Я рано встаю, бо двірником працюю. Пішла у садочок, а там нікого не було. Потім побачила, що збираються вихователі. Підійшла туди, сказали, що війна. Все. Повернулася додому, сиділи там, чекали.
Дві доньки у мене, чоловік. Саші — 6 років, тоді було — 4, а старшій — 21 рік. Не очікували, що росіяни будуть щось бомбити. Потім вже як почало бухкати, ми у підвал спустилися. Вже як повилітали вікна й усе повилітало, звісно, ми сиділи у підвалі. Вилазили, хіба щоб помитися. Крізь вибиті вікна бачимо, літак пролетів, але не наш. І все, ми туди [у підвал] спустились і там сиділи. Воно було хвилями. Бухкало то сям, то там. Усюди бухкало. Звісно, діти сильно плакали. Ховалися, отвори позачиняли підвальні. Але так вибухало сильно, що аж виносило з тих отворів. Зачиняли їх, щоб не було світла помітно. Особливо ввечері та вночі.
У перші дні все почалось. У нас будинок на колі, де ресторан, там воно гепнуло. Ми ще бігали-бігали, бо в нас там людина з інвалідністю лежала, то ми тихенько пробиралися до нього. Він не міг підвестися, і знести ми його також не могли до того підвалу. Звісно, страшно було, ми ж нічого не підготували. Що змогли наші хлопці, те й зробили, ми згуртувалися усі. І світло хлопці від акумулятора провели, і матраци понатягували, бо дітей було багато, і їжу приносили. Тоді дозволяли у магазинах щось брати. Нас багато було, то хлопці їздили якусь їжу набрати і казали, що бачили танк. Стояв там десь у центрі. Ще й по них вдарив, але, слава богу, не влучив.
Річ у тім, що воно усе так перемішалося в голові, що цей страх не можна пояснити. От я його не можу пояснити зараз. Мені здається, що багато людей не можуть пояснити цей страх. За дітей боялися. Страшно було. Дуже страшно, але діти, звісно, найголовніше. Боялися, чи вдасться виїхати, чи вистачить бензину, щоб хоч доїхати якось. Другого або третього числа сказали, що можна виїхати. У мого чоловіка автівка, ми сіли та поїхали до газоскладу. Сказали, що на газоскладі приймають. Ми приїхали, там нікого не було. Поїхали до Галинки, тут є село. Там жили у літньої жіночки. Потім поїхали до Тетерева, там посиділи одну ніч. Потім на автобусі до Житомира, там теж ніч побули, а потім поїздом до Львова і звідти у Дрогобич. Лише у травні повернулися. Повернулися, а в мене там нічого немає.
До мене якраз залетіло і рознесло усе. Не залишилося нічого. Ані стін, ані меблів, нічого. Сусіди знайшли два снаряди. Воно просто влетіло і вибило два вікна у кімнаті. У мене квадратна велика така кімната, і воно повністю винесло все, впало посеред коридору. Снаряд лежав, але не вибухнув. Але розтрощило усе. Старий двоповерховий гуртожиток у нас. Прилетіло тільки мені. Стіни потріскалися. Там, де моя кімната, не лишилося нічого. Жодної перегородки. Вікно мені заліпили й дах зробили. І все, так воно і стоїть на місці. Жити там не можна. Воно в аварійному стані. Будинку 50 років, не знаю, чи вистоїть він. Якщо ще пару років постоїть, він завалиться.
Зараз ми у модульному містечку проживаємо. Я та дві доньки. Маленька кімнатка, два двоповерхові ліжка, шафки невеликі, столик, стільці. Отак.
До росіян у мене ніколи не було гарного ставлення. Ми колись їздили, ще при Радянському Союзі, туди відпочивати, й вони не дуже добре ставилися до нас. Ще через Чорнобиль ми виїжджали. Оскільки ми інтернатні, виїжджали до Москви лікуватися. Там теж до нас погано ставилися. Таке… У мене багато дуже друзів загинуло. Тож ставлення, самі розумієте, не дуже хороше. Я вважаю, що це колективна відповідальність, що Путін не має такої великої ролі. Навіть якщо його не буде, нічого не зміниться. Це моя думка. І мені здається, що воно так і є. Вони агресивно ставляться до нас, це ж не тільки Путін каже по телевізору, що треба знищити усіх аж до дітей. Це ж самі люди кажуть.
Редакторка: Емілія Приткіна
