Мрії, що перетворилися на попіл

Ми не могли їхати кудись, бо в нас корови стояли в сараї. Ми не думали їхати, але прийшли наші хлопці та сказали: “Якщо є можливість — виїжджайте, бо буде завтра дуже велика бійня”. І справді, ми сиділи у погребі, а о четвертій ранку пішли літаки. Там такі на городі вирви у нас — страшне. І ми вже дійсно злякалися і поїхали.

Оце, накритий білою плівкою, був наш будиночок. Хата у нас була маленька, а сарай — дуже великий. Ми будували усе самі, з нуля. Тримали корів, багато їх було. І по 10, і по 12 корів. Усе вкладали у будівництво. Що мали, те вкладали. Помаленьку будували хату, сарай і все. Техніку купляли. Все, що було у хаті, холодильники, пральна машина — оце ось купа брухту. Усе тут залишилося.

Ми виїхали 12-го, а 29-го це сталося, згоріло все. З Андріївки чимось стріляли. Тут чотири хати разом горіло. Сарай ось тут поруч горів, у нас усе горіло, там далі горіло. Другого числа нам подзвонили люди з села і сказали, що все горить. Чоловік приїхав третього, ще все тліло, все горіло. 29-го під вечір вони [росіяни] це зробили, а третього числа воно ще тліло.

Я зателефонувала чоловікові та запитала: “Вітю, що там?” Каже: “По коліно у попелі”.

Приїхали, ніде нічого не було. Усе згоріло, стояли лише стіни, отак як у гаражі стоять. Перед війною ми поставили паркан. Думала, зроблю тут клумби, алеї і вже все. Пенсійний вік, буду відпочивати. Не дали відпочивати, знову працюємо, знову усе робимо самі, будуємося. Ось таке наше життя.

Як на Донбасі була війна, для мене це було страшно, але я цього не розуміла. А коли ми вранці встали корів доїти, щось бухкає. До нас приїхав один чоловік та каже: “Почалася війна”. Ми навіть не знали. Я кажу: “Андрію! Не може бути!” Але у мене була така думка, що росіяни не дійдуть сюди. А він каже: “Вони вже у Бучі”. А я думаю, зараз наші їх — раз і розвернуть, і попруть назад. Думаю, ну як же вони так дійшли до Бучі? Хто їх пустив? Не вірилося, зовсім не вірилося.

А далі воно весь час там гупало та гупало. Згодом дійшли чутки, що вони дійшли до Бородянки. Але ж ще не було розуміння, куди вони йдуть. І не думалося, що вони взагалі сюди прийдуть. А шостого числа село почало роз’їжджатися. Спершу усі з Києва, з усюди їхали у село, а тоді почало село тихішати. Я стояла з сусідкою на дорозі, і воно так почало гупати! Я кажу: “Що це?!” А вона: “Тікаємо!” Вона впала під паркан, а я забігла у погреб і думаю, де ж Вітя? Вскочила і тримаю двері, не зачиняюся, а воно так гупає, я нічого не можу зрозуміти. Ну це було хвилини. Потім воно наче перестало, я до дверей, відчиняти, а там такий замок, воно мене зачинило у погребі. Я злякалась і кричу: “Вітя-Вітя!” Він біжить, відчиняє, я вийшла у двір і злякалась.

У нас хата була обклеєна пінопластом: кут відірвало і все знесло. Пробило ось у гаражі залізні двері, вилетіло крізь вікно з тієї сторони. Що воно летіло — не знаю.

Ото у сусіда розбило хату і хлопчика 18 років там вбило. Я вийшла з погреба, стала, дивлюся і нічого не можу зрозуміти. Двір білий, цей пінопласт розлетівся, усе розлетілося. Кажу: “Вітю, що це? Що це було?” А він каже: “Гради”. Оце перший раз, шостого числа, по нас пішли “Гради”. А потім вже з шостого і по дванадцяте ми сиділи у погребі. Маму притягли теж у погреб. Тільки корів потрібно йти доїти, Вітя каже: “Валю, готуйся”. Я одразу корвалолу напиваюся і біжу. Подоїли, нагодували, водою напоїли — а воно гупає і гупає, так страшно — і бігом у погреб. Так ми шість днів просиділи у погребі.

А потім, коли пішли вже літаки, по городу почалися гупання сильні, тоді ми всі вирішили тікати. Ми, мама на милицях, сусіди. І тітка Маруся каже: “А куди? Куди?” Бо вона з сином. Куди? І ми в маленьку машинку легкову усі заплигнули. Як ми туди вскочили — не знаю. Попросили лише одного хлопчика, який тут залишився, корів відв’язати. У нас було шість корів і двоє телят. Кажу: “Сашо, зайди, відв’яжи худобу, бо я не можу, бо я впаду у тому сараї і не встану”.

Коли ми їхали, воно усе це горіло. Хати горіли. Там жах був.

Поки ми виїхали крізь ліси до Житомирської траси, нічого не розуміли. Тітка Маруся навіть запитувала: “Валю, куди ми їдемо?” Кажу: “Я не знаю. Я не знаю, куди ми їдемо, їдемо і все”. Телефони були розряджені, а коли телефон зарядився на одну рисочку, я телефоную сину та кажу: “Сину! Ми виїхали!” А він каже: “Мамо, я ледь з глузду не з’їхав, чотири дні з вами не розмовляв”. Він був у Кам’янець-Подільському. У нього двоє малесеньких діток, вони виїхали ще раніше. До мене, каже, їдьте, але ми вже до них не поїхали. Ми поїхали у Вінницю і були там.

Чоловік повернувся третього, а ми повернулись аж двадцять третього, напередодні Великодня. У суботу ми повернулись, а в неділю був Великдень. Зі мною син із Кам’янець-Подільського приїхав, а за тиждень я в Андріївській лежала з інфарктом. Двадцять років будуватися і залишитися голою та босою. Гола і боса! Отаке.

Я їх ненавиджу! Вони були для мене люди, а зараз я їх просто ненавиджу і все!