‘Навіть наявність доказів не гарантує покарання винних у катуванні’ — Геннадій Токарев

У 2000 році я отримав адвокатське свідоцтво. Це моя друга освіта, я прийшов у професію вже дорослою людиною. Так от буквально перша справа стосувалася катування. Це була кримінальна справа. І виявилось: якщо йдеться про пересічних людей, а не про якихось високоповажних осіб, то майже кожне кримінальне провадження в той чи інший спосіб пов’язане з катуваннями, жорстоким поводженням, психологічним тиском. І відтоді, з першої справи, я був втягнутий в цю діяльність, пов’язану з протидією катуванням.

Усі знають теоретично про те, що докази, отриманні незаконним шляхом, зокрема із застосуванням незаконного фізичного насильства, є недопустимими. Коли я почав працювати, ще діяв старий кримінально-процесуальний кодекс 60-х років. Статті були інші, але вже тоді була можливість оскаржити незаконне затримання, а катування було заборонене Конституцією України ще до того, як Україна вступила до Конвенції про заборону катувань. Тобто навіть тоді принаймні на теоретичному рівні питання заборони катувань було вирішене в Україні.

Катування вже тоді були заборонені, але при цьому ви кажете, що майже в кожній справі, за яку ви бралися, йшлося про катування. Попри закони це був просто такий спосіб роботи правоохоронних органів?

Звичайно, я можу казати тільки про свою практику. Влада зазвичай хоче ще більшої влади. І в будь-якій державі поліцейський хоче отримати результат якнайшвидше. А найпростіший спосіб отримати зізнання або якісь вказівки на докази — це застосувати насильство — психічне або фізичне. Питання в тому, як уряд держави ставиться до цього явища — чи це заохочують, чи на це не звертають уваги або, навпаки, із цим жорстоко борються. Якщо в державі ставляться до катування як до ганебного явища, яким воно і є за визначенням усіх міжнародних актів із прав людини та будь-яких національних законодавств, тоді, звичайно, рівень жорстокості при проведенні кримінального провадження, кримінального розслідування, зовсім інший. Не такий, як це буває в пострадянських країнах.

Чому саме пострадянські країни тяжіють до такої жорстокості до затриманих? Це така традиція?

Радянські часи, особливо перед другою світовою війною, — це часи НКВС, це мільйони загиблих, ще більша кількість незаконно затриманих, відправлених до таборів. Напевне, це традиція. Не знаю, як там було ще у царській Росії, але так чи інакше, спосіб ведення кримінального провадження, той, який був іще в минулому кримінально-процесуальному кодексі 60-х років, радянському кодексі, так потім і називали: “провадження інквізиційного типу”. В широкому плані це звужені права обвинуваченого, підозрюваного. Але йдеться поміж іншим і про застосування насильства.

Коли ми кажемо про катування в юридичному сенсі, ми завжди маємо на увазі, що хтось, хто має владу, його вчиняє. Це не про те, що два сусіди почубилися, так?

Так, звичайно. Але в Україні так не завжди було. Початкова редакція Статті 127 (про катування) більш-менш відповідала визначенню, яке дано в конвенції ООН проти катувань.

Згодом Статтю 127 редагували й так вже сталося, що з цієї статті був виключений спеціальний суб’єкт (представник влади). А за визначенням міжнародного права, звичайно, катування — це дії, які здійснює суб’єкт владних повноважень, у найбільш типовому випадку ще й особа, яка має право на застосування фізичної сили, примусу, зброї. Наприклад, поліцейський, охоронець у в’язниці тощо. Тобто людина, яка за законом лише в спеціальних випадках може застосовувати силу, навіть летальну зброю, а не коли їй це вигідно і потрібно.

У грудні минулого року нарешті ухвалили зміни до закону про катування і там окремо виділений спеціальний суб’єкт вчинення злочину — представник держави, в тому числі іноземної.

