‘Якщо не вкладати в мистецтво, можемо програти знову’, — Матвій Вайсберг

Чому для вас важлива книга “Голоси війни. Маріуполь”?

Важлива ця книжка для мене, як для людини, українця, тому що ця історія з Маріуполем — це наша історія всіх, загальна історія. Вона дуже болюча. Я розумію, що ми не можемо так реагувати, як, власне, реагували люди, які були там. Але все ж таки я пам’ятаю свою реакцію на ці події. Я робив цілу серію “Тонка червона лінія”, яку я присвятив подіям у Маріуполі — так вийшло. Із 24-го лютого постійно щось таке трапляється. Мені здається, це мій маленький вклад у спільну справу. Бо я бачив і цих людей, голоси яких у цій книжці озвучили, і читав. Це досить страшне.

Наскільки війна вплинула на вашу творчість?

Війна загалом вплинула на мою творчість. Я почав малювати з початку березня минулого року, відразу. Не у всіх так виходило. Бо у людей різні нервові системи. Я свою вже просто знаю з 2014-го року, у мене був такий досвід, коли я малював “Стіну”, майданну стіну. Я просто почав малювати. І просто рятувався цим. Дорожнім щоденником своїм рятувався. А з іншого боку, мені здалося, що ці мої роботи люди чекали. Це було важливо для когось, мені про це потім казали. Така нервова була робота: кожного дня я щось малював, і навіть якщо це були дерева, то все одно було про війну.

Мені здається, що я не пам’ятаю таких об’ємів ні роботи, ні, тим паче, таких об’ємів виставкової діяльності, як за ці 512-513 днів. Якоїсь діяльності аукціонної, благодійної і так далі. Хіба що, може, у юності. Навіть такі дивні речі траплялися, наприклад, як виставка того ж щоденника в Гаазі, у міністерстві юстиції. Багато такого, все не перерахуєш зараз. Зробив величезні мурали на Бабиному Ярі. Може бачили, не знаю. Янгол ЗСУ, Мінора і так далі. Декілька книжок вийшло. “Дорожній щоденник”, ось ваша вийшла книжка. Повинна вийти ще якась книжка. Щось таке використовують — значить, я потрібен, я корисний. Очевидно, що майже всі такі речі робляться на волонтерських засадах.

Була також дуже дивна виставка у Венеційському бієнале у такому складі “художників, які малюють після 24-го лютого”. Бо зазвичай участь у ньому — це такий закритий клуб, я туди і не ліз. А це також було про війну і про наші події.

Художники дійсно по-різному реагують на драматичні події. Дехто впадає у фрустрацію…

Ну, я вам скажу, що тут не можна нікому закидати. Нервові системи у всіх різні. Є люди, які просто пішли воювати. Як художники, так і інші: художник така ж людина, такий же чоловік чи жінка, як і інші. Є люди, які просто займались якоюсь суто волонтерською роботою. А є люди, які почали малювати, і це нормально. Мої друзі і я, ще хтось.

На початку це була робота кожного дня. Зараз я вже трошки дозволяю собі [відпочити]. Це і фізична втома після цих муралів величезних, 120 м² все ж таки, за 8 чи 10 днів. Я ніколи не думав, що буду таке робити. Ми разом виставлялися у Бабиному Ярі з моїм литовським другом, який привіз виставку “Мандри Мойсея”. Якщо не помиляюся, це була перша міжнародна виставка з 24-го лютого у тому сенсі, що “до нас привезли”.

Була ще така серія, я забув про неї сказати, “Караван”. Присвячена каравану зерновому, хлібному. Я поїхав в Одесу, я не думав взагалі малювати море, з якого бодуна я його буду малювати, війна ж. Тут я побачив на горизонті кораблі. І зовсім інша історія з цим Караваном тоді вийшла. Може я його якось ще продовжу, особливо зараз це на часі.

Які роботи українських художників за час війни вас особисто вразили? Якщо є такі.

Є такі, це роботи моїх друзів-художників. Ахри Аджинжала роботи. Олени Предувалової. Олексія Аполлонова. Сєви Шарка. Багато, перераховувати важко, багато людей працює над цим. Катя Лісова — взагалі відкриття, людина такі робить дуже цікаві речі.

Славік Шерешевський дуже багато про війну малює. Там є дуже сильні роботи. Вони трошки такі іронічні: робота, як він дивиться на крейсер “Москва”, що тоне. Причому крейсер на той момент ще не потонув. Ну я його потонулим ще раніше намалював у своєму “Дорожньому щоденнику”.

Окремо хочу сказати про роботи Саші Животкова. Дуже сильні роботи. Це якась власна така техніка, я навіть не знаю, як назвати — скульптура, живопис. Сильна і, я б сказав, прониклива була виставка в Українському домі.

Яка ваша робота була найбліьш емоційно виснажливою за цей час?

Напевно, “Дорожній щоденник”, бо я поставив собі завдання кожного дня малювати невеличку картинку — вони всі на форматі А4. Треба було реагувати на ці стани. Власне, а що на них реагувати, якщо я знаходився у цьому стані? Це була величезна і, як на мене, дуже важлива робота. Для мене, можливо, найважливіша взагалі.

