MENU

«Я обмивала і ховала всього зрешеченого осколками брата, а його закривавлена та поранена мати ледве встигла на похорон…»

Українською | In English
11.04.2022
Володимир Березін

Будинок по вулиці Курчатова в Сєвєродонецьку, де поранило брата Олени Васильєвої

Дніпро зараз став «воронкою», куди стікаються вже не струмки, а цілі річки переселенців зі східних областей країни. Тут чітко організовано допомогу таким людям. Місцевими волонтерами створено щонайменше чотири великі центри, де їм допомагають (перш за все, роздають гуманітарку). Два тижні тому сюди з Маріуполя приїхав Кирило Долимбаєв – відомий на Донеччині активіст-волонтер, який реалізував у рідному місті неймовірні культурологічні проєкти. Він створив у Дніпрі волонтерський Хаб «Доброго ранку, ми з Маріуполя!». І допомога, як і переселенці, також потекла рікою.

З дозволу Кирила ми почали розмовляти з переселенцями, дізнаватися та записувати їхні історії, брати інтерв'ю. І одну таку, на жаль, нині типову трагедію мешканців Луганщини ми надаємо до вашої уваги.

–  Вітаю, у цьому волонтерському центрі Ви побачили, що ми розмовляємо з людьми та самі підійшли. Чи є вам що розповісти?

–  Так.

– Тоді назвіть себе та скажіть – чи даєте згоду на публікацію вашої історії, персональних даних та внесення цієї інформації до бази даних правозахисних організацій, які працюють із документування військових злочинів?

– Звичайно, даю. Я Васильєва Олена Євгенівна, народилася та жила у Лисичанську. У мене була мама, бабуся, сестра та велика рідня – у т.ч. двоюрідний брат у Сєвєродонецьку Олег Вікторович.

– Треба сказати сказать, що Лисичанськ та Сєверодонецьк – як одне місто через річку.

– Так, тому ми росли разом. Їздили на моря, до дитячих таборів. Були дуже близькі. Навіть двоюрідним назвати не можу. Він був одружений із росіянкою. Була хороша сім'я, але не склалося. Тож жив один. Неподалік від нього жив його рідний брат Дмитро з мамою, моєю тіткою. Вони постійно спілкувалися.  Олег працював на СТО «АЗОТ» у Сєвєродонецьку лаборантом-апаратником, потім зайнявся підприємництвом. Любив книги – вони з тіткою у 90-х навіть відкрили у Сєверодонецьку відому книжкову крамницю на Центральному ринку. Користувалися авторитетом, добре заробляли.

Я у двотисячних вийшла заміж, а потім розлучилася і поїхала до сестри за кордон – у Дубаї, ОАЕ. Жила та працювала там. Сестра досі успішно працює і звідти нам допомагає. 2013-го – у мене народився перший онучок (онук ще одного двоюрідного брата), я приїхала його подивитися, допомогти доглядати. Почався 2014 рік, війна. Я через нервове напруження  захворіла на онко-захворювання (стою й зараз на обліку). Були страшні тижні. Ми не виходили з дому, люди боялися – сиділи у підвалах, як і зараз. А потім була величезна депресія.

Ми були абсолютно мирні люди, ніколи ні в чому не брали участь. І не були готові. Брат мирний чоловік, заробляв, жив своїм життям. Коли нас звільнили, продовжували жити мирно та спокійно.

Весною 2014-го онукові було 10 місяців, він тоді не дізнався, що таке війна. Але тепер вона його дістала у 8 років. (Плаче). Знаєте, він о 5-й годині ранку 24 лютого, коли пролунали вибухи і у нас у будинку в Лисичанську шибки затремтіли, прибіг до мене – «Бабуся – що це?». Я кажу – «Це війна». Перед цим кілька днів у нашому місті ночами стояв гуркіт – наші підтягували війська до кордону. Мене заспокоювали – але я казала, що щось страшне готується. Цей гуркіт я запам'ятала з 14-го року – ВІЙНА. Я почала збирати речі.

Потім розпочався ажіотаж – вже 24 лютого в аптеку черги стояли, як у мавзолеї. При цьому я захворіла на ковід, температура піднялася до 40. Не знала, що робити. Пішла до супермаркету – а там порожні полиці. Я йшла рядами і плакала.

– Ви жили у Лисичанську, брат у Сєвєродонецьку. Часто спілкувалися? Що було із початком широкомасштабного нападу Росії?

