Бюлетень "Права Людини", 2009, #20

1 июля 2010 года должен вступить в силу утвержденный 17 декабря 2008 года федеральный закон «Об обеспечении доступа к информации о деятельности судов в Российской Федерации». Это один из тех немногих случаев, когда Украина смогла опередить своего северо-восточного соседа на несколько лет. Ведь Закон Украины «О доступе к судебным решениям» был принят 22 декабря 2005 года и вступил в силу с 1 января 2006 года. Хотя сфера действия российского закона несколько шире, чем украинского, мы остановимся лишь на одном его важном блоке – размещении в свободном доступе в Интернете текстов принятых судебных решений. Что касается информационного блока, то мы постараемся проанализировать его в следующих публикациях.

Начнем с истории принятия российского закона. Соответствующий законопроект был зарегистрирован в апреле 2006 года по представлению Верховного Суда Российской Федерации. Однако популярностью он явно не пользовался. С негативными отзывами он пролежал до 2008 года и находился на грани отклонения. Однако четкое требование нового Президента Российской Федерации Дмитрия Медведева повлекло быстрое рассмотрение и принятие закона. По данным российских СМИ, повышение прозрачности судебной системы входило в пакет антикоррупционных инициатив нового президента. Допустить после провозглашения новой антикоррупционной политики и «показушной» ее реализации отклонение важного федерального закона новое руководство страны не могло. Поэтому в Национальном плане противодействия коррупции, утвержденном в июле 2008, Правительству поручалось принять незамедлительные меры по размещению решений судов в сети Интернет. Повторный «звоночек» прозвучал в Послании Федеральному Собранию от 5 ноября 2008 года, в частности, излагая свои мысли по судебной системе и правосудию, Дмитрий Медведев коснулся и данного закона: «И, наконец, уже в ближайшее время следует принять закон «Об обеспечении доступа к информации о деятельности судов в Российской Федерации». Он распространяется на все суды. И даст людям возможность получать достоверные сведения о функционировании судебной системы. Кроме того, он впервые и достаточно детально закрепит различные формы их обнародования – в том числе через интернет.». Текст законопроекта был оперативно переписан и рассмотрен, в результате чего уже 22 декабря 2008 года был подписан Президентом Российской Федерации.

В целом ситуация с принятием закона в Украине и России была похожей – повлияло публичное провозглашение новой политики власти после избрания новых президентов. Только в России инициатором закона выступил Верховный Суд Российской Федерации, а в Украине Верховный Суд выступал против принятия закона «О доступе к судебным решениям» и даже поднимался вопрос о его отмене после принятия.

Итак, какие основные моменты российского закона? Первое – он предусматривает создание сайтов всех судов. Правда, учитывая отдаленность некоторых из них и возможные технические проблемы, предусмотрена и другая возможность – размещение информации на официальном сайте органа Судебного департамента в субъекте Российской Федерации, на территории которого находится этот суд общей юрисдикции.

В Украине создан единый сайт для размещения решений судов – Единый государственный реестр судебных решений (www.reyestr.court.gov.ua ). Теоретически это облегчает поиск решений и работу с ними, но создает ряд проблем. В частности, проблемы касаются передачи текстов решений техническому администратору реестра и его перегруженности в случае исполнения всеми судами своих обязанностей. Потенциально это может усложнить и размещение сопроводительной информации о судебных решениях (стадии рассмотрения дел; вступление в силу и т.д.).

Отдельной статьей федерального закона урегулирован порядок размещения решений судов: «1. Тексты судебных актов, за исключением приговоров, размещаются в сети Интернет после их принятия. Тексты приговоров размещаются после их вступления в силу.

2. Тексты судебных актов, подлежащих в соответствии с законом опубликованию, а также тексты иных судебных актов, вынесенных Конституционным Судом Российской Федерации, конституционными (уставными) судами субъектов Российской Федерации, арбитражными судами, за исключением текстов судебных актов, указанных в части 4 настоящей статьи, размещаются в сети Интернет в полном объеме.

3. При размещении в сети Интернет текстов судебных актов, вынесенных судами общей юрисдикции, за исключением текстов судебных актов, подлежащих в соответствии с законом опубликованию, в целях обеспечения безопасности участников судебного процесса из указанных актов исключаются персональные данные, кроме фамилий и инициалов судей (судьи), рассматривавших (рассматривавшего) дело, а также прокурора и адвоката, если они участвовали в судебном разбирательстве. Вместо исключенных персональных данных используются инициалы, псевдонимы или другие обозначения, не позволяющие идентифицировать участников судебного процесса.

 4. При размещении в сети Интернет текстов судебных актов, предусматривающих положения, которые содержат сведения, составляющие государственную или иную охраняемую законом тайну, эти положения исключаются из текстов судебных актов.

 5. Не подлежат размещению в сети Интернет тексты судебных актов, вынесенных по делам:

 1) затрагивающим безопасность государства;

 2) возникающим из семейно-правовых отношений, в том числе по делам об усыновлении (удочерении) ребенка, другим делам, затрагивающим права и законные интересы несовершеннолетних;

 3) о преступлениях против половой неприкосновенности и половой свободы личности;

 4) об ограничении дееспособности гражданина или о признании его недееспособным;

 5) о принудительной госпитализации гражданина в психиатрический стационар и принудительном психиатрическом освидетельствовании;

 6) о внесении исправлений или изменений в запись актов гражданского состояния;

 7) об установлении фактов, имеющих юридическое значение, рассматриваемых судами общей юрисдикции.»

Основные отличия от установленного в Украине порядка:

~ размещение информации о ходе рассмотрения дел (ст. 14) – хотя единого сайта не будет, тем не менее, зная немного предысторию конкретного дела, можно будет посетить сайты соответствующих судов и посмотреть информацию о стадии рассмотрения, дате вступления в силу и другие данные. В Украине же пока размещаются лишь тексты судебных решений без указания на их вступление в силу, привязку к другим решениям. Идея размещать такую информацию имеется в одном из законопроектов, принятых в первом чтении. Но будет ли со временем внедрена в жизнь – неизвестно.

~ размещение текстов приговоров лишь после вступления их в силу – в украинском законе четко не прописан срок размещения, однако п. 14 Постановления Кабинета Министров Украины «Про затвердження Порядку ведення Єдиного державного реєстру судових рішень» №740 от 25.05.2006 г. обязывает суды в 15-дневный срок передавать копии постановленных или провозглашенных решений без исключений.

~ более четко прописаны требования к данным, которые будут «вычеркиваться» из текстов решений – у нас действует норма пп. 4 п. 2 ст. 7 Закона Украины «О доступе к судебным решениям»: «2. До  відомостей,  зазначених  у частині першій цієї статті, належать: 4) інша інформація,  що дає можливість ідентифікувати фізичну особу.», допускающая произвольное или расширительное толкование. У россиян же действует специальный федеральный закон «О персональных данных», принятый в 2006 году, на который фактически и производится отсылка. Законопроект по аналогичной проблеме в Украине обсуждается, но до его принятия еще далеко.

~ существует перечень решений, не подлежащих размещению в свободном доступе – в Украине действует норма п.3 ст. 3 Закона Украины «3. До  Реєстру включаються усі судові рішення судів загальної юрисдикції. ». То есть никаких исключений по идее быть не может, хотя формулировка «судов общей юрисдикции» настораживает. Не с ней ли связана очень плохая наполняемость реестра военными судами?

p.s. Ознакомиться с федеральным законом «Об обеспечении доступа к информации о деятельности судов в Российской Федерации» и иными актами законодательства России можно зайдя на Официальный сайт Государственной Думы (http://duma.gov.ru/) и воспользовавшись имеющейся на нем правовой базой данных.

Інформаційна відкритість влади є основою демократії та запобігає поширенню корупції. Громада, яка обирає представників до органів місцевого самоврядування та регулярно сплачує податки на забезпечення належної діяльності їх виконавчих структур, має право вимагати від них ефективної роботи та раціонального використання бюджетних коштів. Громада також має право доступу до інформації, на основі якої органи влади приймають те чи інше рішення, щоб оцінити його доцільність та обґрунтованість.

Але „має право” ще не значить „має доступ”. Дуже часто чиновники поводять себе не як наймані громадою працівники, а як „власники” міста. Посилаючись на завантаженість та напруженість роботи, представники виконкомів стають недоступними для власної громади, а їх робота перестає бути роботою з обслуговування громади. Інформація про їх діяльність стає „конфіденційною”. За таких обставин створюються сприятливі умови для зловживань з боку службовців, прийняття ними необґрунтованих рішень та нецільового використання грошей з громадської скарбниці.

