Розбито все… Що зміг, відновив трохи своїми силами. А ще мародери “допомогли”, все було перевернуто. Тут усе побите було, наче прибрав. Страхіття, звісно. Усе капітально потрібно відновлювати. Ось була стіна, ось вхід був до зали, тут двері стояли. Тут була загальна перегородка у спальню, а це вхід був у спальню, де мешкала сестра. Ось сюди і прилетіло.
Я мешкаю в цьому будинку з дня народження. У 63-му році батьки його збудували. Батьки вже померли: немає ані мами, ані тата. Я мешкаю разом із сестрою. У нас будинок на дві половини. Я виїжджав в евакуацію зі своєю співмешканкою і її донькою заради того, щоб онуки були у безпеці. Одній — три роки, а друга перейшла у другий клас.
Я зібрав найнеобхідніші речі, бо почув, що йдуть Варшавською трасою рашисти. Ми виїхали у більш безпечне місце — “Кодраторф”. Туди, до лісу, 28 кілометрів від Макарова. У перший день ми виїхали, 24-го числа. Коли все почалося, цей район не бомбили, там рашистів не було, але літало над нами. Ну і діти лякалися. Тоді ми вирішили вивезти дітей, внучат трохи далі, у більш безпечне місце.
Спочатку потрапили у Рівне, мешкали в пансіонаті, а потім поїхали на Закарпаття до брата моєї співмешканки, в Мукачево. Потім поїхали до Вінниці, до родичів. А коли я вже приїхав перед Великоднем, у квітні, побачив оце нещастя.
Приліт був, я так зрозумів, у половину сестри. Зрештою зруйнувало і мою. Вікна пошкодило, це я вже самостійно вставляв. Машину пошкодило, ворота, там — другу машину. У машині розбиті фари, лобове скло, заднє скло, пасажирське скло і колесо переднє праве.
Вони окупували у нас гольф-клуб у напрямку Гавронщини. Там була верхня точка, їхня позиція. Вони сюди не дійшли, але звідти гатили. І були на околицях Макарова. Там теж вони багато чого пошкодили. А саме тут вони, можливо, і були, але не масово. Тут залишилися старожили, люди похилого віку, ті, кому не було куди виїжджати й тероборона. Було гаряче, особливо на околицях Макарова було гаряче.
Щодо росіян, річ у тім, що там дуже сильно працює машина інформаційного простору. Усі заангажовані, люди вірять у ту пропаганду, що вони говорять. Я ж вважаю, що Путін має йти за кораблем! І скоріше, щоб він дочекався розплати. Бо люди настраждалися. Що солдати, що люди похилого віку, що діти. Ті, хто в полоні, ті діти, яких забрали та депортували у Росію.
Мій двоюрідний брат був у полоні, я теж переймався. Він завідувач хірургічного відділення військового шпиталю у місті Дніпро. Оце до вересня був у полоні, а потім його обміняли на Медведчука. Рік тому, у вересні. А він хірург, у в’язниці там лікував. Складно було йому, але у полоні лікував і навіть операції робив. Він був у Маріуполі, його одразу направили у гарячу точку. Був на Азовсталі, оце з того району. З кінця березня по вересень він був у полоні. Його [після полону] одразу на реабілітацію направили до військового шпиталю у Київ. Потім у Полтаві він був на реабілітації, а зараз повернувся до роботи. Каже, за першим наказом — поїде знову, якщо треба буде.
Редакторка: Емілія Приткіна
