‘Моїм клієнткам від 5 до 67 років’, — психолог про сексуальне насильство на війні

Наталіє, розкажіть, хто ви і чим займаєтеся?

Я клінічний психолог, травмофокусований терапевт. Також я керівник лінії для військових і їхніх близьких “Варто жити”. Я працюю з жінками, які зазнали сексуального насилля під час окупації, а також з жінками та чоловіками, які зазнали тортур у полоні.

Що розуміється під сексуальним насильством?

Сексуальне насильство ми розуміємо як зґвалтування, пряме проникнення в тіло людини. Але насправді контекст набагато ширший. Це і примусове оголення, і застосування струму до статевих органів чоловіка чи жінки, примушування до контакту, у тому числі орального, примушування до стосунків.

У такому широкому контексті, здається, що сексуальне насильство дійсно трапляється дуже часто.

Так! Знаєте, ще є такий цікавий момент. Коли ми приїжджаємо на деокуповані території, дуже часто [люди] кажуть: “Вона сама ходила”. І тут теж потрібно розуміти, що якщо вона ходила до російських військових і їй, наприклад, погрожували вбити дитину, або не було їжі, а вони пропонували дитяче харчування за сексуальний контакт, — то це теж сексуальне насилля.

І чи часто таке трапляється?

Часто.

З чим ви найчастіше стикаєтеся у своїй роботі?

Найчастіше я стикаюся саме із сексуальним насиллям у класичному контексті, тобто зі зґвалтуванням.

У мене в роботі на сьогодні 16 жінок і дітей. Найменшій моїй клієнтці п’ять років. На жаль, є і такі випадки. Є дві дівчинки, яким на момент сексуального насилля було 13 років. Є літні жінки. Найстаршій моїй клієнтці 67 років.

Як можна пояснити вчинення насильства щодо дітей?

В усіх цих випадках було вчинене комплексне насилля, тобто спочатку над матір’ю, потім — над дитиною. Військові всі були в алкогольному чи у наркотичному стані, це зафіксовано судом і показами потерпілих. І, як мені розповідали потерпілі, на це була пряма команда командирів. Це таке дозвілля — робити все, що хочеться, на цих територіях.

Тобто команда на вседозволеність, чи безпосередньо на вчинення насильства?

На вседозволеність.

Якщо взяти людську тваринну природу, при збудженні немає різниці, над ким ти вчиняєш насилля. І тому ми бачимо таку велику різницю між віком і статтю. Тут абсолютно все одно.

“Реальна кількість злочинів значно більша за офіційну”

Росіяни якийсь час були на Київщині. Наскільки сильним залишається відбиток їхньої присутності?

Більшість моїх клієнтів — це саме Київська область. На жаль, є частина жінок, які не заявляють про це насилля. Навіть я знаю особисто 10 випадків жінок, над якими було вчинено сексуальне насилля, але вони не подавали дані до правоохоронних органів, вони мовчать про це. Вони не хочуть про це згадувати, вони хочуть про це забути. Тому статистика, яку ми маємо від офіційних правоохоронних органів, вона дещо інша. Реальна картина насправді набагато більша. Тому що більшість жінок мовчить про це. Хоча ми пропонуємо їм допомогу, але вони категорично не хочуть про це говорити.

Чи можна це змінити?

Передусім, чому вони не хочуть про це говорити? Це — стигма. У нашій країні поняття сексуального насилля дуже цікаве. Дуже часто ми у ЗМІ бачимо, що якщо вчинили насилля над жінкою — вона, начебто, сама винна: вона сама провокувала, не так одягалася, не так поводилася.

В одному із сіл Київської області було зґвалтовано молоду дівчину й саме селяни казали: “Ну слухайте, вона сама винна, от вона волосся розпустила. От ми були в хустках, ми сиділи в підвалі. З нами ж нічого не сталося. От якби вона вдягалася більш стримано, якби вона була у хустці, то нічого б з нею не сталося”. Така стигматизація не дає клієнткам звертатися до правоохоронних органів, бо завтра про це дізнаються всі. Підтримки такі жінки не отримують від суспільства — натомість отримують сувору догану, начебто вона сама винна в тому, що з нею відбувалося. І такі випадки, на жаль, зовсім не поодинокі. Тому вони мовчать.

