Геннадій Рохманійко долучився до капеланства у 2014 році. Їздив на Донбас, опікувався прикордонниками, а з початку повномасштабного вторгнення став працювати у Харківському військовому шпиталі, підтримуючи поранених, їхні сім’ї, лікарів. Може провести обряд хрещення, висповідати, але найчастіше — просто вислухати, підтримати, дати надію.
Чим займаються капелани?
— Капеланство — це такий напрямок служіння, який опікується певними групами, спільнотами людей. Є військове капеланство, є медичне, є капеланство в місцях позбавлення свободи. Є капеланство в сиротинцях. Це досить широке поняття. Я представляю військове капеланство. Це для мене ближче.
…Я з липня 14-го року мав нагоду долучитися до цієї справи, поїхав на Донбас як волонтер. До нашого храму тоді звернувся відомий харківський волонтер Роман Донік. Він розповів, що (у війську — ред.) є потреба у священниках, є люди, які бажають прийняти хрещення, які потребують сповіді, які потребують духовної опіки. Я зголосився поїхати, і моя перша поїздка була в район Донецька: місто було видно… Це 93-тя бригада, яка тоді мала назву “Харківська”. Зараз це “Холодноярська бригада”. З того часу розпочалося моє служіння як капелана-волонтера. А з 15-го року я їздив як військовий капелан. Тоді з’явилося Синодальне управління військового духовенства при УПЦ КП. І ми вже їздили через Генеральний штаб, маючи відрядження, стаючи на котлове забезпечення. Єдине — нам не платили жодного грошового забезпечення. І тому, загалом, це теж була волонтерська робота, адже, залишаючи родину, залишаючи парафію, священник жертвував і своїм часом, і своїм прибутком, але їхав у зону бойових дій, щоб підтримати наших бійців. З 17-го року у війську було введено посаду військового капелана, але вона ще була цивільною. Ми підписували договір між бригадою або якимось військовим згромадженням про надання певних послуг. І от з 17-го року і до початку повномасштабного вторгнення я був капеланом Харківського прикордонного загону. 1 січня 23-го року президент підписав закон про капеланство, і з лютого у війську з’явилися капеланські офіцерські посади. Тоді я підписав контракт зі Збройними Силами України і отримав від міністра оборони первинне звання молодшого лейтенанта з приставкою — “капеланської служби”.
Тобто ми трошки такі “ненормальні” офіцери: ми не можемо служити на жодних посадах, але й на наших посадах не може служити ніхто, крім капеланів.
Чи має капелан проходити базовий військовий вишкіл?
— Починаючи з 14-го року, вимоги до капеланів у православній церкві були такі: мати не менше трьох-п’яти років пастирського служіння і мати досвід проходження служби в рядах Збройних Сил України або радянської армії. Я свого часу служив ще у радянській армії. Маючи певний досвід армійської служби, мені було легше увійти в це служіння.
З 25 лютого 2022 року я став опікуватися Харківським військовим шпиталем, Військово-медичним клінічним центром Північного регіону. До цього я не мав досвіду служіння медичним капеланом. Але все приходить з досвідом. Плюс — пастирський досвід… Божа благодать, яка є над кожним священником, допомагала. Моїх особистих знань, мабуть, не вистачило би для цього служіння. Владика Митрофан, правлячий архієрей нашої єпархії, благословив мене взяти під опіку не лише прикордонників, а й військовий шпиталь. 25 лютого я вже був у шпиталі, представлений командиру. З благословення командира і нашого правлячого архієрея почав там служити. Не перестаючи опікуватися і прикордонниками до 23-го року.
…Доводилося цікавитися досвідом інших. До речі, згадаємо капеланську службу, наприклад, Січових стрільців чи воїнів УПА. Також капеланська служба існує у військах країн Заходу. Історія цієї служби досить довга. Я свого часу пройшов вишкіл у Королівській академії сухопутних сил Великої Британії, у капеланській школі. Також на військовій базі сьомої навчальної армії Сполучених Штатів, яка розквартирована в Баварії в Німеччині. Пройшов вишкіл у ВІКНУ — Військовому інституті при Національному університеті імені Тараса Шевченка, де ми здобули базову офіцерську освіту. Звичайно, цей курс був прискорений… Але, в першу чергу, пасторський досвід — це саме спілкування з людьми. І це давало велику допомогу.
Чи може капелан брати до рук зброю, якщо він служить на лінії фронту?