Так, але це дуже дивна динаміка. Навіщо взагалі було змінювати закон у 2009 році? Діяло лобі якесь? Лобі так званих правоохоронців? Ми в ХПГ проводили аналітичні дослідження. І неможливо було з єдиного державного реєстру судових рішень отримати інформацію, де ж там катують правоохоронці, а де ні. Статтю 127 у першій редакції, до 2009 року, дуже рідко застосовували. А коли забрали поняття “спеціального суб’єкта”, стаття стала активно застосовуватись якраз у випадку з умовними “сусідами”. Усе змішалося. При чому коли вводиться така стаття, то всі ЗМІ про це кажуть, адже ми покращуємо наше законодавство. А коли робиться такий крок назад, як тоді з редакцією статті 127 і виключенням із неї спеціального суб’єкта, то це відбувається дуже тихо. І навіть фахівці, які працюють у цій галузі, не одразу про це дізнаються.

Стаття 127 взагалі працює дуже обмежено, тому що є універсальна Стаття 365: перевищення влади або владних повноважень. І вона застосовується завжди. У цій статті є частина друга, перевищення владних повноважень, пов’язане з насильством. Але ж катування — це не просто насильство. Катування має спеціальну мету: або отримати свідчення, або покарати когось. Тобто катуванню притаманні і спеціальна мета, і спеціальний суб’єкт. А 365-та стаття не має спеціальної мети: побили людину і все. Тому статтю про катування весь час раніше розглядали як непотрібну. Її й зараз не поспішають застосовувати. Але нещодавно стався винятковий випадок, коли повідомили про підозру двом керівникам 77-ої колонії. На мою думку, це виняток, який лише підтверджує правило загальне: такі люди зазвичай не потрапляють до рук правоохоронців і до офіційного кримінального переслідування справа не доходить.

Чому?

Тому що це єдиний випадок. У нас по організації проходить декілька інших справ, у яких результати зовсім інші.

Може, це тільки початок? Хотілося б на це сподіватися…

Так, але буквально два місяці тому я кілька тижнів боровся за те, щоб скасувати постанову про закриття кримінального провадження по 25-й Олексіївській колонії.

Я не слідчий і не прокурор, і не можу стверджувати, що там були достатні докази катувань. Але там були достатні документальні докази на підтвердження того, що групи швидкого реагування (ГШР) було застосовано без отримання дозволу від ДКВС. Навіть за формальними ознаками це вже було перевищення влади. Що таке ГШР? Це люди, спеціально натреновані, щоб бити інших людей. Їм це можна робити, якщо стався бунт. Теоретично існує серйозне регулювання їхніх дій. Але на практиці це не працює. Є, наприклад, правило, що вони мають використовувати портативні відеореєстратори — бодікамери. Підзаконний акт встановлює прямий обов’язок фільмувати всі такі силові дії. За ці роки були сотні скарг на застосування ГШР, і, наскільки мені відомо, жодного разу записи камер не були використані для розслідування цих скарг. Кожного разу маємо висновок: камери не були застосовані, не працювали, їх не видали абощо. Питання дуже просто вирішили б за кордоном: немає запису — з посади! Тоді на другий-третій раз керівник установи, підрозділу вже не буде себе так поводити, бо ніхто не хоче злетіти з посади.

Але не лише бодікамери не працюють. Щоразу не працює уся система відеоспостереження колонії. А це вже надзвичайна пригода! Система відеоспостереження взагалі не може бути вимкнута, тому що там є акумулятори і дизель-генератор. Там подвійне резервування. Тому коли в колоніях кажуть про систему відеоспостереження, яка раптом вимкнулася, — це байки. Коли в місці несвободи відбуваються так звані маски-шоу — система щоразу не працює.

Останнім часом я став писати про це в скаргах. Для того, щоб вимкнули камери, — має бути наказ. Як можна вимкнути систему відеоспостереження? Адже навіть із Києва можна спостерігати за певними частинами цієї системи, з Міжрегіонального управління. Тому це втручання в роботу комп’ютерних систем, це окремий злочин. Я намагаюся боротися з цим, але результатів досі немає. Якщо одного разу буде відео побиття ув’язнених, можна уявити, які будуть ресурси, щоб захищати потерпілих в суді. Але в цьому плані система стоїть на смерть.

Тож які зараз справи з розслідуванням побиття засуджених у 25-й Олексіївській колонії?

