‘Якби мені дали автомат, я б їх повбивала усіх…’
Нікого немає, вже темно, ходять двоє хлопців. Кажу: “Хлопці, що ви тут робите?” — “Бабусю, йдіть додому”. Я переночувала ніч. Мої діти та зять покійний були вдома. Я переночувала у сільській раді, на асфальті, застудила сечовий міхур. Скільки я в лісі ходила, скільки я бачила танків, скільки всього! Росіяни залишили чотири великі ракети. А туди далі, в глибині лісу, протитанкові міни. 18 штук залишили. 25-го чи 26-го вони зайшли у школу. Паб зайняли, клуб і сільську раду. Вони усе позаймали, а тоді бачать, що завод у нас тут є, де сушка зерна, і туди пішли. Нам, дякую, власниця магазину, Ірина, почала давати продукти. Трохи легше стало.
У нас людей не катували. Вони катували у Червоному Розі. Я якось їхала з дач — і танк назустріч їде. Я стала, підперлася під стінку, шестеро людей зверху на мене наставили автомати.
А один вилазить і каже: “Бабусю, це ви?” — Кажу: “Я”. — “Відкласти, — каже, — ми мирних людей не чіпаємо”. Вони різко розвернулись і поїхали. Три колони йшли. Я зустрічала кадировців та бурятів. Кажу: “Хлопці, дайте цигарку”. Кадировець мене питає: “Бабусю, якої ви влади хочете?” Я отак схрестила руки і кажу: “Мені однаково, яка влада, аби мир був на землі”. А другий, цей вузькоокий, дає пачку. Я дивлюся, наш хлопчина, років 25 на тягачі, на першій машині, аж зелений!
Прийшла додому, кажу зятю покійному: “Сашко, набери пляшку води”. Приношу пляшку води, а він каже: “Бабусю, ви хочете нас отруїти?” Кажу: “Ні! Якщо хочете, я ковтну”. Я ковтнула, лише тоді вони пили. А тоді, як ця колона рушила, той хлопчина аж плакав. Каже: “Бабусю, я з Житомирщини, я в полоні”. І після того я хлопчину не бачила.
Ми пережили, звісно, багато. Восьмого березня як гепнуло біля мене: снаряд чи що. Я впала на лопату, яка біля мене стояла. Поранилася. Тут стільки техніки стояло… Вони сиділи отам в альтанці, а я збирала їхні пайки і давала дітям, на дачі відвозила. І ця родина досі мені вдячна, що я допомагала. Я й зараз ходжу до них, завтра їду до дяді Толі, провідаю. Їх було семеро: троє дітей і четверо дорослих.
Спершу росіяни зайняли Соснівку, Червоний Ріг, потім Шибене. Вже коли наші зайшли, відкопали чоловіка. 51 рік. З Іванківа. Подали у розшук. У школі їхня дивізія стояла, у пабі. Отаке. У клубі їхня медсанчастина була. Я проїжджала, кадирівці тут чекали лікаря їхнього і фура стояла з м’ясом в’яленим. Вони кажуть: “Бабусю, тримайте”. Так я возила на дачі продукти. Росіяни побачили, що у сусідки є свердловина. Привезли станцію свою, воду брали кубами. Возили у Червоний Ріг. І так ми жили, як-то кажуть, на пороховій діжці.
Виходили ми. Кожному кланялися, здоров’я бажали. А у самих душа так боліла. У душі боліло все. Я аж посивіла. У нас росіяни були, білоруси і кадирівці. Вони воду брали, а один питає: “А що ви, бабусю, на городі саджаєте?” — “Буряк, картоплю, огірки”. — “А що таке огірки?” А в мене були зіпсовані. Один одного питає: “А їх їсти можна?” Той відповідає: “Ні, але бабусі їдять”. Отак ми виживали.
Заходили й до хати. Доньку на землю клали під автоматом, кидали пляшки скляні в грубу і на хату кидали. Шукали щось. Врешті нічого не знайшли.
Ми виживали хто як міг. Допомагали одне одному. Тут дві жінки у нас були. Захотілося покійній Олі цибулі та м’яса — пішли на Червоний хутір, на Небрат десь там узяти. А вони ж там стояли усюди. Вони пішли, тільки кістки їхні потім познаходили. Дівчинку (на цій стороні) дядько не пускав. Снаряд наче у стінку влетів. Уламок відскочив і вбив її. Десять років дитині. Одна хата згоріла, друга, третя, четверта — побиті. А тут були буряти справжні. Ми йшли з донькою та покійним зятем, а вони вантажили машину побиту свою, так нас дуже перевіряли.
Багато їх до нас зайшло і дуже неочікувано. Боялися ходити, боялися усе. Я б їх розстріляла усіх, якби мені дали автомат! Я б їх повбивала усіх. Що вони тут робили? Чого вони сюди прийшли? Мирних жителів стріляти? Землі хочуть? Більше вони нічого не хочуть. Вони хочуть усю країну забрати себе, але не виходить у них.