідки родом його батько.

Чим тепер займаєтеся в Америці?

Продовжую частково працювати в журналістиці - досі друкуюся, хоча рідко. Крім того, пишу на веб-сайт Фундації Григоренка. Також розсилаю тримовний часопис (англійською, українською, російською). Теми моїх дайджестів зазвичай пов’язані з правами людини. Приміром, зараз актуальними є події в Росії, де тоталітаризм знову набирає сили. Уже задокументовано три випадки, коли людей запроторювали до психлікарні лише за інші погляди, як це було колись із моїм батьком. Лякає й поновлена шовіністична атака.

Чи згадуєте свої арешти? Скільки тоді відсиділи?

Терміни були нетривалими. Нас усіх, учасників «Союзу боротьби за відродження ленінізму», швидко звільнили, бо батька тоді визнали божевільним. Відповідно - ми вважалися жертвами, які підпали під його нездоровий вплив. Таким чином тато нас захистив від подальших репресій. Потім мене ще арештовували кілька разів, але це була більше формальність - органи демонстрували свою активність.

Що допомогло стерпіти таку наругу, коли батька - генерал-майора, керівника військової кафедри - проголошують несповна розуму?

Сумніви щодо радянської ідеології охопили мене раніше, ніж його. І виступ батька у 1961 році на партконференції з вимогою демократизації внутріпартійного середовища лише укріпив нашу одностайність. Відтоді ми стали товаришами по зброї. Я намагався якось поліпшити його перебування у в’язниці, підтримував його.

Чому був створений саме «Союз боротьби за відродження ленінізму»? Ви вважали, що справу Леніна просто споганили його послідовники?

Вам, молодим, сьогодні важко це зрозуміти. Ми ж були певною мірою зазомбовані: схожі на протестантів, які шукали в Біблії відповіді на проблеми в християнстві. Ленін і Маркс - були нашою біблією. Тож ми шукали там. Тільки виявилося, що ця марксистсько-ленінська біблія дурна... А щоб збагнути це, потрібен був час. Батько ще довго хапався за цю ідеологічну соломинку, сподіваючись на демократичних комуністів Заходу. З’ясувалося, що марно. Зрештою, тато відкинув цей світогляд, навернувся до православ’я. Я зробив це ще раніше.

Відомо, що генерал дуже каявся впродовж життя з приводу участі в руйнуванні храмів.

Це дійсно так. До речі, я недавно натрапив на інформацію зі Смоленська, де було написано, що Смоленський собор зруйнував злочинець Григоренко. Проте нічого не сказано про тих, хто давав наказ. Він же не прийшов особисто, щоб самочинно знищити цілу споруду. Хоча надалі брати участь у руйнуванні відмовився. Однак це його дійсно мучило все життя, і свідченням каяття є згадка про ті події у своїх спогадах. Злочинів тоді робилося чимало, але досі ніхто відверто не зізнається у цьому. А він так вчинив.

Мабуть, головна проблема сьогодення саме й криється в тому, що ніхто не покаявся за минуле?

Проблем багато... Український народ поніс страшні втрати. Якщо приблизно порахувати, то за радянської доби майже 50% українців було знищено (маю на увазі не етнічних, а взагалі жителів України). Втрати жахливі. Відродити націю досить складно. Але сучасна біда мені бачиться в тому, що у населення країни немає історичної перспективи. За прикладом далеко ходити не треба - Одеса, де поставили пам’ятник імператриці Катерині. Як так можна?! Це одна частина нації плюнула в обличчя іншій. А в Сімферополі недалеко від пам’ятника моєму батькові за одну ніч поставили витвір на честь жертв УПА. Та жертвами УПА були хіба енкаведисти! І тепер два українських міліціонери охороняють цю архітектурну споруду, щоб її не знищили люди.

Чи до вподоби вам нинішня політична ситуація в державі?

