Його звільнення вимагає від російської влади Європейський Комітет регіонів. Олексій Винниченко — один із багатьох представників адміністрацій українських міст і сіл, яких російські військові забрали лише за те, що вони дбали про свої громади.
Село Гребениківка належить до Боромлянської громади Охтирського району Сумської області. Росіяни зайшли сюди 10 березня.
— Коли почалася війна, діти запропонували нам виїхати, але він одразу відмовився: “Я не поїду, в мене робота”. Для нього робота була на першому плані, — розповідає пані Валентина, дружина Олексія Миколайовича.
Як староста, він слідкував, щоб в односельців була їжа, організовував чергування на вулицях, аби запобігти мародерству. У Гребениківці росіяни були лише десять днів, але за цей час встигли наробити багато лиха.
— Поставили техніку просто біля нашого будинку, гатили і вдень, і вночі, — згадує Валентина Миколаївна. — Тому ми з сином виїхали в сусіднє село, до колеги, думали, там буде тихіше і безпечніше, а Олексій Миколайович залишився вдома.
Коли згодом син пішов відвідати батька, виявилося, що його вдома немає. Натомість по хаті шурували російські військові, проводили обшук. В результаті такого “обшуку”, з обійстя зникло все — від бісеру для вишивки до бензопили, тачки, чайника.
— Син повернувся, каже: “Мамо, батька забрали”. Те, що я знаю, — вони під ранок 14 березня прийшли за ним і ще кількома хлопцями. Але ті повернулися через тиждень. А мого чоловіка і ще двох боромлянських кудись відвезли. “На обмін”, як вони сказали. Мовляв, “це буде обмінний фонд”... Ми сподівалися, що за місяць-два їх відпустять. А ось уже два роки минуло…
Серед тих, кого забрали разом зі старостою села, був його кум — колись дільничний поліціянт, а зараз пенсіонер Анатолій Ярош. В інтерв’ю Суспільному він розповідав про побиття, залякування, імітацію розстрілу. За його словами, полонених відвезли до Боромлі, де попри мороз дві доби тримали у металевому фургоні без опалення: “Дві доби нам не давали ні води, нічого нам не давали, ні піднятися. Ми зв’язані весь час були, тільки на коліна якщо станемо, рука десь замліла, одразу снайпери кричали, типу зараз…” Потім чоловіків повезли в бік Росії. В матеріалі Медійної ініціативи за права людини йдеться, про те, що це було російське село Пороз. Тут полонених знову допитували, але принаймні тримали в теплому підвалі. За кілька днів Анатолія Яроша і ще кількох полонених відпустили. Олексія Винниченка та родича Анатолія Яроша, Олександра, — ні.
Документи старости згодом знайшли аж у Тростянці. А в одному з російських телеграм-каналів його невістка Оксана побачила фото полоненого свекра — худого, сивого, з запалими очима.
— Підтвердження того, що мій чоловік у полоні, є. Але Росія не оприлюднює місце його утримання, — каже пані Валентина. — Наскільки я знаю, вони їх перевозять з місця на місце. Останнє підтвердження у нас було 27 серпня про те, що “станом на 1 серпня він знаходиться в полоні на території Російської Федерації”. А точне місце перебування — для них це прямо секретна інформація.
Родина чекає на повернення Олексія. Вже два роки.
— Він добрий, порядний, чуйний, гарний батько і дідусь. У нього двоє синів, дві онучки. Чекаємо, віримо, надіємося. Коли ми прощалися, він казав: “Не хвилюйся, все буде добре”...
У російському полоні все ще перебувають й інші українські старости й мери. Серед них — міський голова Голої Пристані Олександр Бабич, мер Херсона Ігор Колихаєв, Дніпрорудненський міський голова Євген Матвєєв, староста Новоборовицького старостинського округу Сновської міської територіальної громади на Чернігівщині Анатолій Сірий.
Згідно з дослідженням Харківської правозахисної групи, “російські військові мали списки осіб, пов’язаних з органами державної влади, провладними політичними силами, силовими структурами. Таких осіб затримували у першу чергу, і надалі вони зникали”.
Розповсюдженою є практика, коли родині затриманого довгий час ані окупаційна влада, ані офіційні органи РФ не надають жодної інформації про його долю: “Підтвердження перебування зниклого під контролем російської влади могло відбутися через місяці (а подекуди — навіть понад рік) з моменту зникнення. Однак навіть таке підтвердження не містило інформації про точне місцеперебування та стан здоров’я”.
Нагадаємо, Харківська правозахисна група створила гарячу лінію щодо зниклих безвісти. Якщо ви є родичем або знаєте про військовополонених, ув’язнених цивільних, зниклих безвісти на окупованій території цивільних, дзвоніть за номером 0 800 20 24 02 (безплатно).
Ми не можемо давати гарантії, що встановимо розташування близької вам людини. Однак за роки нашої роботи нашим фахівцям вдалося знайти понад 30% людей, про яких нам повідомили.
