‘Щохвилини думали, чи виживемо, чи ні’
Я сама з Ровенської області, тут збудували хату з чоловіком. Десять років живу тут. Все добре було, раділа душа. Хату зробили, дитя вчиться, в мене такий [гарний] хлопець, я дуже задоволена ним. 22 роки, вже сам пішов на хліб заробляти. Вчиться та крутиться. А тут раптом війна. Напали на нас… Неочікувано. 24-го лютого, на початку шостої почула вибухи. Кажу чоловікові: “Щось десь стріляє”. А він: “Та це так, просто”. Потім дзвонить мені моя напарниця й каже: “Віро, почалася війна, росіяни напали”. — “Та то брехня!” — “Не брехня, це точно”. Чули у Києві вибухи, боялися.
А тут, восьмого березня, хлопці стояли на повороті, тероборона. Я кажу чоловіку, давай щось їм спечемо та занесемо. Почала пекти прянички, дзвонить мені брат двоюрідний та каже, що росіяни вже у Богданівці. Я бігом вимкнула це все, побігла, почала дзвонити сусідам, щоб тікали. У нас погреба немає. Ми подзвонили братові: брат із сином і дід, я з чоловіком — побігли за хату, а вони стріляють. Вже чуємо, що бахкає. Летить щось, не знаємо: що. З танка залп такий, що аж земля тремтить. Ми там стояли, а потім побігли далі. Зайшли у чужу хату, переночували. У хаті як були, там ракети летіли через голову так, що капець. Переночували, прийшли зранку 9-го березня додому. Чоловік каже: “Вже все, напевно, їх більше не буде”.
Світла вже не було. Газ ще був. Наче спокійно вже, до мами телефоную, кажу, що пройшов цей день, вони [росіяни] десь поїхали, їх немає. А чоловік дивиться у вікно й каже: “Віро, їдуть танки”. Нарахував понад сто танків на дорозі. Я кажу: “Може, це наші?” — “Ні, це російські!” Вони проїхали до Скибина, але їх повернули. Вони назад почали їхати. Ми побігли у ту нову хату, сиділи у підвалі. Я з чоловіком, його брат з дитиною, дід та сусід. Ми через вікно залізли у той підвал, сиділи дев’ять днів і дев’ять ночей. У мене навіть пальці відморозило. Сиділи, росіяни тут ходили, до нас навіть заходили. Почали стукати у двері: стукали так, що ми думали — стріляють. Я просто молилася Богу. Нас Бог врятував. Вони тут як почали стріляти! Вже на другий, третій день танк на городі почав їздити. Собаки не гавкали навіть, бо дуже боялися.
До вас у підвал заходили?
Вони хотіли зайти, але ми не пустили. Почали стукати у двері та з автоматів стріляти. Ми не пустили їх: удали, що нікого немає, і вони пішли. До нас вони більше не приходили. Ми сиділи там, спостерігали за ситуацією: як вони їздили, як стріляли. А вони он там були, біля “ДЕО”, а тут навпроти хати зробили таку перешкоду, щоб наші машини українські не переїжджали. Перегородили дорогу, з “ДЕО” притягли автобуси та все таке, барикади поробили.
Ходити не могли люди. Вони як бачили, що хтось іде, так вгору стріляли.
У дворі ми боялися ходити. Води вже не було у нас, світла не було. Чоловік, як оце танк заведеться, іде до діда та набирає воду. Боялися, бо колонка скреготить сильно, вони ж можуть почути та прийти. Хтозна, що вони наробити можуть. Дівчата, ось навпроти сусіди, розповідали, що до них приходили. Але каже, мабуть, якісь такі попалися, що не знущалися.
Чи могли уявити, що буде повномасштабна війна?
Не вірила! Я чогось не вірила та й все. Я думала, може, він [Путін] так просто каже та нас залякує. Як вони вже навіть почали стріляти, я ще не вірила, що це вони. Тільки вже як вони сюди зайшли… П’ять кіло борошна купили та три батони. Все! Нічого не заготовляли.
Чи замислювалися ви про евакуацію?
Звісно, думали, бо боялися, щоб вони нас не вбили. Але не поїхали… Навіть не можу сказати… Син не схотів їхати, чоловік не схотів. Каже, я собаку не хочу кидати свого. Хату не хотів кидати. Отак. І не поїхали. До восьмого березня було більш-менш, але все одно було страшно. Навколо усюди було чутно вибухи. Вночі, якщо собака загавкає, ми взагалі не спали. Ми взяли хліба, сала. Але хто там щось їв! Води багато взяли: воду пили та все. Дуже страшно, як подумаєш… Що день, що ніч — були однакові. Щохвилини думали, чи виживемо, чи ні. Ми їх дуже боялися, я їх і зараз дуже боюся.
Що з вашим майном?
Все в принципі ціле, тільки ось стелю пошкоджено, але ми її вже підлатали трохи.