Великої симпатії не викликає. Але все-таки позитивні зміни є. Навіть той факт, що уже ніхто не ображається ні в Києві, ні в Харкові на звертання українською мовою. Я перед від’їздом в еміграцію був у Києві, прощався з Україною. Вийшов із потягу і пішов на зупинку таксі. Коли запитав у черги, хто тут останній, мені так дали... «Разговаривайте по-человечески!» Такого вже немає.

Це був 1975 рік?

Так. Може, це дрібничка. Аж прогрес очевидний. Зараз зробити російську мову другою державною - продовжити колоніальну залежність від Росії.

Хто з українських державників, на вашу думку, найбільше сприяє самоідентифікації України? Діяльність кого з них вам найбільше прийнятна?

Я довше прожив на Заході, тож для мене буде несмак - зізнатися у своїх симпатіях. Коли чую, що в якійсь державі, приміром у Росії, співають дифірамби Путіну, то для мене це ознака тяжкого захворювання країни. Її негайно треба лікувати. А якщо хтось в Америці каже «Буш - дурень!» - це добре.

І в нас тепер часто люблять поливати брудом державних чиновників...

Ні, бруд - то є недобре. А от критичне ставлення - нормально. Україна десь у дорозі, це ускладнює ситуацію. Погано, що тут немає чітко розділених гілок влади. Це - одна з фундаментальних ознак демократії. Також нездорова тенденція загравання з церквами, бо церква має бути відділена від держави. Я навіть висловлю таку єретичну думку: традиційне існування в Україні католицької і православної церков добре впливає на народ. Багато людей скаже, що я говорю дурниці. Узагалі-то я православний (сміється). Але цей поділ змушує бути толерантними, бо одні й другі - українці та християни. І тут нічого не поробиш. Держава не повинна втручатися в процес. Адже бачите, що зараз твориться в Росії. Вони викинули комунізм, а на його місце поставили православ’я. І коли бачу колишніх працівників КДБ, які тепер стоять із свічками в церкві, мені стає досить неприємно. Я християнин і розумію, що кожен може змінитися й покаятися. Але вони ж не покаялися.

Повернімося до вашого батька. Чи достатньо його знають в Україні?

Не думаю, що його тут знають. Україна вже стільки років незалежна, а творів мого батька, які й досі актуальні, не надруковано. Лише тепер видавництво «Смолоскип» уперше готує їх до видання.

Що планується видати?

Це буде третя частина спогадів під назвою «У підпіллі можна зустріти тільки пацюків» та твори, написані під час правозахисної діяльності, а також діаспорні виступи тощо. Вихід книги планувався на 16 жовтня - дата народження Петра Григоровича. Однак із технічних причин переноситься.

Це ваша ідея - об’єднати святкування 100-річчя вашого батька та Романа Шухевича. Чи доводилося їм воювати один проти одного? Що Петро Григоренко згадував про упівців?

О, він дуже радів, що йому не довелося воювати з УПА. Казав, що це було абсолютно ймовірним, адже перед війною служив у Білорусії. Проте доля змилосердилася, і в бойових акціях проти цієї арміїї він не брав участі. А про повстанців згадував завжди гарно, бо знав із розповідей, що вони були дуже стійкі. Навіть у таборах. Серед них не було тих, хто ходив до «кума». Знаєте, хто були ті «куми»? Так от, із воїнів УПА ніхто «не стукав».

Рівень правозахисту в сучасній Україні достатньо високий?

Права людини - це проблема, яка існуватиме завжди. Ми ж не в змозі збудувати рай на землі - то інтернаціонал-комуністи думали, що це можливо. Ні, ми завше житимемо у недосконалому людському суспільстві, де буде корупція, будуть правопорушення. Інше питання - скільки цих порушень. Я підтримую зв’язки з усіма правозахисниками, з українськими й російськими також. Тільки от російським нині зовсім погано.

Що можете сказати про цьогорічне ювілейне вшанування генерала Григоренка?

