‘Я був у будинку, коли снаряд зруйнував стіну’

Мене звати Валерій Зінченко. Я інженер-конструктор, будівельник. До пенсійного віку не дотягнув, по інвалідності вийшов на пенсію. З дружиною сімнадцятий рік живемо у Мощуні. Багатодітна сім’я, всього вісім дітей. Троє зараз в армії, під Бахмутом і Донецьком. Хто де. Дружина з наймолодшою донькою в Німеччині. Евакуювалась, але я через певні обставини не разом із ними. Склалося так, що я звідси не разом з усіма виїжджав, а окремо. Повернувся напередодні першого вересня, бо потрібно було, щоб тут хтось був та займався ліквідацією наслідків.

— Яким для вас був перший день війни?

— Прокинулись, усе нормально було. Кожен займався своєю справою. Згодом по радіо дізналися, що почалися бойові дії. Про десант дізналися після того, як з цього боку, зі cходу, полетіла велика група гелікоптерів. Зараз усі знають, що їх там було десь 30. Вони практично у мене над головою пройшли. Я вийшов, бо гул незрозумілий був, потрібно було зорієнтуватися, що це. Вийшов на вулицю, а вони над головою.

Мене здивувало, що вони дуже низько летіли. Було видно пілотів. Що це настільки трагічно буде, ніхто не підозрював, я думаю. Був дуже незрозумілий стан. Я особисто не вірив, що буде щось серйозне. Що це буде натяк на дійсно серйозні військові дії, як в Афганістані чи Велика Вітчизняна війна. Думав, що вирішитися іншим чином. Але все стало зрозуміло, коли вони покружляли та випустили кілька залпів. Залпи, вибухи, вертушки ходили по колу. От тоді стало зрозуміло, що там [у Гостомелі] дійсно йдуть бої. Тоді прийшло розуміння, що це тільки початок. А далі буде ще гірше.

— Що з вашим будинком?

— Протягом перших десяти днів спочатку пролетіла уся їхня [російська] армада над головою. Потім у дачних кооперативах почало горіти. А потім у сусіда повністю згорів будинок. Це було на наших очах. Оскільки у мене після інсульту руки та ноги не слухаються, я не міг допомогти, а всі сусіди допомагали попри обстріли. Бігли, гасили. Але це не допомогло. У наступні дні вже потрібно було ховатися, тому що постійні обстріли були та прильоти. Ось тут снаряд влучив у стіну. Пробило наскрізь. Але Господь милував, ми не мали від цього ніяких фізичних збитків, бо вчасно сховалися. У наступні кілька днів у темний час доби, я бачив, як проходили їхні ДРГ і все навколо трощили. Були чутні крики, вибухи, працювали міномети, у лісі батарея стояла. Я ховався у льосі. Декілька курточок надів, щоб не замерзнути. Так і врятувався.

— Як вам вдалося евакуюватись?

— Я зрозумів, що потрібно звідси їхати. Тому що дуже інтенсивні були обстріли. Касети, важка артилерія, реактивні системи. Основна маса вибухів була в повітрі. Над землею, типу шрапнелі. Одного дня тут декілька сусідів були: сусід машиною заїхав поглянути, що у нього тут. Якраз затишшя було. Запропонував виїхати, я погодився. Він відвіз мене у Горенку, а звідти я вже дістався Києва. На щастя, коли зайшли диверсійні групи, мене тут вже не було. Одного чоловіка знайшли у льоху та вбили пострілом у голову.

— До 24-го лютого допускали, що буде повномасштабне вторгнення?

— Не вірили. Хоча, тривожна валізка (здебільшого документи), звичайно, були зібрані. Оскільки я залишався сам, усе зібрав, щоб бути готовим у будь-який момент. Це було напевно на рівні підсвідомості. Як це виглядатиме, я тієї миті не міг уявити. Була якась надія, що воно якось упорядкується та завершиться. Але, життя показало, що орки є орки!

— Чи змінилося ваше ставлення до росіян?

— Я скажу трохи інакше. Те, що я дітям розповідав та іншим. У 78-му році я проходив службу в армії. Перед цим конкретно спілкувався з росіянами та після цього також. Я хочу сказати, що це їхня природа, вони постійно у цьому стані перебували. У цьому злі. У них цього не забереш. Я чітко запам’ятав, що в той час були специфічні відносини в армії. Наприклад, дідівщина. Я захищав і азербайджанців, і росіян, і вірмена, і ще якісь нюанси були.

Я толерантно ставився до усіх, але оця їхня природа — це якесь зло, у якому вони постійно були. Вони абсолютно не змінились, навпаки, прогресують у цьому. Тому, мене дивували люди, які ставилися до цього зла толерантно. Вони ж брати … Ніяких братів ніколи не було. Я тільки переконався в тому, що те, що було раніше — воно і зараз є. Цей шовінізм, зверхність… Усе просто повністю розкрилося. А стосовно того, чи знищувати це зло, чи ні —  це однозначно. Але який вигляд воно має мати, я не знаю. На мою думку, ця імперія повинна зникнути. Це якщо брати класичний варіант.

Інтерв’ю опубліковано за фінансової підтримки чеської організації People in Need, у рамках ініціативи SOS Ukraine. Зміст публікації не обов’язково збігається з їхньою позицією.