Не могла, ніколи в житті не могла уявити, що це таке буде. Не могла повірити навіть тоді, коли про це сказав зять, якого забрали в першу чергу, бо він пожежник. Тоді зв’язок пропав і почали бомбити. Отам у нас на городі бомби почали падати. Мабуть, лінію електропередач били. Я була тут із 24 лютого по 17 березня. Оце погріб нас врятував. Ми з сусідами там ховалися. А в будинку жили я, донька старша, зять і двоє їхніх діток.
24-го я вже чула, що щось бахкало. Донька була на зміні нічній. Зять — пожежник, йому з роботи подзвонили і викликали. Усі поїхали, а я з дітьми залишилася у хаті. Зв’язку не було. Я тоді ще працювала, телефоную шефу і не можу додзвонитись. Хотіла попередити, що я не вийду на роботу, бо дітей немає на кого лишити. Вже по телевізору сказали, що почалася війна, що на аеродром впали бомби. Дочка, ще коли був зв’язок, телефонує, плаче. Вона не може доїхати, і я сама з дітками.
Страшно було, звичайно. Потім колега прийшов, каже, не хвилюйся, фірми позакривали, бо немає чим доїхати. Чоловік пішов у військкомат, щоб записатися в тероборону. Записався, був у Бородянці, але деколи приходив. Він не сильно розповідав, що та як. А як колони зайшли вже, то він показував, як вони підбивали ті КамАЗи чи коктейлями Молотова, чи чим. Тут почалося…
Позачиняли ми вікна і ховалися всі в одній кімнаті, де одне вікно було. Як тривога або починають бомбити, бігли до погреба. Тут і двері сараю випали, коли бомбили. Першого березня якраз у доньки день народження був, а нас почали сильно бомбити. Ніколи не забуду, як вона налисники хотіла смажити, а ми цілий день просиділи з дітками у підвалі. Дуже чутно було, як бомбили. Чоловік приходив і розповідав, що там відбувається. Страхіття в Бородянці було. Ось так ми бігали до підвалу до шостого березня.
Шостого березня молодша донька стояла біля вікна, і за цим будинком навпроти нас впала ракета. Сяйво було велике і вибух великий. Онука отак стала біля вікна і каже: “Бабусю, у мене серце стало!” Я злякалася, а старші сміялись. “Поліно, якби в тебе серце стало, тебе б вже не було”, — кажуть.
Потім ми зрозуміли, що виходу немає. Попросили дітей виїхати звідси. Брат мій в Новограді, просив, щоб їхали. Люди виїжджали з тими прапорами білими. По трасі неможливо, бо почали стріляти сюди ракетами. Ось тут, де будинок мій стоїть, снаряд від “Града” при мені ще лежав.
Але ми були у підвалі, як він впав. Ми вже як вийшли, то побачили цю гільзу. І тоді кажу: “Їдьте з дітьми”. Як оце Поліна злякалася, зять якраз приїхав і забрав їх до куми, до села Мигалки. Там тихіше було. На три дні туди вивіз, а потім його з роботи відпустили, він завіз дітей у Новоград-Волинський, а я залишалася тут до 17 березня. Зв’язку не було, а потім якось СМСка дійшла. Дочка пише, що її чоловік — військовий, сказав, щоб мама виїжджала, бо буде жахіття. У сусідів через дві хати вже згорів будинок.
Що ми пережили, словами не передати. На психіку вплинуло так, що я лише зараз почала відходити. А потім ще сповіщення прийшло, що чоловік зник безвісти. Хата згоріла у сусідів. Донька написала, що Анатолій [чоловік] відпроситься з роботи і приїде за нами, а я просила сусідку, щоб подзвонила і сказала, щоб не їхали сюди, бо тут таке відбувалося, що неможливо [передати]. Потім, як згоріла сусідів хата, вирішили ми пішки йти. Повернувся сусід через дорогу, він був у сусідньому селі — Нова Буда, і це він забрав нас “жигулем”.
А як він нас забирав… Він отут повертає, а звідти наш танк. Ми розуміємо, що це наш, але вийшло так, що ми під дулом. Коротше, жахіття було. Як я приїхала до дітей, то донька каже: “Мамо, ти на десять років постаріла”.
Мій будинок згорів. Оце де балкон у мене був, там отвір такий був. Влучив снаряд, все спалахнуло і згоріло. Ви знаєте, я нікому не бажаю такого пережити, як ми пережили. Але все ж справедливість нехай буде, хай вони відчують все. Я ніколи не бажала нікому зла, але таке пережити — це дуже страшно. Нічого хорошого росіянам не скажу. Хай відчують таке на своїй шкірі.