— Згідно з Законом про капеланство, капелани не мають права отримувати зброю. До речі, там не написано, чи може він “намутити” десь цю зброю або мати свою приватну. Але в частині мені її не видають. І загальна порада нашого керівництва: “Отці! Згідно з законом, ви не маєте права брати зброю. Але все, що буде в зоні бойових дій, — на вашій совісті та на вашій відповідальності”. Перебуваючи на навчанні у Великій Британії, наприклад, декілька разів чув від британців, що особливістю британських капеланів є те, що вони ніколи не беруть зброю до рук — які б обставини не склалися. Але в їхньому музеї при капеланській школі ми побачили картину, де зображені події, по-моєму, кінця 18 — початку 19 століть, коли загін англійських військових потрапив у засідку і вони відстрілюються від ворога. І центральним образом картини є капелан, який заряджає рушниці (вони тоді були однозарядні). І ми кажемо: “Так ось: він же зі зброєю!” Ну, британці робили такий вигляд: “Ну, так, але ж він її не використовував!”. Тобто, є багато способів допомогти військовим у критичних ситуаціях. Але як діятиме конкретна особа в момент життя і смерті — лежить на її совісті.
...Загальна порада нашого керівництва: “Отці! Згідно з законом, ви не маєте права брати зброю. Але все, що буде в зоні бойових дій, — на вашій совісті та на вашій відповідальності”.
Господь сказав: “Не убий!”, не залишивши жодних “але”. То як має поводитися християнин на війні?
— Дивно чути слова про “не убий” на п’ятому році широкомасштабної війни. Не забуваємо, що заповіді Декалогу були написані арамейською мовою. В цій мові є два слова, які позначають вбивство. Одне слово, використане в Декалозі, — це слово, яке означає вбивство як злочин: коли вбивають іншого, щоб, наприклад, заволодіти його майном, продати дружину й дітей в рабство чи задовольнити свою схиблену психіку. І саме це слово використано в Декалозі. Але є інше слово, яке позначає вбивство на війні, коли захищаєш свій народ. І в Посланнях апостола Павла ми чуємо такі слова: “Візьміть за приклад Ґедеона, Варака”. Він перелічує й інших героїв, які самі побивали цілі полки чужинців. І Павло, звертаючись до слухачів, каже: “Візьміть їх за приклад, як треба захищати своїх близьких і свою Вітчизну”. Тому ми повинні розуміти це.
Чи повинні військові сповідатися, якщо вони вбили ворога?
— Закон війни однозначний: ворога, який не здається, знищують. І це знають як з тієї сторони, так і з нашої.. Це є закон війни. І тут нема чого додати. Той, хто зі зброєю в руках переходить кордон, знає і повинен розуміти, що його вб’ють, якщо він не складе зброю. Чи мають наші воїни сповідатися? Ви знаєте, я коли бачу в шпиталі бійців, кажу їм: “Хлопці, я повинен сповідуватися перед вами, тому що ви тримали цю сповідь в мить бою! Ви були на межі життя і смерті”. Це так оголює душу людини! І, як на мене, це таке певне одкровення перед Богом, коли людина розкривається. В такі хвилини вона правдива перед Богом. Тому я не вимагаю від них сповіді. В кого є потреба, той сповідається. Але мені здається, що ті, хто пройшли через передову, сповідалися перед Господом. І я можу лише схилити голову й у них просити прощення за свої гріхи.
Мені здається, ті, хто пройшли через передову, сповідалися перед Господом. І я можу лише схилити голову й у них просити прощення за свої гріхи.
Що мають робити цивільні? Як розділяти тягар військових?
— Коли хтось із рідних чи близьких хворіє, що роблять побожні християни? Всі члени родини сповідаються і причащаються Святих Дарів, щоб із чистим серцем мати змогу молитися за бідака, який перебуває в немочах. Так само й у часи випробування для всього народу люди повинні прийти до сповіді, очистити свої серця, омити свою душу через покаяння, і тоді з чистим серцем звертатися до Бога по допомогу, по захист рідних і близьких. Дар свободи Бог дав кожній людині. Бо свобода — це дар Божий. Колись Господь запитає кожного з нас: що ми зробили для того, щоб зберегти цей дар свободи? І я переконаний, що ті воїни-герої, які лежать під знаменами на Алеї слави на 18-му цвинтарі, своїм життям і своєю смертю втілили слова Господні: “Немає більшого подвигу, ніж душу свою віддати за ближніх своїх!”. Тобто вони наслідували Христа до останнього свого подиху. Я переконаний, що вони перебувають серед тих воїнів світла, уже, мабуть, батальйонів, які на небесах ведуть боротьбу з темними силами. Тому що, як на мене, війна України і Росії — це все-таки питання боротьби світла з темрявою, правди з кривдою. Нам чужого не треба, але ми й свого не віддамо. Тому що Бог колись запитає: що ми зробили для цього? Якщо треба брати зброю, щоб захистити свою Вітчизну і своїх близьких і рідних, то треба її брати і виконувати це. Якщо Бог покличе тебе в цей момент, то треба бути готовим увійти в його обійми.
Воїни-герої, які лежать під знаменами на Алеї слави на 18-му цвинтарі, своїм життям і своєю смертю втілили слова Господні: “Немає більшого подвигу, ніж душу свою віддати за ближніх своїх!”
Чи працює капелан з вірянами інших конфесій?
— Зараз в Україні назва “військовий капелан” — широко вживана. Будь-який громадянин України, їдучи на схід, може сказати: “Та я військовий капелан, і я допомагаю”. Особливо це стосується протестантських громад, де брати й сестри кажуть: “Ми — військові капелани”. Але ми повинні розуміти, що є посада військового капелана, яка існує в реєстрі посад і внесена до Статуту Збройних Сил України. І ця людина повинна підписати контракт зі Збройними Силами України, мати мандат, ліцензію, так би мовити, на виконання капеланських обов’язків. І тоді вона по праву називається військовим капеланом. Це звання — наприклад, капітан Збройних Сил України, капеланської служби. Ми повинні це враховувати. Я православний священник, але військовий капелан має стояти над конфесіями. Він повинен зробити все для задоволення духовних потреб ввіреного підрозділу. Оскільки більшість військовослужбовців у нашій країні все-таки є православними, мені трохи легше. Але якщо серед моїх підопічних з’являються, наприклад, мусульмани, я кличу своїх побратимів — військових капеланів-мусульман, імамів, які за першим моїм дзвінком приїжджають і опікуються своїми єдиновірцями. Як капелан, я повинен допомогти їм задовольнити їхні потреби. Є такий певний кодекс капелана. Правда, він ще не сформований, але існує певна корпоративна етика: я не повинен навертати людину у свою віру. Я повинен зробити все, щоб вона задовольнила свої потреби. І в мене були такі випадки — не один, і не два, а десятки, — коли я дзвонив братам-мусульманам, і вони приїжджали і задовольняли потреби своїх. Також у мене хороші стосунки із Харківською хоральною синагогою: ребе Мойше завжди відгукується на мої дзвінки, коли іудей бажає побачити рабина. Він приїжджає і задовольняє його потреби. Десь приблизно так проходить робота. Але для чого це робить капелан? Щоб підрозділ виконав поставлені перед ним бойові задачі. Це така специфічна діяльність. В Україні вона формується. Відбуваються різні з’їзди капеланів, конференції. Ми їдемо в інші країни, щоб здобути досвід. Хоча, чесно кажучи, сторона, що приймає, в першу чергу хоче набути нашого досвіду.
У мене бувало таке, що мене майже брали за грудки й питали: “Де твій Бог? Де твій Бог?!”
З чим звертаються воїни?
— Десь 80% роботи священника або військового капелана — це психологічна допомога. І тільки 15–20% — це якісь служби, хрещення, вінчання, сповіді тощо. Тому я кажу військовослужбовцям: ви самі можете надавати один одному психологічну допомогу. Найпростіше — це вислухати товариша. Не відвернутися від нього, а вислухати. Адже буває так, що чаша терпіння переповнена, і треба дати людині можливість виплеснути це, вислухати її. Є способи, методи й алгоритми дій для надання психологічної допомоги. Ми проходимо ці вишколи, психологи професійні діляться з нами певними методиками.
Найскладніші питання
— У мене бувало таке, що мене майже брали за грудки й питали: “Де твій Бог? Де твій Бог?!” Коли людина лежить, втративши дві ноги, вона каже: “Отче, де твій Бог?” Важко щось говорити в такі хвилини. Різні питання були… Я кажу військовослужбовцям: звертайтеся із будь-якими питаннями, навіть із провокаційними. Я відповім на будь-які, але провокаційних я майже не чув. Є жага, спрага людини до Бога. Як сказав колись один зі святих, кожна людина, яка шукає правди і любові, весь час шукає Бога. Тобто ми інколи навіть не знаємо, що шукаємо Бога, але все життя шукаємо Правду з великої літери і Любов з великої літери. І тому моя задача — вказати просто правильний напрямок, щоб людина не збилася з цього шляху і не зневірилася. Як на мене, зараз найактуальніше — це втрата надії, втома від війни. Те, що відбувається в нашій політиці, те, що ми бачимо, що відбувається у світі, призводить до того, що людина втрачає надію. А це дуже недобре: Віра, Надія і Любов — три складові християнської душі, три точки. Ми можемо на них стояти. Якщо зникає щось одне, уже доводиться балансувати, тому що на двох точках встояти досить складно, а на одній так взагалі треба бути еквілібристом, щоб встояти. Вірю, Господи, поможи моєму невір’ю! Надіюся, Господи, поможи моїй безнадії! Наповни моє серце тією любов’ю, якою ти полюбив світ. Любов’ю, яка забуває про себе і спасає інших. Амінь!
