Набирали гарячу воду з крана, аби притлумити голод

Підполковник поліції Олександр Корецький розповів журналістам Укрінформ про те, через що проходять українці в російському полоні. Переповідаємо основне з його історії.   

Коли Росія вчинила повномасштабне вторгнення, пан Олександр обіймав посаду заступника начальника відділу взаємодії з правоохоронними органами, контролю за діяльністю блокпостів і виконання підрозділами поліції завдань у зоні проведення ООС управління превентивної діяльності Головного управління Національної поліції в Донецькій області. За два дні до повномасштабної війни РФ він захворів на коронавірус і був на лікарняному. Проте вже 24 лютого Корецький був у санчастині. 27 лютого пан Олександр отримав зброю та повернувся на службу в Маріуполь.

‘Сниться, як кричать люди, які горять у будинках’

Спочатку чоловік ніс службу на блокпостах. Потім за наказом вищого командування замість поліцейських на блокпости поставили військових, а з правоохоронців організували додаткові наряди, які цілодобово патрулювали Маріуполь. “Сниться все: як я з автоматом по місту йду, як кричать люди, які горять у будинках, куди ракети влетіли, як мій син до мене притискається і каже, що йому страшно, коли літак заходить на удар. Дитина і зараз усе це пам’ятає — і я цього ніколи не пробачу”, — казав Корецький журналістам.

Пан Олександр розповідав, що не міг просто сидіти на базі, тож їздив як звичайний патрульний, старшим екіпажу. Разом з іншими правоохоронцями він охороняв громадський порядок та пильнував мародерів, які з’явилися у місті. За цей час пан Олександр возив воду і продукти переселенцям, у тому числі й дітям, які перебували у санаторії імені Крупської. Тоді у санаторії було близько 40 дітей, які разом з персоналом ховалися у підвалах.

Пан Олександр бачив і лікарню №3, пологовий будинок, який атакувала РФ. “Я вперше в житті бачив таку картину: мороз, вибиті вікна, йде вагітна з величезним животом у легкому коротенькому халатику. По її ногах тече кров. Вона йде по битому склу, кричить, і я розумію, що вона народжує”, — згадував він. 

Раніше пан Олександр також розповідав, що виносив жінок з пологового будинку. Він прибув до пологового майже одразу після російського удару. “Шукав там загиблих, поранених. Діточки були, маленькі, які щойно народились, а їх уже винесли на вулицю, на мороз...”, — казав правоохоронець 

У пам’ять врізався і дев’ятиповерховий будинок у районі Портсіті, в який вдарила російська ракета. Пан Олександр чув, як на горішніх поверхах кричали люди, проте їх було неможливо дістати. “Жодне кіно не зможе передати того жаху. Люди мають знати, що тоді відбувалось у місті”, — наголошував Корецький.

Олександр Корецький перебував у Маріуполі до 16 березня 2022 року. Потім за командою керівника він та інші правоохоронці мали виїхати з міста.

‘Зраділи, що взяли підполковника’

Пан Олександр з вісьмома правоохоронцями хотіли виїхати з Маріуполя через Бердянськ, який тоді вже окупували російські сили.

Чоловік згадував, що вони пройшли майже всі блокпости, але під Бердянськом у солдатів так званої “ДНР” виникли підозри. Окупанти зрозуміли, що Олександр є співробітником поліції, проте не знали про інших. “Не буду говорити, де ховав документи, але факт у тому, що посвідчення моє знайшли. Тоді мені вдалося зосередити їхню увагу на собі, аби відволікти від хлопців. Мене питали: ‘Хто ці люди, які з тобою в автомобілі?’ Я казав, що гадки не маю, підсів у машину дорогою буквально годину тому. Казав, що не розпитував їх, бо ані друзі, ані вороги мені не треба. Вони так зраділи, що взяли цілого підполковника, що інших відпустили”, — ділився Корецький.

Ізолятор у Бердянську

Після затримання на блокпості пана Олександра доправили до ізолятора тимчасового утримання в Бердянську, де він пробув 19 днів. З них 10 днів правоохоронця тримали в одиночній камері. За його словами, у сусідніх камерах катували хлопців, яким було по 18—19 років. Олександр Корецький чув, як вони кричать.

Самого Корецького роздягнули, хоча він був у легкому спортивному костюмі, та прочинили вікна в камері. Тоді на вулиці був мороз, згадував чоловік. Через холод пан Олександр не спав три доби, постійно ходив, аби не змерзнути, поки не знесилився.