Я знаю, що Ющенко хотів присвоїти Петру Григоренку звання Героя України. Це було б справедливо. Хоча у мене дуже складне ставлення до того звання, яке скидається на карикатуру звання Героя СРСР. Крім того, дехто з героїв України має далеко не найкращу репутацію. Поряд з такими краще не стояти. Головне, що зараз я їду на зустріч із молоддю в київську школу, яка на проспекті імені генерала Григоренка. І це насправді багато важить. А повертаючись до збігу дат народження Шухевича і мого батька, то їхнє спільне святкування залежало від ініціативи українського уряду. Шкода, що можновладці не скористалися нагодою прирівняти генерала УПА та радянського генерала. Вони ж обидва були патріотами, але по різні боки. То складна історія. І якщо відверто подивитися на ці події, то можна врешті-решт національно прозріти.

Андрій Григоренко народився у 1945 році. Навчався у Московському енергетичному інституті, з якого його відрахували через арешт 1964 року за участь у підпільному «Союзі боротьби за відродження ленінізму», що створив його батько. Після цього тривалий час не міг влаштуватися на роботу, бо значився у «чорному списку» КДБ. Згодом вступив на вечірнє відділення Московського інженерно-будівельного інституту. Паралельно брав участь у правозахисному русі. Зрештою радянська влада, пасуючи перед вільнодумством генеральської сім’ї, змусила Андрія Петровича емігрувати. У 1975 році він виїхав за кордон.

Маріанна Кузан, журнал "Главред"

Некоторые участники семинара по правам человека, совместно организованного РПОО «Белорусский Хельсинкский Комитет» и Черниговским общественным комитетом защиты прав человека при поддержке Еврокомиссии в Чернигове в конце декабря прошлого года, становятся объектами интереса КГБ.

Так, например, 17 января одной из участниц семинара Ольге Петрукович по мобильному телефону позвонил человек, представившийся Павлом Павловичем и назвавшийся сотрудником КГБ. Павел Павлович настойчиво приглашал Ольгу на беседу. Предположительно темой разговора должен был стать семинар.

Девушка обратилась в БХК. На следующий телефонный звонок из органов ответил правозащитник Гарри Петрович Погоняйло и предложил сотрудникам КГБ прислать Ольге официальную повестку и выразил желание присутствовать при беседе. (Такое право Ольге и Гарри Петровичу дает ст.62 Конституции Беларуси, гласящая, что «каждый имеет право пользоваться помощью адвокатов и других своих представителей в суде, иных государственных органах»).

Однако в КГБ не захотели встречаться с правозащитником. Вместо этого было обещано, что с Ольгой разберутся другими методами.

Таким образом, в тот день, вместо того, чтобы пойти на беседу, Ольга отправила в КГБ заявление, в котором указала на незаконность действий сотрудников этого органа. К заявлению приложили программу семинара.

А 22 января были применены «другие методы». Сотрудники КГБ обратились в Сельсовет деревни Парохонск (Пинская обл.), где проживают Олины родители и потребовали, чтобы девушка забрала свое заявление. Также в Парохонске стало известно, что пятикурснице Ольге грозит отчисление из Белгосуниверситета.

23 января состоялся разговор Ольги Петрукович и Гарри Погоняйло с руководителем Приемной КГБ. Правозащитник обратил внимание на незаконный характер действий сотрудников КГБ, которые, вместо официальных приглашений, используют психологическое давление, в том числе и на родителей.

Буквально на днях стало известно, что «беседу» по поводу поездок на семинары провели еще с двумя участниками Черниговской школы. Посетить КГБ пришлось студентке юрфака Белорусского государственного университета Наталье, где ей задали вопросы относительно тем и участников встреч, особенно государственную службу интересовало, кто были тренеры и эксперты.

Другим собеседником сотрудника КГБ в Витебске стал Денис Лесун – прямо в кабинете декана юридического факультета.

Хотя конкретных вопросов по поводу семинара в Чернигове ему не задавали, такие совпадения оставляют у БХК много вопросов.

Мы уже подготовили письмо в КГБ, с просьбой приходить с вопросами в первую очередь к нам, поскольку «Белорусский Хельсинкский Комитет» – открытая организация и действует только в рамках закона. Сотрудникам КГБ предложили встретиться с организаторами образовательных программ БХК и задать последним любые интересующие вопросы.

