Криве дзеркало української культури, або дещо про негармонійний розвиток
«Как народ может быть недоволен тем, что сильные мира сего – образованные, состоятельные, богобоязненные люди – вершат его судьбу? Чем это не демократия? Это она и есть…» (Теодор Драйзер, «Титан»).
Написано давно, щодо іншої країни, а ніби про українське сьогодення. Тому що, яку сферу нашого життя не візьми, - скрізь одна і та ж картина. Люди, наділені владою, приймають важливі рішення стосовно суспільного життя, але ні на потреби, ні на думку громади при тому не зважають.
А потім ще й дивуються, чим цей народ незадоволений?
Взяти для прикладу хоча б конфлікт, який останнім часом розгорівся у Харкові.
Бо, дійсно, чтого б то містянам так активно з обуренням реагувати на переселення бібліотеки з запиленного і загазованного центру міста до зеленого куточка, де по дорозі до царства книг можна ще й солов’їв послухати. Ну, хай не солов’їв з огляду на осінь, але цвіріньчання горобців точно.
Ось тільки насправді все інкше. Якщо говорити без іронії, то з центру міста у далекий кут виселили одну з найстаріших державних наукових медичних бібліотек, засновану 1861 року Харківським медичним товариством.
Цей унікальних заклад, який в минулому році відзначив своє 155 річчя, налічує більше 1 мільйона екземплярів друкованих видань. Його книжковим фондом завжди користувалося значне коло людей - лікарів, студентів, фахівців, які навчаються в Харкові у системі післядипломної освіти. Вони мали змогу працювати у зручному і безпечному місці.
Та тільки не тепер. Адже бібліотеку виселили не куди-небудь, а до приміщення діючого обласного дитячого туберкульозного клінічного санаторію.
Тобто відтепер кожен, кому потрібно буде звернутися до книгозбірні, сто разів має подумати, чи варто ризикувати власним здоров’ям навіть заради найціннішої книги?
Бо «граніт науки» може виявитися з присмаком палички Коха, для якої (і це відомо не тільки медикам) найбільш ефективний шлях поширення - в приміщенні чи замкнутому просторі.
З приводу цього переселення писали ЗМІ, в тому числі електронні (http://snip.net.ua, http://h.ua ), зазначаючи, що громада виступає проти. Харків’яни особисто обурювалися таким станом справ у соціальних мережах і називали дії чиновників, які прийняли відповідне рішення, махновщиною – тобто тим, що відбувається поза законом. До боротьби за бібліотеку долучився Фонд національно-культурних ініціатив імені Гната Хоткевича, виступивши з відповідною заявою. http://khotkevych.info
Та те, що не вдалося у 2012 році, коли місцева влада бібліотеку взялася переселяти, набуло доконаного факту тепер.
Хоча, думається, що цей «гнійний процес» з переселенням закладу не пройшов і повз МОЗУ. Адже, здається, і бібліотека у віданні Міністерства охорони здоров’я, і дитячий туберкульозний санаторій у його системі. Принаймні, без міністерської згоди переселення навряд було б можливим. Але , очевидно, не надто дбали, аби зберегти на своєму місці унікальний заклад, потрібний не тільки медичній спільноті Харкова, а й всієї України.
Втім, бої без правил навколо культосвітніх закладів відбуваються не тільки в Харкові. Ось так би мовити бібліотечна хроніка останнього часу: у Луцьку громада виступила проти продажу однієї з найбільших в Україні кнігозбірень, що належить профспілкам. http://lutsk.rayon.in.ua
На Тернопільщині за останні три роки було закрито два десятки бібліотек. http://zz.te.ua
Навесні цього року у Вінниці громадяни виходили на мітинги проти переселення однієї з найстарших дитячих бібліотек з центру міста на околицю. http://33kanal.com І так далі…
До речі, у Вінниці, під час одного з протестних мітингів маленька дівчинка сказала, до «дяді, які хотять виселити бібліотеку, мабуть, не читали книжок».
Схоже, на правду. Інакше мали б пошану і до книг, і до людей, які тими книгами користуються, чи то для навчання, чи просто для власного задоволення.