“Особисті дані жінок у провадженнях приховуються”

Ці жінки взагалі не розуміють, для чого їм давати свідчення. Бо більша частина, з якою я спілкувалася, каже: “Їх уже вбито”, “А що воно мені дасть?”. Тому нам потрібно робити інформаційну кампанію на рівні держави. Щоб ці жінки знали, що вони роблять велику справу: що ці злочини фіксуються, що це буде передано в міжнародні суди, що вони не одні, що це захист. Не тільки психологічний, а і правоохоронний. Що їхні прізвища та адреси, їхні дані змінюються в тих кримінальних провадженнях. Що ніхто не побачить і не дізнається про те, що з ними відбувалося, бо їхні дані повністю закриті. Мало хто про це знає насправді.

Як боротися із цим віктімблеймінгом?

Мені здається, це робота на роки. Якщо відійти від військового насилля, то буквально нещодавно у мене був випадок зґвалтування дівчини, яка працює у правоохоронних органах. Це була спроба зґвалтування її ж колегою. Я не буду називати ані області, ані як це відбувалося, але з чим вона зіткнулася — це з повним нерозумінням колег, керівництва, друзів. Тільки декілька друзів її підтримали. Усі казали, що “ти сама винна, ти сама до нього прийшла, ти сама це робиш”.

Тут потрібно просто кричати. Це повинні бути медійні обличчя. Що б ти не робила, як би ти не була вдягнена — злочин завжди залишається злочином. Чи ходила ти по вулиці, чи не ходила. Чи сиділа ти в підвалі, чи не сиділа. Чи була ти з розпущеним волоссям, чи заплела косу. Злочин залишається злочином. І про це треба говорити суспільству.

Недавно Радіо Свобода взяла інтерв’ю у дівчини, яка постраждала від сексуального насильства. І це ваша клієнтка?

Так, це моя клієнтка.

Ви говорите, що ви навіть сиділи там за кадром.

Так, усе правильно.

Чим закінчилася її справа?

Зараз уже є рішення суду. Це заочне рішення, тому що цей військовий перебуває не в Україні. До речі, цікавий факт: ми завжди кажемо, що є “хороші руські”. Що погані тут, в Україні, а десь там — є хороші. Так от якраз цей гвалтівник у Росії — психолог. Він наче допомагає людям.

Ця історія насправді дуже цікава, тому що вона [дівчина] не побоялася. Сусіди казали: “Усі дізнаються і нічого не зміниться, і взагалі це все непотрібно”. Вона зробила це — подала заяву. Вона не боїться давати інтерв’ю, не боїться казати про це. З нею спілкуються міжнародні організації. У село, в якому жила дівчина, приїхали на ротацію українські військові. Вона познайомилася з українським військовим і вийшла за нього заміж. Зараз він під Бахмутом захищає нашу Україну, а вона його чекає тут. Вони планують дитину, так що у цієї дівчини все добре.

З якими психологічними проблемами стикаються жертви сексуального насильства? Я так розумію, це може бути травма на все життя.

Насправді, так і є. Усі постраждалі від сексуального насилля мають психологічні, та й не лише, проблеми. Але, знаєте, є такі поняття, як стресостійкість, життєстійкість, можливість відновлюватися — (англ.) resilience. Одне з перших запитань, яке я ставлю, коли ми зустрічаємося з цими жінками: “Що допомогло вам це пережити?”. Бо всі вони точно пережили це насилля. Так, вони називаються “ті, хто вціліли після сексуального насилля”, не “жертви”, тут я хочу уточнити. У нас у всіх є вікно толерантності до травми. Є таке поняття як “травматичне зростання”. Якщо травма буде пропрацьована, як [було] у цієї дівчини, вона, оговтавшись, може далі будувати своє життя.