Узагалі, важко відокремлювати, бо зараз, коли малюєш, це таке граничне виснаження. Бо все має бути по-чесному. У такі часи навпіл щось робити просто не вийде.

Зараз багато розмов щодо того, що держава виділяє 28 млн грн на заміну серпа з молотом на Батьківщині-Матері на тризуб, за що проголосували українці в Дії. Як ви ставитеся до такого рішення?

Нормально ставлюся, що вона — повинна стояти із серпом і молотом? Це дуже смішна історія з цією, як ми її називали, бабою. Але знаєте, це як на Майдані ті жахливі споруди, які Омельченко поставив, вони стали історією після того, як був, власне, Майдан. Наразі там новий хайп, здається вчора чи позавчора почався, стосовно одеського музею. Що треба купляти дрони, а не вкладати в музеї. Ну, це очевидно, що треба купляти дрони. Але і вкладати у щось, якщо є така змога, у мистецтво, — також треба. Бо ми можемо програти знову.

“Наша культура апропрійована Росією”

Країна-агресорка не дарма сотні, десятки мільйонів доларів коштів витрачає на все це. Я бачив ці їхні виставки, жахливі. Я не можу чути таке словосполучення, як “російський авангард”. Це апропрійована, взагалі, річ. А у нас є речі… По-перше, Малевич наш, як би там не було. По-друге, таке явище, як Бойчукізм і так далі — це світові явища, у це треба вкладати гроші. Як, до речі, і в сучасну культуру. Бо зараз, коли в музеї почали запрошувати різні інституції західні, наприклад Лувр запросив музей Ханенка, вони повезли ікону візантійську. І нічого не було б поганого, якби вони разом з візантійською іконою повезли сучасних українських авторів. Я кажу це, як людина зацікавлена, по-перше. А по-друге, так робиться у всьому світі. Я бачив багато таких виставок. Щоб показати, що є зв’язок часів. Що це сучасна культура, що це культура яка має якусь традицію і так ділі. І вона дійсно варта того, щоб її показувати зараз у світі. Очевидно навіть з мого не великого досвіду.

Знаєте, виставка у Гаазі чи десь ще. Коли мою “Стіну” показували у польському Сеймі. Це працює. І держава повинна цим опікуватися. Але, на жаль, у нас немає такої традиції. Я не хочу на персоналії переходити, невдячна справа. Хоча я знаю, про що кажу. Просто не розуміють, навіщо це треба. А це — треба. Це вхід в інший клуб. Весь світ їздить по виставках, весь світ дивиться роботи. Там відношення до людей, які люблять чи займаються мистецтвом, інше. І Україна перестане, уже перестає, це очевидно, бути шароварною країною, естрадною чи якось ще. Нарешті Україна почала існувати, як культурний суб’єкт у світі, і це потрібно підтримувати державі на державному рівні.

Ви щодня ходите цими вулицями. Як художника, чи не дратує вас міський простір?

У цій майстерні 20 років я малював небо. Двадцять років крізь вікно я малював небо, можете подивитися, що там зараз. Ті будинки, я не знаю, чи будуть вони заселені, чи ні. Звідси було видно Софію Київську. Це просто жахливе якесь будівництво, яке продовжується ще, я думаю, що і від Радянської влади, але не в такому обсязі. Особливо цим відзначився покійний мер Омельченко, не покійний мер Льоня Космос [Леонід Черновецький]. Ну, Льоня Космос просто прийшов уже як мародер. Омельченко все зробив, побудував цю піраміду. І наразі це продовжується.

Що я можу сказати… Якщо ви питаєте про такі речі, я брав участь у багатьох акціях, але нам, очевидно, не вдалося нічого врятувати. Ні ринок Сінний, ні художню майстерню на Андріївському узвозі і так далі. Вони усі жадібні. Як кажуть в Одесі, жадібність — мати всіх пороків.

У журнала Esquire була така рубрика “Правила життя”. Які правила життя Матвія Вайсберга?

У мене є декілька принципів. Це правила життя? Напевно, так. Скажімо, я ніколи себе не пропоную, я вже казав. Ніколи. Але другий принцип трошки в протиріччя першому — від пропозицій не бігаю. Не пропоную, але від пропозицій не бігаю. Роби те, що ти можеш робити, і живи, як живеш. По можливості якось правильно живи, вчиняй правильно. Які ще можуть бути правила?

Знаєте, є така байка, як два єврейських мудреці зустрілися, це, здається, приблизно VII сторіччя. І один іншому каже: “Поясни мені суть іудаїзму поки я стою на одній нозі”. Я не віруюча людина, я одразу кажу. Він каже: “Легко! Не роби іншому те, чого б ти не хотів, щоб робили для тебе”. Усе. Таке правило. Основне.

Книгу “Голоси війни. Маріуполь” з картинами Матвія Вайсберга та світлинами Євгена Сосновського можна придбати у Книгарні Є та безпосередньо у Харківської правозахисної групи.