MENU
Гаряча лінія з пошуку зниклих безвісти в Україні
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

Подібні статті

‘Не дивись! Горить наша хата’‘Катю, у нас більше немає квартири’. Харківська студентка — про свій рік війни‘Коли бомбили ринок Барабашова, в метро стало темно і хиталися люстри...’ ‘Брат із лежачою мамою залишився посеред вулиці...’ , — історії з Ізюма‘Я знала людей, що загинули в бородянських підвалах...’‘Стіни немає, дверей немає, нічого не залишилося’, — жителька Бородянки розповіла, як пережила бомбардування‘Війна на чотирьох лапах’ — особиста війна Сергія Небоги‘Ти розумієш, що до колодязя бігти кілометр через нерозірвані снаряди...’, — хроніки окупованого Ізюма‘Жінка сидітиме в сусідній камері, а син — у Бєлгороді в колонії’. На Харківщині окупанти катували директора школи‘Доки я не почав кричати ‘Слава Росії’, вони не переставали знущатися’. В’язні катівні у Куп’янську розповідають про тортури росіян‘Тримали людей в боксах’ — після деокупації на Харківщині знайшли вже 10 катівень Тиждень у неволі: у Куп’янську окупанти утримували в неволі п’ятьох підлітківВовчанський агрегатний завод: російська катівня за чеченськими лекаламиЖити в окупації 4 місяці, піднімати український прапор на площі. Дві історії з ВовчанськаНа заводі у Вовчанську росіяни ‘катували струмом навіть батюшку’, — заступник директора заводуКатівня на заводі, морг на фермі і дорога життя через дамбу – як живуть люди на тимчасово окупованій частині ХарківщиниВ окупований Ізюм передали ліки для онкохворих – незважаючи на обстріли з боку росіянУ Борівській громаді на Харківщині пошкоджено та розграбовано більшість шкілНа Харківщині російські окупанти розстріляли волонтерів – розвідкаУ міськраді Дергачів показали, що зробили російські війська з громадою (фото)

‘Я був у будинку, коли снаряд зруйнував стіну’

28.02.2023    доступно: in English | На русском
Олексій Сидоренко
У мешканця Мощуна Валерія Зінченка вісім дітей. Троє його синів пішли на фронт захищати батьківщину від російських окупантів. Валерій каже, що не вірив у добрі наміри “братів” із часів служби в армії.

Мене звати Валерій Зінченко. Я інженер-конструктор, будівельник. До пенсійного віку не дотягнув, по інвалідності вийшов на пенсію. З дружиною сімнадцятий рік живемо у Мощуні. Багатодітна сім’я, всього вісім дітей. Троє зараз в армії, під Бахмутом і Донецьком. Хто де. Дружина з наймолодшою донькою в Німеччині. Евакуювалась, але я через певні обставини не разом із ними. Склалося так, що я звідси не разом з усіма виїжджав, а окремо. Повернувся напередодні першого вересня, бо потрібно було, щоб тут хтось був та займався ліквідацією наслідків.

 Яким для вас був перший день війни?

— Прокинулись, усе нормально було. Кожен займався своєю справою. Згодом по радіо дізналися, що почалися бойові дії. Про десант дізналися після того, як з цього боку, зі cходу, полетіла велика група гелікоптерів. Зараз усі знають, що їх там було десь 30. Вони практично у мене над головою пройшли. Я вийшов, бо гул незрозумілий був, потрібно було зорієнтуватися, що це. Вийшов на вулицю, а вони над головою.

Мене здивувало, що вони дуже низько летіли. Було видно пілотів. Що це настільки трагічно буде, ніхто не підозрював, я думаю. Був дуже незрозумілий стан. Я особисто не вірив, що буде щось серйозне. Що це буде натяк на дійсно серйозні військові дії, як в Афганістані чи Велика Вітчизняна війна. Думав, що вирішитися іншим чином. Але все стало зрозуміло, коли вони покружляли та випустили кілька залпів. Залпи, вибухи, вертушки ходили по колу. От тоді стало зрозуміло, що там [у Гостомелі] дійсно йдуть бої. Тоді прийшло розуміння, що це тільки початок. А далі буде ще гірше.

