Визнання людини померлою: для зниклих безвісти на війні строк можуть скоротити

Коли і як оголошувати людину померлою? Це питання регулює стаття 46 Цивільного кодексу України. Зараз її частина друга має такий вигляд: “Фізична особа, яка пропала безвісти у зв’язку з воєнними діями, збройним конфліктом, може бути оголошена судом померлою після спливу двох років від дня закінчення воєнних дій. З урахуванням конкретних обставин справи суд може оголосити фізичну особу померлою і до спливу цього строку, але не раніше спливу шести місяців”.

На думку автора законопроєкту 10272, така норма встановлює занадто “довготривалий строк”. Він пропонує встановити, що людина, яка зникла безвісти за таких обставин, “може бути оголошена судом померлою після спливу шести місяців від появи обставин, які загрожували їй смертю або дають підставу припускати її загибель”.

Чи доцільно запроваджувати таку норму?

Рідні загиблих військових, дійсно, іноді скаржаться: держава не визнає смерть полеглих попри те, що побратими бачили смерть воїна. Колишній уповноважений з питань осіб, зниклих безвісті за особливих обставин, Олег Котенко у червні цього року розповідав про такі ситуації в інтерв’ю Радіо Свобода: “Коли є свідчення побратимів, ми хочемо вірити всім свідченням, але я сам військовий, я знаю, як це відбувається. Якщо людина може бути контужена, це такий глибокий нокаут, вона може не подавати ознак життя, і хтось може сказати, що ця людина загинула, але ми потім її звільняємо з полону. Не то що я не довіряю тим хлопцям, хто там був поруч, але треба все ж, щоб було так: поки ми не знайшли або не повернули тіло, людина буде рахуватися безвісти зниклою…”

Але не всі тіла можна знайти до закінчення війни. Можливо, у випадках, коли воїн дійсно втратив життя, цей законопроєкт міг би допомогти його рідним скоріше отримати статус членів родини загиблого військовослужбовця і користуватися встановленими законом пільгами.

Але в цій ситуації є й інший бік. За інформацією МВС України, зараз рідні шукають понад 26 тисяч людей, які зникли безвісти через війну. “З них 11 тисяч — це цивільні, і близько 15 тисяч — це військові”, — розповідав під час телемарафону 5 жовтня заступник міністра внутрішніх справ Леонід Тимченко. Міжнародна комісія з питань зниклих безвісти називає ще більшу кількість: лише цивільних від початку великої війни зникло 30 тисяч.

Дуже часто Росія утримує українців без офіційного статусу полоненого та без права на спілкування. Як зазначали правозахисники, підтвердження перебування зниклого під контролем російської влади іноді відбувається через рік з моменту зникнення, або навіть більше.

Згідно з аналітичним дослідженням Харківської правозахисної групи, “українські державні органи не мають інструментів змусити російську сторону надавати своєчасну та правдиву інформацію, оскільки російська сторона не виконує взяті на себе міжнародні зобов’язання. Такі дії вчиняються умисно, оскільки формальні відповіді від Російської Федерації, які не містять конкретних обставин злочинів, надаються одними й тими самими особами — масовано, у всіх відомих нам випадках. Такі відповіді не відповідають нормам міжнародного та національного права, і це достеменно відомо російському керівництву”.

“Я вважаю, що ми маємо передусім думати про наших полонених військових і викрадених цивільних, — каже адвокатка Харківської правозахисної групи Таміла Беспала. — Про дуже багатьох ми нічого не знаємо. Ухвалення такого законопроєкту може призвести до того, що вони втратять своє майно. Люди бувають різні. У своїй практиці ми стикалися з випадками, коли рідні не дуже раділи тому, що їхнього родича, якого вважали загиблим, знайшли в полоні”.