Технічно вдалося скасувати постанову про закриття кримінального провадження. Вже не першу. Я оскаржував такі постанови ще перед війною. Потім після початку війни. По цій колонії, крім основного провадження щодо перевищення влади і службових повноважень й катування, було ще відкрито два провадження щодо вимкнення системи спостереження. Ще одне — щодо незастосування відеореєстраторів. І одне — щодо того, що не було документального дозволу на ці “маски-шоу”. І це теж було перевищення влади.

Так, в ніч з сьомого на восьме січня 2020 року там не було жахливих наслідків. Бо тема була вже розкручена. Вони побоювалися. Це була демонстрація сили, покарання. Звичайно, когось побили сильніше, когось менше. Їх клали на асфальт голими. Це був січень. Там було багато відповідних тілесних ушкоджень. У як мінімум 20 засуджених були сліди на колінах, на ліктях від повзання. Це все є. Але перспектива тут не така, як в 77-ій колонії.

У справі Бердянської колонії №77 були серйозні документальні докази. Наші адвокати представляли потерпілих з цієї установи. Там ішлося не просто про катування, а ще й про вимагання грошей за те, щоб людей не катували. Тому там були грошові перекази на картки. І це вже можна простежити і далі вже слідчим шляхом і допитами встановити, від кого і куди ці гроші стікалися. При надходженні етапу новоприбулих так обробляли, погрожували, били, щоб інші бачили, що буде з ними, якщо вони не просто не будуть слухняними, а якщо вони не будуть платити. Це одна з тем цієї справи.

В Олексіївській колонії №25 такого не було?

У 25-ій колонії ми не отримали подібної інформації. Можливо, окремі випадки були. Можливо, ця складова є в багатьох установах, але в Бердянській колонії керівники вже втратили міру, і це вийшло вже на такий рівень, що неможливо було це приховати.

А у 25-ій колонії великих тілесних ушкоджень саме в цей день, восьмого січня, з точки зору судової експертизи не було. Не було жодного переламу. А свідчення про катування, які сталися раніше, не можливо довести. У всякому разі при такому способі розслідування.

Щодо вимкнутих камер — я подав додаткове повідомлення про злочин вже тоді, коли в процесі ознайомився з матеріалами справи. Як юрист я зрозумів, що це вже окремий злочин. І його можна довести. Я побачив рапорти посадових осіб, які відповідають за функціонування цієї системи. Вони пишуть, що був перепад напруги, негаразди з мережею електропостачання, і тому вони вимкнули систему відеоспостереження. Але це прямо заборонено. Розумієте, слідчий ДБР разом з прокурорами не знають, що такого не може бути?

І друге: з колонії був запит до Києва, до адміністрації ДКВС, про те, щоб їм дали ввести ГШР. Але цей запит направили у святкові дні. Можна теоретично припустити, що ДКВС відкрилася о восьмій ранку восьмого січня і одразу ж у Харків відправили цей дозвіл. Але за версією колонії, група швидкого реагування зайшла в установу вже о шостій ранку. А засуджені кажуть, що це сталося ще раніше: з третьої по п’яту годину ранку. І їхні слова ми не можемо довести саме через вимкнуті камери!

І ще  якимось дивним чином кожен, хто 3 січня скаржився представникам ХПГ на катування, отримав тілесні ушкодження: це був “виховний захід”, щоб не було в колонії більше таких випадків, що хтось скаржиться на катування правозахисникам.

Якби це було розслідування, направлене на розслідування, а не закриття кримінального провадження, то не було б питань хоча б про події восьмого січня. Я не кажу про попередні скарги засуджених, їх уже важко довести. Хоча всі скаржаться на одну й ту саму людину, можна припустити, що це людина з психічними вадами. Але навіть цей чолоік не був притягнутий до відповідальності. Він просто звільнився.

Там такі документальні докази! Наприклад, вихідні дні, а відбувається рокірування: заступник начальника 25-ї колонії стає заступником начальника іншої установи і ніби не є присутнім при цьому нічному побитті засуджених. А насправді всі засуджені кажуть, що він там був. Але ж кожен, хто хоч десь працював офіційно, знає, що неможливо бути звільненим у вихідний, тому що не працює кадровий підрозділ. Там багато таких нестикувань.