Відновлення — це індивідуальна особливість. Вона залежить і від підтримки суспільства, і від підтримки родини, і від внутрішніх важелів стресостійкості. Наприклад, у мене була дівчинка-підліток, яку було зґвалтовано російськими окупантами. Коли ми починали з нею, вона боялася виходити на вулицю, у неї була самоушкоджуюча поведінка. Через 10 сесій вона вже нічого не боялась і навіть змогла завести стосунки з хлопцем.

А з іншого боку, ми бачимо дорослу жінку, яка не може оговтатися і після двадцяти сесій. Тому це все дуже індивідуально. Це залежить від багатьох факторів. Чи може це залишитися на все життя? Може. Які це можуть бути наслідки? Будь-які. Неможливість будувати стосунки з протилежною статтю, депресивні стани та самоушкоджуюча поведінка різного ступеня: порізи, анорексія, проблеми зі сном, купа страхів і фобій тощо. Тут настільки все багатогранно, що не перерахуєш усього.

Яким чином ми можемо допомогти тим, хто пережив сексуальне насилля?

Їх повною підтримкою. Не “сама винна”, а “ти ні в чому не винна”. Цим жінкам, чоловікам, дітям, підліткам потрібне наше розуміння, а не осуд. Це насилля, яке не обирає ні стать, ні вік, ні місто.

Ми маємо заохочувати їх звертатися за кваліфікованою допомогою?

Обов’язково. Мова йде про нерозуміння, хто такий психолог. Запитай пересічного громадянина, хто такий психолог, психіатр, психотерапевт. Вони не зможуть відповісти на це запитання. Якщо мені потрібен психолог, отже, зі мною щось не так, у мене поїхала кукуха, мені потрібно в дурку. Тому перше, що я кажу: “Ви здорові, я — психолог, я не працюю з хворими, то інша історія”. Це теж потрібно пояснювати, що психолог — це не про хворобу. Психолог — це взагалі про підтримку та турботу.

По-друге, потрібно пояснювати, для чого взагалі їм ця історія. Бо ми розуміємо, що більшості людей потрібно забути, заховати, закопати й взагалі не згадувати про це. Якщо вона заявляє про це насилля, це будуть допити, спілкування з правоохоронними органами, психолог буде щось запитувати. Вважається, що “це буде боляче, а я тільки-но про це забула”. Але травму неможливо забути й запхати. Чим глибше ти запхаєш ту травму, тим [більше] вона буде до тебе виходити панічними атаками, жахіттями, незрозумілим відчуттям у тілі, високим тиском.

Скажу банально: запхаймо брудну річ у шафу — від того вона чистішою не стане. Як би глибоко ми її не запхали, вона все одно буде смердіти й заважати іншим чистим речам. Тільки діставши, перепрацювавши цю травму, людина може оговтатися від неї.

Чи часто ви спостерігаєте, як у ваших клієнток і клієнтів стаються певні флешбеки: вони згадують, що з ними відбувалося, під час допитів, процесуальних дій і їм від цього стає зле?

Я таку статистику не веду, але такі випадки є, і не тільки на допитах. Знаєте, ти начебто нічого не чіпаєш, одна маленька фраза — і людина повертається туди, де ій було страшно та боляче, флешбеки її накривають. Є такі історії. На допитах теж таке відбувається, тому ми намагаємося завжди з нашими клієнтами бути на допиті. Ми готуємо їх до допиту, ми присутні під час допиту, ми можемо зупинити допит — у нас є таке право. Ми можемо заборонити ставити будь-які запитання, які можуть ретравматизувати клієнта, і ми стабілізуємо клієнта після допиту.

“Ми навчаємо клієнтів відсторонюватися під час допитів”

Чи були такі випадки, коли людина казала: “Припиняємо допит, бо я більше не можу це згадувати”?

У моїй практиці такого не було. Ми робили перерву. Але ми прояснюємо кожен крок, який буде під час допиту, ми навчаємо “заземляти” клієнта. Є техніка “екран”, коли ми просто просимо клієнта розказувати [про пережите] як про кіно, яке сталося з кимось. Ми максимально намагаємося навчити клієнта відсторонитися під час допису від цих негативних спогадів.

