‘Зруйновано дуже багато будинків, людям нема куди повертатися…’
Тимченко Михайло Дмитрович, 1948-го року народження. Проживаю на вулиці Лесі Українки 4, село Мощун. Я будівельник, але вже на пенсії. Мешкаю в Мощуні вже 22 роки з родиною: дружина, син із жінкою, донька зі двома дітьми.
— Чи очікували, що буде повномасштабне вторгнення росії?
— Ні. Ніхто не думав, що вони сюди прийдуть. Не було тривожної валізки. Я майже був певен, що ніхто сюди не прийде. Навіть коли ми виїжджали, нічого з собою не встиг прихопити. Я на інсуліні, але нічого ми не взяли. Забрали собаку, машина залишилась, її потім вкрали.
— Яким для вас був перший день війни?
— Ці спогади на все життя залишиться. Звичайно, я все пам'ятаю. Тридцять гелікоптерів у бік Гостомелю пролетіло. Я з жінкою біля вікна стояв та рахував. Один гелікоптер ледь антену на даху не зачепив. Помітно було, що це не наші. Тому що літера “Z” була, а на деяких — “V”. Вони на Гостомель летіли, а він через Ірпінь тут поруч. Потім у нас ракети та снаряди літали. Дах увесь дірявий був, але син його згодом залатав. Він був у Києві, а ми із дружиною вдвох тут ховалися у підвалі. Іноді я був у хаті, бо не завжди міг у підвалі знаходитися.
— Що відбувалося у селі?
— 25-26-го вже були пожежі у центрі. У нас ще нічого такого не було. П’ятого березня пройшли повз дванадцять танків. Я подзвонив синові, розповів, що вони йдуть. Він відповів: “Хай ідуть, на них уже чекають у Горенці”.
— Коли ви вирішили евакуюватись?
— Виїхали ми 6-го чи 7-го березня, я вже точно не пам’ятаю. Вже танки звідти пройшли, почали стріляти конкретно. Нас із собакою волонтери забрали, тому що після інфаркту я не міг самотужки машиною їхати. Спочатку поїхали до сина, а потім у Житомирську область. Я сидів із собакою, мені нічого не видно було. А дружина сиділа поруч із водієм. Блокпости волонтери об’їжджали, ще можна було проїхати. У Горенці вже горіли будинки. Ми нормально виїхали, а на другий день тут усе палало.
— Скільки пробули в евакуації?
— Березень, квітень, травень. Десь три з половиною місяці. На Житомирщині були, повернулись у червні. Спочатку нас син до себе привіз, а потім сюди приїхали, щоб побачити руїни. Це зараз тут вже більш-менш чисто, а тоді усе було на підлозі.
— Що з вашим будинком?
— Дах розбитий весь. Розбитий балкон із цієї сторони. З тієї сторони кут був вибитий, його відновили вже. Відновлювали усе за свої гроші. Ніхто не допомагав. Дах теж за свої гроші. Не змінювали, але залатали отвори. У квартирі опалення замерзло, бо морози були. Не було жодного вікна. Двері були зламані. Замки хтось відчиняв, тому все було зламане. Мабуть, мародери. Щось вкрали, щось забрали. Прилітало до нас. Ось одна яма, ось друга. Паркан згорів, дерева, дрова, але нам пощастило, тому що у сусіда згоріло усе.
— Скільки на вашу думку зруйновано будинків у селі? Чи повертаються люди?
— Зруйновано 90%. Горіло усе. Будинки, машини у гаражах, трактори. Гадаю, 30-40% людей повернулися та мешкають тут. Річ у тому, що людям нема, куди повертатися. Поставили вагончики, але умови … Світло є дві години на добу.
— Які ще злочини скоювали російські військові?
— Я знаю те, що розповідають люди. Забирали харчі, били людей, витягували їх із льохів та били.
— Що плануєте робити далі?
— Будемо відновлювати будинок. Син, донька допомагають. Допоможе держава — добре. Я розумію, що зараз війна, зараз не до нас. Але мені 75 років, залишитися безхатьком не хочеться. Будемо відновлювати, але яким чином — не знаю. Я отримую пенсію, а на пенсію не розженешся. Я діабетик, чотири тисячі пенсії йде тільки на ліки. Це враховуючи те, що мені безкоштовно дають інсулін.
— Чи змінилося ваше ставлення до росіян?
— По телевізору багато розповідають і я скажу теж: щоб їм було кожному, від малого до великого те, що пережили ми. Більше їм нема чого казати. Жоден не вийшов нас підтримати! Сестра дружини та її донька вважають, що Україна їхня та усі винні. Дружина не спілкується з ними. Вони кажуть, це Україна нас зрадила. А як зрадила? Прийшов кацап до Києва та Україна його зрадила?!
Інтерв’ю опубліковано за фінансової підтримки чеської організації People in Need, у рамках ініціативи SOS Ukraine. Зміст публікації не обов’язково збігається з їхньою позицією.