MENU
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

‘Ми їхали, а по нас стріляли’

12.12.2023    доступно: in English | На русском
Олексій Сидоренко
Тамара Вишняк зустріла повномасштабну війну у своєму рідному селищі Бородянка на Київщині. Жінка отримала контузію під час одного з авіанальотів, який знищив сусідній будинок. Зруйновані плити накрили людей, але врятувати їх було неможливо. Евакуація теж була нелегкою. Пані Тамара каже, що російські гелікоптери гатили по цивільних автівках.

24-го, о пів на сьому, дзвонить сусідка, кричить у слухавку: “Ти що, спиш? Вставай! Бігом! Почалася війна!” Я от зараз розповідаю, в мене аж тіло здригається. Я не могла зрозуміти — як? Що робити? Отак і почалося. Ну і що я робила… Вийшла на вулицю до людей. Ніхто не може зрозуміти, що буде. Потік машин поїхав не Варшавською трасою, а з Гостомеля через Здвижівку і Бородянку. Просто машина за машиною.

Але ще працювали магазини. 24-го, а може, 25-го почали зачинятися. Черги були. Люди розбирали усе. Хліб, консерви, усе, що було. Ніхто нічого не знає, паніка. Я йду, балакаю, а всередині — страх. У мене такого ніколи не було. Ти не знаєш, чого саме боїшся. Яка війна? Що це? Ну розповідали по телевізору, дід розповідав. Дід мій дійшов до Берліна, повернувся, розповідав. Але ж епізодами. Мабуть, не хотів травмувати, бо це — страх. От побачили ми цей страх теж.

Тамара Вишняк, жителька с. Бородянка, Київська обл. Тамара Вишняк, жительница с. Бородянка, Киевская обл.

Тамара Вишняк, жителька с. Бородянка, Київська обл.

Приїхав чоловік з села, я кажу: “Забирайся, а я залишуся тут сама. Їдьте в село”. Подумала, що ближче наче до Гостомеля Бородянка, а село — туди далі. Хай там будуть, і мені буде спокійніше. Тут під вечір син приїжджає і каже: “Мамо, я знав, що ти будеш боятися, я приїхав”. І назад він поїхати вже не може. Він зі мною оці дні був. І це так: підвал, квартира. Перший поверх у нас, а підвал поруч у будинку, і сюди-туди ходимо.

Дуже страшно було вночі, ми сиділи у підвалі, хтось розходився по будинках, я дуже боялася. Ще як бомбили! У мене цей страх залишився досі.

От зараз мені не вдається заснути. Лише під ранок засинаю. Не знаю — чому. Може, з роками пройде, але дуже мені зараз тяжко. А вночі чого було страшно: як розходилися, залишалося десь семеро людей. І наче понад будинком, там таке віконце невеличке, хтось ходив. І собаки зазвичай гавкають, а то така тиша була. Як хтось проходить — чутно. Може, то кацапи ходили, ми вже самі не знаємо. Зранку дуже холодно було. Приходимо о п’ятій годині додому, трохи наче тепліше, одягнені лягаємо у ліжко. А тут вже танки їдуть. Знову хапаєш сумку і знову біжиш до підвалу. Росіяни спершу їхали по окружній, по центру вони не їхали. А потім, напевно, хтось підказав дорогу, вони з’їхали на одну вулицю і почали їхати по центру.

І так було: іде людина, може, рукою махнула чи що, тільки якийсь мах рукою чи ще щось, вони одразу стріляють.

На той час вже у декого телефони посідали, світло зникло. Хто куди міг додзвонитися, розповідав, що там застрелили [людину], там… Почали боятися ще більше. А що? От їхав чоловік на велосипеді — розстріляли. Тут вони все знесли: і школу розбомбили, і дитячий центр, і ЮНЕСКО. Фундамент тільки лишився. За нашим будинком ховалися хлопці, кидали коктейлі Молотова. Їм щось не сподобалося, він стає БТРом чи танком, розвертається і по вікнах [гатить]. Деякі вікна, де, може, штори були, зайнялися і почало палати. Їх багато було: 200-300 одиниць. Танки, БТРи. Гуркіт такий був, гірше землетрусу. Вони як проїжджали, ми вибігаємо з підвалу, дивимося на будинок, які квартири палають. Наші хлопці бігали, намагалися загасити. І так рази три пожежі зупиняли.

Квартира пані Тамари

Квартира пані Тамари

От, наприклад, моя квартира: там вікна вибиті, але квартира лишилась цілою. Побито там, але то таке. Удар був сильний, навпроти розбили будинок. Це першого числа, ввечері, десь о дев’ятій годині. Ми сиділи усі в підвалі — і летів літак. Вже на колі, як їхати Варшавською трасою, там вже бомбили. Ми тільки чули гуркіт, а тоді понад нами літак пролетів. Повністю підвал був забитий людьми і бахнуло. Чи від удару, чи від чого, наче пелена перед очима, туман став — і оглухла я. Ну от не чую, бачу, наче люди щось балакають, а я — не чую. Десь за сорок хвилин я почала відходити. Але усі бояться, ніхто не виходить. Потім вже ближче до одинадцятої вийшли. Наш будинок палає, вже і з цієї сторони він горів, бо ми ж одну квартиру не відчинили і воно пішло по квартирах навколо.

Дивимося, навпроти будинку немає. Там ще люди були живі. Хтось підійшов, хотіли допомогти, але ж чим? Це ж плити. Там і стогін було чутно.

Пішли ми по квартирах: хвилею вибило двері, ми підняли їх, поставили на місце і до другого числа, до ранку, були тут. А потім пішли, нас на вулиці Семашко підібрали сусіди і завезли до Поташні. Там була десь чотири дні, а тоді поїхала до куми в Галинку. Там були до 12 числа. Але 12-го, як ми їхали машиною під Львів, це було страшно. По-перше, село Загальці, ось поруч з Бородянкою. Там вже половини села не було, просто вулиці розбиті. Гелікоптери російські літали понад Бородянкою і там далі над селами, просто строчили.

Ми їхали, а по нас стріляли. От воно чутно щось “дзинь”, може, в машину влучили. Як ми їхали удвох, я не знаю. Це був жах.

Я ще злякалася, звісно, як бомбили літаки. Це не передати словами: звуки оті і все. Але, слава богу, виїхали. Діти ще залишилися, потім вони теж виїхали, бо там бомбили і спалили вуличку у Поташні. Вони виїхали за Тетерів, а я була піді Львовом.

Будинок Тамари Вишняк

Будинок Тамари Вишняк

Приїхали, з малим пішли до будинку, а там — жах. Дроти, папір, одяг, снаряди, кулі. Дротів дуже багато. Сказали — не ходіть, бо можуть бути розтяжки. Ми навіть не балакали між собою. Наче німі. Дивилися на цей жах. Я уявляю, як там зараз на Луганщині, там взагалі усе стирають з землі.

Кацапів ненавиджу! Сьогодні от тільки починається тривога, усі просто кажуть: “Щоб ви повиздихали! Всі!” Як тільки починається тривога, ніхто не мовчить, кажуть — щоб повиздихали усі. Бо так не можна, з мирним населенням — так не можна.

Редакторка: Емілія Приткіна
Матеріал підготовлено за підтримки DIGNITY — Данського інституту проти катувань, у межах проєкту “Здійснення правосуддя за міжнародні злочини в Україні”
 Поділитися