Насправді всі клієнти розуміють і кажуть: “Давайте ми це зробимо раз, я це закінчу, зупинятися не будемо”. Тобто вони розуміють, для чого це робиться. І тоді вони знаходять внутрішні сили все-таки це зробити.

“Під’єднання струму до геніталій — найпоширеніший вид сексуального насильства у полоні”

Наталіє, ви також працюєте з людьми, які повернулися з полону. Чи часто трапляється сексуальне насильство з ними під час перебування в полоні?

Часто чи не часто, я не знаю, бо я працюю не з усіма хлопцями та дівчатами, які звільнилися з полону, але такі випадки є, і вони, на жаль, непоодинокі. І це абсолютно різні види сексуального насилля. Це як пряме втручання — зґвалтування і людиною, і палицями, і іншими засобами — так і оголення. Дуже часто полонених роздягають і змушують притискатися одне до одного в маленькій кімнаті, що теж трактується як один із видів сексуального насилля. І, мабуть, одним із найрозповсюдженіших видів тортур є застосування електричного струму до геніталій. Це теж кваліфікується як сексуальний злочин.

Наскільки це сексуальне насильство є травмуючим на фоні усього іншого жаху, що відбувається в російському полоні?

Кожен раз, коли слухаєш те, що розказують наші хлопці та дівчата, просто думаєш: “Ні, людина таке не може вигадати”. Тут настільки все комплексно і з таким садистським підходом, що тут сказати, що більш травматично, дуже важко.

Це психологічні тортури, фізичні тортури, насилля сексуальне, фізичне, відсутність їжі, відсутність води. Примушування співати гімни, вивчення оцих радянських пісень, радіо і телебачення, яке тобі розповідає, що України не існує. Струм, побиття, удушення. І тварини там застосовуються, яких навчають катувати людей. Наприклад, вони можуть зубами знімати шкіру з людини.

Коли ми зустрічаємося, я пояснюю, що перше, що ви повинні зробити, — це піти до кардіолога. Бо струм — це завжди збиття серцевого ритму, мало хто про це каже нашим хлопцям і дівчатам, а про це варто казати. Потрібно піти та сказати кардіологу: “Мене катували струмом”.

У нас були хлопці з Херсона, цивільні, яких тримали пів року в катівні та катували постійно струмом у геніталії — вони дуже сильно переживали, що вони не зможуть мати дітей. І ми їх відправляли на урологічне дослідження, тому що це теж може мати наслідки для дітородної функції. Про це теж потрібно казати, що якщо людина має якісь проблеми, вона повинна пройти спермограму, дослідження в уролога і здати певні аналізи. Оця психоедукація суспільства теж повинна відбуватися.

Що б ви сказали постраждалим від сексуального насильства, або, як правильно казати — людям, які пережили насильство?

Мій меседж — ви не одні! Ми готові вам допомагати. Ваш голос дуже важливий, насправді. Ваш голос важливий у міжнародних інституціях. Нещодавно я повернулася з Боснії. Під час війни, яка була розв’язана сербами, було зґвалтовано 55 тисяч жінок і дітей, на хвилиночку. Ми повинні розуміти, яка насправді кількість може бути в Україні, бо Боснія набагато менша, ніж Україна. 55 тисяч. 30 років минуло. Наслідки цієї війни вони до цього часу відчувають на собі. Ми спілкувалися з жінками, які це все пережили — вони досі здригаються.

Але це все закінчилося міжнародним трибуналом. Цей трибунал закінчився, наскільки я пам’ятаю, у 2007-му році [насправді у 2017-му, — ред.]. Скільки років було потрібно для того, щоб цей злочин було визнано в міжнародній спільноті та винні понесли покарання. Але вони понесли, вони сидять. Вони отримали довічне ув’язнення.

Тому голос кожної жінки важливий для того, щоб фіксувати ці злочини. Для того, щоб Україна могла розказати про це на міжнародній арені, для того, щоб винні були покарані. І мені б хотілося донести цей меседж — що ми зробимо все можливе для того, щоб це пройшло якомога безпечніше для таких жінок і дітей, чоловіків і підлітків.