На додачу до вищесказаного, такий підхід до роботи з року в рік проростає усе глибше до свідомості як чиновників, так і людей, що стикаються з їх роботою. До прикладу, молодіжні громадські організації, які хочуть співпрацювати зі своїм профільним управлінням відповідного міськвиконкому, мають навчитися кулуарним, закулісним методам роботи. Таким чином молоде покоління засвоює корупційні прийоми як єдино можливі засоби для досягнення цілі, а корупція продовжує укорінюватися в суспільстві.

Цей матеріал стосуватиметься діяльності виконавчої структури міської ради, яка займається молоддю міста – управління у справах сім’ї та молоді Харківської міської ради, адже його автори – молоді люди, члени однієї з молодіжних громадських організацій міста.

Щороку харківським управлінням у справах сім’ї та молоді проводиться „Конкурс проектів програм громадських організацій стосовно дітей, молоді та жінок”. Усі зареєстровані громадські організації міста можуть подавати на цей конкурс проекти, написані за встановленою формою, щоб змагатись за право отримати з міського бюджету гроші на їх реалізацію. Конкурс проводиться за кількома напрямками діяльності організацій. Серед них розвиток лідерських якостей молоді, сприяння працевлаштуванню, формування здорового способу життя, підтримка творчих ініціатив та інші. Правила та механізми проведення конкурсу та реалізації проектів, які отримали підтримку в рамках конкурсу описані у Положенні про конкурс. У 2008 році в рамках конкурсу організації освоїли 120 тис. грн., в 2009 році для реалізації проектів виділено 200 тис. грн.

На перший погляд усе чітко і зрозуміло, однак процедури, прописані в Положенні про конкурс, не відповідають принципам прозорості та відкритості. Наприклад, формування складу експертної комісії, яка приймає рішення про підтримку того чи іншого проекту громадських організацій та розподіляє між ними кошти, недостатньо регламентоване та зрозуміле. Проекти, що отримують фінансування з міського бюджету, мають приносити користь громаді, однак процедурою проведення конкурсу не передбачене громадське обговорення чи бодай презентація проектних заявок організацій. Крім того, контроль за ходом прийняття рішення про надання фінансування тому чи іншому проектові неможливий. Положення лише зобов’язує організації-переможці оприлюднювати у ЗМІ хід або результати виконання проекту, а після реалізації надати звіт.

Управління має власний офіційний Інтернет-сайт, однак на ньому інформація про хід проведення та результати конкурсу фактично відсутня. В грудні 2008 року було опубліковано результати моніторингу щодо пасивного доступу до інформації про діяльність органів влади з питань молоді через офіційні веб-сайти (дослідження було здійснено Комітетом підтримки студентського самоврядування спільно з партнерами). Згідно цього моніторингу сайт управління у справах сім’ї та молоді Харківської міської ради посів 44 місце з 48 сайтів структурних підрозділів облдержадміністрацій та міських рад міст обласного значення. Гіршими виявилися лише ті управління, які взагалі не мають сайтів.

Можна припустити, що відсутність обов’язкової інформації на сайті управління є недопрацюванням, пов’язаним з відсутністю можливостей для якісної підтримки цього Інтеренет-ресурсу. Проте на інформаційний запит про надання інформації про хід та результати конкурсу ми отримали відверто часткову відповідь. Але найбільше обурює те, що відмову у наданні інформації з більшості питань запиту було аргументовано її конфіденційністю, причому до „конфіденційної” інформації управління віднесло навіть контакти публічних громадських організацій, які за законом «Про об’єднання громадян» та просто здоровим глуздом є відкритими та зацікавленими в співпраці з громадськістю. І, ніби підтверджуючи безглуздість свого ж твердження, управління порадило отримати всю „конфіденційну” інформацію у переможців конкурсу, контакти яких відмовилось нам надати. Така відповідь органу влади нас не задовольнила, тому ми спрямували повторний запит до вищестоящого органу – Департаменту з гуманітарних питань. На жаль, відповідь і на цей запит лише підтвердила неприйнятно низький рівень відкритості та прозорості міської влади. Але цього разу ненадання інформації обґрунтовувалося з посиланням на Господарський кодекс України. В Кодексі, без сумніву, говориться про можливість нерозповсюдження конфіденційної інформації, однак Господарський кодекс регулює „правові основи господарської діяльності”, а отже неприбуткових громадських організацій взагалі не стосується. Така неповага до громадян з боку влади, зневага до фундаментального права на інформацію змусила нас піти іншим шляхом. Ми звернулись до депутата міської ради, якому безпосередньо підзвітні структури міськвиконкому, з проханням від свого імені надіслати ще один інформаційний запит. Однак, відповідь на депутатський запит не надто відрізнялася від двох попередніх. Лише в аргументації чиновники послалися на те, що вони спитали в організацій-переможців дозволу надати нам інформацію про них, на що „було отримано, у т. ч. письмово, кілька негативних відповідей”. На думку управління, сумнівні відмови організацій-переможців мають більшу юридичну силу, аніж Закон України „Про інформацію”. На додачу, управління поскаржилося депутатові, що наша організація не мала „практики позитивної взаємодії” з міською владою та ще й невдячно поставилася до допомоги у проведенні акції до Дня святого Миколая. Щоправда, ніякої допомоги на організацію акції управління нам не пропонувало і не надавало.

Таке дивне приховування публічної інформації викликало природні підозри. За допомогою партнерської громадської організації ми все ж таки змогли ознайомитись із звітами про виконання проектів в приміщенні управління. Однак вони лише поглибили ці підозри. Так, тільки одна з десяти організацій-переможців, а саме „Харківський клуб директорів шкіл”, навела обов’язковий для висвітлення у звіті перелік документації бухгалтерської звітності. Питання лише одне: яким чином здійснені в рамках проекту поїздки директорів шкіл до Тернополя та Ялти за 14500 грн. пов’язані з формуванням лідерських якостей у молоді (проект переміг в конкурсі саме за цим напрямком)? Під питанням також адекватність рішення експертної комісії про виділення 10000 грн. на видання збірки ХОМГО „Неомолодь” з анкетами пошукачів роботи, адже ця інформація дуже швидко втрачає актуальність, а молоді люди мають можливість розмістити своє резюме на багатьох веб-сайтах, присвячених працевлаштуванню. Викликають обурення афіші проектів „Ми – молоді лідери” (17360 грн. з бюджету) та „Козацькі розваги” (17100 грн. з бюджету) організацій „Харків молодий” та „Спортивно-оздоровчий центр «Аякс»” надруковані на картоні, що в кілька разів підвищує їх вартість. Невже в управлінні не знайшли іншого способу забезпечити „ефективне використання державних коштів”? Дивує також те, що інший проект – школа лідерів на 300 осіб, яка нібито була реалізована організацією „Харків молодий”, залишилася непоміченою громадсько-активною молоддю міста. Про неї, як і про більшість інших проектів, неможливо відшукати жодної згадки в Інтернеті. У своїх звітах організації прямо посилаються на молодіжну Інтернет-розсилку „xstudents_kharkov2005”, однак вона не містить жодної згадки про вищезазначені проекти. А от найдорожчий проект „Молодь і влада” (17500 грн.) „Союзу молоді регіонів України” передбачав створення офіційного сайту депутатської групи „Молоді регіони”. Тут питань виникає безліч. Чому потреби політичної партії забезпечуються коштом платників податків? Яку соціальну цінність несе статичний сайт депутатської групи? Чому ж на самому сайті зазначена дата створення сайту за 2 роки до проведення конкурсу – 2006–2007 рр.?

Можна лише здогадуватися, скільки ще „сюрпризів” приховують в собі бухгалтерські документи, що стосуються реалізації цих та інших проектів-переможців. І якщо це лише підозри, хоч і достатньо обґрунтовані, то невиконання чиновниками управління у справах сім’ї та молоді Закону України „Про боротьбу з корупцією”, який забороняє „відмовляти фізичним та юридичним особам в інформації, надання якої передбачено правовими актами, умисно затримувати її, надавати недостовірну чи неповну інформацію” – достатня підстава для притягнення їх до відповідальності перед громадою та законом.

Очевидно, що й самі правила проведення цього конкурсу потребують змін. Ми вже напрацювали пропозиції до Положення, які б забезпечили проведення конкурсу прозоро та відкрито. Пропонуємо владі та громадськості спільно обговорити проблему реформування принципів проведення конкурсу.

