MENU
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

‘Якби мені дали автомат, я б їх повбивала усіх…’

15.12.2023    доступно: in English | На русском
Олексій Сидоренко
Олена Мовчан — жителька села Шибене на Київщині. Населений пункт був окупований з перших днів повномасштабного вторгнення. За цей час жінка пережила чимало жахіть. Пані Олена каже, що була змушена спілкуватися з росіянами. Переважно це були буряти та кадировці.

Нікого немає, вже темно, ходять двоє хлопців. Кажу: “Хлопці, що ви тут робите?” — “Бабусю, йдіть додому”. Я переночувала ніч. Мої діти та зять покійний були вдома. Я переночувала у сільській раді, на асфальті, застудила сечовий міхур. Скільки я в лісі ходила, скільки я бачила танків, скільки всього! Росіяни залишили чотири великі ракети. А туди далі, в глибині лісу, протитанкові міни. 18 штук залишили. 25-го чи 26-го вони зайшли у школу. Паб зайняли, клуб і сільську раду. Вони усе позаймали, а тоді бачать, що завод у нас тут є, де сушка зерна, і туди пішли. Нам, дякую, власниця магазину, Ірина, почала давати продукти. Трохи легше стало.

У нас людей не катували. Вони катували у Червоному Розі. Я якось їхала з дач — і танк назустріч їде. Я стала, підперлася під стінку, шестеро людей зверху на мене наставили автомати.

А один вилазить і каже: “Бабусю, це ви?” — Кажу: “Я”. — “Відкласти, — каже, — ми мирних людей не чіпаємо”. Вони різко розвернулись і поїхали. Три колони йшли. Я зустрічала кадировців та бурятів. Кажу: “Хлопці, дайте цигарку”. Кадировець мене питає: “Бабусю, якої ви влади хочете?” Я отак схрестила руки і кажу: “Мені однаково, яка влада, аби мир був на землі”. А другий, цей вузькоокий, дає пачку. Я дивлюся, наш хлопчина, років 25 на тягачі, на першій машині, аж зелений!

Прийшла додому, кажу зятю покійному: “Сашко, набери пляшку води”. Приношу пляшку води, а він каже: “Бабусю, ви хочете нас отруїти?” Кажу: “Ні! Якщо хочете, я ковтну”. Я ковтнула, лише тоді вони пили. А тоді, як ця колона рушила, той хлопчина аж плакав. Каже: “Бабусю, я з Житомирщини, я в полоні”. І після того я хлопчину не бачила.

Ми пережили, звісно, багато. Восьмого березня як гепнуло біля мене: снаряд чи що. Я впала на лопату, яка біля мене стояла. Поранилася. Тут стільки техніки стояло… Вони сиділи отам в альтанці, а я збирала їхні пайки і давала дітям, на дачі відвозила. І ця родина досі мені вдячна, що я допомагала. Я й зараз ходжу до них, завтра їду до дяді Толі, провідаю. Їх було семеро: троє дітей і четверо дорослих.

Олена Мовчан, жителька с. Шибене, Київська обл.

Олена Мовчан, жителька с. Шибене, Київська обл.

Спершу росіяни зайняли Соснівку, Червоний Ріг, потім Шибене. Вже коли наші зайшли, відкопали чоловіка. 51 рік. З Іванківа. Подали у розшук. У школі їхня дивізія стояла, у пабі. Отаке. У клубі їхня медсанчастина була. Я проїжджала, кадирівці тут чекали лікаря їхнього і фура стояла з м’ясом в’яленим. Вони кажуть: “Бабусю, тримайте”. Так я возила на дачі продукти. Росіяни побачили, що у сусідки є свердловина. Привезли станцію свою, воду брали кубами. Возили у Червоний Ріг. І так ми жили, як-то кажуть, на пороховій діжці.

Виходили ми. Кожному кланялися, здоров’я бажали. А у самих душа так боліла. У душі боліло все. Я аж посивіла. У нас росіяни були, білоруси і кадирівці. Вони воду брали, а один питає: “А що ви, бабусю, на городі саджаєте?” — “Буряк, картоплю, огірки”. — “А що таке огірки?” А в мене були зіпсовані. Один одного питає: “А їх їсти можна?” Той відповідає: “Ні, але бабусі їдять”. Отак ми виживали.

Заходили й до хати. Доньку на землю клали під автоматом, кидали пляшки скляні в грубу і на хату кидали. Шукали щось. Врешті нічого не знайшли.

Ми виживали хто як міг. Допомагали одне одному. Тут дві жінки у нас були. Захотілося покійній Олі цибулі та м’яса — пішли на Червоний хутір, на Небрат десь там узяти. А вони ж там стояли усюди. Вони пішли, тільки кістки їхні потім познаходили. Дівчинку (на цій стороні) дядько не пускав. Снаряд наче у стінку влетів. Уламок відскочив і вбив її. Десять років дитині. Одна хата згоріла, друга, третя, четверта — побиті. А тут були буряти справжні. Ми йшли з донькою та покійним зятем, а вони вантажили машину побиту свою, так нас дуже перевіряли.

Багато їх до нас зайшло і дуже неочікувано. Боялися ходити, боялися усе. Я б їх розстріляла усіх, якби мені дали автомат! Я б їх повбивала усіх. Що вони тут робили? Чого вони сюди прийшли? Мирних жителів стріляти? Землі хочуть? Більше вони нічого не хочуть. Вони хочуть усю країну забрати себе, але не виходить у них.

Редакторка: Емілія Приткіна
Матеріал підготовлено за підтримки DIGNITY — Данського інституту проти катувань, у межах проєкту “Здійснення правосуддя за міжнародні злочини в Україні”
 Поділитися