 Що з вашим будинком?

— Протягом перших десяти днів спочатку пролетіла уся їхня [російська] армада над головою. Потім у дачних кооперативах почало горіти. А потім у сусіда повністю згорів будинок. Це було на наших очах. Оскільки у мене після інсульту руки та ноги не слухаються, я не міг допомогти, а всі сусіди допомагали попри обстріли. Бігли, гасили. Але це не допомогло. У наступні дні вже потрібно було ховатися, тому що постійні обстріли були та прильоти. Ось тут снаряд влучив у стіну. Пробило наскрізь. Але Господь милував, ми не мали від цього ніяких фізичних збитків, бо вчасно сховалися. У наступні кілька днів у темний час доби, я бачив, як проходили їхні ДРГ і все навколо трощили. Були чутні крики, вибухи, працювали міномети, у лісі батарея стояла. Я ховався у льосі. Декілька курточок надів, щоб не замерзнути. Так і врятувався.

Валерій Зінченко

Валерій Зінченко

 Як вам вдалося евакуюватись?

— Я зрозумів, що потрібно звідси їхати. Тому що дуже інтенсивні були обстріли. Касети, важка артилерія, реактивні системи. Основна маса вибухів була в повітрі. Над землею, типу шрапнелі. Одного дня тут декілька сусідів були: сусід машиною заїхав поглянути, що у нього тут. Якраз затишшя було. Запропонував виїхати, я погодився. Він відвіз мене у Горенку, а звідти я вже дістався Києва. На щастя, коли зайшли диверсійні групи, мене тут вже не було. Одного чоловіка знайшли у льоху та вбили пострілом у голову.

 До 24-го лютого допускали, що буде повномасштабне вторгнення?

— Не вірили. Хоча, тривожна валізка (здебільшого документи), звичайно, були зібрані. Оскільки я залишався сам, усе зібрав, щоб бути готовим у будь-який момент. Це було напевно на рівні підсвідомості. Як це виглядатиме, я тієї миті не міг уявити. Була якась надія, що воно якось упорядкується та завершиться. Але, життя показало, що орки є орки!

 Чи змінилося ваше ставлення до росіян?

— Я скажу трохи інакше. Те, що я дітям розповідав та іншим. У 78-му році я проходив службу в армії. Перед цим конкретно спілкувався з росіянами та після цього також. Я хочу сказати, що це їхня природа, вони постійно у цьому стані перебували. У цьому злі. У них цього не забереш. Я чітко запам’ятав, що в той час були специфічні відносини в армії. Наприклад, дідівщина. Я захищав і азербайджанців, і росіян, і вірмена, і ще якісь нюанси були.

Я толерантно ставився до усіх, але оця їхня природа — це якесь зло, у якому вони постійно були. Вони абсолютно не змінились, навпаки, прогресують у цьому. Тому, мене дивували люди, які ставилися до цього зла толерантно. Вони ж брати … Ніяких братів ніколи не було. Я тільки переконався в тому, що те, що було раніше — воно і зараз є. Цей шовінізм, зверхність… Усе просто повністю розкрилося. А стосовно того, чи знищувати це зло, чи ні —  це однозначно. Але який вигляд воно має мати, я не знаю. На мою думку, ця імперія повинна зникнути. Це якщо брати класичний варіант.

Мощун, будинок Валерія Зінченка

Мощун, будинок Валерія Зінченка

Інтерв’ю опубліковано за фінансової підтримки чеської організації People in Need, у рамках ініціативи SOS Ukraine. Зміст публікації не обов’язково збігається з їхньою позицією.
 Поділитися