пошук  
версія для друку
17.02.2008

Добре там, де нас нема?

   

15 лютого у приміщенні Тернопільської міської ради нагороджували переможців конкурсу творчих учнівських робіт «Добре там, де нас нема?», присвячених проблемі заробітчанства українців за кордоном. У ній юні тернополяни висловлюють свій протест проти вимушеної трудової еміграції українців, наслідком якої є руйнування українських сімей, позбавлення дітей батьківського тепла.
ЇЇ видання фінансово підтримала програма "Матра Кап", Посольства Нідерландів. Збірку "Добре там, де нас нема" видано двохтисячним тиражем. Її безкоштовно даруватимуть волонтери у ОВІРі потенційним емігрантам.
Крім дипломів та відзнак переможці конкурсу поїдуть у туристичну мандрівку Тернопільщиною. А кращі малюнки учасників конкурсу будуть розміщені на білбордах нашого міста.
Христина Левченко, учениця Української гімназії, дипломантка конкурсу: " Я ніколи не пишу з-під палки і завжди пишу те, що насправді відчуваю. Я вдячна Богу, що моя родина не була в такій ситуації, але більшість сімейна жаль розпадаються, бо люди роз’їжджаються по різних країнах, а діти залишаються тут самі. Мені важко бачити, як вони намагаються забути ту ситуацію і вдаються до негативних засобів. Я не можу допомогти цим людям, але можливо, коли вони почують мій заклик, то добре подумають перед тим, як роз’їхатись."

Дячук Ольга: "Холодні Блакитні вітри"

