MENU
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

‘Людей ховали біля лікарні’

08.12.2023    доступно: in English | На русском
Олексій Сидоренко
Тетяна Сологуб — медсестра у Бородянській лікарні на Київщині. Вона згадує, як люди ховали загиблих біля лікарні, як спалахнула квартира і вона бігла додому повз російські танки, що розстрілювали під’їзди. У пані Тетяни нічого не залишилося. Вона продовжує працювати та накопичувати гроші, щоб облаштувати побут.

Я не вірила. Думала, як це так може початися війна? Не могла повірити у це. Але трохи підготувалися, склали сумки, документи. Оце як вечір, спускалися до підвалу, сиділи там до 27 числа. А я працюю у лікарні, молодшою медсестрою, то мені 28 числа треба було на чергування йти. Посиділи у підвалі, холодно, а я думаю, завтра ж на чергування йти, піду до хати. Зайшла, будинок порожній, страшно, вікна зачинені, наче Чорнобиль. Я боялася вже у вікно дивитися.

Ніч цю переночувала, а вранці встала і почала готуватися до роботи. Раптом сусідка у двері стукає і кричить: “Хутко тікай, бо заїхали танки. Хутко тікай до підвалу”. Я взяла лише сумку з документами, побігла до сусіднього будинку, до підвалу, бо він там глибший. Ми туди позабігали і сидимо.

Восьма ранку була. І тут танки понад будинком їдуть. Ми сидимо, коли медсестра мені дзвонить: “Чого ви не йдете на роботу? Вже десята ранку!”

А дві години танки йшли, десь триста танків, може, пройшло. Я ще думаю, яка робота, а вона — та давайте, бігом! То я вже вийшла, танки проїхали, думаю, зайду до квартири, хоч побачу, що там відбувається. У мене всі вікна на дорогу. Заходжу до квартири, а всі вікна побиті. Вони [росіяни] стріляли: як на танках їхали, фугасними своїми снарядами стріляли, і всі вікна побиті. Скла повно, балкон теліпається. Думаю, зв’яжу його, щоб рами не поламалися, а тоді прийду та все приберу. Взяла документи та пішла на роботу.

Тетяна Сологуб, жителька с. Бородянка, Київська обл.

Тетяна Сологуб, жителька с. Бородянка, Київська обл.

Прийшла, а там вже з Андріївки була Клименко Таня і сказала, що п’ятий день не може дому дістатися. Бо в Андріївці вже танки стояли у неї у дворі, а чоловік із дитиною сидів у підвалі. Вона каже, треба якось виїхати, і не знає як. Це ми з 28 на перше побули, у підвал ховалися. Хворі люди, які не змогли виїхати, сиділи у підвалі. Породіллі, кілька саме народили, теж з дітками до підвалу спускалися. А потім ще їхав один чоловік, він їхав, мабуть, до Рівного з Харкова. Одному хлопчику було шість років, а другому — десять, і жінка. А в Тетереві вже міст підірвали, вони ввечері їхали, не побачили та перекинулися. Жінка в реанімації лежала, хлопчик старший загинув, а чоловік і шестирічний син не постраждали.

Вони сиділи у підвалі тиждень, і цей чоловік не міг дитя ніяк поховати. В морзі хлопчик лежав, у лікарні. Ми другого числа тікали, він ще не поховав. Хто не міг поховати людей, біля лікарні ховали.

Першого числа, о п’ятій вечора, дзвонить подруга моя з 308 будинку і кричить, що в мене вже квартира горить. Бігом додому! А що? Я ж нічого не можу зробити. Я біжу додому, а танки по дорозі як їхали, мабуть, хтось спровокував. Танк зупинився, вискочив росіянин і стріляє по під’їздах. Бігає, стріляє, а я біжу та думаю, хоч би не поранив мене. Хутко до підвалу заскочила у наступний будинок. Вони проїхали, ці танки, ми з підвалу виходимо, дивимося, а квартири вже почали горіти. Я на третьому поверсі, а на четвертому зайнялася [квартира]. Вже не було кому приїхати загасити, то я сама забігла, думаю, може, щось візьму, а що ж взяти? Усе тріщить, вогонь летить, я думаю, зараз цей будинок складеться і мені нічого не треба буде. То я з переляку вискочила. Подивилася — і що я можу зробити?

Будинок Тетяни Сологуб

Будинок Тетяни Сологуб

Пішла в лікарню, ми там ще цілу ніч ховалися у підвалі. Ще ввечері бігав якийсь росіянин, привели, бо уламок витягували з руки. А тоді його забрали. Ще чоловіка привезли, 72 роки, він біля підірваного будинку лежав. Казали, що вийшов подивитися на танки, а вони йому у живіт поцілили. А вже води не було, рентгену не було, нічого не можна було зробити, так він і помер там. Ми ще ніч переночували, бомби кидали-кидали на Бородянку, а вже другого числа раненько я встала, всі збираються тікати, бо ці літаки літають, бомби кидають. Люди кажуть, давайте хутко збирайтеся, скоро виїжджаємо.

Їхала швидка, я сіла до цієї швидкої. Виїхали на Семашко, ще можна було проїхати. До Загальців, а тоді вже приїхали хлопці та забрали нас. Завезли мене у Мигалки. Я там 10 днів побула, а росіяни все бомблять Бородянку. Автобуси заїхали у Мигалки і вивозили дітей. То я сіла зі своєю ріднею і поїхали до Львова. Я виїхала десь першого числа з Мигалок, до Львова приїхали, а там місць вже немає. То ми до Польщі поїхали. Я там побула місяць, а тоді дзвонять з роботи й питають: “Чи ти вийдеш?” А що мені залишається? Кажу: “Вийду”. Я повернулася 27 квітня.

Квартира пані Тетяни

Квартира пані Тетяни

Мені 66 років. Оце все, що у мене було, усе моє багатство згоріло та перетворилося на попіл. Немає нічого. Думаю, буду ходити на роботу. Я місяць у гуртожитку прожила, а тоді як здавали ці будиночки модульні, то я з першого дня перейшла туди жити. І так живу. Одяг з секондхенду. Як привозили до школи продукти, там і годували. То я ходила, брала, отак і виживала. І зараз роблю у лікарні. Думала, тут же за квартиру не платимо, зберу гроші хоч на якийсь диван. Зібрала… Треба було операцію на нирках робити, камені видаляти і сорок тисяч… Що зібрала, того немає. І так по колу, отак живу.

Редакторка: Емілія Приткіна
Матеріал підготовлено за підтримки DIGNITY — Данського інституту проти катувань, у межах проєкту “Здійснення правосуддя за міжнародні злочини в Україні”
 Поділитися