пошук  
версія для друку
17.02.2010
джерело: www.bbc.co.uk

70 років початку сталінських депортацій

   

В Україні спеціальними відправами і меморіальними заходами відзначили річницю початку масових депортацій населення Західної України до південно-східних областей Росії і Казахстану. Сталінський режим почав політику репресій на теренах колишньої східної Польщі всього кількома місяцями після "золотого вересня" 1939-го.

В лютому минає 70 років від початку першої хвилі сталінських депортацій. Тоді, під час лише тієї першої хвилі, 89 тисяч людей були раптово вивезені далеко від їхніх домівок. Влада пояснювала це боротьбою з контрреволюційними виступами, бандитизмом і пограбуванням соціалістичного майна.

На цю тему Ольга Бетко розмовляла з доктором історичних наук Ігорем Андруховим, який також є автором книги "Станіславщина. 20 буремних літ (1939 - 1959)". У тій книзі великій розділ присвячений саме періоду тих депортацій.

Бі-Бі-Сі: Кого насамперед радянська влада бачила загрозою для себе і кого називала "неблагонадійними"?

"Тут перечислюється 18 груп так званих ворогів за політичною, релігійною, професійною з соціальними ознаками, і кожна з тих груп мала кілька категорій. Тому легше було знайти, хто не є ворог. "

І.Андрухів

Ігор Андрухів: Визначення категорії ворогів давав наказ НКВС СРСР під назвою "Про запровадження єдиної системи оперативного обліку антирадянських елементів, виявлених агентурною розробкою", який був виданий 11 жовтня 1939 року.Т ут перечислюється 18 груп так званих ворогів за політичною, релігійною, професійною з соціальними ознаками, і кожна з тих груп мала кілька категорій. Тому легше було знайти, хто не є ворог. Адже, фактично, майже все населення, яке тут проживало за Польщі, підпадало під цю категорію. У тому числі й "осадники", оскільки вони були громадянами Польської держави, тим більше, що вони мали земельну власність не менше 25 гектарів і проживали у прикордонних із колишньою радянською республікою територіях. Тому вони вважалися потенційними ворогами, але з іншого боку, це робилося і з перспективами на майбутнє, оскільки мала проходити колективізація, а якраз ця категорія населення і була противником колгоспного ладу. Тобто, тут мали місце і політичні, і соціальні причини.

Бі-Бі-Сі: Можливо, не всі наші слухачі знають, хто такі "осадники"...

Ігор Андрухів: "Осадники" - це були польські колоністи, яких у середині 1920-х років польський уряд переселяв у західні області України, в три Східно-галицькі воєводства. Це колишні військові відставники, учасники українсько-польської війни, а також і цивільні особи, які користувалися підтримкою держави, і їм давали або в оренду, або продавали ці земельні наділи.

Бі-Бі-Сі: І врешті-решт, наскільки я розумію, вони були одними з тих, хто очолював цей список ворогів, так?

"А вже в кінці 1940-го року була постанова "Про виселення зрадників Батьківщини і їх сімей". Тут, в основному, вже йшли члени сімей-учасників ОУН."

І.Андрухів

Ігор Андрухів: Одразу, коли прийшла сюди радянська влада, ще так званими оперативними групами НКВС, які прийшли з Червоною армією, вже були взяті на облік 9436 сімей. Потім була прийнята (на підставі листа Берії від 2 грудня 1939 року) постанова Ради народних комісарів 5 грудня "Про виселення осадників із Західної України і Західної Білорусі", де Берія пояснював, що вони є потенційні вороги, тому їх необхідно ізолювати і виселити у північні райони СРСР.

Бі-Бі-Сі: А як початок тих репресій сприймався місцевим населенням, тобто, чи було тоді у людей усвідомлення того, що насправді відбувалося? Чи підтримували місцеві люди депортованих, або підтримували владу? Як це було?

Ігор Андрухів: Мені навіть доводилося знаходити документи, у яких значилося, що серед місцевого українського населення (оскільки списки складались до 25 січня 1940 року) знаходили так званих "симпатиків" радянської влади, збирали сходи, де підбурювали людей для того, щоб вони виступали і говорили, що нам не потрібно поляків, виселяйте їх на схід і т.п. Але було, звичайно, багато людей, які співчували їм, тобто, по-різному це все населенням сприймалось. Але звичайно, що польське населення, оскільки воно було в розпачу від того, що держава перестала існувати, мало вже антирадянський настрій. А тут ще й виселення… А щодо українського населення, то воно теж із часом побачило, що таке радянська влада. Тим більше, що необхідно додати, що 19 січня 1940 року Політбюро ЦК КПУ України посилило цю постанову, де сказало, що повинні висилятись і осадники-українці зі змішаних сімей, а також і лісники, які мали земельний наділ і 2-3 гектари земель. І вони теж були включені.

Бі-Бі-Сі: Ось ви кажете, що депортації заклали підґрунтя для посилення антирадянських настроїв, то чи можна тоді говорити, що вони були причиною посилення сподівань на німців як визволителів від "радянського тирана"?

Ігор Андрухів: Безперечно. Це була перша хвиля, а після того ще такі три хвилі були масові, коли виселяли і сім’ї репресованих польських офіцерів, і поміщиків, і чиновників, і потім так званих біженців. А вже в кінці 1940-го року була постанова "Про виселення зрадників Батьківщини і їх сімей". Тут, в основному, вже йшли члени сімей-учасників ОУН. І всі репресії проводились у ніч таємно, людям давали на збори 2-3 години, і вони, ясна річ, нічого не могли забрати з собою… Все їх майно лишалося на місці, їхали вони невідомо куди. І звичайно, що були сподівання на краще. Але не забуваємо й те, що у цей час проходили і масові арешти. У тюрмах знаходилося більше 70 тисяч населення за різними статтями так званих ворогів.

Бі-Бі-Сі: Скажіть, будь ласка, наскільки в українській історіографії вивчена доля оцих тисяч депортованих людей? Що далі з ними сталося?

Ігор Андрухів: Зараз є у цьому плані багато літератури, особливо багато працюють над цим московські дослідники, оскільки у них архіви під боком - Державний архів Російської Федерації, Архів президента РФ, де всі оці документи розсекречені. У нас в Україні нещодавно захистила докторську дисертацію Тамара Вронська з Києва. Там вона якраз розглядає долю жінок репресованих ворогів народу. Жінок і дітей. Це перша така ґрунтовна праця в Україні, де показано долю цих жінок і їх дітей, яких вислали у північні райони, Казахстан, Узбекистан і т.д.

Бі-Бі-Сі: Але наскільки я розумію, це тільки поодинокі роботи, тобто, поки що лише фрагментарна картина відома історикам, так?

Ігор Андрухів: Поодинокі, тому що довгий час ці документи зберігалися на спецфондах, але зараз цей процес пішов, і з’являються вже поступово матеріали якраз і про долю жінок, і про долю тих виселенців, які були в адміністративному виселенні і на спецпоселеннях.

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори