‘Наш евакуаційний потяг розстріляли’, — спогади режисерки з Ірпеня
24 лютого 2022 року я перебувала в місті Ірпінь, де, власне, і проживала. Війна застала мене, як і переважну більшість українців, у ліжку. Того дня я готувалася до роботи. Це мала бути знімальна зміна — я працювала другою режисеркою на повнометражній картині. В Ірпені я провела перші десять днів вторгнення: чула вибухи, обстріли.
Ці перші десять днів ми провели разом із батьками в будинку, який я орендувала. Я чула, як винищувач здійснив авіаудар по житловому комплексу “Новоірпінські Липки”. Влучило в один із будинків, де моя подруга придбала для своєї мами квартиру. Страшно було, коли чула звук танка, що проїжджав сусідньою вулицею. Навіть, якщо ви ніколи не чули, як звучить танк, ви не переплутаєте ні з чим.
Найстрашніше — це не сам звук танка, а той момент, коли звук припиняється. Адже ти розумієш, що танк під’їхав на позицію, зараз розвернеться башта і напевно зараз буде постріл.
Тобто, треба мерщій ховатися, бо постріл може бути у твій бік. Також важко з чимось сплутати звук винищувача, адже у такий момент твоє тіло реагує окремо від свідомості. Тобто, ти не встигаєш подумати, що треба ховатися, як ти вже сховався.
Останні три дні перед евакуацією ми провели на підлозі. Я ще тоді жартувала, що в нас було насичене “полове життя”. Ми їли на підлозі, спали на підлозі, читали новини також на підлозі. Обстріли були настільки інтенсивними, що просто перебувати у вертикальному положенні було небезпечно.
Четвертого березня я прийняла рішення евакуюватися. П’ятого березня зранку я зібрала невелику частину речей: це були жорсткі диски з робочими матеріалами, ноутбук, мої коти у переносці та декілька речей зі списку найнеобхіднішого. І ось з усім цим я пішла до вокзалу в Ірпені. Там ми чекали на евакуаційний потяг, один вагон з якого зараз стоїть на Михайлівській площі у Києві як експонат.
Ось саме в тому вагоні я мала їхати з Ірпеня до Києва. Але нам повідомили, що потяг атакували, він зійшов з рейок, а тому ми не можемо евакуюватися, і нам всім потрібно дістатися до зруйнованого мосту біля Романівки. Це саме той міст, який пізніше назвали “мостом життя”.
Мені вкотре пощастило — я знайшла телефон місцевого волонтера, який підхопив мене, мій рюкзак, моїх котів і підвіз до мосту. Далі я провела якийсь час під мостом, тому що ми очікували на свою чергу аби пройти: нас пропускали групами.
Перейшовши міст, я дісталася до автобусів. Я навіть потрапила у новини, тому що пані Марина Порошенко допомагала мені зайти в автобус. Потім мені всі друзі прислали скріни з новин, де в мене на голові незрозуміло що і перекошене обличчя (посміхається). Я жартувала, що настав той момент, коли країна мене побачила, а я в такому вигляді.
Чи знаєте ви про випадки воєнних злочинів росіян в Ірпені?
Я чула історію майстрині манікюру, у якої обслуговувалася моя мама. Вона під час обстрілу перебувала на подвір’ї власного будинку разом із чоловіком.
На її очах чоловік загинув від уламків, їй довелося власноруч його ховати на подвір’ї. Після чого вона зрозуміла, що, якщо вона також загине, то її вже не буде кому ховати.
Вона вирушила на свій страх і ризик вулицею, яку прострілювали. Просто вже не розуміючи навіть що робить, перебуваючи у стані афекту. На щастя, їй вдалося евакуюватися.
Ще одні мої знайомі залишалися під окупацією. Їм доводилося сидіти по квартирах, бо вони боялися виходити на двір, адже там були росіяни.
Чи постраждало ваше майно?
Я мешкала в орендованому будинку. На щастя, ані моя квартира, ані квартира батьків не постраждали. Усе, що в нас постраждало — це автівка. Тому що ми її припаркували на задньому дворі, і туди прилетіла міна. Машину довелося здати на брухт.
Шостого березня 2022-го я поїхала з Києва до Львова, де на мене чекали друзі. Там я провела два дні. У квітні та травні 2022-го — була в Берліні. Намагалася там інтегруватися, але, як виявилося, життя переселенки мені не дуже підходить. Тому я вирішила повертатися в Україну.
Чи повернуся в Ірпінь? Можливо. Але зараз я живу у місті Турка Львівської області. Тут у мене є робота. Я працюю, я потрібна.
