Був рятівником, пожежним водієм, командиром відділення. Коли почалась війна, я вже був пенсіонером. Я навіть не думав, що Росія може напасти на нас. У мене навіть у думках цього не було, що так жорстоко.
Вже 26 лютого під Бородянкою стояло 500 одиниць техніки: танки, БМП, БТР, машини, заправники, усе. Тут по місцю ми трохи якоюсь інформацією володіли. Вони [росіяни] приблизно 30 числа зайшли в Бородянку. Розтягнулися від Бородянки і ледь не до Києва, до Стоянки — це точно. Їх же, звісно, потроху нумо знищувати. Восьмого березня вже заходять наші військові. На той час я вже займався евакуацією людей на шкільному автобусі. Восьмого числа я посадив діток із жінками, потім висадив їх, тому що надійшла команда, що будуть заходити наші війська. Коли наші проїхали селом, вулицею Незалежності, я повантажив знову людей і повіз на Мигалки.
Як я пробирався, тут вже було тяжко. Коли перший раз їхав, назустріч їхали танки. Але, слава богу, це їхали наші, українські. То це трошки легше. А так, їдеш, дивишся, стоїть колона 10 машин — і всі бояться їхати. Я, звісно, цю колону обігнав і їду. У Загальці сходилися люди з Бородянки, Дружні, інших евакуаційних сіл. Люди пробиралися та збиралися тут, поки тут бойових дій серйозних ще не було. У нас вони почалися з восьмого березня, вже почали по нас гатити. А були ще авіаприльоти.
О 5:10-5:20 літаки скинули чотири авіабомби. Підірвали підстанцію, дві бомби впало. І на садок ще одну бомбу кинули. Одна вибухнула, а друга — ні. Росіяни сюди зайшли 20 березня.
Будинки почали горіти з 12 числа, це точно. Почали жорстоко бомбити — і на 17 число вже по нашій вулиці не було 17 будинків. Дочка дзвонить, вона виїхала, і дружина в Київ поїхала 24 лютого, кажуть, виїжджай, але ж я герой нібито.
Коли ще був будинок цілий, ось тут у сусіда приліт був, у мене з гаража посипався шифер. Так я під гараж впав і лежав. Потім у мене нерви трохи здали. А ще в центрі побачив один приліт і 15 числа звідси перебрався у Поташню, до матері, в сусіднє село. Потім зайшли українські війська в Поташню. 19-го прильоти почалися і на Поташню. Руйнували росіяни фосфорними бомбами, 33 з 150 хат — під нуль.
19 березня переїхав я вже у село Нова Буда. Зранку прокинулися, було жорстке бомбардування нашого села. Я вийшов на вулицю, до дядька на балкон, дивлюся через ліс — і чорний стовп диму стоїть. Я кажу, села вже немає, треба тікати вже кудись якомога далі, бо тут було страшне.
Я знаю, що тут у селі чоловіка одного катували. 40 ножових поранень і недопалки об очі гасили. У людини дерев’яна хата була, тепленько, грубка. Зима, морози до 12 градусів були. Наші солдати грілися в нього. Дали діду закурити, ну ще не дід, 60 років. Коли наші вийшли, росіяни зайшли, побачили амуніцію, може, якась гільза, може, патрон, щось десь валялося. Вони ж по хатах ходили, заходять, бачать цю картину і подумали, що він українській диверсант. А людей на тому кутку не було і вони його закатували. Знущалися, поки він не помер. Ще двох жінок розстріляли. І одного хлопця поранили, але вони його і врятували. Точно не знаю, ну це розмови, це я сам стверджувати не хочу.
Виходить, 240 хат під нуль, сімсот пошкоджено, а взагалі 1300 десь будинків у селі. У мене в гаражі залишилися одні стіни і то ледь не напівзруйновані. Я вже вікно поміняв, дах, щоб для початку десь можна було пересуватися. Там була літня кухня, хлів, теж все згоріло під нуль. Тут був будинок, якого немає. Це я просто вже відбудував.
Куди прилетіло? Он там, де сусідський паркан. Там якраз у сусіда і собаку оглушило, понад тиждень відходив. А я якраз вийшов, чую — свист. Ну куди ховатися? Я впав під старі двері і лежу. Чую тільки “геп”! І шифер полетів. Тільки вставати, чую знову свист. Другий “геп”. Я вибіг з двору і тікати далі. Я навіть не бачив, що там відбувалося.
15-го я звідси перебрався у Поташню, до мами в село. Приїхав 17-го ще, прорвався на страх і ризик. Хотів дещо забрати і он собаку навіть, бачте, зберіг. Треба було теж забрати. Бо кинув, коли таке трапилося. А потім мізки трохи варити почали, що тварину залишив у вольєрі. Теж його хотілося забрати.
Коли вже російські війська відійшли, я повернувся. Третього квітня. У селі Поташня згорів у хаті мій рідний дядько, люди сказали. І я приїхав його поховати. Виходить, оце така картина.
Руїни — що в Поташні, що в нас у Загальцях. Тут по вулиці проїхати неможливо було. Тут потрібно було їхати на першій передачі, бо як даєш газу — одразу ловиш уламки.
Я не хочу лаятись, я просто їх би… Я б хотів, щоб вони [росіяни] пережили те, що я пережив. Не хочу навіть гіршого бажати, отаке, щоб вони пережили, щоб відчули усе на власній шкурі. Як воно це все відбувається. Що їм сказати, скоти та й все.
