Коментар ХПГ до Постанови Печерського суду за результатами розгляду адміністративного позову Блоку Наталії Вітренко «Народна опозиція» Прогресивної соціалістичної партії України та Партії «Русько-Український Союз» (РУСЬ) до Міністра внутрішніх справ України Юрія Луценко
Постанова Печерського суду, винесена 10 лютого за результатами розгляду адміністративного позову Блоку Наталії Вітренко «Народна опозиція» Прогресивної соціалістичної партії України та Партії «Русько-Український Союз» (РУСЬ) до Міністра внутрішніх справ України Юрія Луценка, є, на наш погляд, дуже цікавою і викликає багато запитань.
По-перше, суд, як видно з тексту Постанови, фактично не розглядав питання, чи є відомості, розповсюджені інтернет-сайтами «Українська правда» й «Цензор.НЕТ» та газетою «Факти», достовірними. У резолютивній частині Постанови про це ані слова не сказано. Виносячи Постанову, суд керувався виключно Законом „Про вибори народних депутатів України” та Кодексом адміністративного судочинства, а про нормативні акти інформаційного законодавства навіть не згадував. Характерно, що резолютивна частина не містить приписів щодо третіх осіб, які вимагалися позивачем. Отже, суд обмежився виключно розглядом питання, чи можна вважати висловлювання Юрія Луценка передвиборчою агітацією, і чи мав він право, як посадова особа, її проводити.
По-друге, суд, стверджуючи, що Юрій Луценко в своїх інтервю «фактично провів передвиборчу агітацію у формі публічних негативних висловлювань щодо політичних, ділових та особистих якостей кандидатів у народні депутати України, включених до виборчого списку виборчого блоку Наталії Вітренко «Народна опозиція» Прогресивної соціалістичної партії України та Партії «Русько-Український Союз» (РУСЬ)», спирався на Постанову ЦВК №73 від 5.01.2006 року, «в якій зазначені дії визнані такими, що містять ознаки передвиборної агітації». Проте відповідний фрагмент Постанови ЦВК виглядає дещо інакше:
«Центральна виборча комісія вважає, що зазначені вище висловлювання Міністра внутрішніх справ України Луценка Ю. В. містять деякі ознаки передвиборної агітації.
Разом з тим, як видно із тексту (он-лайн) прес-конференції в Інтернет-виданні „Українська правда” Міністра внутрішніх справ України Луценко Ю. В., він відповідав на конкретне запитання: „Чому ви критикуєте тільки список Регіонів за наявність клієнтів МВС?”.
З тексту відповіді Міністра внутрішніх справ України Луценка Ю. В. на поставлене йому питання не вбачається можливим однозначно встановити, що здійснювалася передвиборна агітація з метою спонукання виборців голосувати за або проти певного субєкта виборчого процесу.»
Отже, ЦВК оцінила висловлювання Луценка не так категорично, як колегія суддів Печерського суду. Колегія суддів фактично повторила перший абзац з наведеного фрагменту, випустивши слово «деякі». Слід відзначити також, що Юрій Луценко говорив про кандидатів у депутати, які є фігурантами кримінальних справ, незалежно від того, у виборчих списках якої партії чи блоку вони перебувають. Тому, на нашу думку, некоректно стверджувати, що Юрій Луценко агітував проти певних політичних сил, даючи негативну оцінку якостям кандидатів в депутати, включених у їхні списки. Таким чином, висновок суду щодо проведення Луценком передвиборчої агітації в порушення статті 71 Закону про вибори, на наш погляд, є, щонайменше, сумнівним.