Наразі триває реалізація проектів-переможців конкурсу 2009 року, а звіти за минулорічний конкурс досі не оприлюднені. Зі свого боку, ми робимо перший крок до відновлення справедливості – інформуємо про це порушення громадян. Якщо ж і після цього ситуація не зміниться, то другим кроком стане звернення до суду та прокуратури.

Матеріал підготували: Євген Демченко, Марина Цапок, Дар’я Каленюк (Молодіжна громадська організація «Фундація Регіональних Ініціатив»), Оксана Нестеренко (Харківська Правозахисна Група)

16 липня Апеляційний суд Одеської області відхилив апеляцію громадянина Шмушковича Михайла Володимировича. Сумнозвісний Приморський суд м. Одеси визнав його винним у порушенні порядку організації мирних зборів, посилаючись на Указ Президії Верховної ради СРСР від 28.07.1988 р., який, окрім дозвільного порядку, встановлює 10-денний термін подання заяви про організацію зборів.
19 травня біля Одеського міськвиконкому відбувся пікет громадян, які два роки тому вклали кошти у будівництво житла, започатковане Управлінням капітального будівництва Одеського міськвиконкому. На сьогоднішній день будинок стоїть незавершеним, оскільки УКБ свої зобов’язання по фінансуванню не виконує. Обурені приватні інвестори, що завдяки чиновникам залишилися і без грошей, і без житла, вийшли на акцію протесту, за яку взяв на себе відповідальність М.Шмушкович, один з опозиційних депутатів Одеської міської ради.
Повідомлення про пікет ошуканих УКБ інвесторів М.Шмушкович подав завчасно - за три дні до зазначеної дати. Після чого отримав вже стандартне для Одеси попередження від Управління внутрішньої політики міськвиконкому за підписом начальника управління Наталі Чайчук про те, що, розглянувши повідомлення (!), управління вбачає в його діях ознаки правопорушення згідно тому самому радянському Указу 1988 року (чи має право відділ мерії тлумачити законодавство – це вже окреме питання).
19 травня відбувалося засідання міськвиконкому, і під мерією відбувалися й інші акції, в тому числі й відверто екстремістська провокація за участю організації «Свободная Одесса», однак до жодного іншого громадянина у Наталі Чайчук претензій не виникло.
4 квітня, в суботу, квартиру М.Шмушковича відвідали міліціонери і склали протокол про правопорушення (недотримання порядку організації мирних зібрань) передбаченого ст. 185-1 КУпАП. На підставі цього протоколу Приморський суд м.Одеси відкрив справу, і 15 травня 2009 р. громадянин Шмушкович був визнаний винним і притягнутий до адміністративної відповідальності по зазначеній статті. Справу розглядала суддя Свячена Ю.Б., відома своєю лояльністю до чинної міської влади. При цьому було грубо порушено декілька процесуальних норм, зокрема принципи відкритості і гласності судового процесу.
М.Шмушкович звернувся за юридичною підтримкою до Української Гельсінської спілки з прав людини, і в апеляційному розгляді, який відбувався 13 і 16 липня, його представником був відомий правозахисник, член Президії Спілки, голова ГО «Інститут «Республіка» Володимир Чемерис. Володимир давно спеціалізується саме на захисті права громадян на мирні збори і має велику базу прецедентів, коли застосувати старе законодавство для тиску на «незгодних» не вдавалося. Але, попри обґрунтовані посилання сторони апелянта на норми Конституції України і рішення Конституційного суду, суддя О.Б. Джулай постановив залишити апеляційну скаргу без задоволення і без права оскарження, а рішення Приморського суду – в дії.
Коментуючи постанову апеляційного суду, Володимир Чемерис зазначив: «Ця справа отримала широкий резонанс в середовищі правозахисників, оскільки конституційне право громадян на свободу мирних зібрань було брутально і цинічно спаплюжено. Практично в усіх містах України, де раніше були спроби вжити подібних заходів, ні міська влада, ні суди вже до такого не вдаються. Тільки унікальний Приморський суд міста Одеси, який вочевидь працює під керівництвом одеського мера, продовжує застосовувати Указ Президії Верховної ради СРСР від 1988 року, в той час як Конституційним судом України визнано, що цей Указ втратив силу і протирічить Конституції.
Гельсінською спілкою цю справу віднесено до категорії стратегічних, і ми зробимо все можливе для відстоювання конституційних прав одеситів, включно винесення справи на розгляд Європейського суду з прав людини».
ДОВІДКА. До категорії стратегічних Гельсінська спілка відносить справи про захист прав і свобод громадян, коли порушення носять масовий або особливо брутальний характер, і можуть мати наслідком зміни адміністративної чи то судової практики на національному рівні.

27 июля в 11.00 состоялось первое судебное заседание по иску ЗАО «Яновское» против руководителя областной организации Всеукраинского союза рабочих Юрия Хохлова, глав профкома и стачкома ЗАО «Яновское» Анатолия Москалева и Инны Антропченко. Об этом сообщил руководитель Луганской областной организации «Всеукраинский союз рабочих» Юрий Хохлов.

На заседании председательствовал судья Игорь Бычков.

Руководство ЗАО «Яновское» в исковом заявлении требует признать забастовку, начатую на обогатительной фабрике 6 июля, незаконной, принудить работников фабрики вернуться к выполнению работ, взыскать с Ю. Хохлова, А. Москалева, И. Антропченко судебные издержки.

 «Все существующие договоренности рабочими выполнены, забастовка приостановлена, однако руководство не идет навстречу – до сих пор погашено только 17% задолженности по заработной плате за апрель и половина – за март. Руководители фабрики не садятся за стол переговоров, до сих пор нам не был представлен план погашения задолженности. И вот теперь они подают в суд, продолжая «раскачивать» проблему», - заявил Ю. Хохлов.

Напомним, 6 июля на обогатительной фабрике ЗАО «Яновское» была начата забастовка рабочих. Бастующие требовали погашения задолженности по заработной плате в размере 1,8 млн. грн.

18 июля после внеочередного заседания Краснолучского городского совета, на котором была принята программа урегулирования конфликта, рабочие приостановили забастовку.

«Если договоренности не будут выполняться, нам придется возобновить страйк», - подчеркнул Ю. Хохлов.

Следующее судебное заседание назначено на 30 июля.

http://irtafax.com.ua/news/2009-07-28-25.html (со ссылкой на Остров)

Как уже сообщалось ранее, со 2 июля началась забастовка рабочих фабрики в рамках трудового спора с администрацией. 330 наемных работников свыше трех месяцев не получают ни копейки,  а с начала года выплачено всего две с половиной зарплаты. Да и эти выплаты были сделаны в странной форме: рабочие подавали в кассу заявления о выдаче им ссуды.

Собственник, как удалось выяснить из неофициальных источников, некто Абрамов И.И., вроде бы из Енакиево. Сам по себе этот факт, когда рабочие не знают собственника, а официальные лица на этот счет «морозятся» и пожимают плечами, имеет диагностический характер – он указывает на феодальную (двухуровневую, сеньоральную) структуру собственности. Где-то наверху есть настоящий собственник (он сидит, скажем, в парламенте), который ставит смотрящим абрамова-петрова-сидорова, а уж тот по своему усмотрению и устанавливает на предприятии свой закон, определяющий величину ренты для хозяина и порядок ее взимания.  

Между тем, фабрика все это время исправно работала, отгрузила с начала года сортового угля на 111 млн грн., а задолженность рабочим составляет 1,8 млн грн. плюс 6,3 млн грн. из доприватизационного периода.

Тот факт, что при этом предприятие не платит отчислений в социальные фонды, тоже почему-то не очень заботит государственных людей. В промышленном управлении областной администрации так и сказали: «Это частное предприятие – не наша забота».

7 июля в прокуратуру г. Красный Луч было подано около 80 заявлений рабочих о совершенном преступлении должностными лицами предприятия – в порядке ст. 175 УК. Заявления не были приняты под предлогом отсутствия у гонца доверенностей от заявителей (!).

10 июля примерно 150 человек прошли по жаре в 35 градусов пешком около 10 км от фабрики до прокуратуры и лично подали свои заявления прокурору. Они были приняты, но потом представитель прокуратуры привез их обратно на фабрику и отдал в стачком – сказал, что уголовное дело, мол, уже и так возбуждено, заявления не нужны.

14 июля я забрал эти заявления в стачкоме и направил почтовой бандеролью от Комитета прокурору г. Красный Луч для приобщения к уголовному делу либо, если оно не возбуждено, - для возбуждения уголовного дела. Одновременно направил Генеральному прокурору заявление о совершении преступления прокурором г. Красный Луч – по ст. 364 УК.