Шифер був розбитий, ми його перекрили. Двері — чи вони їх рвали, хотіли зайти, чи що. Вікно було розбите. А так, відносно меблів, одягу — все у хаті ціле. А взагалі, тут таке коїлося. Вони як починали зранку стріляти, коли ми ще тут ночували…
Як ви наважилися повернутися з підвалу додому?
Неможливо вже було. Вода майже скінчилася. І ввечері, щоб вони нас не помітили, ми тихенько забігли. У мене таке враження, що я бігла три кілометри. А насправді зовсім поруч. Прибігли, я там стояла на городі, кажу чоловіку: “Піди, подивися, може, вони у хаті”. Чоловік побіг, подивився. Каже: “Хата зачинена, там нікого немає”. А вони були біля “ДЕО”, біля кафе, вони там стояли. Ми намагалися, щоб вони нас не бачили. Дуже боялися.
З 18-го до 24-го березня я ночувала у хаті. 24-го числа ми поїхали з сусідами. Білі стрічки понав’язували та поїхали. Нас зупинили біля Богданівки, почали перевіряти. Телефони ми сховали, вимкнули. Кажуть: “Куди ви?” А я кажу: “Хлопчики, ми їдемо, тікаємо”. — “А чого? Ми ж вас не чіпаємо”. — “Ну як не чіпаєте? Ми не можемо тут”. — “У вас стріляють ваші”. “У нас наші не стріляють. А чого ви сюди приїхали? Їдьте додому, вас же батьки чекають”. — “Скоро ми поїдемо, війна скінчиться — й ми поїдемо. Путін із Зеленським поговорить і все буде добре”. Отак він сказав. Перевірив машину, про телефони не питав. І каже: “Їдьте”. Ми поїхали на Богданівку, а потім машиною до Броварів. А у Броварах залишили машину, волонтер нас відвіз до мами на Рівненщину. 24-го ми поїхали, а десь 11-го квітня повернулися додому.
Що відбувалося у Заліссі, коли ви повернулись?
Ой, зайшли — вікно розбите, стеля попадала. Натяжна стеля у залі була, вона провисла. Там води дуже багато було. Бардак у хаті був. Хати горіли, ви ж бачили, що там коїться. Люди тікали. Добре, що живі залишились. У мого чоловіка рідної тітки хата згоріла. Немає хати, все. Люди бачили, але боялися виходити, щоб загасити, бо росіяни ж стояли. Багато їх було. В Богданівці знущалися з батюшки, так кажуть. А тут я навіть не знаю. Не можу сказати.
Які у вас плани на майбутнє?
Щоб мир був. Хочемо, щоб скоріше завершилася клята війна, бо й зараз я не можу спокійно лягти спати. І жити, і здоров’я щоб було, і мир. І щоб хлопці швидше наші повернулися. Наші вояки! Дуже шкода молодь. Хочу, щоб повернулися скоріше додому. Отакі в мене плани.
Чи змінилося ваше ставлення до росіян?
Я на них дивитися не хочу! Я б їх повбивала! Вони просто нам заздрять! Ось що я їм хочу сказати. Наш український народ дуже працьовитий, в нас усе є, вони ж навіть не знали, що таке туалет. У них навіть такого немає. Вони нам заздрять, вони навіть нашого мізинця не варті. Ви нам заздрите, росіяни! Ми вас бачити не хочемо! Отак!
Ця публікація стала можливою завдяки щедрій підтримці американського народу, наданій через Агентство США з міжнародного розвитку (USAID) у межах Програми “Права людини в дії”, яка виконується Українською Гельсінською спілкою з прав людини.
Погляди та інтерпретації, представлені у цій публікації, не обов’язково відображають погляди USAID, Уряду США. Відповідальність за вміст публікації несуть виключно автори.
У світі, USAID є однією з провідних установ у сфері розвитку, яка виконує роль каталізатора цих процесів та допомагає досягати позитивних результатів. Діяльність USAID є проявом доброчинності американського народу, а також підтримує просування країн-отримувачів допомоги до самостійності та стійкості та сприяє забезпеченню національної безпеки та економічного добробуту США. Партнерські стосунки з Україною USAID підтримує з 1992 року; за цей час загальна вартість допомоги, наданої Україні з боку Агентства, склала понад 9 млрд доларів США. До поточних стратегічних пріоритетів діяльності USAID в Україні належать: зміцнення демократії та механізмів досконалого врядування, сприяння економічному розвитку та енергетичній безпеці, вдосконалення систем охорони здоров’я та пом’якшення наслідків конфлікту у східних регіонах. Для того, щоб отримати додаткову інформацію про діяльність USAID, просимо вас звертатися до Відділу зв’язків з громадськістю Місії USAID в Україні за номером +380 44 521 57 53. Також пропонуємо завітати на наш вебсайт: usaid.gov/ukraine, або на сторінку у фейсбуці: fb.com/USAIDUkraine.