“На третій день до мене прийшли представники ГРУ. Мішок на голову наділи, кайданки. Я їм сказав, що знаю, як ‘допити’ проводять. Як офіцер офіцерів попросив тоді: ‘Якщо вже вирішили вбити, то вбийте’. Вони запитали, чи я говоритиму. Спитав, а що б вони хотіли почути? Вимагали розповісти, чим займався у Маріуполі. Розповів, як працював там”, — описував пан Олександр перебування у першому місці утримання.

Ув’язнення у Таганрозі

Далі Корецького повезли до окупованого Севастополя, потім — у Таганрог. В СІЗО у Таганрозі чоловік провів вісім діб. Разом з ним у камері були ще двоє українців: командир розвідувальної роти та молодший лейтенант із підрозділу зв’язку.

Пан Олександр казав, що у Таганрозі його “допитували” вісім годин.

Росіяни казали, аби в анкеті полонений писав, що не має хронічних захворювань. Чоловік відмовився, бо хворів на цукровий діабет та мав гіпертонію. Проте коли Олександр попросив, аби йому повернули пігулки, які забрали ще на блокпосту, його почали бити палицею.

“Лупцювали кожного дня: мінімум — зранку та ввечері. Допити, перевірки, прогулянка, душ, — кожен вихід із камери — це побиття. Серед росіян були ті, що дуже любили струмом бити, аж смерділо від нас паленим”, — казав колишній полонений. Крім цього, на українців нацьковували собак. “Повідець послаблюють — і собака кидається. Його можуть зупинити. Наприклад, собака кидається в шию, його зупиняють на відстані 5—10 сантиметрів, він зубами клацає, стоїть лапами на плечах. Вони регочуть. Мене вкусив собака, а вони кажуть: ‘А навіщо ти мого собаку вкусив?’” — переповідав пан Олександр.

Після укусу собаки в полоненого лишився шрам. На жаль, шрамом не обійшлося. У Таганрозі чоловікові вдруге зламали ребра. Щобільше, у Таганрозі полонених нормально не годували, пан Олександр згадував, що їм давали пересолену капусту, яка смерділа. Їсти це було неможливо, але іншої їжі не було.

10 пострілів щоранку

Зрештою Корецького повезли до міста Борисоглєбськ, де він провів 169 днів.

Затриманим забороняли робити позначки на стінах, аби рахувати дні, тож люди просто намагалися запам’ятати, скільки часу минуло. Росіяни “намагалися зробити все, аби ми не знали, ні де ми перебуваємо, ні який день тижня, ранок чи вечір”, казав пан Олександр.

Він також розповідав, що кожного ранку полонені чули десять автоматних пострілів. Працівники колонії казали ув’язненим, що це розстрілюють українців. Проте пан Олександр вважає, що навряд їм казали правду, адже деякі українські в’язні, яких забирали з камер, зрештою опинялися в інших СІЗО.

‘Денацифікація’

Корецький згадував ще один “допит”, під час якого російський військовий запитав пана Олександра, чи знає він, що таке “денацифікація”. Коли ув’язнений відповів, що не знає, йому сказали, що “денацифікація” — це знищення українців.

На іншому “допиті” пану Олександру запропонували написати заяву про отримання російського паспорта. Чоловік відмовився.

Лист за зразком

Звʼязку з рідними у пана Олександра не було. Лише одного разу українським ув’язненим дали зразок, за яким треба було написати листа. “Треба було викласти, що я живий, що в полоні, що дуже радий, що мене не вбили, що у мене все добре і що наш уряд нібито не хоче припинити цю війну й сприяти нашому звільненню. Я не знав, чи жива моя дружина, і відправив листа за місцем її роботи. Дружина отримала лист, вона його досі зберігає. На ньому стоїть штамп ‘перевірено цензурою’. Той лист я написав у червні, а вона його отримала в жовтні, незадовго перед моїм звільненням”, — розповідав він.

‘Шокер потужний, а ти — мокрий’

Пан Олександр також казав, що в колоніях були конвоїри, які дуже любили знущатися з полонених. Людей водили в душ і там били електрошокером. “Шокер потужний, а ти — мокрий. Били в голову, серце, анальний отвір. Від цих тортур ми втрачали свідомість. Били по руках гумовими палицями, аби більше автоматів тримати не могли. Але серед них були й такі, які забороняли знущатися з нас та навіть казали: ‘Досить їх калічити’”, — згадував Корецький.