По-третє, на нашу думку, Юрій Луценко, як посадова особа, просто зобовязаний повідомити виборців про причетність кандидатів в депутати до кримінальних справ, які розслідуються, щоби виборці могли зробити усвідомлений вибір. Не кажучи вже про моральні засади, його примушує до цього вимога сумлінно виконувати свої службові обовязки (стаття 5 Закону „Про державну службу»). А відповідно до статті 10 Закону України «Про міліцію» міліція зобовязана запобігати злочинам, виявляти причини й умови, що сприяють вчиненню правопорушень, вживати в межах своєї компетенції заходів до їх усунення. Зрозуміло, що люди, які фігурують у кримінальних справах, що розслідуються, можуть створити потенційну загрозу, якщо будуть обрані до Верховної Ради України і будуть захищені статусом недоторканності. Тому Міністр внутрішніх справ просто зобовязаний попередити виборців про таких кандидатів, і твердження суду про те, що такі дії є порушенням статті 19 Конституції, є також сумнівним.
З цього, на наш погляд, випливає, що суд порушив право Юрія Луценка на свободу слова, а також право на інформацію усіх виборців, заборонивши Луценку «обговорювати з громадськістю... політичні, ділові та особисті якості кандидатів у депутати від Блоку Наталії Вітренко «Народна опозиція» ПСПУ та Партії «Русько-Український союз» і бути експертом в цих питаннях». Суд взагалі усунувся від розгляду питання, чи є розповсюдження інформації про причетність певних кандидатів в депутати до кримінальних справ втручанням в приватне життя, наскільки правомірно розповсюджувати через ЗМІ інформацію про персональні дані кандидатів. А це питання, на нашу думку, є важливим і потребує окремого розгляду.
Відповідно до статті 34 Конституції здійснення права на інформацію може бути обмежено законом, зокрема, для захисту репутації або прав інших людей і для розголошення інформації, отриманої конфіденційно. А стаття 32 Конституції гарантує право кожного на невтручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією, і на заборону збирання, зберігання, використання та поширення інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом. Отже, маємо конфлікт двох фундаментальних цінностей, двох природних прав – права на інформацію та права на приватність. Як же цей конфлікт вирішується?
Спочатку трохи про два фундаментальних принципи щодо свободи інформації. Перший – принцип максимального оприлюднення: вся інформація підлягає оприлюдненню, виключення можуть бути тільки для дуже обмеженого числа випадків. Другий принцип характеризує вимоги щодо обмежень: відомості, доступ до яких закривається, повинні бути ясними, описуватися вузько і відповідати контролю згідно з трискладовим тестом. А саме: інформація повинна стосуватися легітимної мети, визначеної законом; розголошення цієї інформації мало б завдати суттєвої шкоди цій меті; шкода від розголошення цієї інформації має бути вагомішою, ніж суспільний інтерес в отриманні цієї інформації. У даному випадку легітимною метою є захист персональних даних кандидатів в депутати. Що переважає: суспільний інтерес в отриманні інформації про приватне життя кандидатів в депутати, чи інтерес цих депутатів в збереженні таємниці свого приватного життя? Яка шкода вагоміша – нанесена суспільству відсутністю інформації про кандидатів, чи нанесена політикам, чиї персональні дані розголошені?
Для відповіді на це питання необхідно врахувати принципи, які сформулював Європейський суд з прав людини, розглядаючи заяви про порушення статті 10 Європейської конвенції захисту прав людини та основоположних свобод[1].
1. Свобода висловлювань складає одну з невідємних підстав демократичного суспільства і одну з основних умов для його прогресу і самореалізації кожної особи. З врахуванням п.2 ст.10, прийнятними є не тільки “інформація” чи “ідеї”, які прихильно сприймаються чи вважаються необразливими чи сприймаються з байдужістю, але також і ті, які ображають, шокують чи дратують. Такими є вимоги плюралізму, толерантності і широти поглядів без яких немає “демократичного суспільства”.
2. Сфера обмежень, згідно п.2 ст.10 Конвенції, щодо політичних промов чи дебатів з питань, що мають суспільний інтерес є невеликою. Крім того, межі допустимої критики ширше стосовно уряду ніж по відношенню до громадянина, що не займає публічних посад чи, навіть, політика. У демократичній системі поведінка чи помилки уряду повинні підлягати детальній перевірці не лише законодавчих і судових органів, але також і громадської думки.