Ну, що там? - питає мене маленька сестричка, обвиваючи обіймами мою шию.
- Тихо...
- А мама як?
- Все ніби нормально...
Раптом почувся вибух. Разом вибухнули шпалеровані стіни, холодна підлога, консервні банки і пляшки із зеленавого шкла. Іскристий мамин напівкрик-напівзойк змусив розсуватися залізобетонні стіни і сипатися минулорічним снігом шпаклівку на наші голови. Сварка. Напевно, остання...
"Боже, рятуй Україну!" - зірвалось про себе глибоко в душі тужливим криком лелек, швидко розвернувшись од дверей, коло яких ми чекали рішення нашої напівсирітської долі, я обійняв сестру міцніше і дременув в кімнату. П’ять секунд здавалися гидотною вічністю. Мала тихо притиснулась до мене і видала якесь страшне "....игиии....", ніби вона раптово постаріла і поволі помирала... Я відчував, як мамин сталевий крик хапав мене за волосся десь коло чуба і тягнув назад, як тріпав стегна, як безумно розчавлював серце. "Тільки не плач, не плач..." - молив сестричку я у своїх думках, відчуваючи як власне обличчя покрилось гарячим потом сліз і студнем гіркоти.
Вдягайся швиденько, вдягайся...- казав я сестричці, швидко зашнуровуючи важкі черевики тремтячими руками.
Схопив малу на руки, яка вже одягла зимову курточку, вона зіщулилась -горобеня зі зруйнованого гнізда. "Вони... як вони могли? Розійшлися, й батько вже не повернеться до дому... Знайшов собі інше життя..." Я відчинив вхідні двері і вислизнув, тихо причинивши їх за собою. Услід нам почувся наростаючий крик батька, який замикав електричні контакти з нашим страхом. Ми швидко почали спускатися сходами... Куди? Куди тепер іти нам? Назад - у пекло своєї власної долі? Чи вперед - в ніч, де на нас чекають вже давно темнота і холод? Туди, де, можливо, десь криється кобра-небезпека? Ні, тільки не назад, ні кроку назад, ні міліметра... Десь мас бути шлях, інший шлях, який зветься вихід, той, який закриває Північне Сяйво, яке ніколи не з’являється в наших небесах... Ми вийшли в захололу тернопільську ніч, а я забув взяти рукавички для своєї сестрички. Вона заховалась в мене на грудях, ніби там був зосереджений весь її світ. Що ж робити?...
Холодний Блакитний вітер проступав небом, куйовдячи розтріпані хмари. Вулицями нічного Тернополя то появляючись в освітлених клаптях вулиць, то знов пропадаючи в цноті зимової ночі, вони старалися минути неминуче, тікаючи від сім’ї, яка щойно розбилась, як порцелянова лялька, у них на очах... Хто винен? Питання, здавалося б, логічне...
А Й СПРАВДІ, ХТО?! ***
- ...Та байдуже мені! Нехай котиться в свою Америку! Ноутбук їй, розумієш, захотілось такий, який є в якоїсь блондинистої дурепи, її подруги, і відпочити, і світ побачити! А як же?... - спокійно казав мій друг, з яким ми курили за Євростудіями. А всередині мені розкривалась гравюра-виразка, як
повільно кривавила рана образи, і як ненависть розплітала свої щупальця, яка
брудно, огидно, липко брала зболілу душу в свої плазматично-спазматичні
обійми.
- Та ти...Гальмуй, не варто так... Дай і собі, і їй ще один шанс! – невміло я спробувала зупинити страшного внутрішнього ворога, ввійти з ним в двобій.
Ні. Баста. З мене досить... я ніби втратила тонку, буквально шовкову нитку, яка вела мене до його віри в те, що ще все буде добре.
Мені в обличчя війнуло гостре повітря, пилюка і беззмістовність. Із землі блимало на мене дотліваюче око цигарки. А напроти плив світ у своїй розбитості на кадри-миті, мовчки я дозволила випасти з рук єдиній своїй зброї - Слову, воно з тріском зламалось об байдужий сіроплямий асфальт... Така пара... Лев і Левиця... Що ж пішло не так? Що змусило їхні серця битись настільки по-різному, що повернуло назад пустоту-без-кохання? Відповідь проста. Обставини... Я замружила очі на хвилю. Питаючи, що сталось. Подивилась на жадібне осіннє сонце. Раптом...
- А ти як там? Що нового? - спитав він, як ні в чому не бувало.
Щось обірвалося зі звуком металевого карниза. Все. Зачинилися двері, які б зв’язали мене з його болем і рештою мантикорного Максі-всесвіту. Пішли стандартні фрази... як солдати на холодну війну. Разом через стіну обставин вони не пройшли... Вона лишилась там, у Києві, а влітку вирішила їхати в Америку, а він залишився в Тернополі і вирішив порвати з нею стосунки. Обставини. Тричі прокляті мною і одного разу усім іншим мантикорним світом. Люди, розрізані простором, часом, натягують свої душевні струни, як можна сильніше, щоб не зруйнуватись і не вмерти один без одного, мовчки танцюючи танець буденного. Це нормально. Кажуть, любов потребує випробувань. А, байдуже... Слова-мечі застрягають в мікро-тріщинах піхов. Але повернімося до важливішого питання... Хто ж в цьому винен? Можливо, та бісова Америка-Європа, що "двіжеца-в-рітме-рускава-хіп-хопа"... Можливо, наш багатостраждальний уряд, який водить народ по дантових колах... Можливо, ми самі... Українці-яких-купили та українці-без-крові. Скоро появиться у світовому переліку птахів такий експонат "Українець перелітний" мешкає по всьому світу. Харчується чим попало, своїм чарівним горбом годує півсвіту і ще маленьку Сінгапуру. Особливість: вважає себе за бидло десь у своїй заблудлій душі, що дозволяє іншим національностям маніпулювати ним на свою користь. І поставлять коло нього великий знак оклику, мовляв, звернути увагу РАБ! Де ж цей переломний, Ключовий (ой, ну зараз розплачусь - держава розпадається, ламаються долі, як весняний лід, а їм -ревіти... оце країна...) момент що отут ще Українець, наслідок волеборчих віків і наслідувач самої її Величності Свободи, а от вже за мить - підстилка на світовій арені, привхідний килимок? Можливо, у блакитних радянських дитячих ходунках? Чи у замаринованій системі навчання? Чи у відсутності націоналістичного виховання? Чи в відсутності демократичного мислення? Холодний Блакитний вітер співає мені свої пісні, душа відмовляється жити там, де є оці Раби... Вільний дух гидиться їх, але радий, коли вони вертаються додому... Лелеки без крил, лелеки, які несуть не дітей, а мішки з грішми, лелеки, у яких відтяте коріння душі по самі дзьоби... Та це ще не так страшно...
Іду вечірнім містом... Горить своїми попсовими блимавками-світлячками-рекламками... Раптом зупиняюсь - Трін-Кард". І черга... Черга голодних лелек... З розіп’ятими крилами щоб було легше зламати... Холодно... І тільки Блакитний вітер розвіває поодиноке чорнопір’я...
***
Як думаєш, мені варто купляти цей ДіВіДі-плеєр? Мама досить привезла з Італії бабла...- синюшно питається блакитновітроока дівчина у такого ж хлопця.
Та ні, моя люба Кицюню, давай краще собі залишимо на пару косячків... - стишено-збудженим голосом відповідає той їй в пірсинговане вушко.
Я захлинаюсь. Ви кажете - хвора і безперспективна молодь... Так, але ціною заробітків, ціною безжального винищення українців, розвіювання нашого рожевого яблуневого цвіту Холодним Блакитним вітром по всьому Світу...
ЕПІЛОГ -ЯК-ПРОЛОГ
Три спогади, які відкривають багатотомний збірник страждань нашого народу... Згадки — уривки з нікчемних безвихідних життів. Як це змінити? Як навчитися бачити те, що справді є важливим, що є життєствердним і основоположним для нас, Української нації? Як створити нову країну, побудовану на справжніх цінностях? Як зупинити еміграцію? Шляхом довгої і виснажливої боротьби за життя, за свої права, за час, коли кожен зрозуміє, що він - Володар своєї долі, а не маріонетка тричі-проклятих-обставин... Час нових гігантів, час нових подій і змін... Скоро повіє новий Блакитний вітер, Теплий і Сильний...
Українці, тримаймось коріння! Дивімося в очі предків з невимовним шкодуванням і соромом... І набираймося сил для боротьби... Для боротьби за державу, за націю, за Життя і Свободу... Українцю, встань з колін!
Слава Україні!

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори