Ганна Муштукова та Ольга Манухіна — представниці Ініціативної групи “Наші найрідніші”. Група об’єднує 89 сімей з Київщини. Вже два з половиною роки дружини, батьки та діти чекають з полону своїх найрідніших. Ганна — чоловіка. Ольга — чоловіка та сина, якому в полоні виповнилося 22 роки.
Росіяни полонили місцевих мешканців на початку повномасштабного вторгнення, коли стрімко рухалися Київщиною. Лише з Димерської громади було викрадено 42 людини. Ще більшу кількість цивільних загарбники забрали, коли відступали. У липні 2022 року Слідство Інфо повідомляло, що російські військові викрадали цивільних українців і використовували їх як “живі щити” для прикриття російської армії та техніки під час її відходу на територію Росії та Білорусі наприкінці березня.
“Вони всі цивільні! У нас немає військових професій. Вони будівельники, повари, водії, менеджери. Мій чоловік навіть не служив в армії”, — каже Ганна Муштукова. “У мого чоловіка та сина навіть немає військового квитка”, — доповнює Ольга Манухіна.
Практика викрадання цивільних, яку застосовують росіяни на тимчасово окупованих територіях, не нова.
“Демонстративна розправа з цивільними, щоб залякати решту населення, — це і є політика окупантів, яка почалася 10 років тому”, — пригадував Олександр Павліченко, виконавчий директор Української Гельсінської спілки з прав людини під час круглого столу в Українському кризовому медіа-центрі.
Читайте також звіт: Ті, що пережили пекло: свідчення жертв про місця незаконних ув’язнень на Донбасі.
Вже понад два роки кожен ранок жінок до болю схожий на попередній. Коротке привітання, комунікація з іншими ініціативними групами, планування закладів, нескінченні звернення до державних та міжнародних органів.
“Не ранок починається, а 24 на 24. Без сну. Ми, звичайно, майже не відпочиваємо. Це — нервові стреси, це — нервові зриви. Це — сльози, це — чекання. Як тільки чуємо про обмін… Це не тільки ми переживаємо, це переживають всі, чиї рідні в полоні”, — ледь стримує сльози Ганна Муштукова.
“Ми пишемо в Координаційний штаб, ми пишемо в Мінреінтеграції, ми звертаємося до наших депутатів. Ми зверталися до Кирила Буданова. Де ми тільки не зверталися… У нас була акція в парку Шевченка. У нас була можливість сам на сам поспілкуватися з паном Лубінцем. Кожна жінка прагне, щоб якнайшвидше повернувся її рідний, кожна мати прагне, щоб якнайшвидше повернувся її син. Так само і дітки наші хочуть побачити своїх тат. У нас одна людина навіть ставала на коліна перед уповноваженим. У них є вихід на міжнародний рівень. Ми хочемо, щоб вони теж відчули наш біль, нашу втрату”, — каже Ольга Манухіна.
На жаль, бажаного результату і досі немає. З початку повномасштабного вторгнення вдалося повернути лише двох мешканців громади. Один з них помер вдома після полону.
Жінки знають місце перебування увʼязнення всіх полонених, але відмовилися називати джерело інформації. Однак ці знання не сприяють комунікації. Жодної можливості повноцінного листування, жодних передач. Лише короткі листи, отримані один раз — наприкінці серпня 2022 року.
“Живий здоровий, не хворію. Ці чотири слова були нам найрідніші”, — каже Ганна Муштукова, дружина цивільного українського полоненого.
Міжнародне право забороняє брати в полон цивільних. Як наголошував Артур Добросердов, уповноважений МВС України з питань осіб, зниклих безвісти за особливих обставин: “Цивільний заручник або особа, яка позбавлена особистої свободи, не може бути обміняна. Згідно з Міжнародним гуманітарним правом, цивільних заручників не може бути. А якщо є, вони мають бути звільнені”.
Але, звісно, ні про яке звільнення мови не йде. Деякі полонені перебувають в полоні не під персональними даними, їх умисно перевозять з міста у місто, щоб ускладнити пошук, переводять у неправомірний статус “людей, які протидіють СВО”, утримують без статусу або проводять фейкові судилища, інкримінуючи воєнні злочини.
Ганна Муштукова каже, що бачила у російських телеграм-каналах фото майже всіх полонених з їхньої громади. Під деякими фото був підпис, що вони військовополонені. У відповідь на звернення вона отримала інформацію, що цивільні по Київської області не мають жодного кримінального провадження з боку РФ.
“Наші хлопці нічим ніде не захищені. У військових хоча б є якісь права. Їх якось захищає наша держава. Але наші хлопці такі само люди. Вони також громадяни України. Цивільні, дійсно, піддаються тим тортурам, яким піддаються наші військові”, — каже Ольга Манухіна.
Читайте також: Гнали голими в ліс та імітували страту — що у російському полоні пережив Євген Ільченко, громадянський журналіст з Мелітополя
У людей, рідні яких були викрадені росіянами, часто виникає дилема — вимагати розголосу чи мовчати, щоб не нашкодити своїм близьким ще більше? Це не дивно, адже жорстокість росіян розповсюджується як на комбатантів, так і на цивільних осіб. Харківська правозахисна група писала про дворівневу мережу місць протиправного утримання та катування цивільних у Харківської області.
“Через те, що ми з Олею являємося координаторами групи, ми намагаємося донести, щоб руки не опускалися. Щоб якомога більше було розголосу. Не мовчати. Одна одну підтримувати. Чекати всім разом своїх рідних з полону”, — каже Ганна Мушутукова.
“Якщо ми не будемо стукати у всі двері, ці двері не відчиняться!” — резюмує Ольга Манухіна.
Нагадаємо, що Харківська правозахисна група створила гарячу лінію щодо зниклих безвісти або затриманих цивільних та військовополонених. За роки нашої роботи нам вдалося знайти понад 30% людей, про яких нам повідомили.
Інтервʼю: Андрій Діденко. Монтаж: Артем Нечаєв. Стаття: Емілія Приткіна.