55 томів справи… Уявляєте? Я коли їх вивчав,  в житті  так багато не читав. Там до десяти разів повторюються одні й ті ж матеріали від адміністрації колонії, з управління, які підкреслюють якусь правомірність дій, або просто посадові інструкції, витяги з наказів. Замість розслідування — макулатура. Звичайно, частина з цих матеріалів є матеріалами розслідування, але… Можете самі додумати, в якому стилі проводяться допити, коли допитують офіцерів. Усі вони як один нічого не порушували, діяли на підставі законодавства. Ще на початку слідства я подав клопотання про те, щоб цих офіцерів повторно допитали за моєї присутності. Я підготував питання до всіх цих високопосадовців, але такої можливості мені не надали. Я хотів спитати, що відбулося раптом з генератором і акумуляторами. Про це в допитах навіть не згадується!

В індивідуальних справах щодо катувань реально щось довести в українських судах?

На мою думку, це практично неможливо. Є, звичайно, винятки. Коли намагався провести аналіз, то знаходив справи, коли були покарані працівники міліції, а потім поліції. Але там ішлося вже про якісь злочинні організації. Це вже були масштаби такі, що йшлося не просто про катування, а про вбивства. Але в моїй практиці жодного разу такого не було. Одного разу хотіли повідомити про підозру співробітникам райвідділку, але потерпілий раптово помер. Як я від рідних дізнався, він зустрічався з працівниками міліції, а потім приїхав додому і помер вночі. Так чи інакше, в моїй практиці не було жодного випадку, навіть повідомлення про підозру або обвинувачення. Результат може бути, коли, по-перше, це катування відбувалося публічно, а по-друге, особа, яка вчинила злочин, не має за собою кума, брата, свата, великих грошей. У загальному випадку навіть наявність доказів не гарантує покарання винних: будуть роками тривати розслідування.

Тож єдиний шлях для постраждалих від катувань — звертатися до ЄСПЛ?

Вони тоді можуть принаймні отримати грошову компенсацію… 10-15 тисяч євро це великі гроші, особливо для тих людей, про яких ідеться. Адже катують не міністрів. Але ж це жодним чином не впливає на розв’язання проблеми катувань! В державному бюджеті закладено суму на виплати за рішеннями ЄСПЛ. Це наші податки, це могло б піти на інші цілі.

Але якщо таких рішень збирається критична маса, у Європейському суді об’єднують усі справи в одну групу і кажуть уряду, мовляв, у вас системна проблема, вирішуйте…

Так воно і відбувається. ЄСПЛ не розглядає окремо справи по катуваннях. Тематика статті 3 Конвенції про права людини називає катуванням також нелюдське, жорстоке поводження. Це проблема медичної допомоги у системі виконання покарань. І там вже давно справи проти України розглядають групами. Скарга заходить, її перевіряють на формальні параметри. Рішення виноситься без міркувань суду щодо конкретних обставин справи.

Зараз катування — це не тільки те, що відбувається в українських місцях позбавлення волі чи правоохоронних органах. Додалися ще російські катівні…

Це окрема тематика. Технічно це те ж саме, але тут ідеться про озброєних осіб і цивільних, тому вже підпадає під міжнародне гуманітарне право. Це вже більш високий рівень катувань. І масштаби його вже інші. Але суть та сама: викликати біль, страждання у людини.

Це мають розслідувати наші суди чи міжнародні?

У нас є універсальна Стаття 438 — “порушення правил і звичаїв ведення війни”. Дії росіян можна кваліфікувати і як катування, якщо є ознаки цього. Технічно це є кримінальним злочином. І це розслідують наші суди, є вже вироки. А якщо йдеться про катування в масштабі окупованих регіонів, якщо ми кажемо про відповідальність військових і політичних керівників держави, ясно, що це вже предмет для судових інстанцій міжнародного рівня, МКС. Власне це те, чим ми в ХПГ зараз займаємося в плані збору інформації.

Колись людство позбудеться злочину катування?

Коли роботи будуть управляти світом, тоді вони це поборють.

Це в природі людини?

Не кожної. Це в природі людини, яка хоче мати владу над іншими. А найпростіша влада — це фізичний контроль. Ми весь час кажемо про катування у контексті незаконного затримання або тримання там, де людина безпорадна проти влади.