Вчера, 16 июля, рабочие фабрики пикетировали горсовет г. Красный Луч, где проходила  внеочередная сессия. Сессия своим решением поддержала законные требования рабочих обогатительной фабрики ЗАО «Яновская».

Согласно решению сессии,  собственник  фабрики  в недельный срок должен погасить долги по зарплате и перед всеми фондами. Депутаты вменили в обязанность собственнику с июля  своевременно платить текущую зарплату, привести зарплаты в соответствие к действующему законодательству Украины. Кроме того собственник должен отменить свой приказ об увольнении шести членов стачкома и в дальнейшем не применять санкций против забастовщиков. В случае невыполнения собственником решения сессии, городской совет поставить вопросы о передаче фабрики в государственную собственность.  Депутаты решили также обратиться в правоохранительные органы (прокуратура, СБУ) с целью проведения проверки  деятельности ЗАО «Яновская» и законности увольнений членов стачкома.

Депутаты признали позицию собственника в конфликте с коллективом деструктивной и обязали его к утру  17-го июля предоставить график погашения долгов, а с понедельника 20-го июля начать выплаты.  

Я пишу ці слова і думаю про те, що п’ятдесят років тому Українська республіка й українці, козацька та інші території на схід – величезний простір, заселений понад 400 мільйонами жителів нагадував один суцільний Бельзен. Чверть усього сільського населення, чоловіки, жінки та діти померли або вже були при смерті, а решта людей були настільки виснажені, що навіть не мали сили поховати своїх близьких чи сусідів. У той самий час (як і пізніше в Бельзені) загони вгодованих «охоронців порядку» та партійні функціонери здійснювали нагляд над загибеллю жертв.

В опублікованій понад 20 років тому й розпочатій цими словами пра­ці «Жнива скорботи» Роберт Конквест вловив суть Голодомору 1932– 1933 років. Передусім він зламав табу й наважився зіставити злочинні режими – нацистський і совєтський. Справді, за числом жертв – жертв зовсім забутих – совєтські голоди початку 1930-х можна порівняти хіба що з пізнішими злочинами нацистів. Показником виняткової масової жорстокости була тоді Перша світова війна. Кожен із 1500 її днів забирав у середньому по шість тисяч осіб; Франція втрачала на полі бою по 900 чоловіків за день, Німеччина – 1300, Росія – 1500. В 1932 – 1933 роках в Україні в тиші й безвісті щодня вмирало від голоду по 15 – 20 тисяч чоловіків, жінок і дітей. У Казахстані від голоду й епідемій померло понад третину населення – 1,4 мільйона людей: французька армія втратила стільки за чотири роки війни.

Ще одна підставова деталь, також висвітлена в Конквеста: під час голодомору жертви були ув’язнені у своїх селах загороджувальними загонами ҐПУ, які вартували залізничні станції й не дозволяли втекти тим, хто ще тримався на ногах. Смерть і голод, як показав у проникливій статті «Голод у селянській ментальності» Володимир Кондрашин, завжди були частиною селянського життя, селяни завжди на них зважали й упродовж віків виробили стратегії виживання, які підказували їм тікати в міста, шукаючи роботи й харчів. Але цей конкретний голод мав принципово інакшу сутність. Свідчення тих, хто вижив, не лише пов’язують голод із тотальною конфіскацією провізії (не тільки зерна, але й городини), яку вчиняли брутальні каральні загони «активістів» ҐПУ, вони також наголошують, що уражені голодом села ставали пастками для приречених на смерть людей.

У жовтні 1988 року російський історик із МҐУ Юрій Мочков повідомив на московській конференції з колективізації про недавню важливу знахідку в архівах: телеграму Сталіна, який наприкінці січня 1933 року наказав ҐПУ арештувати селян, що тікали з України та Кубані в пошуках їжі в різні реґіони Росії та Білорусі. Тільки через п’ять років, у 1993-му, видатний російський спеціяліст із совєтської історії Ніколай Івніцький, зміг дати перший детальний аналіз цієї сумнозвісної сталінської директиви від 22 січня 1933 року. Це один із дуже небагатьох документів, що свідчить про Сталінову особисту й безпосередню участь у Голодоморі. До середини березня 1933 року загороджувальні загони ҐПУ заарештували 220 тисяч селян, що тікали від голоду. 85% із них повернули назад до уражених голодом сіл, решта потрапила до таборів або була депортована.

Від початку 1990-х услід за працями Роберта Конквеста й Джеймса Мейса, спрямованими на подолання німотної тиші навколо совєтського голодомору 1930-х, та завдяки архівній революції 1991 року накопичено солідний корпус нових знань. Нарешті історіографія, хоч і болісно й запізно, але таки підійшла до більш-менш задовільного загального розуміння процесів, що вели до цих убивчих голодоморів.

Загальний аналіз розмаху совєтської комуністичної жорстокості показує надзвичайне місце штучних голодоморів початку 1930-х у загальній кількості людських втрат: «чистка» 1937 – 1938 років, наприклад, виявилася вшестеро менш смертоносною, ніж голод 1932 – 1933 років; кількість людей, що померли в ҐУЛАҐу між 1930 і 1953 роками, становить менше ніж третину від кількости загиблих від голоду на початку 1930-х. Голодувало тоді стільки само – чи й більше – людей, скільки їх було насильно змушено до праці за чверть століття. А ми знаємо, наскільки психологічний досвід голоду, особливо усвідомлюваного як штучний, впливає на тих, хто його пережив. Ця переоцінка не може не змінити нашого загального бачення совєтського експерименту й не пролити світло на деякі з його найреґресивніших рис, донедавна суворо засекречених.

Завдяки багатству нових джерел історіографія спромоглася зреконструювати політику, що створила підґрунтя для голодомору 1931 – 1933 років, сільськогосподарської катастрофи 1929 – 1933 років, «раскрестьянивания» (важливої концепції пізнього Віктора Данілова), та широкий спектр різноманітних (від опозиції до опору) реакцій селян на те, що їм бачилося як упровадження «другого кріпацтва».

Саме така контекстуалізація, базована на ретельному вивченні процесів ухвалення та виконання рішень, разом із реґіональними студіями різноманітних голодів, дозволила історіографії виокремити специфіку голоду в Україні та на Кубані.

Після «сталінської революції згори» казахи недорахувалися приблизно 1,3 – 1,5 мільйона чоловік – понад третину казахського населення, тобто з-поміж інших соціяльних чи національних груп вони постраждали найбільше. Однак те, що цей убивчий голод стався за рік перед іншими, суттєво відрізняє його від того, що коїлося в Україні та на Кубані після літа 1932 року. Казахський голод, підсилений страхітливими епідеміями, спричинив масову втечу геть зубожілих скотарів до Китаю, Західного Сибіру, Уралу й навіть на Поволжя. Це був незапланований результат цілковитого знищення кочівного та напівкочівного казахського господарства політикою колективізації та «осаджування на землю» – дещо химерною політикою, розробленою в Москві. Її застосування в цих далеких напівколоніяльних землях відобразило сильні антиказахські упередження місцевих чиновників, більшість яких становили росіяни. Як доводить Ніколо П’янцола разом з іншими дослідниками казахської трагедії, «відповідальність за масові смерті коливається десь між державою та суспільством, де місцеві чиновники тлумачили директиви центру на власний розсуд, і шкоду від вказівок згори перерозподілили з селян на скотарів <...> на підставі особливих владних стосунків у периферійних суспільствах, глибоко поділених на російських селян і казахських пастухів».

На Поволжі ситуація відчутно відрізнялася і від казахського, і від українського випадків, хоча більше скидалася на український. Вивчаючи голод на Поволжі, Кондрашин та Д’Анн Пенер аналізували ескалацію терору продрозкладки й «повну ко­лективізацію» в цьому хлібному реґіоні. Її впровадження бачиться їм останнім і вирішальним етапом кампанії, започаткованої в 1928 – 1929 роках. Вони висвітлюють особливо жорсткі заходи, як-от «чорні списки» колгоспів, часом навіть цілих районів, які «не виконали своїх обов’язків перед державою», зрештою, широке використання зброї голоду, щоби змусити селян викинути з голови нав’язливу ідею, нібито зерно, яке вони виростили, належить їм. Однак, як зазначає Данілов, навіть Постишев, який очолював надзвичайну комісію, скеровану в грудні 1932 року на Нижнє Поволжя для відбирання зерна, тимчасово пом’якшив найрепресивніші заходи, що їх пропонували Сталін і Каганович. Однак довго це не протривало. 16 лютого 1933 року політбюро своїм рішенням наказало ҐПУ «поширити на Нижнє Поволжя заходи, ухвалені ЦК 22 січня, щодо втечі селян за межі свого району, їх арешту й примусового повернення додому». Але там, на відміну від України, не було ані виразного національного питання, ані великої політичної загрози від національного руху – нібито пов’язаного із закордоном.

