MENU
Гаряча лінія з пошуку зниклих безвісти в Україні
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

‘Цвинтар’ на городі, мародерство, п’яні солдати — мешканка Бородянки розповідає про окупацію

30.12.2022    доступно: in English | На русском
Олексій Сидоренко
Тетяна Клігунова разом зі своєю родиною пережила окупацію в селищі Бородянка. Їй доводилося ховати сусідів просто на городі. Вона зізнається, що рятувалась побутовими справами, а її чоловік примудрився зробити пральну машинку, яка працювала без електрики.

Мешканка Бородянки Тетяна Клігунова разом зі своєю родиною пережила окупацію у селищі. Їй доводилося спілкуватися з російськими військовими та ховати сусідів просто на городі. Вона зізнається, що рятувалась побутовими справами, а її чоловік примудрився зробити пральну машинку, яка працювала без електрики.


— Клігунова Тетяна, 57 років, мешкаю тут. У мене є чоловік, донька, зять і двоє онуків. Я на пенсії. 23-го числа я спілкувалася з подругою, вона каже: “Таню, як гадаєш, буде війна?” Кажу: “Ти що? Та ні! Це в наш час, напасти просто так…”. А 24-го увімкнула телевізор, бомблять Київ. Взагалі у голові не вкладалося, що таке буде. Що стрілятимуть, бомбитимуть. Потім спалахнула наша нафтобаза. Горіла тижні три. А потім росіяни до нас дійшли. Я сама з Яковлєва, це Бєлгородська область, у мене батько звідти. Він там служив. Я добре розмовляю російською. Зайшов російський солдат і каже: “Ти росіянка?” Кажу: “Я освічена”. Тут бурятик стояв, біля хвіртки. І от уявіть, він такий стоїть і запитує: “Ви не голодні? Може, вам щось потрібно?” Кажу: “Ні дякую у нас усе є”.

У мене у хаті дев’ятеро. Двоє онуків, сват, сваха прийшли. Спершу сваха, а потім сват. Його [росіяни з його хати] вигнали. Сказали: “Давай, іди”. Він каже: “Куди?” А йому: “Куди хочеш”. Вони у нього на городі вирили траншею, поставили зенітку.

Так сват до нас прийшов. От рахуйте, я, чоловік, донька, зять, двоє онуків, сват, сваха і племінник. І от, стоїш і що йому казати? “Ви поліціянтів тут бачили?” — “Та ні, хлопці, у нас тут мирна вулиця. Тут лише пенсіонери”. — “Національні війська?” — “Хлопці, ну ви ж розумні дорослі люди, звідки тут національні війська?” А потім почалося. Сюди, звісно ми боялися заходити. Бо зранку БТР їде, вони сидять, як голубці, з автомати. Потім оця велика машина — радіостанція чи що… І позаду ще щось. І так щоранку. Так вони по всім вулицям їздили ввечері та зранку. Гелікоптери кружляли. Я онукам кажу: “Хлопці, не лізьте, звідки ми знаємо, що у них там у голові. Він зараз візьме і вистрелить, їм же нудно”.

Горілку всю з магазинів вони за тиждень випили. А потім літає-літає і кудись туди стріляє.

Отам, звісно, Буча, Ірпінь — сяйво було. Ми до льоху спускалися. Малі там майже весь час сиділи. У мене тиск високий був, не падав, нічим не можливо було збити.  

 Чи замислювались ви про евакуацію?

— Хотіли, щоб діти поїхали, але машина була не заправлена. Чоловік 24-го поїхав на заправку, а там така черга, що три дні можна стояти. Ще ми не вірили. Та й дев’ятеро людей, кого залишити? Кого? Дід сказав, що нікуди не поїде, він у цей будинок усе життя вклав. Ми сумки зібрали, документи, якісь там гроші. Але, куди їхати? Навіть, якби ми ту машину десь заправили. Куди їхати? Наша машина до Львова не доїде.

 Як ви жили?

— Коли починали бомбити, роботою рятувались. Коли літало над головою, я машину чистила, їсти варила. Мій чоловік пральну машину зробив. Розібрав стару пральну машину, туди усе закинув, ми по черзі прали. Я кажу: “Діду, яку програму увімкнув?” А він: “На 40 хвилин”. [показує пральну машину з ручкою, яку потрібно було крутити безперервно]

Бородянка, наслідок російських бомбардувань

Бородянка, наслідок російських бомбардувань

 У вас було світло?

— Нічого не було. Після бомбардування з літаків. От уявіть, вісім ракет. На Бородянку — вісім! Летів перший літак, ми швидко дітей до льоху. Ми з зятем заходили останні. Я підіймаю голову, а над нами — велика ракета. А потім сюди вже зайшли “господарі”. Спершу їх не було, але ми знали, що вони селищем їздять. Снайпери були тут навколо. А потім гелікоптери. То туди постріляють, то сюди. У нас у кінці городу морг.

Мені зять допомагав зносити з городу, з подвір’їв, з вулиць загиблих. Шестеро людей. Сусіди. Просто людей складали на городі. Згодом п’ятьох упізнали, а шостого так ніхто й не упізнав. 

 Що з вашим майном?

— Повилітали на літній кухні вікна. Гараж постраждав, курник. Ми вийшли зранку, якщо це можна було назвати ранком, двері [курника] отак книжкою просто склались і впали. Воно бахкало так… Лупили куди хотіли. Ми вже звикли, що нас не чіпають увечері. Зять і старший онук виносили лавку, сідали й чекали: синя чи червона ракета? Вони вже знали, коли перша червона чи синя, куди будуть стріляти. Чи туди, чи сюди. Там де Буча, Ірпінь, Ворзель — сяйво сильне було.

У мене там дуже багато співробітників колишніх. Там сяйво дуже сильне було, я просто стояла біля льоху і повірити не могла. У будинку люди сиділи у підвалі. А одна родина була на другому поверсі. Чоловік вийшов подивитися. Каже: “Вийду подивлюся, що там, мої ж вдома”. Аж раптом стріляти почали. Поранили його, він втік до підвалу, а потім загинув. Тоді ще лікарня працювала, його прооперували, але не вижив.

 Мародерства були?

 — Я виходила якось, дивлюся, під’їжджає фура. Вони оце [речі] носять, носять. Завантажили, поїхали. І це скрізь. Потім знову під’їжджає фура, знову завантажують. А що ж, гаражі усі їхні. Заходь, бери, що хочеш.

 Чи змінилося ваше ставлення до росіян?

— Ставлення може змінитися до людини. Але це — не люди! Це не нація. Це… Вони просто перестали для мене існувати. От у нас сусіди, Терещуки. Ігор, Ілона і хлопчик. Вони жили у нашому будинку. Коли у наш будинок влучили, вони перейшли в інший будинок. І в той будинок влучила авіа бомба. Їх просто не знайшли. Дуже довго думали, що вони десь. Але очевидно, що їх просто рознесло і все.

Клігунова Тетяна, Бородянка

Клігунова Тетяна, Бородянка

Матеріал підготовлено за підтримки Prague Civil Society Centre
 Поділитися