‘Дітей з реанімації на апаратах спускали до підвалу’

Мене звати Кузнецова Юлія Олександрівна. Я з міста Лисичанськ. Приїхала в місто Дрогобич після окупації.

— Як розвивалися події 2014 року у вашому регіоні?

— У 2014 році, коли почалися обстріли, ще не було окуповано Старобільський район. У нас там жили тітки, дід, баба. Мене з дитиною відправили до тітки, чоловік залишився тут. Він працював тоді на нафтопереробному заводі, на НПЗ. Почався обстріл, цистерни вибухали на його зміні. Зруйнували завод, снаряд влучив у резервуар. Це було жахливо. Ми спостерігали звідти, місто було в чорному диму. Ми з дитиною злякалися, дуже тяжко пережили це.

— Наскільки неочікуваними були для вас події 24 лютого?

— Ходили чутки, що буде війна. Готуйтеся, люди. Запасайтеся продуктами, грошима. Усім. Але ніхто не вірив. До останнього ніхто не вірив.  Я не хотіла вірити, що буде війна. З чоловіком ми розлучилися за два роки до війни. Я з дитиною була сама. Коли почалися бомбардування, мама позвала нас до себе. Вона у приватному секторі мешкала, а ми у квартирі. Ми до неї пішли в підвал. Там ми були десь тиждень.

Потім почалося страшне … Снаряди літали прямо над будинком. У наш двір впали уламки, кут будинку знесло.

Тоді ми з дитиною та мамою пішли до міської дитячої лікарні, де вона працювала. Там поруч був великий підвал, де зібралися всі люди. Ми були там тиждень або два.

— Наскільки складною була гуманітарна ситуація у місті?

— Коли ми ще мали світло, було не так лячно, а коли воно зникло, яке може бути харчування? Сухом'ятка. Дитині також не поясниш, що немає гарячого. Не вистачало їжі. Спочатку продукти привозили. Був хліб та інше. А потім все гірше, гірше, гірше. Зовсім не вистачало продуктів, навіть у лікарню їх не привозили. Не готували нічого.

— Чи були ви свідком руйнувань цивільних об'єктів?

— На маминій вулиці повністю знесло дах з будинку. Моя квартира також постраждала, але не на початку вторгнення, а пізніше. Снаряд влучив у вікно 9-типоверхівки, у спальню.

Він пробив наскрізь будинок, постраждав другий під'їзд. Його повністю зруйновано. Вигорів вщент.

З дитиною мені повертатися нікуди. Коли ми були в лікарні, там скло все повилітало. Все було потрощено, знищено. Лікарю навіть уламки влучили у вухо. Це ми бачили. Дуже страшно було. Діти в дитячій реанімації на апаратах були, їх також спускали до підвалу.

— Чи були у вас проблеми з нестачею медикаментів?

— Коли ми були в підвалі дитячої лікарні, люди купляли все, що можна.  Усе до останнього. Згодом там вже не було чого купляти. Дякувати Господу Богу, що я медична сестра. Десять років відпрацювала в інфекційному відділенні. Мама в мене працювала в реанімації. Я розуміюся на тому, на цьому, медикаментами від грипу та застуди ми запаслися, від температури також у нас щось було. Ось так ми виживали.

— Як відбувалась ваша евакуація з міста?

— Там дуже страшне почалося, лікарню обстрілювали, снаряди літали, грошей не було зовсім. Я не думала навіть нікуди виїжджати. Я думала там залишитися. Але чоловіка дядько зголосився дістати нам водія, який допоміг виїхати з міста. Коли ми їхали, над машиною літали снаряди. Вибухи були поруч, ми думали, що не зможемо виїхати. Водій нас вивіз до потяга. А потягом вже 24 години, без світла, з дитиною. Я не знала, куди я їду, зовсім нічого не знала. Просто мене посадили й сказали: “Їдь і не повертайся, аби ти жива залишилася”. І все.

— Як війна вплинула на емоційний стан вашої дитини?

— Зараз дитині 13 років. Дуже важко переживав, він не міг зрозуміти, що відбувається. Чому все так швидко трапилось, чому ми маємо залишити свою оселю, іграшки, те місто, де він виріс? Це було дуже складно. Стан дитини – дуже болюча тема. Розумієте, нам дорослим дуже важко, а дітям у тисячу разів важче. Вони залишили все, до чого звикли. Дякувати Господу Богу, що там були ще діти, з якими було спілкування й він був не один. Це якось згуртувало їх і вони мужньо все переносили.

— Що вам відомо про жертви серед мирного населення?

— Саме від Градів не знаю, а від серцевих нападів — так. Жіночка померла у нас на вулиці поруч. Багато стареньких людей, які не перенесли цю війну.

— Чи плануєте повертатись в Лисичанськ після завершення війни?

— По-перше, повертатися мені з дитиною нікуди, в мене немає будинку. Був ще будиночок, який залишив тато після смерті: його відкрили росіяни, там було замінування, генератори стояли. Сусіди казали мені, що росіяни оселилися в тій хаті. Туди теж лячно повертатися. Тобто, повертатися нікуди. Планувати, щось тут… Сину теж тут нічого не подобається. Він навіть не навчається у школі в Дрогобичі, бо не хоче.

Я не травмую психіку дитини, він залишився на дистанційному навчанні в Лисичанську. Зі своєю вчителькою, зі своїми дітьми. Так і вчимося. Потрібно житло, допомога матеріальна потрібна. Потрібно лікування, обстеження, як інваліду. Для дитини, для навчання все потрібно. Немає нічого в нас. Коли зіткнулися з дистанційним навчанням, у мене тоді ще не було ані телефону, ані комп'ютера, ані ноутбука. Нічого не було. Все це вже придбали за ВПО та якісь кошти. Економимо, відкладаємо.