– Раніше він мені дзвонив щоп'ятниці-суботи, спілкувалися у свята. Я приїжджала до Сєверодонецька до нього на ринок у його магазинчик у вихідні. Востаннє з ним телефоном говорила десь 18 лютого. Після цього нічого про нього не чула. Коли його поранили – від мене приховували. 

4 березня ввечері племінниця Ксенія зателефонувала та приголомшила – Олег, її тато, помер у лікарні від ран. Вона поставила мене перед тим, що його до нас привезуть. Сказала – «Олено, тримайся, твого Олежка більше немає...».

Будинок по вулиці Курчатова в Сєвєродонецьку, де поранило брата Олени Васильєвої

З її розповіді я зрозуміла, що за тиждень до смерті він потрапив під обстріл. Вискочив із дому, коли падали перші снаряди, щоб добігти буквально 200 метром зі своєї дев'ятиповерхівки по вулиці Курчатова, 392 до сусідньої, де мешкає його мати та брат. Боявся за них. Як тільки він вийшов – снаряд потрапив із його боку до будинку. Він помер, не знаючи, що й будинку  його вже немає, згорів. Його всього прорешетіло.

– Снаряд авіаційний?

– Не знаю. Але за розташуванням будинку, фото та відео пошкоджень, чітко ясно, що він прилетів зі сходу, де розташовані війська т.зв. ЛНР.

 Брат приходив до тями в лікарні?

– Так, за день до смерті. Але коли дізнався, що йому відрізали ноги, стало ще гірше. Почалася істерика на нервовому ґрунті. Він був гордий. Але він був приречений – ліків не було. Тож сказали, щоб його додому вмирати забрали. Не встигли.

Олег помер увечері 4 березня. Сказали: забрати чи ховатимуть у братській могилі. Там жертв було дуже багато. Тітка дякує Богові, що ми в чорному мішку (трун не було), не відспіваного поховали на цвинтарі біля своїх рідних на Войкова. Без хреста, просто пагорбок.

Його привезли до мене пізно ввечері 4 березня з Сєверодонецька до Лисичанська солдатики на якійсь дошці. Я його обмила, одягла. Він весь був ізрешечений. Без ніг, ліва рука була від поранень м'яка.

– Може, є ще постраждалі?

– Була сильно поранена його мати, моя тітка. Вона йшла ховати Олега до нас пішки. Від Сєвєродонецька до Лисичанська. Її наші солдати, які стояли на мосту, не пускали. Вона була вся у крові. 

4 березня, коли брат помер, тітка пішла до лікарні, щоб узяти довідку про смерть (без неї солдати не повезли б ховати). Коли вона із сином Дімою підійшли до лікарні – почався обстріл. Діма встиг впасти на землю, а тітка не встигла – їй 72 роки. І уламок їй розірвав ліву грудь.

Біля цієї лікарні поранило тітку Олени Васильєвої

Їй тут же у лікарні грудь ампутували. Але вона втекла відразу після операції, щоби поховати сина. Але її солдати не пустили - відвезли до притулку, привели до ладу, дали теплий одяг, поїсти. Наступного дня привезли на похорон.

Солдати, коли побачили таку картину на мосту, думали, що вона з’їхала з глузду. Вся в бинтах, у крові, каже: «Пустіть, я синочка хочу поховати…».

Але ж таки прийшла, встигла попрощатися. Я хотіла її залишити – у нас хоч вода та світло є, але вона повернулася пішки до Сєверодонецька, де ні світла, на води, ні газу. Потім почалися обстріли. Інші мої родичі виїхали з-під бомбардувань з Харкова на Дніпропетровщину. І мене забрали – «Досить нам Олега…».

– Вас чи Ваших родичів за цим фактом хтось опитував.

– Ні, звичайно. Я мирна людина і хочу миру. Але свою близьку подругу, яка із Луганська – у соцмережах заблокувала. Не можу з нею спілкуватись. Огида. І біль. Вони мені перекреслили все життя!

– Дякую Вам, і прийміть, будь ласка, співчуття. Ви зробили велику справу на згадку про брата, фактично вбитого військовими злочинцями, і пораненої тітки. І ми зробимо все, щоб ці злочини були оформлені та стали основою в суді над кремлівським режимом, а всім постраждалим було відшкодовано моральні та матеріальні збитки.

Матеріал був підготовлений Харківською правозахисною групою у межах глобальної ініціативи T4P (Трибунал для Путіна).

Інтерв’ю опубліковано за фінансової підтримки чеської організації People in Need, у рамках ініціативи SOS Ukraine. Зміст публікації не обов’язково збігається з їхньою позицією.
 Поділитися