Рівень смертности від голоду, хоч і високий (понад пів мільйона), ніколи не сягав там того захмарного рівня, який був у районах, населених українцями.

Те саме можна сказати про кількість заарештованих, страчених чи депортованих.

За останні 10 – 15 років українське питання вивчали детальніше за будь-яке інше. Історики отримали доступ до дуже цінних нових джерел, як-от секретні резолюції політбюра чи ЦК КП(б)У; листування Сталіна з його найближчим оточенням (Кагановичем і Молотовим), яке дає нам змогу проглянути роздуми й рішення диктатора, якими він ділився тільки зі своїм «вузьким колом»; секретні рапорти ОҐПУ про ситуацію на «продовольчому фронті»; записи промов, розмов і спостережень Кагановича під час його поїздки на Північний Кавказ, що їх вів Кагановичів секретар; інші офіційні депеші, якими обмінювалися Сталін та його почет. Усі ці документи не тільки детально показують буяння голоду, але й уможливлюють детальний розгляд політичних механізмів і принагідно повсякденних процесів ухвалення рішень, що спричинили та загострили голод в Україні та на Кубані. Вони дозволяють нам чітко розмежувати совєтські голоди 1931–1932 років загалом та український голод після літа 1932 року. Ці нові джерела допомагають окреслити особливі риси українського голоду, який слід розглядати per se й аналізувати в ширшому контексті національних політик, репресій проти «українського націоналізму» й кінця «коренізації» в Україні та населених українцями територіях, як-от Кубань. Цей ключовий зв’язок помітили проникливі тогочасні італійські та німецькі дипломати, у 1980-ті на ньому наголосив Джеймс Мейс, а Тері Мартин на підставі нових доступних свідчень детально проаналізував його в революційній праці «Імперія підтримчих дій», у розділі «Національна інтерпретація голоду».

Нашому розумінню визначних рис голоду в Україні допомагає також дослідження таких вирішальних подій, як сильний селянський опір колективізації. Сталін ніколи не забував, що в березні 1930 року – на піку цього процесу – половина селянських повстань припала на Україну.

Завдяки важливому архівному дослідженню, здійсненому українськими колеґами, ми маємо тепер точну поденну хронологію, починаючи від літа 1932 року. Вона виявляє ескалацію репресивних заходів, що вказують на дедалі рішучіше використання голоду як зброї для придушення опору українських селян і, до певної міри, українських чиновників. Детальний аналіз поїздок Кагановича й Молотова на Кубань і Україну восени 1932 року, що його зробили Валерій Васильєв і Юрій Шаповал[1], увиразнює політичні й ідеологічні арґументи, до яких вдавалися сталінські уповноважені, та наполегливі кроки, спрямовані на штучне загострення голоду:

1932, 18 листопада: селянам наказали повернути й так мізерну частку з урожаю, яку вони отримали за свою працю;

1932, 29 грудня: скасовано ранішу партійну резолюцію, відповідно до якої тільки реґіональні совєтські виконавчі комітети могли санкціонувати – в окремих випадках – конфіскацію колгоспних запасів на користь держави;

1933, 22 січня: Сталін секретною директивою наказав закрити для міґрації селян кордони України та Північного Кавказу, вдавшися до конспірологічних мотивацій такого рішення – мовляв, втечу «голодуючих» селян «у пошуках хліба» зорганізували вороги совєтської влади. Цей захід відображає ріст Сталінового занепокоєння політичними наслідками міґрації українських селян, особливу увагу до якої зумовила його «національна інтерпретація кризи реквізиції зерна 1932 року». Цю інтерпретацію було остаточно сформульовано за місяць перед тим, коли рішення політбюра від 14 грудня поклало край політиці коренізації, що її проваджено в Україні від 1923 року. Її засудили через нібито небезпечне перетворення селянства України й Кубані в українців, свідомих своєї національної ідентичности. Правда, ця інтерпретація розвивалася протягом певного часу, що можна простежити на основі Сталінової кореспонденції: один із найкращих прикладів цього – лист до Кагановича від 11 серпня, де чітко описано Україну як «своєрідну» національну республіку, в партійну організацію якої проникли українські націоналісти й петлюрівці, котрі начебто служили намірам Пілсудського використати український націоналізм для анексії України.

Мабуть, про політичну ескалацію на межі 1932–1933 років ми знаємо більше, ніж про те, що ж насправді відбувалося в уражених голодом українських селах, передусім через блокаду. В цьому аспекті свідчення тих, що вижили, залишаються фундаментальним джерелом (і тут я хочу згадати про величезну працю, що її здійснили Володимир Маняк і Лідія Коваленко, збираючи спогади останніх свідків). Відкрито інші важливі джерела, авторства безпосередньо причетних до голоду злочинців, але з відомих нам причин вони є рідкісні. Голова ҐПУ в Україні Всеволод Балицький у документі, який багато що пояснює, наказував своїм підлеглим «доповідати про проблеми з продовольством тільки першим секретарям райкомів, тільки усно і тільки ретельно виваживши звіти. Це для того, щоб уберегтися від циркуляції записок державним апаратом, де вони могли би породити плітки. <...> Не пишіть особливих рапортів в українське ҐПУ. Мені досить бути поінформованим персональними листами, адресованими прямо мені».

Ці поодинокі джерела ҐПУ цікаво порівняти з іншими, інформативнішими внутрішніми рапортами чиновників різних установ, які чітко показують, що «таємний» голод зовсім таким не був. Ці документи часом містять прості, але прямі твердження. Ось як, наприклад, двома виразними реченнями підсумовує лєнінсько-сталінський принцип «Хто не працює (в колгоспі) – той не їсть» рапорт від службовця ЦВК, написаний у травні 1933 року: «У багатьох селах «мовчанка» зламалася. Люди знову говорять на мітинґах, навіть якщо це тільки тимчасово, і роблять так тільки для того, щоби попросити хліба чи пообіцяти, що якщо їх добре нагодують, то вони будуть працювати належним чином». Цей рапорт вторить рапортові Косіора до Сталіна, написаному двома місяцями раніше: «Незадовільне підготування до сівби в найбільше уражених районах показує, що голодування не навчило ще дуже багатьох колгоспників уму-розуму».

Свідчення злочинців, чиїми руками роблено голод, доносять до нас зверхній погляд, який зводить жертв ворогів у ран не-людей. Серед безлічі «ворожих провокацій» відзначено непоховання трупів. Високопоставлені чиновники ҐПУ рапортують про канібалізм у відстороненій манері антропологів, що описують «дикунські звичаї» або «примітивні племена». «Можна сказати, що канібалізм став звичкою. Є багато елементів, яких останній рік підозрюють у канібалізмі, які зараз знову беруться за своє: вбивають дітей, знайомих, навіть чужинців на вулицях. У багатьох селах, що вражені канібалізмом, кожен день посилює переконання людей, що їсти людську плоть – цілком прийнятно» (Розанов, голова київського ҐПУ, до Балицького).

Рапорти ҐПУ також відображають нав’язливий страх перед можливістю масових повстань змучених голодом селян. У той час, поки лютував голод, зростала влада енкаведистських трійок і втілювалися, кажучи словами Яґоди, «ґрандіозні плани» депортації сотень тисяч «куркулів, контрреволюціонерів і соціяльно шкідливих елементів». Ці документи також проливають світло на інше важливе явище, зафіксоване у промовистих італійських дипломатичних доповідях, що їх виявив Андреа Ґраціозі, – мобілізацію міського населення на польові роботи: міліція просто виловлювала людей, аби до прибуття поселенців з інших частин СССР забезпечити кращу урожайність у районах, спустошених голодом. Доповіді натякають також на неймовірний занепад і жорстокість, що супроводжували голод. Тут ідеться про різке зростання в селі бандитизму, вибухи насильства, самосуди над злодіями і навіть дітьми, впійманими на спробі поцупити кілька овочів. Згадувано також тортури, різного роду грабежі, масову відмову від дітей, не кажучи вже про канібалізм і трупоїдство. Та найжорстокіше насильство самого режиму та його аґентів, здійснюване проти народу, виливалося в очорнення самих постраждалих.