3. Політику, звичайно, надається право захищати свою репутацію, навіть коли він діє не у своїй приватній якості, але вимоги такого захисту повинні бути зважені у світлі інтересів відкритої дискусії з політичних питань, оскільки виключення зі свободи висловлювання повинні тлумачитися вузько. Тому межі прийнятної критики ширші стосовно політиків, які виступають у своїй публічній якості, ніж по відношенню до приватної особи. Перший неминуче і свідомо сам робить себе відкритим для детальної перевірки кожного його слова і вчинку, як журналістами, так і всім суспільством, і він повинен показати вищий рівень толерантності, особливо, коли він сам висловлює публічні твердження, які легко піддаються критиці.
4. Принцип, згідно з яким свобода висловлювань також охоплює інформацію чи ідеї, які ображають, шокують чи дратують має, звичайно, також особливу важливість стосовно преси. Хоча преса не повинна переступати обмеження, встановлені, між іншим, “для захисту репутації інших”, її завданням є, проте, передавати інформацію і ідеї щодо політичних питань і щодо інших питань, які представляють загальний інтерес. Преса здійснює суттєву функцію у демократичному суспільстві, і це є фактором особливої важливості для рішення Суду у даній справі про захист честі і гідності. Суд уважно ставиться до того факту, що журналістська свобода також охоплює можливі звернення до рівня перебільшення чи навіть провокації. Саме тому національна межа розуміння окреслюється інтересом демократичного суспільства у наданні можливості пресі виконувати належну їй по праву роль “сторожового собаки суспільства” у поширенні інформації, що представляє серйозний громадський інтерес. Для журналістів може бути неприйнятним позбавлення судовими рішеннями можливості вираження критичної оцінки, незважаючи на те, чи міг він чи вона довести свою правдивість.
5. Згідно із статтею 10 Конвенції обмеження права на інформацію має бути необхідним у демократичному суспільстві (ця вимога, на жаль, відсутня в українській Конституції). При цьому прикметник “необхідний” у значенні статті 10 має на увазі існування “невідкладної суспільної потреби”.
Яка ж є невідкладна суспільна потреба в збереженні в таємниці персональних даних кандидатів в депутати? На мою думку, в даному випадку вона відсутня, і треба безумовно надати перевагу суспільному інтересу знати про кандидатів в депутати усе. Всі обмеження на доступ до інформації про особу повинні бути зняті, коли ця особа балотується на виборчу посаду. Тільки тоді виборець зможе отримати повну інформацію про кандидатів і зробити обґрунтований вибір. Власне кажучи, це означає, що публічна особа, яка хоче обиратися, позбавляється приватності: вона мусить бути готова, що будь-які факти її біографії і приватного життя будуть відомі. А тому в Законі „Про інформацію” не вистачає статті такого, скажімо, змісту:
Інформація про особу громадянина, який претендує на виборну державну посаду, обіймає її або обіймав її раніше, не складає державної та іншої передбаченої законом таємниці, не відноситься до конфіденційної інформації і може бути опублікована в будь-якому випадку.
Наступне питання: як визначається інформація про особу (персональні дані)? Зазвичай в законах про захист персональних даних вони поділяються на дані загального характеру (прізвище, імя та по батькові, дата і місце народження, громадянство, місце проживання) та вразливі персональні дані (дані про стан здоровя – історія хвороби, діагнози тощо; етнічна належність; ставлення до релігії; ідентифікаційні коди чи номери; персональні символи; підпис; відбитки пальців, записи голосу, фотографії; дані про розмір зарплати або інші законні доходи, про вклади і рахунки в банках, нерухомість, податковий статус; кредитна історія; дані про судимість та інші форми притягнення особи до кримінальної, адміністративної чи дисциплінарної відповідальності; результати іспитів, професійного та іншого тестування тощо), і законом забороняється збирання, зберігання, використання та поширення без згоди субєкта даних саме вразливих персональних даних.