Однако пока непонятно, найдет ли отклик такая инициатива.

Пресс-служба БХК

Дивись також:

КГБ преследует участников правозащитного семинара

Белорусские правозащитники судятся с правительством

Всегда нужно добиваться своего, если на твоей стороне правда

Розуміємо права людини

24 января в Высшем Хозяйственном суде Республики Беларусь состоится очередное слушание по иску республиканской правозащитной общественной организации ПОО «Белорусский Хельсинкский Комитет» к Совету Министров Белоруссии.

Подчеркнем, что сам факт подачи иска к Правительству является беспрецедентным шагом в истории белорусского права. А решение, которое в итоге примет суд, станет одним из факторов, влияющим на инвестиционную привлекательность страны.

Напомним суть дела. 28 августа 2007 года правозащитная общественная организация «Белорусский Хельсинкский Комитет» направила в Высший Хозяйственный Суд иск к Совету Министров Беларуси о возмещении убытков на сумму 255 тысяч рублей.

Как сообщили нам белорусские коллеги-правозащитники, правовым основанием для предъявления иска к Совмину, явилось бездействие ответчика по приведению нормативно-правовой базы Республики Беларусь в соответствие с обязательствами в рамках межправительственного соглашения между Комиссией Европейских Сообществ и Правительством Беларуси об оказании технической помощи по программе ТАСИС в Беларуси («Развитие гражданского общества»).

Данный международный договор предусматривал, что налоги, таможенные пошлины не будут финансироваться из субсидий ЕС, физические и юридические лица будут освобождены от уплаты взимаемых в Республике Беларусь налогов и сборов.

На момент подписания Меморандума о финансировании (1999 г.) в белорусском национальном законодательстве действовали нормы, устанавливающие налоговые льготы. Следовательно, не было необходимости вносить изменения и дополнения в национальное законодательство для приведения его в соответствие с нормами международного договора. Однако с 1 января 2002 года в Закон «О налогах на доходы и прибыль» были внесены изменения, и... указанную льготу исключили.

Совет Министров после отмены льгот по налогу на доходы обязан был (в соответствии со ст.16 Закона «О международных договорах Республики Беларусь») внести предложения по приведению национального законодательства в соответствие с заключенным международным договором.

Однако законодательные нормы, регулирующие данный вопрос, были утверждены Указом Президента лишь 22.10.2003 г. (под № 460 «О международной технической помощи, предоставляемой Республике Беларусь»).

Таким образом, в период с 01.01.2002г. по 22.10.2003г. нормативное регулирование вопросов налогообложения иностранной технической помощи национальным законодательством не осуществлялось. Нормы международного договора (в нарушение требований Венской конвенции), по мнению органов власти, управления и судов Беларуси, не могли быть применены как нормы прямого действия.

Иностранную безвозмездную помощь, полученную БХК в период с января 2002 г. и до принятия Указа № 460, инспекция отнесла к доходам, и начислила налоги.

В исковом заявлении сделан вывод, что бездействием Совмина были нарушены права БХК на налоговые льготы, предусмотренные международным договором. Налоговая инспекция начислила налоги на использованные в этот период денежные средства технической помощи и применила к БХК экономические санкции, руководствуясь национальным законодательством. В отсутствие у БХК возможности уплаты задолженности инспекция изъяла и обратила в доход государства имущество организации на сумму 255 тысяч рублей. Эта сумма и является предметом хозяйственного спора в суде.

5 октября 2007 г. решением Высшего Хозяйственного суда дело было закрыто. Прекращая дело на основании ст. 149 Хозяйственно-процессуального кодекса, суд указал, что «Совмин в соответствии с Законом Республики Беларусь «О Совете Министров Республики Беларусь» не является юридическим лицом». Между тем, такое основание для прекращения дела в данной статье ХПК отсутствует.

По информации пресс-службы БХК, 24 января будет рассмотрена кассационная жалоба на это решение.