Через побої росіян у пана Олександра були зламані ребра, перебиті ноги тощо. Після чергового побиття полонений не міг більше ходити. “Ноги сильно розпухли, шкіра тріснула, витікав гній. Я попросив, аби мене не били більше, бо відчуваю, що помру. Показав їм рани. Мене потягли в санчастину. Потім вісім днів кололи антибіотики. Мені пощастило, бо це зберегло ноги. А іншому хлопцю вкололи лише один раз, у нього почалася гангрена — і йому, як я чув, ноги відрізали. Але коли у мене боліло серце, бо були зламані ребра, то дали таблетки, що знижують цукор. І ‘Нітрогліцерин’. От і вся допомога”, — ділився колишній полонений.

Пан Олександр також розповідав, що на так званих “допитах” були ефесбівці. Вони зацікавилися інформацією про очільників силових структур нелегітимної “ДНР”. Олександр володів такою інформацією, тож розповів усе, що знав. Після цього чоловік попросив ефесбівців, аби вони сповістили його дружину, якщо він помре. У відповідь почув: не помреш. Після цього полоненого привели до санчастини, де його вперше уважно оглянули.

Потім Корецького перевели до іншої колонії… Пан Олександр досі не розуміє, навіщо його так часто перевозили з колонії до колонії.

Чай на денці кружки

Пан Олександр також розповів, що в одній з колоній, розташованих у Владимирській області, полоненим давали дуже мало їжі. До прикладу, могли налити чаю лише на дно кружки, так само наливали перші страви. Через це полонені постійно відчували голод. Аби його притлумити й хоча б чимось наповнити шлунок, коли полонених по черзі водили в баню, вони набирали гарячу воду з крана, а потім розбавляли цією водою їжу.

“Це навіть не помиї… Коли хотіли покарати нас за щось, то вісім днів не давали хліба. Взагалі. Люди втрачали свідомість”, — казав пан Олександр. За час полону він втратив 35 кілограмів. Важив 95, а став 60 кілограмів.

Полонені жили в постійному страху й напруженні, зазнавали побиття, тож всі худнули.

Чи не найбільше пан Олександр боявся підхопити серйозну хворобу, адже в колонії утримували і тих, хто мали туберкульоз, ВІЛ. При цьому всіх полонених водили в одну душову, росіяни давали їм станки для гоління, якими всі користувалися. Коли чоловік вийшов з полону, він передусім попросив, аби йому зробили розгорнутий аналіз крові.

Повернення додому

Україні вдалося повернути Олександра Корецького під час обміну, який відбувся у листопаді 2022-го. Пан Олександр, як інші полонені, не знав, що його обміняють. Українців посадили в автівки та довго кудись везли. Корецький був упевнений, що це дорога до чергової колонії. Коли полонені дізналися, що їх привезли до окупованого Донецька, вони злякалися: думали, що тут їх можуть незаконно засудити та зрештою стратити. Проте потім полонених повезли до Мелітополя, далі — до Запоріжжя. Зрештою українцям дозволили зняти скотч з очей і стяжки з рук.

“Коли пройшли підірваний міст перед Запоріжжям [Кам’янське, Василівський район], я сказав, що колись дав слово, що стану на коліна й рідну землю поцілую, якщо повернуся додому. Став і поцілував”…

Вже у Запоріжжі пан Олександр зустрів друзів, з якими працював на Донеччині, почув голос рідних — дружини і сина.

Російський полон змінив пана Олександра. “На мене дивилися люди й давали мені років 70. Я себе так і відчував. Був повністю знесилений, спустошений, розірваний, старий вмираючий чоловік. Перші місяці не розумів, хто я. Був наче тінь себе минулого. Я повернувся з забитими ногами, ходити нормально не зможу. М’язи розбиті, суглоби пошкоджені, на кістках — наче вм’ятини. Торкатися від ступні до коліна мені боляче. Кожен крок — це біль. Але коли питають, як я, то завжди говорю, що у мене все добре. У когось немає рук, ніг. А у мене все добре, попри мої хвороби, попри всі ті побої. Завжди може бути гірше”, — казав пан Олександр.

Після російського полону Олександр Корецький повернувся в поліцію Донецької області, а згодом перевівся до Києва.

Нагадаємо, що Харківська правозахисна група має гарячу лінію щодо зниклих безвісти або затриманих цивільних та військовополонених. Ви можете зателефонувати за безплатним номером 0 800 20 24 02, якщо близька або знайома вам цивільна людина зникла або потрапила в полон на тимчасово окупованій території; а також якщо ваші рідні або знайомі — військовополонені, проте ви не знаєте, де їх утримують, не маєте про них звісток тощо. Юристи Харківської правозахисної групи допоможуть вам у розшуках близьких. Хоча ми не можемо надати стовідсоткових гарантій, що встановимо місцеперебування розшукуваної вами людини, за роки роботи нашим фахівцям вдалося знайти понад 30% людей.