Історіографія голоду в СССР, особливо в Україні, дуже збагатилася за останні роки. Раніше замовчування цього масового злочину замінила жвава дискусія про його характер. Андреа Ґраціозі, здійснивши чіткий і об’єктивний аналіз, підсумував арґументи прибічників тези про геноцид і їх опонентів. Я не маю що додати й в основному згідний із його висновками. Але моє власне розуміння голоду в Україні змінилося за десять років, що минули від написання моєї статті до «Чорної книги комунізму». Там я наголошував, що українське селянство було «головною жертвою» голоду 1932–1933 років. Але, переглянувши ці трагічні події в цілому, я дійшов висновку, що в суті речей то був «останній епізод зіткнення між більшовицькою державою та селянством, розпочатого в 1918–1922 роках». До українського перекладу цієї книжки (він вийшов друком декілька місяців тому) я написав додаток, де взяв до уваги нові свідчення й нові арґументи, які переконали мене в тому, що український випадок – виразно особливий, і на запитання «Чи був Голодомор геноцидом?» єдино можливою відповіддю є «так».

У сфері дослідження геноциду існує багато проблем. Вона відрізняється від інших недостатньою узгодженістю основних принципів, як-от визначенням поняття геноциду, його типології, застосуванням порівняльного методу, часових рамок. Скот Штраус нарахував не менше як 21 різне означення геноциду. За такого, кажучи словами Лео Купера, «хаосу дефініцій» Конвенція ООН стосовно геноциду (1948) є чи не єдиним прийнятним варіянтом, оскільки вона єдина встановлює нормативну основу, хоч і містить вузькіші дефініції, ніж їх первісно запропонував Лемкін.

Для Лемкіна голод був третім і головним (разом із винищенням української еліти і розкладом Церкви) пунктом того, що він уважав «класичним прикладом совєтського геноциду, найдовшим і найширшим експериментом русифікації – знищенням української нації».

Щоби визнати або заперечити статус українського Голодомору 1932– 1933 років як геноциду на основі КонвенціїООН, слід з’ясувати два питання: по-перше, навмисности, а по-друге, етнічно-національної спрямованости (бо стаття II конвенції визнає тільки національні, етнічні, расові та релігійні групи, а не соціяльні або політичні). Щоб довести навмисність голоду в Україні та населених українцями районах Північного Кавказу, доказів є достатньо. Роман Сербин переконливо довів: секретна директива від 22 січня 1933 року, що наказувала блокувати Україну та Кубань, суттєво загострила голод і є достатнім доказом навмисности.

Чи переслідував Сталін селян України і чи розглядав їх як українців а чи як селян – питання, яке є ключовим для виправданости застосування терміна «геноцид» – досі предмет наукових суперечок. Однак, думаю, потрібно наголосити на важливому пункті: Сталін, який вважав себе і якого вважали в більшовицьких колах за «спеціяліста у національному питанні», іще під час громадянської війни цілковито усвідомив, що питання українських селян було «по суті, національним питанням, оскільки селяни складають рушійну силу національного руху» (Сталін, 1925). Знищуючи селян зброєю голоду, Сталін знищував найбільшу потужну національну силу, єдину, що могла опиратися будівництву совєтської імперії, а то й просто пустити її під укіс. Коли голод знищив принаймні 15–20% українських селян (а мільйонам інших залишив глибокий слід від цього травматичного досвіду), для тотального підкорення України й нищення її національної самосвідомости в діло пішли інші заходи, зокрема масові репресії проти української еліти й довгострокова культурна деукраїнізація тих українців, що жили на Північному Кавказі та на Кубані.

Завжди залишатиметься сильна напруженість між Історією, що тяжіє до виокремлень і розрізнень, та Законом, що прагне інклюзії та юридичного узагальнення. Ось чому політологи на зразок Жака Семелєна, який створив Інтернет-проєкт «Енциклопедія масового насильства», вимагає від історичних досліджень бути вільними від «тягаря юридичних дефініцій» і триматися якнайдалі від «змагання жертв». Я повністю згідний із ним. Казахські скотарі, російські селяни Поволжя, переселенці з усіх районів СССР (згадаймо, що тільки 1933 року 15% так званих «спецпоселенців» померли від голоду й епідемій) не були жертвами геноциду. Але вони масово помирали в тиші й забутті. З огляду на різні причини до сьогодні ніхто не захищає їх пам’ять. А вона не повинна бути втрачена.

Часопис «Критика»,

Березень-квітень 2009,

Число 3-4 (137-138)

[1] Статті Валерія Васильєва та Юрія Шаповала, написані на основі їхніх доповідей на конференції, «Критика» надрукувала в ч.12 за 2008 рік.

15 июля убита правозащитница Наталья Эстемирова. Погибла праведница, долгие годы посвятившая себя защите прав человека и расследованию убийств и похищений мирных жителей. Она неоднократно получала угрозы, однако продолжала свою подвижническую деятельность. Ее близкими друзьями и сподвижниками были убитые правозащитники — журналистка Анна Политковская и адвокат Станислав Маркелов.

Мы выражаем свое соболезнования ее дочери, родным, друзьям и коллегам, членам общества «Мемориал».

Злодейство было совершено открыто, вызвающе: похищена в центре Грозного; вывезена в Ингушетию и расстреляна; тело выброшено на дорогу - среди бела дня.

Точно также демонстративно были обставлены другие убийства правозащитников, разоблачающих преступления силовиков в Чечне и других республиках Северного Кавказа.

Это настоящий политический террор, ибо цель таких расправ — внушить страх и ужас другим — общественным деятелям, правозащитникам, журналистам, заставить их замолчать, смириться...

Произошедшая трагедия стала прямым следствием ныненшней государственной политики.

Во-первых, это распространение через контролируемые властями информационные ресурсы представлений о независимых правозащитниках и журналистах, оппозиционных общественных деятелях как о «пятой колонне» и врагах государства, что создает общественную атмосферу, прямо подтрекающую к расправам. Власти, в первую очередь правоохранительные органы, очень часто стараются любой ценой покрыть самые вызывающие преступления должностных лиц, о которых заявляют правозащитники и пресса.  

Во-вторых, это продолжение нынешней безответственной, антиконституционной, по сути, преступной политики в Чеченской Республике и других регионах Северного Кавказа, характеризующейся систематическим и массовым грубым нарушением прав человека, включая убийства, фальсификацию уголовных обвинений, пытки, похищения. Эти преступления совершают как силовики, так и некие близкие им группы, действующие как «эскадроны смерти». Миф о «стабильности» в Чечне лопнул как мыльный пузырь, вооруженный конфликт постепенно распространяется на сопредельные субъекты федерации.

 Мы обращаемся ко всем должностным лицам государства, включая Президента России, главу Правительства, министров — если вы не хотите, чтобы наша страна окончательно превратилась в зону открытых политических убийств, должны быть приняты четкие и недвусмысленные меры по разоблачению преступлений в отношении общественных деятелей, правозащитников, журналистов, по выявлению организаторов и заказчиков политических убийств, по созданию адекватной системы быстрого реагирования на сообщения правозащитников о пытках, похищениях, убийствах.

Мы призываем в корне изменить нынешнюю политику в республиках Северного Кавказа, категорически исключить карательные акции, произвол и расправы. Начать реальную борьбу с коррупцией. Запретить нарушения свободы совести и общественной жизни, пресечь фальсификацию выборов.      

