‘Цвинтар’ на городі, мародерство, п’яні солдати — мешканка Бородянки розповідає про окупацію

Мешканка Бородянки Тетяна Клігунова разом зі своєю родиною пережила окупацію у селищі. Їй доводилося спілкуватися з російськими військовими та ховати сусідів просто на городі. Вона зізнається, що рятувалась побутовими справами, а її чоловік примудрився зробити пральну машинку, яка працювала без електрики.

— Клігунова Тетяна, 57 років, мешкаю тут. У мене є чоловік, донька, зять і двоє онуків. Я на пенсії. 23-го числа я спілкувалася з подругою, вона каже: “Таню, як гадаєш, буде війна?” Кажу: “Ти що? Та ні! Це в наш час, напасти просто так…”. А 24-го увімкнула телевізор, бомблять Київ. Взагалі у голові не вкладалося, що таке буде. Що стрілятимуть, бомбитимуть. Потім спалахнула наша нафтобаза. Горіла тижні три. А потім росіяни до нас дійшли. Я сама з Яковлєва, це Бєлгородська область, у мене батько звідти. Він там служив. Я добре розмовляю російською. Зайшов російський солдат і каже: “Ти росіянка?” Кажу: “Я освічена”. Тут бурятик стояв, біля хвіртки. І от уявіть, він такий стоїть і запитує: “Ви не голодні? Може, вам щось потрібно?” Кажу: “Ні дякую у нас усе є”.

У мене у хаті дев’ятеро. Двоє онуків, сват, сваха прийшли. Спершу сваха, а потім сват. Його [росіяни з його хати] вигнали. Сказали: “Давай, іди”. Він каже: “Куди?” А йому: “Куди хочеш”. Вони у нього на городі вирили траншею, поставили зенітку.

Так сват до нас прийшов. От рахуйте, я, чоловік, донька, зять, двоє онуків, сват, сваха і племінник. І от, стоїш і що йому казати? “Ви поліціянтів тут бачили?” — “Та ні, хлопці, у нас тут мирна вулиця. Тут лише пенсіонери”. — “Національні війська?” — “Хлопці, ну ви ж розумні дорослі люди, звідки тут національні війська?” А потім почалося. Сюди, звісно ми боялися заходити. Бо зранку БТР їде, вони сидять, як голубці, з автомати. Потім оця велика машина — радіостанція чи що… І позаду ще щось. І так щоранку. Так вони по всім вулицям їздили ввечері та зранку. Гелікоптери кружляли. Я онукам кажу: “Хлопці, не лізьте, звідки ми знаємо, що у них там у голові. Він зараз візьме і вистрелить, їм же нудно”.

Горілку всю з магазинів вони за тиждень випили. А потім літає-літає і кудись туди стріляє.

Отам, звісно, Буча, Ірпінь — сяйво було. Ми до льоху спускалися. Малі там майже весь час сиділи. У мене тиск високий був, не падав, нічим не можливо було збити.  

— Чи замислювались ви про евакуацію?

— Хотіли, щоб діти поїхали, але машина була не заправлена. Чоловік 24-го поїхав на заправку, а там така черга, що три дні можна стояти. Ще ми не вірили. Та й дев’ятеро людей, кого залишити? Кого? Дід сказав, що нікуди не поїде, він у цей будинок усе життя вклав. Ми сумки зібрали, документи, якісь там гроші. Але, куди їхати? Навіть, якби ми ту машину десь заправили. Куди їхати? Наша машина до Львова не доїде.

— Як ви жили?

— Коли починали бомбити, роботою рятувались. Коли літало над головою, я машину чистила, їсти варила. Мій чоловік пральну машину зробив. Розібрав стару пральну машину, туди усе закинув, ми по черзі прали. Я кажу: “Діду, яку програму увімкнув?” А він: “На 40 хвилин”. [показує пральну машину з ручкою, яку потрібно було крутити безперервно]

— У вас було світло?

— Нічого не було. Після бомбардування з літаків. От уявіть, вісім ракет. На Бородянку — вісім! Летів перший літак, ми швидко дітей до льоху. Ми з зятем заходили останні. Я підіймаю голову, а над нами — велика ракета. А потім сюди вже зайшли “господарі”. Спершу їх не було, але ми знали, що вони селищем їздять. Снайпери були тут навколо. А потім гелікоптери. То туди постріляють, то сюди. У нас у кінці городу морг.

Мені зять допомагав зносити з городу, з подвір’їв, з вулиць загиблих. Шестеро людей. Сусіди. Просто людей складали на городі. Згодом п’ятьох упізнали, а шостого так ніхто й не упізнав. 

— Що з вашим майном?

— Повилітали на літній кухні вікна. Гараж постраждав, курник. Ми вийшли зранку, якщо це можна було назвати ранком, двері [курника] отак книжкою просто склались і впали. Воно бахкало так… Лупили куди хотіли. Ми вже звикли, що нас не чіпають увечері. Зять і старший онук виносили лавку, сідали й чекали: синя чи червона ракета? Вони вже знали, коли перша червона чи синя, куди будуть стріляти. Чи туди, чи сюди. Там де Буча, Ірпінь, Ворзель — сяйво сильне було.

У мене там дуже багато співробітників колишніх. Там сяйво дуже сильне було, я просто стояла біля льоху і повірити не могла. У будинку люди сиділи у підвалі. А одна родина була на другому поверсі. Чоловік вийшов подивитися. Каже: “Вийду подивлюся, що там, мої ж вдома”. Аж раптом стріляти почали. Поранили його, він втік до підвалу, а потім загинув. Тоді ще лікарня працювала, його прооперували, але не вижив.

— Мародерства були?

 — Я виходила якось, дивлюся, під’їжджає фура. Вони оце [речі] носять, носять. Завантажили, поїхали. І це скрізь. Потім знову під’їжджає фура, знову завантажують. А що ж, гаражі усі їхні. Заходь, бери, що хочеш.

— Чи змінилося ваше ставлення до росіян?

— Ставлення може змінитися до людини. Але це — не люди! Це не нація. Це… Вони просто перестали для мене існувати. От у нас сусіди, Терещуки. Ігор, Ілона і хлопчик. Вони жили у нашому будинку. Коли у наш будинок влучили, вони перейшли в інший будинок. І в той будинок влучила авіа бомба. Їх просто не знайшли. Дуже довго думали, що вони десь. Але очевидно, що їх просто рознесло і все.