Втім, здається, не читали вони й української Конституції, де в Статті 23 зазначено, що кожна людина має право на вільний розвиток своєї особистості…, та має обов’язки перед суспільством, в якому забезпечується вільний і всебічний розвиток її особистості.
Чиновники наші українські, схоже, не відчувають ні свого обов’язку перед суспільством, ні свого завдання сприяти тому, щоб у суспільстві той самий розвиток особистості – вільний та гармонійний – забезпечувався.
Недавно на очі потрапило інтерв’ю з відомим українським поетом, видавцем, лауреатом Національної премії України імені Тараса Шевченка Іваном Малковичем. https://uain.press
У ньому є слова про те, що культура – це дзеркало, у якому нація може побачити сама себе.
На жаль, поки що про дзеркало української культури можна сказати, що воно доволі криве. Чи то ми не вміємо зберігати, те що надбане віками? Чи то не хочемо? Чи не маємо бажання?
Та сама махновщина, про яку писали харків’яни стосовно переселення їхньої бібліотеки, процвітає практично скрізь.
От, скажімо, така ситуація: в історичне приміщення провінційного музею підселяють кілька торговельних точок. Обіцяють, що ці заклади торгівлі будуть виплачувати кошти за оренду, які йтимуть на утримання музею.
А насправді – оренда копійчана, бо магазини, пов’язані з людиною у місцевій владі. Дах над музеєм як протікав, так і протікає. Прогнила підлога як прогиналася під ногами, так і прогинається.
Зате крамниці сяють ілюмінацією і дзеркалами вітрин.
Що там вже говорити про периферійні заклади культури, якщо навіть на загальноукраїнському рівні раз-по-раз виникають конфлікти навколо тих же музеїв, бібліотек, історичних заповідників, книгарень.
Ось, скажімо, знову на вістрі конфлікту виявився заповідник Києво-Печерська Лавра. https://life.pravda.com.ua, http://dsnews.ua, http://kplavra.kiev.ua
Мабуть, не буде перебільшенням сказати, що ця мишача товкотнеча навколо одного з найбільших культурно-історичних центрів України, яка фактично триває вже не один рік, спричинилася з подачі тих самих, згадуючи Драйзера, освічених і богобоязливих людей, які вважають, що тільки їхні рішення – правильні, що саме вони - і є демократія.
Чи не внаслідок цієї чиновницької демократії також і галицькі інформаційні ресурси впродовж останнього часу сповненні тривожних повідомлень про масове закриття музеїв?
Зокрема, пишуть, що під приводом реорганізації, оптимізації, чи будь-яким іншим Львівщина назавжди може втратити музей «Мистецтва давньої української книги», «Музей давніх пам’яток» у Храмі Івана Хрестителя, музей «Жовківський замок» (http://vgolos.com.ua), музей-філію Львівської національної галереї мистецтв імені Бориса Возницького ( https://lvivski.in.ua). До цього ж списку долучають і музей Маркіяна Шашкевича – одного з засновників першого західноукраїнського альманаху народною українською мовою «Русалка Дністровая».
Можна довго говорити на тему сучасного винищення, понівечення української культури. Можна згадати ще й проте, що в рік, який проголошено Роком Української революції 1917-1921 років, сам «Музей Української революції 1917-1921 років» виселяють невідомо куди з орендованого ним приміщення. http://galinfo.com.ua
Можна згадати про втрачені, в тому числі з музейних сховків і бібліотечних запасників, раритети, стародруки, картини…
А чого іншого чекати, коли і таку вразливу галузь нашого життя, як культура , на жаль, не оминула корупція, заполітизованість, чиновницька байдужість і чиновницьке свавілля, яке не можуть здолати нечасті спроби громадянського суспільства відстояти те, що покликане служити просвітництву і розвитку народу.
У вище згаданому інтерв’ю з Іваном Малковичем йдеться про цікавий історичний факт.
Під час Другої світової війни прем’єр-міністр Великої Британії Вінстон Черчилль відмовився від пропозиції одного з міністрів скоротити витрати на культуру заради оборони. «А за що ми тоді воюємо?» - сказав Черчилль.
Чи буде за що воювати в Україні, якщо скидається на те, що проти самої національної культури почато якусь гібридну війну?