Людмила Алексеева, председатель Московской Хельсинкской группы,

Фонд «В защиту прав заключенных» 

Лидия Графова, писатель, правозащитник

Валерий Борщев, член Московской Хельсинкской группы
Любовь Волкова, президент Московского регионального Общественного благотворительного Фонда "Социальное Партнерство"
Каринна Москаленко, адвокат, «Центр содействия международной защите»

Юрий Шмидт, Российский комитет адвокатов в защиту прав человека

Лев Пономарев, исполнительный директор Общероссийского движения «За права человека», член Московской Хельсинкской группы

Юрий Самодуров, куратор выставочных проектов, сопредседатель Всероссийского Гражданского конгресса

священник Глеб Якунин, Общественный Комитет в защиту свободы совести,

член Московской Хельсинкской группы; 

Эрнст Черный, секретарь Общественного Комитета в защиту ученых

Борис Вишневский, член Бюро партии "ЯБЛОКО", обозреватель "Новой газеты"

Борис Пустынцев, Юрий Вдовин, «Гражданский контроль» (Санкт-Петербург)

Нина Катерли, писатель, член Союза писателей Москвы, член русского  ПЕН-клуба

Владимир Шаклеин, Уральский межрегиональный центр Прав Человека

Руслан Бадалов, Чеченский комитет национального спасения (Республика Ингушетия)

Ильдар Исангулов, Общественное движение «За права человека» в Республике Башкортостан

Дмитрий Пысларь, Фонд "Право солдата"

Cовет "Международного комитета по проблемам Северного Кавказа" 

Илья Хандриков, председатель Всероссийского движения "За честный рынок"

Сергей Давидис, Союз солидарности с политзаключенными

Евгений Ихлов, журналист, правозащитник

Любовь Башинова, журналист, правозащитник

Николай Гудсков, эсперантист

Юлия Башинова, Молодежное Правозащитное Движение

Анна Каретникова, Антивоенный клуб

Михаил Кригер, Андрей Налетов, Комитет Антивоенный действий

Леонид Романков, член Правозащитного Совета Санкт-Петербурга

Светлана Исаева, Гюльнара Рустамова, Айша Селимханова, РОО « Матери Дагестана за права человека»

Валерий Хатажуков, Мурат Хоконов, Муаед Безиров, Заур Шокуев, Тимур Тухужев, Кабардино-Балкарский Правозащитный Центр

Элла Полякова, Елена Попова, СПб РОПО "Солдатские матери Санкт-Петербурга"

Владимир Ойвин, Фонд «Гласность»

Александр Винников, Движение "За Россию без расизма"

Вади Постников, Тюменский правозащитный центр

Елена Кобец, Экологический правозащитный центр "Беллона", член Правозащитного совета Санкт-Петербурга

Заурбек Газиев, журналист, глав.редактор еженедельника «Свободная Республика»

Николай Рыбаков, исполнительный директор Экологического правозащитного центра "Беллона", член Федерального бюро партии «ЯБЛОКО»

Дмитрий Беломестнов, журналист

Гейдар Джемаль, председатель Исламского комитета России

Фатима Тарасова, пресс-секретарь Исламского комитета России

Андрей Снятков, работник малого бизнеса, Северодвинск.
Ольга Кочергина, пенсионерка, общество "Мемориал"

Михаил Тысман

Сергей Мозговой, Сергей Бурьянов, Институт свободы совести

Андрей Пионтковский, писатель
Николай Зборошенко, команда правовой безопасности для активистов ("Legal Team")

Максим Ефимов, Карельское отделение "Молодёжной правозащитной группы"

Виктор Соловьев, ИТ-руководитель, Москва

А. В. Бабушкин, Председатель Комитета, член Общественного Совета при МВД РФ, член общественного совета при начальнике ГУВД г. Москвы, член Экспертного Совета, при  Уполномоченном по правам человека в РФ, член Президиума  Национального  Гражданского Комитета по взаимодействию с правоохранительными органами, член Координационного Совета Общероссийского Союза "Гражданское общество -  детям России"

Джованни Бенси, итальянский журналист, газета "Аввенире"

Григорий Амнуэль, Открытый клуб «Международный Диалог»

Муса Таипов, Представитель Чеченской Республики Ичкерия во Франции, главнй редактор ИА"Ичкерия-инфо

Валерий Дзуцев, журналист

Борис Стругацкий, писатель

Евгения Крамарова, член международной ассоциации противодействия ксенофобии, расовой нетолерантности и карательной психиатрии

Вадим Белоцерковский, писатель

И.А. Карпов, правозащитник, адвокат
Tatiana Yankelevich, Director Sakharov Program on Human Rights Davis Center for Russian and Eurasian Studies
Сафиуллин Леонид, преподаватель, Набережные Челны

Галина Койнаш, Харьковская правозащитная группа

Элла Кесаева, ВОО "Голос Беслана"

Михаил Шнейдер, ответственный секретарь ФПС ОДД "Солидарности"
Николай Суденко, музыкант, публицист

Геннадий Красухин, литератор

Лев Шлосберг, главный редактор газеты "Псковская губерния", член Бюро РОДП "ЯБЛОКО"
Екатерина Лукина, Москва

Пономарев Александр, инженер

Дмитрий Якубов, Татьяна Якубова

Елена Баженова, Молодежное Правозащитное Движение

адвокат Александр Ткаченко, г. Ростов-на-Дону

Борис Парамонов, Великобритания

Ирина Ревина-Хофманн, инженер, Мюнхен

А.Г. Аракелян, "Коалиция Диалог и Дело", Санкт-Петербург
Алексей Олейниченко, Находка Приморского края

Семен Атеев, Президент Калмыцкого правозащитного центра, публицист

Алексей Гончаров, программист, Люберцы, Московская область

Евгений Уткин,  Фонд "Гражданская взаимопомощь", Мурманск

Дина Коган, переводчик

Петр Спивак, журналист, редактор

Владимир Симоненко

Елена Рябинина, правозащитник

И.В. Холодцова, «Комиссия по правоохранительным и судебным органам РОДП "Яблоко"

Андрей Бабицкий, журналист, Радио Свобода

Мухамад Тарскин, юрист, правозащитник  политический беженец из России, Франция
Ирина Вагнер, агент недвижимости, Красноярск

Борис Вайль, независимый исследователь, Копенгаген

С.Ю. Давыдов, профессор, Санкт-Петербург

Геннадий Полищук, заслуженный артист ЭССР, Калининград

Богданов Валерий, инженер, г. Выборг

Александр Косвинцев, журналист, политический беженец - из Киева

Aleksandr Beilinson, matematik

Владимир Михеев, Гражданский Центр ядерного нераспространения, Красноярск

Валерий Лебедев, редактор альманаха lebed.com, Boston
Константин Чуприн, журналист, член Союза журналистов России
Мутабар Таджибаева, руководитель правозащитной организации «Клуб пламенных сердец» Узбекистан, лауреат следующих международных премий: премии Мартина Энналса, ноябрь 2008; премии Госдепартамента США “Женщине за исключительную храбрость”, март 2009. Награждена медалью Французской Республики “Свобода, Равенство и Братство”, декабрь 2008.

Закиржон Ибрагимов, независимый журналист, Швеция

Игорь Карлинский, член Правозащитного Совета Санкт-Петербурга

Михайлова Ольга, Москва

Тулкин Караев, эмигрант, член Общества Прав Человека Узбекистана, Швеция

Кирилл Мариничев, юрисконсульт, Санкт-Петербург

А.К. Симонов, Президент Фонда «Защиты гласности»

Ислам Эльсанов, писатель, Чеченский ПЕН-центр

Аваз Гасанов, правозащитник, Общество Гуманитарных Исследований, Азербайджан

Евгений Жмуриков, инженер-физик, Новосибирск

А.А. Коробейников, инженер, г.Чита.

Юрий Сульгин

Александр Захаров
Людмила Брагинская

Левченко Василий

Максимилиан Титов, журналист

Владимир Сиротин, лравозащитник

А.В. Манылов, слесарь по ремонту дорожной техники, Челябинск

Юрий Солотенко

И.А. Камшилов, депутат Курганской городской Думы, член общественной палаты г. Кургана

П.П.Николаев, физик, д.ф.-м. н., главный научный сотрудник ИППИ РАН

Сергей Сорокин, главный редактор интернет-газеты "Зырянская жизнь", член политсовета Коми регионального отделения движения "Солидарность"

Це не просто чергова спроба російсько-чеченських спецслужб закрити рота відважному журналісту, який цим спецслужбам завдавав багато клопоту. Таке траплялося в Росії, і траплялося досить часто. Згадаємо тільки Влада Ліст’єва, Ганну Політковську.

Але в даному випадку вбито не просто журналістку, хоча і цього було б достатньо для розуміння того, з яким режимом має справу світова спільнота – вбили відому на весь світ правозахисницю, яка уособлювала чи не єдине незалежно джерело інформації безпосередньо в Чечні.

Відтепер світ не буде знати правди про вбивства майже кожного дня, викрадення та тортури «неугодных власти»

Є і позасудові страти, які стали страшною повсякденністю у цій російській республіці.

Росія вважає себе єдиною країною з централізованою владою. Отже, її можновладці не мають ані законного, ані морального права посилатися на режим Кадирова. Спецслужби Кадирова і ФСБ : брати-блюзнюки.

Світовій спільноті, як ми бачимо, зараз не до Чечні. А може і взагалі не до прав людини? Інакше б президент США Барак Обама не поспішав з візитом до Москви. А Ангела Меркель і Ніколя Саркозі не поспішали би стати миротворцями у грузинсько-російському конфлікті, тому що ці дії було відверто промосковськими.