В Україні закон про захист персональних даних відсутній. Вони частково визначені в статті 23 Закону «Про інформацію», згідно з якою інформація про особу – це сукупність документованих або публічно оголошених відомостей про особу, основними з яких є: національність, освіта, сімейний стан, релігійність, стан здоровя, а також адреса, дата і місце народження. Очевидно, цей перелік персональних даних не є вичерпним, але подальших уточнень поняття персональних даних законодавство не містить. Стаття 23 забороняє збирання відомостей про особу без її попередньої згоди, за винятком випадків, передбачених законом. Рішення Конституційного суду України від 30.10.97 №5-зп (по справі Костянтина Устименка) уточнило цю норму: «Частину четверту статті 23 Закону України «Про інформацію» треба розуміти так, що забороняється не лише збирання, а й зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її попередньої згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту, прав та свобод людини. До конфіденційної інформації, зокрема, належать свідчення про особу (освіта, сімейний стан, релігійність, стан здоровя, дата і місце народження, майновий стан та інші персональні дані»).
Отже, персональні дані українським законодавством ясно і чітко не визначені. Подивимося, як розглядається в ньому колізія між правом на інформацію і правом на приватність. Ст. 47 Закону «Про інформацію» передбачає відповідальність за використання і поширення інформації стосовно особистого життя громадянина без його згоди особою, яка є власником відповідної інформації внаслідок виконання своїх службових обовязків. Ст.3 Закону про пресу прямо забороняє використання друкованих ЗМІ для «втручання в особисте життя громадян». Правда, закон не визначає це поняття. Закон «Про телебачення і радіомовлення» зобовязує телерадіоорганізації не розголошувати інформацію про приватне життя громадянина без його згоди, якщо ця інформація не є суспільно необхідною (п. и ст.59). Поняття «суспільно необхідної інформації» закон не визначає, і спори, чи є розповсюджена інформація суспільно необхідною, вирішуються судом.
Відповідно до 182 статті Кримінального кодексу передбачається покарання до трьох років обмеження волі за незаконне збирання, зберігання, використання або поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди або поширенням цієї інформації в публічному виступі, творі, що публічно демонструється, чи в ЗМІ. Нещодавно народний депутат Степан Гавриш запропонував законопроект, яким вносилися зміни до Кримінального, Кримінально-процесуального кодексів та Кодексу про адміністративні правопорушення, зокрема, пропонувалося посилити кримінальну відповідальність за статтею 182 до трьох років позбавлення волі і вводилася друга частина цієї статті, де каралися ті самі дії, вчинені службовою особою, або повторно, або за попередньою змовою групою осіб, і тут вже максимальна санкція становила позбавлення волі до 12 років! І парламент навіть ухвалив цей закон 12 січня цього року, але Президент скористався правом вето. Склад злочину за статтею 182 не визначений чітко і ясно, і не треба бути доктором юридичних наук, щоб це побачити. На мою думку, зміна 182 статті завбачливо спрямована саме на запобігання журналістським розслідуванням зловживань кандидатів в депутати, коли вони займали вищі посади в державі за режиму Кучми. Набуття чинності цієї статті встановило б серйозні перепони в реалізації свободи висловлювань, оскільки основними субєктами цього злочину могли б стати „незручні” журналісти, які у звязку зі своєю професійною діяльністю можуть збирати інформацію для своїх публікацій.
Питання, чи переважає право громадськості мати інформацію про публічну особу право цієї особи зберегти в таємниці інформацію про своє приватне життя, вирішується судом. Трискладовий тест частково реалізований в частині 11 статті 30 Закону „Про інформацію”: „Інформація з обмеженим доступом може бути поширена без згоди її власника, якщо ця інформація є суспільно значимою, тобто якщо вона є предметом громадського інтересу і якщо право громадськості знати цю інформацію переважає право власника на її захист”. Але приклади використання цієї норми судами нам невідомі.
На жаль, колегія суддів Печерського суду залишила ці важливі питання без розгляду. Хоча навіть недосконале українське законодавство давало усі підстави для винесення збалансованого рішення.
[1] Детальніше див.: Вольфганг Пікерт. Європейські стандарти щодо свободи висловлювань. //Свобода висловлювань і приватність, №1, 2001. – С.21-24.