В тому, що спецслужби перейшли останню межу – за якою знищення всякого інакомислення – провина і провідних політиків світу.

Ми  закликаємо світову спільноту приділити  особливу увагу цьому трагічному факту викрадення і вбивства журналістки. І ще раз привертаємо увагу до того страхіття, яке відбувається в Чечні.

Сегодня убили нашего друга и коллегу, близкого нам человека.

Почти десять лет Наташа была ведущим сотрудником "Мемориала" на Северном Кавказе, прежде всего в Чечне. Она не только собирала информацию о нарушениях прав человека. Она была правозащитницей с большой буквы, народной заступницей. Жители Чечни становились жертвами бомбардировок, "зачисток", похищений, пыток, - всем им Наташа пыталась помочь. Она требовала от власти невозможного — прекратить беззаконие. Порой это ей удавалось — уверенность в своей правоте и в силе права давала ей силы. Эта работа сделала Наташу известной во всей Чечне, люди тянулись к ней, надеясь на защиту, хотя бы на то, что беззакония не останутся тайной.

Наташе не раз угрожали чиновники всех рангов, но она не видела себя вне работы на родине, в Чечне.

Олег Орлов, председатель Совета ПЦ "Мемориал":

"Я знаю, я уверен в том, кто виновен в убийстве Наташи Эстемировой. Мы все этого человека знаем. Зовут его Рамзан Кадыров, это президент Чеченской республики. Рамзан уже угрожал Наталье, оскорблял, считал ее своим личным врагом. Мы не знаем, отдал ли он приказ сам или это сделали его ближайшее соратники, чтобы угодить начальству. А Президента Медведева, видимо, устраивает убийца в качестве руководителя одного из субъектов РФ".

Когда Наташа позволила себе неодобрительно высказаться о том, что девушек почти насильно заставляют носить в публичных местах платки, у нее состоялся разговор с Кадыровым. Она рассказывала, что Кадыров ей угрожал, говорил буквально: "Да, у меня руки по локоть в крови. И я не стыжусь этого. Я убивал и буду убивать плохих людей. Мы боремся с врагами республики".

Мы знаем, что последние из подготовленных Наташей сообщений о новых похищениях, о бессудных казнях, о публичном расстреле посереди одного из чеченских сел вызвали негодование в верхах Чечни. Об этом так называемый уполномоченный по правам человека Чечни Нурди Нухажиев сказал руководителю нашего грозненского офиса. Он заявил, что не хочет, чтобы что-то случилось, поэтому будет ругать правозащитников.

Мы пошли на риск, который оказался неоправданным. Мы очень виноваты.

Назовем все своими именами. В России творится государственный террор. Мы знаем об убийствах в Чечне и за пределами Чечни. Убивают тех, кто пытается говорить правду, критиковать власть. Рамзан Кадыров сделал невозможной работу правозащитников в Республике. Те, кто убил Наташу Эстемирову, хотели прекратить поток правдивой информации из Чечни.

Может быть, им это удалось.

Резолюція ПА ОБСЄ «Возз’єднання розділеної Європи: заохочення прав людини та громадянських свобод в регіоні ОБСЄ у ХХІ ст.» (Вільнюс, 03.07.2009) викликала гостру реакцію в Росії.

Вже прийняття резолюції супроводжувалося різкими протестами російської делегації, одразу після опублікування резолюція набула негативного відгуку в російській пресі. Дещо пізніше резолюцію засудив МЗС РФ, а Рада палати Ради Федерації і Рада Держдуми РФ зробили навіть спільну заяву.

Що ж так не сподобалося росіянам?

По-перше, їх обурило, що ПА ОБСЄ поставило поряд два могутні тоталітарні режими ХХ століття — нацистський і сталінський. По-друге, що ОБСЄ підтримала пропозицію Європарламенту оголосити 23 серпня — день підписання пакту Молотова-Ріббентропа — загальноєвропейським Днем пам’яті жертв згаданих режимів, вважаючи вибір саме цієї дати «абсолютно не обґрунтованим».

Російські парламентарі убачили в тексті резолюції «пряму образу мільйонів співвітчизників, загиблих під час Другої світової війни», «замах на історичну пам’ять стосовно подій Другої світової війни», «очорнення дій учасників антигітлерівської коаліції, виправдання дій нацистів та їх помічників», «фактичне звинувачення Радянського Союзу в скоєнні геноциду, воєнних злочинів нарівні із нацистським режимом», чого там і близько немає. Дивна на перший погляд логіка, адже Друга світова війна в тексті резолюції жодного разу не згадується, не згадується і Радянський Союз, як і гітлерівська Німеччина. Тим не менш Росія відчула себе ображеною, сприйнявши положення резолюції на свій карб. Чому?

Все дуже просто. Російська Федерація, будучи правонаступницею СРСР, себе з ним і ототожнює. Більше того, оскільки СРСР у резолюції не згадується, а згадується сталінський режим, то якраз між ним і Радянським Союзом ставиться знак рівності. Чогось аж надто нового тут немає. І реакція різних верств російського суспільства не здається дивною в світлі зростаючої сьогодні в Росії популярності постаті Сталіна. І це в країні, в якій, певно, немає родини, яка так чи інакше не потерпіла від режиму. Сталін сприймається як видатна особа, що показала цілому світові, що значить Росія, розгромивши німецький фашизм. А загиблі у в’язницях, таборах і на фронтах — хіба варто згадувати про такі дрібниці? Що це: туга за залізною рукою та лабетами, за становищем, коли все ясно й просто, коли Великий Брат дивиться на тебе (й думає за тебе), а якщо хтось не згоден — той ворог? Навіть більше — тенденція до ідеалізації особи Сталіна помітна не лише в секулярному середовищі: існує рух серед віруючих Московської патріархії за канонізацію Сталіна, прославлення його у ліку святих, розповсюджуються іконки й байки про його життя серед прихильників цього руху.

І в чому ж полягає образа мільйонів загиблих? Адже не за сталінський режим вони воювали, а за свою землю, рідних і близьких. Так, Радянський Союз розбив гітлерівську Німеччину, але хіба можна забувати, що після підписання пакту Молотова-Ріббентропа СРСР і Німеччина майже два роки були союзниками? Хіба можна забути поділ Польщі, окупацію Прибалтики, Західної України та інших територій, які ніколи перед тим не входили до складу СРСР? Перемога у Другій світовій війні немов покриває злодіяння й «помилки» режиму, наче й не було ГУЛАГу, масових депортацій, голодомору. Поширеною також є думка, що, оскільки сталінізм не був осуджений міжнародним трибуналом на кшталт Нюрнберзького, то й порівнювати його з нацизмом не правомірно. Але те, що не було трибуналу, хіба означає, що не було й злочинів? Навіщо ж брехати собі? Втім, совість можна замазати — існують бо безсовісні люди.

До того ж помітні в Росії спроби обілити сталінську добу, взагалі радянське минуле, прагнення відновити й закріпити погляд на історію, яким він був у Радянському Союзі. Пригадується у зв’язку з цим незадоволення керівництва РФ процесами, що відбуваються у сусідніх державах, зокрема в Україні, «нерозуміння», наприклад, позиції українського керівництва щодо трактування голодомору, горезвісна «Комісія з протидії намаганням фальсифікування історії на шкоду інтересам Росії» при Президенті РФ Д. Медведєві, і цілком можливе впровадження кримінальної відповідальності за незгоду з офіційною думкою щодо історичних подій. Але хіба від перекручень історії не захистить якраз відкриття архівів, до чого закликає ПА ОБСЄ в своїй резолюції?

Можливо, вибір дати дня пам’яті жертв нацизму й сталінізму не є оптимальним, адже й перед, і після 23 серпня 1939 року обома режимами коїлися жахливі злочини. Мені ж такий вибір здається цілком слушним, бо підписання пакту Молотова-Ріббентропа є спільним діянням двох найголовніших тоталітарних режимів ХХ століття, яке потягнуло за собою розділення Європи і значно наблизило Другу світову війну, яка забрала понад 60 млн. людських життів.

Російська Федерація отримала у спадок від СРСР не тільки мелодію державного гімну і Алмазний фонд. Болісна реакція на резолюцію, що має рекомендаційний характер (зрештою її можна було просто проігнорувати), показала (і не в перше) певне нездоров’я російського суспільства. Одужання ж може розпочатися лиш тоді, коли хворобу почнуть лікувати. Але спершу треба визнати наявність хвороби. Хотілося б сподіватися…